Тема 2

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 

Теорія  конституції.

Конституція -

Основний Закон

Української держави

Конституція (від лат. constitutio — установлення, устрій) у мате­ріальному розумінні являє собою писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гаран­тують права й свободи людини та громадянина, а також виз­начають основи суспільного ладу, форму правління й терито­ріального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні — закон або групу законів, які мають вишу юридичну силу стосовно інших законів.

Поряд з терміном "конституція" вживається термін "Ос­новний Закон".

Конституціоналізм — це: 1) правління, обмежене конститу­цією, політична система, яка спирається на конституцію та кон­ституційні методи правління; 2) політико-правова теорія, яка обґрунтовує необхідність установлення конституційного ладу.

Конституціоналізм визначають і як теорію та практику кон­ституційного будівництва. Теорія, доктрина, у відповідності до якої провадиться конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні та державні інститути, є важливою складовою конституціоналізму. Такі його положення, як тео­рія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і сво­бод громадян стали надбанням цивілізації.

Елементами конституціоналізму є фактична та юридична конституція, конституційна теорія та практика, конституційні відносини. Конституціоналізм не можна ототожнювати з кон­ституційним законодавством або процесом його реалізації, тому що їх можна вважати складовими конституціоналізму.

25

 

Конституціоналізм є барометром прогресу, розвитку сус­пільства. Криза суспільства — це, перш за все, криза його кон­ституціоналізму. Головним виявом такої кризи є істотні роз­ходження між фактичною та юридичною конституцією, кон­ституційною правосвідомістю та офіційною політико-правовою доктриною.

Сутність конституції — це її внутрішня основа, смисл, най­важливіші якості та властивості, які визначають усі специфічні та функціональні характеристики основного закону суспіль­ства й держави.

Стосовно сутності конституції будь-якої держави в процесі її аналізу постає низка запитань: Чи є та або інша конституція конституцією саме держави, а не суспільства? Яким є спряму­вання конституції — це політичний чи правовий акт? Чи за­кріплює конституція лише ті відносини, які існують, містить і програмні положення, спрямовані в майбутнє?

Навряд чи можна стверджувати, що будь-яка конституція є конституцією виключно держави чи суспільства. Як свідчить практика переважної більшості країн, конституції поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших держав­них інститутів визначають і вихідні положення, що характе­ризують даний суспільний устрій, систему власності, соціаль­но-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя країни.

За загальною характеристикою конституція — це, насампе­ред, основний закон держави. Крім того, вона визначає осно­ви суспільного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє, у першу чергу, для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, але вона не може бути індиферентною до справ суспільства.

Відповідаючи на запитання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожну конституцію зорієн­товано на здійснення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у справді демократичних державах політи­ка не може виходити за межі права, високих моральних прин­ципів, закладених у ньому. Конституція — це політико-пра-вовий акт.

Конституція — це не програма розвитку держави та сус­пільства й відповідних дій у межах цього розвитку. Вона грун-

26

 

тується передусім на реальних досягненнях суспільства. Кон­ституції зазвичай приймаються на крутих зламах розвитку того чи іншого суспільства. Тому цілком логічно, що в бага­тьох конституціях поряд зі статтями, що закріплюють стано­вище, яке склалося в певній сфері державного будівництва й розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки належить реалізувати.

Конституція, як правило, — це своєрідний суспільний до­говір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різних со­ціальних груп, прошарків, класів тощо.

Німецький соціаліст Ф. Лассаль писав, що чинна конститу­ція — це фактичне співвідношення сил, які існують у країні; писана конституція лише тоді міцна й має значення, коли є точним виразом реальних співвідношень соціальних сил.

Конституція — категорія історична. Окремі елементи консти­туції були сформульовані в працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона та Арістотеля, указах імператорів Стародав­нього Риму, які мали силу джерела права, в актах конститу­ційного типу — хартіях. За свідченням істориків і правників, ідея створення конституції виникла в Англії. Уже в XVII ст. там були прийняті такі важливі конституційні акти, як Хабеас Корпус акт 1679 p., Білль про права 1688 p., "Форма правлін­ня державою Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" від 1653 р.

Поява конституцій у сучасному їх розумінні пов'язана з епохою буржуазних революцій. Першими такими конституці­ями вважаються конституції штатів Північної Америки: Дек­ларація прав Віргінії 1776 p., Білль про права Пенсільванії 1776 p., конституція Північної Кароліни 1776 p., конституція Меріленда 1776 р. конституційні акти були прийняті й в ін­ших штатах. У 1787 р. була розроблена установчими зборами та згодом ратифікована конституційними конвентами штатів конституція СІЛА.

До перших конституцій відносять Конституцію Пилипа Орлика 1710 p., конституції Франції й Польщі 1791 р.

Протягом першої половини XIX ст. конституції були прий­няті майже в усіх країнах Західної та Центральної Європи, а в другій його половині — у країнах Латинської Америки, Канаді та Новій Зеландії.

27

 

Конституція — категорія правова. Як правило, вона являє собою єдиний правовий акт або систему таких актів, за допо­могою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, установлюють основні принципи устрою суспільства й держави, форми безпосередньої демократії, а також визнача­ють статус державної влади та місцевого самоврядування, ме­ханізми їх здійснення, закріплюють права та свободи людини й громадянина.

Конституція — особливий інститут правової системи дер­жави, якому належить правове верховенство стосовно всіх інших її актів. Це не просто закон, а основний закон країни, закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція офор­мляє національну систему права, об'єднує чинне законодав­ство, визначає основи законності та правопорядку в країні.

Конституція являє собою основу правової системи держа­ви. Це означає, що норми всіх галузей права, нормотворча та правозастосовча діяльність щодо здійснення правових при­писів повинні бути зорієнтовані на конституцію. "Правова система держави" — дуже широке поняття. Елементами цієї системи є всі юридичні установи (суди, прокуратура, різні інспекції, які стежать за дотриманням норм права відповідно профілю), державні органи, які видають правові акти (пар­ламенти, органи місцевої державної влади), державні та гро­мадські організації, громадяни, яким адресуються правові приписи.

Конституція — категорія політична. її норми безпосередньо пов'язані з політикою держави; у конституції закріплюються основні засади політики держави та суспільства.

Конституції притаманна велика єднальна сила щодо охоп­лення всіх верств населення, усіх політичних сил процесом досягнення порозуміння в суспільстві.

У конституційному праві розрізняють фактичну та юридич­ну конституцію.

Фактична конституція — це реальний наявний суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об'єк­тивні відносини, які визначають найсуттєвіші економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Інши­ми словами, фактичну конституцію складають економічна,

28

 

політична та соціальна основи суспільства, які органічно взає­мопов'язані між собою.

Фактична конституція існує в будь-якому (у тому числі без­класовому) суспільстві й незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Юридична конституція є офіційним визнанням фактичного стану речей, засобом правового впорядкування реальних сус­пільних відносин.

Фактична та юридична конституції — цілком самостійні явища, й ототожнювати їх не можна. Проте юридичну кон­ституцію можна вважати похідною від фактичної.

Фактична конституція зазвичай випереджає в часі юри­дичну. Свідченням того є стан справ в Україні періоду 1991— 1996 pp. Юридична конституція України від 1978 р. зі змінами й доповненнями, внесеними в зазначені строки, значно відста­вала від фактичної конституції, була гальмом розвитку осно­воположних суспільних відносин. Тому приведення юридич­ної конституції у відповідність до фактичної була першочер­говим завданням конституційного будівництва.

Фактична конституція визначає структурні та функціо­нальні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, без чого конституція стає фіктивною. Якщо фак­тична та юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною, якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна система є фіктивною, нереальною.

Розбіжність між фактичною та юридичною конституціями може існувати в будь-якій країні. І це природно, оскільки пев­на їх розбіжність запрограмована самим розвитком консти­туції. Однак у країнах розвиненого конституціоналізму така розбіжність недовговічна: юридична конституція вчасно при­водиться у відповідність з фактичною. Це стабілізує суспільні відносини, упорядковує їх у відповідності до цілей і завдань конституційно-правового регулювання.

Розрив між фактичною та юридичною конституціями свід­чить про те, що частина норм юридичної конституції стала фіктивною, тобто не відповідає реальній дійсності. Такий стан негативно впливає на суспільні відносини, дестабілізує право­ву систему, робить її малоефективною. Тому виникає необ-

29

 

хідність або привести юридичну конституцію у відповідність до реальної дійсності, або, навпаки, привести суспільні відно­сини, що фактично існують, у відповідність до конституції.

У юридичній науці досліджують формальну та матеріальну конституції.

Формальна конституція являє собою закон або кілька за­конів. Такою була конституція Австро-Угорщини 1867 p., та­кими є нині конституція Швеції (складається з трьох консти­туційних актів), конституція Фінляндії (складається з чоти­рьох органічних законів).

Матеріальна конституція складається з великої кількості писаних нормативних актів і конституційних звичаїв (такою є конституція Великої Британії).

Важливим для вивчення конституційного права є усвідом­лення юридичних властивостей конституції. Відзначимо серед них такі:

конституція — це насамперед закон, акт виняткової ваги

та виняткового значення;

конституції притаманне юридичне верховенство, найви­

ща юридична сила порівняно з іншими правовими акта­

ми. Жоден правовий акт не може бути вищим за кон­

ституцію;

конституція є основою, базою правової системи країни,

її законодавства. Поточне законодавство розвиває й роз­

гортає конституційні приписи, деталізує їх;

конституції властивий особливий порядок її прийняття

та зміни, який зазвичай міститься в ній;

наявність досить складного механізму реалізації консти­

туції, оскільки її дія відбувається на двох рівнях: реалі­

зації конституції в цілому та конституційних норм.

До основних рис конституції необхідно віднести:

основоположний характер, оскільки предметом консти­

туційного регулювання є фундаментальні, найважливіші

політико-правові, суспільні відносини, які визначають

"обличчя" суспільства;

народний характер, який полягає в тому, що конститу­

ція виражає інтереси народу та покликана служити йому;

реальний характер, тобто відповідність суспільним від­

носинам, які фактично склалися;

стабільний характер.

ЗО

 

Сутність конституції виявляється в її функціях, зумовле­них її змістом, роллю щодо регулювання суспільних відносин і задоволення соціальних потреб. Вони відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема напрями чи способи цього впливу.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплені її дією. Вони мають багато спільного з основними функціями права і базу­ються на них.

Функції конституції поділяють на соціальні, або об'єктні, та нормативно-правові, або технологічні. Соціальні (об'єктні) функції — це насамперед політична, економічна, ідеологічна (культурна) та ін.; нормативно-правові (технологічні) — це ус­тановча, правотворча, охоронна (правоохоронна), інтегра­тивна, системотворча та ін.

Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади в країні, внутрішню та зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси й волю народу, його державний і національний суверенітет на найвищому законо­давчому рівні. Саме в конституції визначені правила політич­ної боротьби, взаємовідносини між політичними партіями й іншими політизованими об'єднаннями громадян з приводу завоювання, використання та утримання влади.

Зміст економічної функції полягає в тому, що конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають еко­номічний лад (економічну систему) суспільства, базу, на якій функціонують усі інші інститути. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності ство­рює необхідні умови для реалізації економічної політики краї­ни, успішного функціонування її господарського механізму.

Ідеологічна (культурна) функція полягає в тому, що консти­туція справляє великий вплив на волю й поведінку мас. Аку-мулюючи найістотніші моменти світогляду, в основі яких ле­жить ідея народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної, правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невід'ємною частиною якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних уста­новок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів.

31

 

Роль установчої функції полягає в тому, що конституція встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються в життя пере­дусім політичні та управлінські структури, різноманітні інсти­тути демократії, закріплюється система державних органів, ви­значаються їх повноваження. Конституція є основою розбудо­ви й діяльності держави та суспільства, усього законодавства, політичних і корпоративних установ країни.

Правотворча функція конституції реалізується, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає в за­безпеченні належної дії певних її інститутів і норм, що дося­гається за допомогою специфічного механізму відповідаль­ності. В основі такого механізму лежать конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призу­пинення дії актів державних органів тощо.

Сутність інтегративної функції полягає в тому, що консти­туція відіграє роль своєрідного інструменту, який об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле. Типовими в цьому відно­шенні є конкретні норми конституції щодо економічної сис­теми, котрі визначають вихідні положення для цивільного, зе­мельного, господарського та інших галузей права.

Системотворча функція визначає принципові вимоги щодо призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості та застосування права, законності, пра­вопорядку, а також є своєрідним нормативним орієнтиром.

Серед соціальних (об'єктних) функцій головна роль нале­жить політичній функції, серед нормативно-правових (техно­логічних) — установчій, яка об'єднує всі правові функції.

Основне призначення конституції — закріплення й гаран­тування фундаментальних прав людини та громадянина, упо­рядкування й організація державної влади, утвердження за­гальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке сус­пільство.

Існують різні класифікації конституцій.

32

 

За часом дії конституції поділяють на тимчасові та постійні. Часта зміна конституції обумовлюється нестабільністю по­літичної та економічної обстановки, частою зміною верхніх ешелонів влади. Так, до середини 60-х років XX ст. історія Гаїті налічувала 23 конституції, Венесуели — 22, Болівії — 20 конституцій. Фактично кілька конституцій було прийнято в Україні в 1917—1920 pp. (універсали, гетьманські закони, влас­не конституції).

За державним режимом конституції бувають демократичні та авторитарні (у тому числі тоталітарні); за формою правління — монархічні та республіканські; за формою територіального ус­трою — федеративних та унітарних держав; за порядком вне­сення змін і доповнень — гнучкі, жорсткі та змішані.

Залежно від процедури прийняття розрізняють конституції откройовані, "народні" (тобто прийняті на підставі проведен­ня референдуму), прийняті парламентом, установчими збора­ми, місцевими представницькими органами.

Конституції бувають різні за формою та структурою. Форма конституції — це спосіб вираження й організації конститу­ційних норм та інститутів. Конституція може функціонувати у вигляді моноконституційного акта чи багатьох актів, що в сукупності складають її. Конституції першого виду часом називають кодифікованими, другого — некодифікованими. До першого виду належать колишні радянські конституції, ко­лишні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, а до друго­го — конституції Швеції та колишньої Чехословаччини. Кон­ституцію Великої Британії відносять до конституцій змі­шаного виду. Вона об'єднує парламентські закони, судові рішення-прецеденти, доктринальні тлумачення, статути, кон­ституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми.

Інколи виникають і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення. Так було, наприклад, у Румунії.

У переважній більшості країн структура конституції має сталий вигляд, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Преамбула, як правило, несе на собі політичну й ідеологіч­ну функції та не є типовою правовою нормою. Вона являє со­бою декларацію з притаманними їй цілями та завданнями.

33

 

Основна частина конституції включає інститути та норми, які розкривають її зміст.

Розвиток конституційних актів на території України має довгу та складну історію.

1. Акти періоду Київської Русі. Першими правотворчими спробами в X ст. були устави та "уроки" княгині Ольги — фінансові й адміністративні розпорядження, спрямовані про­ти повсталих древлян, на створення системи повинностей, збір данини, централізацію держави.

За часів Володимира Великого діяли Устав про десятини, суди та людей церковних, Устав земляний щодо основ держав­ного устрою та правового становища дружинників.

Під назвою "Руська правда" увійшов в історію юридичний збірник Ярослава Мудрого. У його основу було покладено дав­ньоруське звичаєве право. Умовно він складався з чотирьох ча­стин: правових норм про вбивство, тілесні ушкодження, об­разу, порушення прав власності.

Про високий рівень правової думки в Київській Русі свід­чили розмежування права власності та права володіння. Праг­нення Ярослава Мудрого до створення правничого фундамен­ту Київської держави продовжили після 1054 р. три його сини, які періодично збиралися для розгляду найважливіших про­блем внутрішньої та зовнішньої політики та ухвалення зако­нодавчих актів.

Ізяслав, Всеволод і Святослав зробили велике доповнення до "Руської правди", і вона отримала назву "Правда Яросла-вичів", або "Устав Ярославичів". Основними досягненнями "Правди Ярославичів", з одного боку, було скасування кров­ної помсти та її заміна системою грошових стягнень, з іншо­го — спрямування штрафу не до потерпілих, а до державної скарбниці.

"Розширена Правда" стала наслідком об'єднання правових норм, що набули сили за доби Ярослава та Ярославичів, й Устава Володимира Мономаха з нормами зі сфер цивільно­го, кримінального та процесуального права. Вона містила 121 статтю. Найдавніший з цих списків уміщений у Сино­дальній Кормчій 1282 р. й зберігається в Державному Істо­ричному музеї в Москві, а найповніший Троїцький список XIV ст. — у Російській державній бібліотеці.

34

 

Устав Володимира Мономаха містить норми, що регулюва­ли питання боргових зобов'язань і кабальних відносин, соці­альні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство, правове становище суспільства.

В Уставі Володимира Мономаха було зроблено перші кро­ки щодо визначення правового статусу жінки.

Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті XVII ст. —

документи державно-правового характеру,  котрі визначали

суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьман­

щини — та порядок її васальних відносин з Росією. Це берез­

неві статті Б. Хмельницького (1654 p.), Переяславські статті

Ю. Хмельницького (1659 p.), Батуринські та Московські статті

І. Брюховецького (1663, 1665 p.), Глухівські статті Д. Много­

грішного (1669 p.), Конотопські та Переяславські статті І. Са-

мойловича (1672, 1674 p.), Коломацькі статті Івана Мазепи

(1687 p.), Решетилівські статті Івана Скоропадського (1709 p.).

Сюди необхідно віднести й Гадяцький трактат 1658 р. — угоду

гетьмана І. Виговського з польсько-шляхетським урядом про

унію України з Польщею та Литвою, договори зі Швецією й

Туреччиною.

Конституція Пилипа Орлика, або "Бендерська конститу­

ція", прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери

5 квітня 1710 р. одночасно з обранням на гетьмана П. Орлика.

Повна її назва — "Пакти і Конституції прав і вольностей вій­

ська Запорізького".

Декларативні положення цієї Конституції мають для нас значення як маніфест "мазепинського" руху, програма борців за українську незалежність початку XVIII ст. Серед її посту­латів необхідно виокремити такі:

державна незалежність України;

православна віра як державна релігія;

вічність і недоторканність установлених кордонів;

затвердження шведської протекції над Україною (фак­

тично союзу двох держав);

необхідність установлення дружніх і союзних відносин з

Кримським ханством.

Конституція визначала нову форму існування держави — правову. У ній уперше зафіксовано устрій козацької держави.

35

 

Кажучи сучасною мовою, в Україні встановлювалася парла­ментська республіка, основою якої мало стати загальне вибор­че право, виборність усіх цивільних і військових посад і прин­цип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Законодавчі функції повинен був виконувати парламент у складі генеральної старшини, цивільних полковників (з уряд­никами та сотниками генеральних радників від полків і послів від Низового Війська Запорізького. Парламент вирішував спра­ви державної ваги. Питання для обговорення в ньому фор­мулював і вносив гетьман. Парламент збирався тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову. Усі парламентарі присягали на вірність державі.

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман разом з ге­неральною старшиною, місцеву адміністрацію — полковники з полковими старшинськими радами, полковими радами з місь­кими підскарбіями та нижчою адміністрацією. Судові функції належали Генеральному Суду, уповноваженому розглядати всі судові справи державної ваги.

На жаль, положення цього документа не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

4. Акти середини XIX — початку XX ст. До них необхідно віднести "Начерки Конституції Республіки" Г. Андрузького — члена Кирило-Мефодіївського братства, підготовлені в 1846— 1847 pp., проект Конституції України під назвою «Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный Союзъ" — "Вільна спілка"», розроблений у 1884 р. видатним українським ученим і політичним діячем Михайлом Драгомановим; кон­ституційний проект М. Грушевського, викладений у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у 1905 р. У цій статті М. Грушевський детально розробив ме­ханізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обґрунтував повноваження та юридичну базу само­врядних областей, висловив пропозицію щодо формування влади автономно-територіальних областей, обговорив питан­ня стосовно місцевого громадського самоврядування.

До цих актів необхідно віднести також варіант консти­туційного проекту «Основний закон "Самостійної України"» М. Міхновського (1905 р.), у якому вже не згадується Росія, а в основу покладено принцип побудови вільної, непідлеглої

36

 

самостійної держави України. Передбачалося встановлення президентської республіки з обраним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. Парламенту мала належати законодавча влада, а виконавчу владу повинен був обіймати президент, обраний усім народом терміном на 6 років. У спеціальному розділі проекту проголо­шувалися права людини.

5. Акти періоду відродження Української держави (1917— 1920рр.). До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Уні­версал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 p., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 p., Конституцію Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 p., Закон про тимчасове верховне управлін­ня та порядок законодавства в Українській Народній Респуб­ліці від 12 листопада 1920 р. та ін.

Серед цих та інших конституційно-правових актів періоду 1917—1920 pp. чільне місце, безумовно, посідає Конституція УНР, яка юридично оформила відродження державності Ук­раїни. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводились до такого:

Україна є суверенною, самостійною та ні від кого не за­

лежною державою;

уся влада в УНР належить народові України;

за формою правління УНР є парламентською республі­

кою, верховний орган влади якої — Всенародні збори;

за формою державного устрою УНР — унітарна держава

з широким місцевим самоврядуванням, територіальна

організація влади в якій базується на дотриманні прин­

ципу децентралізації;

взаємовідносини людини з Українською державою буду­

ються відповідно до принципів ліберальної (Європейсь­

кої) концепції прав людини;

організація державної влади базується на засадах прин­

ципу розподілу влад:

37

 

органом законодавчої влади проголошуються Всенародні

збори, які формують інші гілки влади;

вища виконавча влада належить Раді Народних Мініст­

рів;

—            вищим органом судової влади є Генеральний Суд УНР.

У зв'язку з державним заколотом гетьмана Павла Скоро­падського положення Конституції УНР 1918 р. не були реа­лізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони, основним серед яких був закон "Про тимчасовий дер­жавний устрій України" від 29 квітня 1918 р.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного пов­стання, очолюваного Директорією, відкрило поле для подаль­шого конституційного розвитку України. Велику роль для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовува­лися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", поновлювалася дія демо­кратичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційних акти: "Закон про тим­часове верховне управління і порядок законодавства в Укра­їнській Народній Республіці" та Закон "Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки". У них проголошува­лося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народ­них Міністрів на засадах поділу влад.

Значний внесок у розвиток українського конституціоналіз­му зробив учений-правник Отон Ейхельман, який тривалий час працював доцентом, професором, завідувачем кафедри, де­каном юридичного факультету Університету ім. Святого Воло­димира в Києві, брав участь у міському правлінні міста, в українському державному будівництві. Він розробив проект виборчого закону, проект Конституції України та "Програму для складання повного зводу законів для звільненої України".

6. Акти радянського періоду Української державності (1919— 1990 pp.). У період радянської державності в Україні було

38

 

прийнято чотири конституції — 1919, 1929, 1937, 1978 р. Усі вони відповідали конкретно-історичному етапові розвитку держави, але разом з тим мали спільні риси: проголошували народовладдя та об'єднання всієї повноти влади в руках рад у центрі та на місцях; закріплювали перелік демократичних прав, скасування приватної власності й інші так звані соціалі­стичні "надбання". З формально-юридичного боку ці консти­туції відзначалися демократизмом, чіткістю формулювань і со­ціальними гарантіями, які забезпечували їм певний авторитет у світі. Але для них характерною була декларативність багатьох положень, абсолютний пріоритет держави над особистістю, закріплення однопартійної командно-адміністративної систе­ми. Суттєво обмежувала конституційні права України вимога відповідності Основного Закону України Конституції СРСР.

7. Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990— 1996рр.). Цей процес пов'язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де утвер­джувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини та гро­мадянина.

Першим етапом цього процесу вважають період 16 липня 1990 р. — 26 жовтня 1993 р., у ході якого:

було утворено Конституційну комісію в складі 59 осіб

під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради

України Леоніда Кравчука;

Верховною Радою України 19 червня 1991 р. було роз­

роблено та схвалено Концепцію нової Конституції Ук­

раїни;

на основі Концепції Комісія підготувала проект Консти­

туції України, останній варіант якого датується 26 жовт­

ня 1993 р.

Паралельно з цим до Конституції Української РСР вноси­лися зміни й доповнення відповідно до положень Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Після 26 жовтня 1993 р. у зв'язку з загостренням політичної ситуації, що відобразилось у протистоянні різних гілок влади, конституційний процес фактично припинився.

39

 

Другий етап цього процесу тривав від 10 листопада 1994 р. (після завершення дострокових парламентських і президентсь­ких виборів) до 8 червня 1995 р. Він характеризується віднов­ленням конституційного процесу. Верховна Рада України 10 листопада 1994 р. затвердила новий склад Конституційної Комісії, співголовами якої стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз. Завершився цей етап укладанням Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого са­моврядування в Україні на період до прийняття нової Консти­туції України".

Третій етап новітнього конституційного процесу (8 червня 1995 р. — 28 червня 1996 р.) характеризується істотними особ­ливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці, а саме:

створенням робочої групи з підготовки проекту нової

Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у

галузі конституційного права;

створенням Конституційною комісією України на своє­

му засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підго­

товки проекту нової Конституції України з числа членів

Конституційної комісії (фактично для доопрацювання

проекту, поданого першою Робочою групою);

схваленням Конституційною комісією України проекту

Конституції, представленого Робочою групою, і переда­

чею його разом із зауваженнями та пропозиціями членів

Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради Укра­

їни;

створенням Верховною Радою України 5 травня 1996 р.

Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання про­

екту Конституції України;

колективним обговоренням 27—28 червня 1996 р. на пле­

нарному засіданні Верховної Ради України (упродовж

майже доби)  статей  проекту Конституції України та

прийняттям нової Конституції України кваліфікованою

більшістю голосів;

завершальним редагуванням тексту Конституції апаратом

Верховної Ради України та урочистим підписанням тек-

40

 

сту Конституції України Президентом України та Голо­вою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції.

Розділ І "Загальні засади " містить статті, що визначають ос­нови суспільного ладу, державного ладу, громадянства, поло­ження, які стосуються суверенітету України, соціального захи­сту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1—20).

Розділ II "Права, свободи та обов 'язки людини і громадянина " містить норми, що визначають головні особисті, політичні, економічні, соціальні права та свободи громадян України й га­рантії їх реалізації, а також обов'язки громадян перед держа­вою й суспільством (статті 21—68).

Розділ III "Вибори. Референдум " присвячений регулюванню порядку здійснення та проведення таких основних форм народ­ного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69—74).

Розділ IV "Верховна Рада України" закріплює порядок утво­рення та роботи єдиного органу законодавчої влади — Верхов­ної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного де­путата України (статті 75—101).

Розділ V "Президент України " містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обран­ня, компетенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ також закріплює норми, що визначають порядок фор­мування та функції Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни (статті 102—112).

Розділ VI "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" присвячений порядку утворення, діяльності та ком­петенції уряду України, місцевих державних адміністрацій, а також порядку припинення повноважень цих органів (стат­ті 113-120).

Розділ VII "Прокуратура" закріплює завдання та структуру органів прокуратури (статті 121—123).

Розділ VIII "Правосуддя" містить норми, що регулюють по­рядок утворення й функціонування органів правосуддя та ви­значає статус суддів (статті 124—131).

41

 

Розділ IX "Територіальний устрій України" закріплює прин­ципи та систему адміністративно-територіального устрою Ук­раїни (статті 132, 133).

Розділ X "Автономна Республіка Крим" містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, осно­ви взаємовідносин між Україною та Автономною Республікою Крим, повноваження органів цієї республіки (статті 134—139).

Розділ XI "Місцеве самоврядування" містить норми, що ви­значають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140-146).

Розділ XII "Конституційний Суд України" визначає склад і повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії не­залежності та недоторканності суддів (статті 147—153).

Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " встанов­лює порядок подання до Верховної Ради України законопро­ектів про внесення змін і доповнень до Конституції та поря­док їх розгляду (статті 154—159).

Розділ XIV "Прикінцеві положення " вказує, що Конституція України набуває чинності з дня прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України (статті 160, 161).

Розділ XV "Перехідні положення " закріплює положення щодо чинності діючого законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, та порядок вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції Украї­ни (14 пунктів).

Розрізняють поняття здійснення, реалізації, дотримання, виконання, використання та застосування Конституції.

Здійснення Конституції в цілому, її окремих норм — це до­сягнення конституційних цілей та інтересів шляхом право-творчої діяльності суб'єктів конституційного права.

Реалізація — це перетворення, втілення конституційних норм у фактичній діяльності організацій, органів, посадових осіб і громадян.

Дотримання норм Конституції означає утримання від забо­ронених нею дій.

Виконання конституційних приписів — обов'язкове здій­снення передбачених законом тих чи інших дій.

42

 

Норми конституції реалізуються також шляхом їх викорис­тання — здійснення учасниками конституційних відносин до­зволених нормами права дій, здійснення ними своїх прав. У таких випадках реалізуються вповноважувальні норми, які за­кріплюють основні права та свободи громадян, повноваження державних органів. Використання конституційних норм мож­ливе також через тлумачення чинного законодавства.

Застосування — один із видів реалізації конституційних норм, де є чітко визначений адресат: органи державної влади, посадові особи та ін. Застосування права — державно-владна діяльність щодо вирішення конкретних юридичних справ уповноваженими суб'єктами. Реалізується вона шляхом прий­няття акта, який індивідуалізує та конкретизує загальнообо­в'язковий правовий принцип. Без акта застосування немає чіткої форми реалізації конституційних норм.

За поданою вище класифікацією конституцій Конституція України є формальною, постійною, демократичною, респуб­ліканською, унітарною, змішаною, прийнятою парламентом, кодифікованою.

 

1