Тема 16

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 

Охорона конституції

Охорона конституції в широкому розумінні — це сукупність різноманітних заходів щодо забезпечення її дії. До них нале­жать заходи юридичного, освітнього, виховного, економічно­го та політичного характеру. Організація охорони конституції полягає у створенні дійових гарантій конституційної закон­ності. Охорона конституції вимагає значної роботи як із фор­мування певного світогляду, загальнокультурної, політичної та правової свідомості, так і створення реальних норм, інсти­тутів, матеріальних ресурсів, покликаних забезпечувати все­бічну її дію.

Суб'єктами охорони конституції є всі ті організації, орга­ни, установи й особи, які поділяють конституційні положен­ня та бажають їх закріплення в повсякденному житті.

Разом з тим про охорону конституції частіше ведуть мову у вузькому, власне юридичному смислі. У цьому випадку вона постає як сукупність правових засобів щодо забезпечення юридичної дії основного закону (юридичний захист консти­туції).

Правова охорона конституції передбачає створення та за­безпечення реальної дії правових гарантій конституційної за­конності, до яких належать удосконалення законодавства, контрольно-наглядові заходи, заходи захисту та відповідаль­ності. Зокрема, контрольно-наглядові заходи включають пар­ламентський контроль, контроль органів управління, судовий і громадський контроль, спеціалізований конституційний контроль (чи нагляд), спеціалізований відомчий контроль (чи нагляд), прокурорський нагляд.

Конституційний контроль (нагляд) — особливий вид право­охоронної діяльності в державі,  який полягає в перевірці

180

 

відповідності законів та інших нормативних актів конституції даної країни.

Обов'язки щодо організації правових заходів охорони кон­ституції покладаються на компетентні державні органи.

Правову охорону конституції можна розглядати й у суто спеціальному смислі — як сукупність контрольно-наглядових повноважень і заходів з боку державних органів, що володі­ють правом перевірки змісту нормативних актів і дій адресатів права на предмет їх відповідності Основному Закону. У цьому аспекті розрізняють попередню та наступну охорону консти­туції залежно від того, піддаються контролю (нагляду) проек­ти нормативних актів чи вже прийняті акти. Охорона може бути матеріальною, коли здійснюється змістовна перевірка ак­тів (дій), і формальною, якщо перевірці піддається тільки до­тримання процедури (порядку) прийняття актів (здійснення ДІЇ).

Розрізняють правову охорону конституції у вигляді конк­ретного та абстрактного контролю. Конкретний контроль по­в'язаний із конкретними випадками застосування норматив­ного акта чи з конкретною діяльністю посадових осіб і органів держави. Абстрактний контроль здійснюється за різними підставами, але поза конкретним приводом.

З точки зору обов'язковості правову охорону конституції можна розділити на обов'язкову та факультативну. Перша пе­редбачає покладання на певних суб'єктів обов'язків із вжиття відповідних заходів щодо охорони конституції за певних об­ставин. Друга базується на власній ініціативі суб'єкта висту­пити на захист конституції.

Світова практика свідчить, що організація охорони консти­туції може здійснюватися в таких формах:

використання владних прерогатив президентом як га­

рантом конституції;

використання компетентними суб'єктами права законо­

давчої ініціативи;

установлення особливого порядку (складнішого) пере­

гляду та внесення пропозицій про зміни до тексту чин­

ної конституції;

прямого конституційного нагляду, коли компетентний

державний орган виявляє неконституційність акта, але

сам його не скасовує;

181

 

опосередкованого конституційного нагляду,  коли по­

вноважні органи (суди загальної юрисдикції) мають пра­

во не застосовувати закони (якщо, на їх думку, вони не

відповідають конституції) і звертаються за підтверджен­

ням їх конституційності до Конституційного Суду;

попереднього та наступного конституційного контролю,

коли компетентні державні органи не тільки виявляють

невідповідність актів конституції, але й відхиляють те,

що не відповідає Основному Закону;

офіційного нормативного та казуального конституцій­

ного тлумачення;

конституційно-правового   судового   вирішення   спорів

щодо компетенції органів державної влади та управління

тощо;

конституційної експертизи правозастосовчої практики,

коли Конституційний Суд розглядає справи за скаргами

про порушення основних прав і свобод громадян.

Європейська система охорони конституції історично по­в'язувалася з діяльністю спеціалізованих органів, перш за все конституційних судів.

Зважаючи на набутий досвід багатьох країн Європи і на­даючи виключного значення здійсненню конституційного контролю за відповідністю законів та інших правових актів Конституції України, Основний Закон України, прийнятий Верховною Радою України 28 червня 1996 p., передбачив у спеціальному розділі створення компетентного органу, який би функціонував самостійно й незалежно від будь-яких влад­них структур і належним чином відстоював принципи право­вої держави.

Таким органом став Конституційний Суд України, який відповідно до статті 147 Конституції України є єдиним орга­ном конституційної юрисдикції в Україні. Його організація, повноваження, порядок діяльності та процедури розгляду ним справ визначаються Законом України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 p., а також Регламентом Кон­ституційного Суду України, затвердженим рішенням Консти­туційного Суду 5 березня 1997 р. Зазначений Закон встанов­лює, що завданням Конституційного Суду України є гаранту­вання верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

182

 

Ефективному захисту Конституції України покликане слу­жити також урегулювання порядку внесення змін до неї. Та­кий порядок, зафіксований у розділі XIII "Внесення змін до Конституції України" покликаний забезпечити стабільність конституційного устрою й водночас динаміку його розвитку з урахуванням удосконалення суспільних відносин.

До суб'єктів конституційної ініціативи, яким на підставі статті 154 Конституції України надано право порушувати пи­тання про внесення змін до Основного Закону України, нале­жать Президент України або не менш як третина народних де­путатів від конституційного складу Верховної Ради України. Але подавати до Верховної Ради України законопроект про внесення змін до розділу І "Загальні засади", розділу III "Ви­бори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Консти­туції України" можуть Президент України або не менш як дві третини народних депутатів від конституційного складу Вер­ховної Ради України.

У першому випадку законопроект про внесення змін до Конституції України вважається прийнятим, якщо його схва­лено більшістю від конституційного складу Верховної Ради, а на наступній черговій сесії Верховної Ради за нього проголо­сує не менш як дві третини від конституційного складу Вер­ховної Ради України.

У другому випадку законопроект про внесення змін до Конституції України має бути прийнятим не менш як двома третинами народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України й затвердженим призначеним Прези­дентом України Всеукраїнським референдумом. Такий особ­ливий порядок внесення та прийняття змін до розділів І, III, XIII Конституції України підкреслює їх особливе значення й необхідність забезпечення закріплених у них норм.

Водночас статтею 157 Конституції України заявлено, що "Конституція України не може бути змінена, якщо зміни пе­редбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію неза­лежності чи на порушення територіальної цілісності України". Конституція України не може бути змінена також в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Захисту Конституції України служать і норми про те, що Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може

183

 

двічі змінювати одні и ті самі її положення, і про те, що зако­нопроект про внесення змін до Конституції України розгля­дається Верховною Радою за наявності висновку Конститу­ційного Суду України щодо відповідності законопроекту, який вноситься, вимогам статей 157 і 158 Конституції України.

У висновку Конституційного Суду України мають бути від­повіді на такі запитання:

чи не скасовуються або чи не обмежуються законопро­

ектом, що вноситься на розгляд Верховної Ради Украї­

ни, права та свободи людини та громадянина?

чи не спрямований законопроект на ліквідацію незалеж­

ності України?

чи не спрямований він на порушення територіальної ці­

лісності держави?

за яких умов передбачається внесення змін до Консти­

туції України?

чи не буде розглядатися законопроект Верховної Ради

України повторно в річний термін від дня прийняття

рішення щодо аналогічного законопроекту?

чи відповідає законопроект вимозі про те, що Верховна

Рада України не може протягом строку своїх повнова­

жень двічі змінювати одні і ті ж положення Конституції

України?

184

 

1