ТЕМА 1.4. Держава і право Стародавньої Індії

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 

1. Виникнення держави та її розвиток.

 

2. Особливості суспільного ладу.

 

3. Державний устрій, суд, збройні сили.

 

4. Закони Ману.

 

 

 

Виникнення держави та її розвиток

 

Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мо-хеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру і по-літичну організацію суспільства Харапської цивілізації. За-лишені нею письмена не піддаються перекладу. Але в куль-турі Мохеджо-Даро багато спільного з культурою Шумеру. У ХVІІІ – XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація переживає пе-ріод занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ ти-сячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів.

 

З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в Стародавній Індії формуються класове суспільство і дер-жава.

 

З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що раніше вибирався зборами і міг зміщати-ся ними, стає все більш незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З часом ця посада стає спадковою.

 

Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали великий вплив при призначенні царя. Але по-ступово збори всіх одноплемінників перетворюються в зі-брання знаті, що призводить до посилення влади царя. 

 

Органи племінної адміністрації поступово перетворю-ються в державні органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники рабовласницької знаті. 

 

Племінна дружина поступово перетворювалась у по-стійне військо. Населення обкладається податками, які ста-ють обов’язковими і збираються спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій або рес-публік.

 

Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої могутності вона досягла в ІV – ІІІ ст. до н.е. при династії Маур’їв, що об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану.

 

У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського за-воювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афгані-стану і Белуджистану. 

 

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу майже всі землі Індії.

 

Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави. 

 

Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників: бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління окупантів не зачепило основи індійсь-кого суспільства. Індія і під владою цих правителів продов-жувала залишатися сукупністю сільських общин або респуб-лік, що управлялися самостійно і були підпорядковані центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимі-лювалася, прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів.

 

 

 

Особливості суспільного ладу

 

У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена цивілізація. Ранньокласове суспільство іс-нувало в Індії ще в ІІІ тис. до н.е. і було ровесником цивіліза-ції Стародавніх Єгипту і Шумеру. 

 

Новий період в історії Стародавньої Індії пов’язаний із вторгненням на її територію стародавньоіранських племен і аріїв – племен білої раси. За зовнішнім виглядом, мовою, ети-кою поведінки вони різко відрізнялись від корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі за-знали від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територі-єю Індії зайняв не одне століття.

 

З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, ста-ли землеробами. Родова община переросла в сусідську. Ста-новище людини в суспільстві визначалося її майновим ста-ном. Як пережиток зберігалася кровна помста, яка вважалися релігійним і моральним обов’язком усіх родичів потерпілого.

 

Основу соціальної структури Стародавньої Індії стано-вила община.

 

Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об’єднували представників однієї професії, і кули – сімейні общини родичів. Були сангхи, що об’єднували реміс-ників і крамарів з різних каст. На чолі цих груп стояв вибор-ний староста.

 

Давня пам’ятка літератури та історії “Ригведа” (ΙΙ ст. до н.е.) дає певні відомості про індоаріїв. Це був войовничий народ, який вважав військову справу найдостойнішим заняттям для чоловіків. Вони захоплювалися музикою, любили поезією.

 

Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснюва-ли обряд на честь алкогольної рідини – сома. У “Ригведі” на-писано, що їхнє головне божество Індра зневажав мораль, любив військові авантюри, бали, був схильний до пияцтва.

 

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми. 

 

Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували панівний прошарок підтримувати ста-нову солідарність. Посилення соціальної нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен стали вважати знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх незнатних од-ноплемінників. Процес розселення аріїв по території Індії за-йняв не одне століття.

 

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.

 

Професія, посада, величина одержаної спадщини, про-цент за договором про позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни (ст. 87 – 91; 142; 267 – 268; 270; 279). Від цього залежало навіть ім’я, яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був неможли-вим. 

 

До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони могли вивчати тексти релігійних тво-рів, знати їх розпорядження і ритуали. Пізніше з’явилась при-гнічена варна – шудри, “раз народжені”. Існування варн піз-ніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої Індії – Законах Ману.

 

Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст – “найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством у людсь-кій подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати свя-щенні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд корона-ції правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися їхньою власністю. ”Якщо раджа не слухатиме порад брахмана, – записано в законах Ману, – то може загинути, як корова в трясовині”. Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність до варни брах-манів вважалася спадковим привілеєм, хоча були поодинокі випадки переходу їх в інші варни. 

 

Право закріплювало привілеї “благородних” станів. Брахман, як і інші “двічі народжені”, досягнувши 8 років, прохо-див обряд посвячення в “двічі народжені”. Після завершення курсу навчання у наставника йому належало одружитися, стати главою дому, мати дітей, займатися їх вихованням, здійснювати обряди на честь богів і предків. Продовживши свій рід і побачивши онуків, брахман, доживши до сивого во-лосся, повинен був стати самітником, відійти від світу в ліс, там роздумувати про марність усього земного, вивчати Веди, очистити душу від гріховних помислів.

 

Етика зобов’язувала брахмана показувати приклад у ви-конанні релігійних обрядів, уміти уважно слухати інших, го-ворити правду або мовчати, дотримуватися законів гостинності. Йому категорично заборонялося вбивати всіх, хто ходить, літає, повзе. Тому правовірні брахмани не могли займатися навіть землеробством, “адже дерево із залізним наконечни-ком ранить землю (й істоти), що живуть в землі”. 

 

Брахмани звільнялися від податків, повинностей і тілес-них покарань (гл. VІІ ст. 133).

 

Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання різноманітних державних доручень, не пов’язаних з військовою справою. Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя. За Законами Ману, цар повинен був слухати їхні поради з самого ранку до приходу інших міністрів та радників. 

 

Закон гласив, що коли цар не спроможний забезпечити захист своїх підлеглих (брахманів), то його “необхідно було вбити як скажену собаку”. Подібна стаття дуже рідкісна в іс-торії права, їй немає аналогів. 

 

Вихідці з брахманів були царями, воєначальниками, пе-ребували в царському суді. 

 

Правителі із кшатріїв звичайно не мирилися з брахмана-ми, між ними точилась боротьба за вплив і владу. 

 

У поселеннях серед простого люду брахмани жили скромніше, годувалися за рахунок пророкування, відведення не-сприятливих наслідків від тих, хто не дотримувався ритуалів.

 

Друга варна – кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили основну частину верхівки чиновників: пра-вителів, воєначальників, раджів. В їх руках була реальна влада – військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихі-дцями із кшатріїв. Релігія зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв (гл. ІX cт. 323).

 

Царі – прибічники брахманів – переслідували кшатріїв. Доходило до кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відпо-відали тим же. Посилення впливу буддистів послабило пози-ції кшатріїв. Багато з них покинули військову службу, пере-творились на ремісників і крамарів. 

 

Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займа-лися землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї були багаті, посідали ви-соке становище в суспільстві.

 

Четверта варна – шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі народженим”. Шудра повинен був хар-чуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг. Він не міг вивчати веди. Брахман за вбивство шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри станови-ли основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна було мати багатство, оскільки це могло “утискувати брахманів”. За образу брахмана шудрі могли відрізати язика (гл. VІІІ ст. 270).

 

Окремі представники цієї варни досягли матеріального благополуччя, переважно за рахунок торгівлі, ремесла. Шуд-ри не були прикріплені до землі. Відомі випадки, коли шудра ставав воєначальником і навіть царем. Так, у ІІІ ст. до н.е. правителем держави Нанди був шудр Аграмес, який створив сильне, добре організоване військо. Навіть Олександр Маке-донський ухилився від битви із цим царем. Багато царів, які намагалися підкорити Нанду, зазнали поразки. Засновник ім-перії Маур’їв Чандрагупта лише в результаті десятилітньої війни переміг Аграмеса. 

 

Таким чином, належність людини до певної варни не за-важала їй обирати професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв переходити з одної варни в ін-шу, вважав це великим гріхопадінням.

 

З часом між вайшьїв і шудр виникли поділи на касти за професійними ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, приби-ральники нечистот. Були “чисті” і “нечисті ” касти.

 

Остаточно касти сформувалися в епоху раннього серед-ньовіччя.

 

У найбезправнішому становищі перебували знедолені, недоторкані – чандали і парії. Люди цієї касти вважалися по-кидьками суспільства і виконували найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста. До їх обов’язків входило перенесення і кремація трупів, страчення засуджених злочинців. Їм належало носити одяг покійників, їсти з розбитого посуду. До розряду недоторканих належали чужинські воїни – варвари.

 

Стародавня Індія знала інститут рабства. Його джерелом були війни, захоплення полонених. У рабів перетворювали злочинців, існувало боргове рабство, самозаклад боржника. Закони Ману офіційно обмежували правоспроможність раба. Невільник не мав власності, договір, укладений рабом, вва-жався недійсним, діти рабині вважалися власністю її госпо-даря. 

 

Закони Стародавньої Індії захищали рабів переважно від свавілля їхніх господарів, їх не можна було вбивати, виганяти у літньому віці, утримувати в голодному стані. Раба за про-ступки могли бити мотузкою або бамбуком і лише по “задній частині тіла”, але ніяк не по “благородній”, інакше той, хто б’є , здійснить такий же гріх, як і злодій (Закони Ману). 

 

Рабство в Стародавній Індії не було основою економіч-ного життя. Тут не було ринку невільників. Раби експлуату-валися, але основним працездатним населенням були общин-ники-вайшьї та представники інших каст, у яких перебували вільні люди.

 

 

 

Державний устрій, суд, збройні сили

 

Магадхо – маурійська епоха – характеризується поси-ленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племін-ного управління.

 

Основою держави вважався цар, який ще при житті при-значав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам при-значав вищих державних чиновників, був верховним суддею. 

 

Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брохманського роду.

 

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя. 

 

Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та об-межити абсолютну владу правителя. У ранні періоди пари-шад був більш ширшим за складом і більш демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу і його політику. Поступово кількісний склад паришаду змен-шується, він аристократизується, його роль усе більше зво-диться до виконання дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська влада особливо посилилась, па-ришад зберігав значний вплив, і маурійські правителі не мог-ли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представни-ків народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш представницьким орга-ном. Вона складалася з державних чиновників, представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень.

 

Джерела свідчать про те, що навіть у періоди посилення монархічної влади зберігались інститути і традиції стародав-ньої політичної організації, які певним чином обмежували владу царя. На обмеження влади царя впливали самоізоляція сільських громад та релігійно-етичні норми, що наказували виконувати особливу дхарму – обов’язок: охороняти підданих, опікувати малолітніх, вдів, хворих, організовувати роботи з ліквідації стихійних лих, запобігати голоду (ст. 144, гл. VІІ). 

 

Разом з тим, влада царя (раджі) обожнювалась. Брахма-ни вчили, що цар є бог і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества (гл. 7, ст. 8). 

 

Територія держави в епоху Маур’їв поділялась на провінції, чотири з яких були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі, які посилали спеціальних інспекторів по території провінції для перевірки дій місцевих чиновників. 

 

Поряд з поділом на головні провінції існував поділ на звичайні провінції, області, округи.

 

Нижчою одиницею провінційного управління було село.

 

На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – ра-джуки. У головних містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались розпорядження.

 

Високе становище займали спеціальні чиновники з охо-рони кордонів.

 

Проводячи політику суворої централізації, Маур’ї, разом з тим, не зачіпали багато старих інститутів і традицій, з яки-ми були змушені рахуватися.

 

У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару політичну організацію, але в цілому включались у систему загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії. Земля в них вважалась влас-ністю громадян, хоча знатні кшатрії вже зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової демокра-тії. Вони допомогли імператору Чандрагупті розгромити гре-ків-завойовників на чолі з Олександром Македонським.

 

Жителі ган і сатх мали рабів, але переважну масу праце-здатного населення становили землероби. Панівне становище посідали кшатрії та їхня знать – раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії.

 

Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних громадян перших трьох варн, на яких також роз-глядалися державні справи. У тих санах, де влада зосереджу-валася у руках народних зборів, форма держави була демократичною, якщо у ради – аристократичною. Однак і в тому, і в іншому випадку зберігався режим республіки. 

 

Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення.

 

Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вче-ному брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, вра-ховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної вар-ни, касти.

 

У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумі-лися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VІІІ, ст. 1 – 2).

 

Суворо каралися лжесвідчення (гл. VІІ, ст. 13). Заборонялося брати свідчення в осіб нижчої касти проти вищої (гл. VІІІ, ст. 68). За майновими спорами зі складу свідків вилучалися не лише колишні правопорушники, жінки, неповнолітні, а й вчені-брахмани та державні чиновники (гл. VІІІ, ст. 62; 77).

 

Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах розглядалися священнослужителями. Про-типравні діяння общинників розглядали органи місцевого са-моврядування. На 10 сіл призначалась колегія із 3-х суддів.

 

Лише в особливих випадках розслідування і розгляд су-дових справ здійснювався вищим судом. Такі справи поділя-лися на 18 категорій(гл. VІІІ, ст. 4 – 7).

 

До розгляду справи в суді учасникам процесу не дозво-лялося мати приватні аудієнції в суддів, аби уникнути підку-пу. Чесність, непідкупність суддів перевірялася агентами-провокаторами. Суддя, запідозрений у хабарництві, зловжи-ваннях, корисливому розв’язанні справи, піддавався суворо-му покаранню – вигнанню з конфіскацією майна, навіть якщо був брахманом.

 

За відсутності свідків вдавались до ордалій: зважування – якщо особа, яку зважували вдруге, ставала легшою, то її ви-знавали винною; вогнем – якщо підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків; водою, отрутою.

 

Катування та ордалії застосовувались для обмеженого складу злочинів. Брахмани, діти, хворі, вагітні жінки і душев-но хворі тортурам не піддавалися.

 

У майнових спорах відсутність свідків позбавляє сторо-ну права на позов. Рішення суду, винесене за законом і дхар-мою, не може скасовуватись навіть царем. Незаконне рішення суду цар повинен скасувати, оштрафувати суддю чи радника і прийняти справу до свого розгляду. Ймовірно, таким шляхом здійснювалося право на апеляцію.

 

Цар особисто розглядав найтяжчі злочини проти влади. Він мав бути об’єктивним, справедливим, не карати невин-них, бо “несправедливе покарання занапащає честь і руйнує славу серед людей” (гл. VІІІ, ст. 127).

 

Збройні сили. Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію, що складалася з піхоти, кінноти, коліс-ниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воє-начальників комплектувалися лише з кшатріїв. Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки вай-шьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До війсь-кової ради входили воєначальники, найближчі радники царя.

 

 

 

Закони Ману

 

У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було неві-доме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були ско-ріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми мали яск-раво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали пове-дінку людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках – дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літе-ратурі дхармашастрою є Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на період від ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.

 

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основно-му, в VІІІ і ІX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Го-ловне в Законах Ману – закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначаєть-ся призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особли-вістю Законів Ману є релігійний характер усіх його поло-жень. 

 

Право власності. У період створення Законів Ману в Ін-дії вже добре розуміли різницю між власністю і володінням, а охороні приватної власності приділялась значна увага.

 

Закони називають сім можливих способів виникнення права власності: спадкування, дарування, купівля, завоювання, лихварство, виконання роботи, а також одержання милостині (гл. X, ст.115). Стародавній Індії був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність володіння (гл. VІІІ, ст.147). При цьому підкреслювалось, що тільки при законному під-твердженні людина із володільця перетворюється на власни-ка. Купувати речі можна було тільки у власника. Доводити право власності, посилаючись на добросовісне володіння, за-боронялось. Якщо у добросовісного набувача виявляли вкра-дену річ, то вона поверталась попередньому власнику.

 

Серед головних видів власності Закони Ману називають землю. Земельний фонд держави складали землі царські, об-щинні, приватних осіб.

 

За незаконне присвоєння чужої власності (чужої ділянки землі) накладався великий штраф, а особа, що присвоїла чужу землю, оголошувалась злодієм.

 

Втручатись у справи власника заборонялось. У Законах Ману говориться, якщо не власник поля засіває чуже поле своїм насінням, то він не має права збирати врожай. Лише власник землі вирішував питання про свою землю, яку він міг продати, подарувати, закласти, здати в оренду. Закони Ману охороняють і рухоме майно. Найбільш значним із нього були: раби, худоба, інвентар.

 

У Законах Ману згадується про розгляд судових спорів про кордони між общинами, про общинні колодязі, канали. При розгляді таких спорів, перш за все, враховувалась думка родичів і сусідів. Вони ж мали першочергове право купівлі землі. Таким чином, община, що відігравала значну роль у суспільних відносинах, намагалась обмежити приватне зем-леволодіння.

 

Зобов’язальне право. Зобов’язальні відносини розроблені в Законах Ману доволі детально. В основному, в законах говориться про зобов’язання із договорів. Найбільш детально описується один із найдавніших договорів – договір позики. Закон твердо встановлює непорушність боргових зобов’язань. Якщо боржник не міг заплатити борг у строк, то він повинен був його відпрацювати. При цьому кредитор, що належав до нижньої касти, не міг примусити відпрацьовувати борг боржника, що належав до вищої касти. Особа більш високого походження, ніж боржник, віддавала борг поступово (гл. VІІІ, ст. 177). Допускалось отримання боргу за допомогою сили, хитрощів, примусу. Після сплати боргу і процентів боржник ставав вільним. У випадку смерті боржника борг міг перейти на сина та інших родичів померлого.

 

У Маурійську епоху широко застосовувалась праця вільних найманих працівників (кармакарів), тому Закони Ману значну увагу приділяють і цьому виду договору. За своєю варно-вою приналежністю наймані робітники, в основному, нале-жали до шудр, але, очевидно, серед них були і розорені вільні общинники та ремісники, що належали до вайшьїв. Кармака-ри, що виконували сільськогосподарські роботи, одержували 1/10 врожаю, у тваринництві – 1/10 масла від молока корів, за якими доглядали. Невиконання договору тягло за собою штраф, і платня винному не виплачувалась. Якщо ж причи-ною невиконання роботи була хвороба, і особа, яка найнялася на роботу, виконувала її після одужання, вона отримувала платню навіть значно пізніше (гл. VІІІ, ст. 215 – 216).

 

У Стародавній Індії був відомий і договір оренди землі. Він набуває значення і розповсюджується у зв’язку з виник-ненням в общинах майнової нерівності. Розорені общинники, що втратили землю, були змушені її орендувати. 

 

Купівля-продаж є одним з договорів, що згадується в За-конах Ману. Договір вважався дійсним, якщо здійснювався в присутності свідків, а продавцем був власник речі. Закон встановлює певні вимоги до предмета договору і забороняє про-давати товари низької якості або недостатньої ваги (гл. VІІІ, ст. 203). Протягом десяти днів після здійснення купівлі-продажу угоду можна було розірвати без будь-яких поважних причин (гл. VІІІ, ст. 222). Особливість цього договору для Ін-дії полягала в тому, що торгівля розглядалась тут не як занят-тя для вищих варн.

 

Згадується в Законах Ману і договір дарування. 

 

Встановлюючи положення, що регулювали окремі види договорів, Закони формулюють і деякі загальні для всіх дого-ворів правила. Так, договір визнавався недійсним, якщо був укладений п’яним, божевільним, дитиною, старим, рабом, не уповноваженим. Недійсною була угода, здійснена за допомо-гою обману або примусу. Недійсною була також угода, що здійснена з порушенням дхарми, що прийнята в ділових від-носинах. (гл. VІІІ, ст. 163 – 165, 168).

 

Законам Ману відомі були і зобов’язання із нанесення шкоди. Підставою для виникнення такого зобов’язання нази-вається пошкодження майна (потрава посівів на загородженій ділянці, втрата пастухом тварини), шкода, завдана рухом возів містом. При цьому винний повинен був відшкодувати нане-сену шкоду і заплатити штраф царю в розмірі шкоди (гл. VІІІ, ст. 288).

 

Шлюбно-сімейне право. Закони Індії мали детальні нор-ми про сім’ю і шлюб. 

 

З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала ви-соке становище. У деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона – хранителька домівки, уособ-лення богині землі. Необхідно шанувати свою матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти матріархату.

 

З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. “У дитинстві їй на-лежало бути під владою батька, в молодості – чоловіка, а піс-ля його смерті – під владою синів”(гл. ІX, ст. 3). Жінка не мо-гла користуватись власністю самостійно.

 

Норми законів детально розписували життєвий шлях жі-нки. Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком лю-дей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонаро-дження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода. 

 

Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для ді-вчат – 12 і навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині віку нареченого. Вибір нарече-ного чи нареченої залежав від волі батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах.

 

Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду од-руження майбутнє подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де здійснювалося жерт-воприношення домівці. З настанням вечора вони повинні бу-ли звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності. 

 

Протягом перших трьох (чи навіть десятьох ) ночей іде-альна подружня пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік здійснював обряд, сприятливий за-чаттю, і шлюб вважався таким, що набув сили.

 

Закони встановлювали одношлюбність. Дружині забо-ронялося залишати свого чоловіка і дітей. Навіть злий, розпу-сний, позбавлений благородства чоловік повинен був шану-ватися дружиною.

 

Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею. 

 

Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише обов’язки перед чоловіком.

 

Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяж-ко хворою, скандальною, схильною до пияцтва (гл. ІX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише в одному ви-падку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй засо-бів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка му-чилася через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день корінням, плодами, кві-тами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити прикраси, яс-кравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно схо-дили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті” (самоспалення).

 

Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці – дівадасі, що віддавалися брах-манам-жерцям, які платили за це гроші храму. Така діяль-ність була професійною, навіть спадковою, у ній не було ні-чого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними мірку-ваннями і регулювалася звичаями та традиціями.

 

Кримінальне право. Кримінальне право за Законами Ма-ну, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збере-ження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий.

 

Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на пер-шому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошко-дження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

 

Більш детально Закони описують злочини проти власно-сті та особи.

 

Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323, 332).

 

Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивс-тво, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смер-тною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жерт-венних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна обо-рона) не каралось (гл. VІІІ, ст. 345, 349).

 

Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за пере-любство, замах на честь жінки (гл. VІІІ, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371).

 

Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщу-вати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страж-дання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування.

 

 

1