ТЕМА 1.3. Держава і право Стародавнього Вавилону

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 

1. Особливості виникнення і розвитку держави і пра-ва Месопотамії.

 

2. Утворення Вавилонської держави.

 

3. Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства.

 

4. Державний устрій, суд, збройні сили.

 

5. Джерела права. Закони царя Хаммурапі.

 

 

 

Особливості виникнення і розвитку держави і права Месопотамії

 

Починаючи із сивої давнини, у нижній течії рік Тигр і Євфрат на півдні Месопотамії проживав народ, що називався шумери. Чи були шумери корінними жителями цього району, або, як про це говорять їх легенди, прийшли здалеку, невідомо.

 

Уже в ІV тисячолітті до н.е. Шумер переживає період переходу від первісного ладу до класового суспільства. Виді-ляється скотарство, ремесло відокремлюється від землеробства, починається обробка металів. У сім’ї та суспільстві стверджується панування чоловіка. Родова громада перероджується у територіальну (сільську). 

 

Постійна потреба у регулюванні розливу великих річок, осушуванні затоплених і зрошуванні засушливих районів спричинило необхідність спорудження великої і складної іри-гаційної системи. Примітивна техніка вимагала використання праці великої кількості людей. Тому полонених, захоплених під час військових дій, перетворюють у рабів.

 

Отже, на руїнах родового ладу виникає класове суспільство, а разом з ним і держава. 

 

Перші держави на території Месопотамії виникають на початку ІІІ тисячоліття до н.е. Господарськими, політичними і культурними центрами держав були міста, які об’єднували навколо себе сільські поселення. Відомі такі міста-держави, як Еріду, Ур, Ніппур, Умма, Урук, Лагаш. За формою прав-ління їх можна віднести до аристократичних республік. Між містами йшла конкуренція за панівне становище.

 

Глави міст-держав обиралися сходом, народними збора-ми громадян або радою старійшин, що свідчить про пережит-ки патріархально-родової демократії.

 

У фінансовому відомстві Стародавнього Шумеру все су-воро обліковувалось, фіксувалось, усі ділові документи після реєстрації зберігалися в архівах. Шумери раніше від інших народів запровадили десяткову і шістдесяткову систему облі-ку, застосовували дроби, розв’язували рівняння з двома неві-домими.

 

У Шумері були складені найдавніші закони і статути.

 

Населення Шумеру складалося з багатої общинної знаті, вільних рівноправних общинників, рабів та інших залежних людей. У ІІІ тисячолітті до н.е. північну частину Месопотамії почали заселяти аккадці – вихідці із Стародавньої Сирії. Вони багато чого перейняли з культури шумерів.

 

У шумерських містах-державах проходила боротьба за владу над храмовим господарством між жрецько-родовою та світською служивою знаттю. Найвідомішим прикладом такої боротьби є події в Лагаші в 2370 р. до н.е. Тоді в місті загострилися стосунки між знаттю, з одного боку, і общинниками, ре-місниками – з іншого. Знать захоплювала землі храмів, об-щинників, здійснювала насилля й беззаконня, вводила нові податки. Народ під керівництвом Урукагіни повстав і пере-міг. Урукагіна обмежив владу чиновників, провів грошову реформу, повернув общинам і храмам раніше відібрану у них землю. Але правління Урукагіни було короткочасним. Через шість років режим Урукагіни був ліквідований правителем сусіднього міста-держави Ентеменою.

 

Процес становлення держав у Стародавній Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, затягнувся на сто-ліття. Як і в Стародавньому Єгипті, правителі (енси і лугали) прагнули об’єднати країну. Така політика відповідала еконо-мічним інтересам, потребам створення єдиної іригаційної си-стеми, тому відігравала прогресивну роль. 

 

Наприкінці ХХІV ст. до н.е. Лугальзагеси, правитель Умми, а пізніше й Уруку, зумів очолити щось на зразок кон-федерації держав Месопотамії, але тільки як верховний жрець, а не монарх. Але це об’єднання виявилось коротким.

 

Саргон – перший з аккадських правителів – зумів об’єднати країну. Сепаратисти з числа номової знаті втратили ко-лишню могутність і вплив. Діяла єдина система водопоста-чання. Влада правителя обожнювалась, як і влада фараона у Стародавньому Єгипті. 

 

У Месопотамії жило два народи – шумери й аккадці. Це позначилося на розвитку політичних подій. Імперія Саргона також існувала недовгий час. Зсередини її послаблювали повстання пригноблених мас. Країна була завойована племенами кутіїв, хоч і ненадовго. 

 

Близько 2000 р. до н.е. Месопотамія була захоплена ко-чівниками – амореями. 

 

 

 

Утворення Вавилонської держави 

 

Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захопле-на кочівниками - амореями одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим поселенням уже в останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне положення забезпе-чило звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння. Шостий цар Вавилону Хаммурапі створює могутню централізовану державу, перемігши в 1763 р до н.е. царя Ларси Рим-Сіна І . Територія держави включала не тіль-ки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до Сирії.

 

Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом, встановленням для всієї країни єди-ного культу (бога Мардука), введенням спільного зводу законів.

 

Імперія Хаммурапі протрималась близько двох століть. У 1595 р. до н.е. багате місто було захоплене і пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. – захоплене гірським племенем каситів.

 

Панування каситів ознаменоване політичним і культур-ним занепадом Вавилону, який продовжувався до 7 ст. до н.е., коли виникла могутня Ново-Вавионська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту та Ассирії. У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням Навуходоносора ІІ (605 – 562 рр. до н.е.) вщент розбила об’єднані єгипетсько-ассирійські війська. Проте у 538 р. до н.е. Вавилонська дер-жава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була ліквідована і приєднана до могутньої Перської держави.

 

 

 

Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства

 

Законник Хаммурапі дає можливість уявити суспільну структуру, класовий характер стародавньовавилонської дер-жави, правове становище населення. Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками.

 

До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче оточення, верхівка знаті, жерці, воєначальники, там-кари та інші чиновники, старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у містах. 

 

Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів при-свячена значна частина законника. 

 

До пригніченого класу належали раби, рядові общинники, мушкенуми. Останні – це бідняки, що перебували на службі в царя, держави, від яких вони отримували засоби виробництва і житло.

 

Мушкенум (“той, хто падає долілиць”) – вільна людина – мав деякі права, але тільки доти, поки перебував на держав-ній службі і виконував свої обов’язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з авілумом у пи-таннях охорони життя, захисту майна. Авілум за тілесні ушкодження, завдані іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне за рівне) (ст. 196; 197). 

 

Проте якщо авілум виколов око мушкенуму або завдав інші тілесні ушкодження, то він піддавався тільки штрафу (ст. 198).

 

Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенса-цію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Діти від такого шлюбу були вільними (ст. 175). 

 

Поле, будинок, сад “платника податку”, куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні уго-ди скасовувались. Отже, закон, фіксуючи принижене стано-вище мушкенума, одночасно гарантував захист його майна.

 

Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на царських, общинних та приватновласницьких.

 

Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю дітей, після його смерті на-лежало відпустити на волю разом з дітьми, навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх шу-мерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протестувати проти його прода-жу чи дарування іншій особі. У законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.

 

Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися у рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років (ст. 117). 

 

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і ший-ні колоди на рабів одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але, незважаючи на тяжке стано-вище рабів, не вони, а общинники-землероби становили ос-новну масу населення, яке сплачувало податки експлуатува-лося деспотичною державою. 

 

Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управ-ління сільськими общинами, які самостійно вирішували спра-ви із землекористування, зрошення, збору податей, забезпе-чення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Жителі кварталів та-кож скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження. Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община поселення в особі старійшини повинна була від-шкодувати потерпілому його пропажу (ст. 23). Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу. 

 

 

 

Державний устрій, суд, збройні сили

 

Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, ви-конавча і судова влада. Але царська влада не була сильною. 

 

Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяль-ність керувалось зверху, богом. Знизу царська влада обмежу-валась сильним духовенством і богатими містами. Три свя-щенних міста Вавилонії – Ніппур, Сиппар і Вавилон – мали пільгові грамоти, що забезпечували їм привілейоване стано-вище. Цар не мав права саджати у в’язницю громадян цих міст, вимагати з них солдат, змушувати працювати в храмо-вих господарствах. Недоторканість прав цих міст контролю-вали жерці.

 

Стародавньовавилонські правителі створили чіткий ме-ханізм управління. Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави. Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила родову. Усе управління зосереджувалося в царському палаці. Особи, що керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого розмежування функцій між ними не було.

 

Помічником царя у сфері управління був нубанда. Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імпе-рії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом та комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку. 

 

Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і податків. Військове відом-ство очолював вакіль-амуррі.

 

У провінціях функції місцевого управління і представ-ника царської влади здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган шакканакум. Їм підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості – органи общин-ного управління.

 

Названі чиновники очолювали у своїй місцевості всю адміністративну діяльність щодо збору податей, мобілізації населення на громадські роботи, відповідали за прибуття ополченців до армії. Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакіль-тамкари.

 

У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Од-нак органи общинного управління ще не втратили своїх пов-новажень.

 

Суд. Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнових спорів між об-щинниками, не скасував звичаєве право.

 

Суд не був відділений від адміністрації. У великих міс-тах були колегії царських судових чиновників (6–10 чоловік), що розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, які перебували в царських володіннях. Судовий розгляд був від-критим. Для з’ясування істини практикувався “божий суд” – ордалії. Якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув, його провина вважалась доведеною.

 

Цар був верховим суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою засуджених або осіб, які опротестовували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв’язання питання винятково до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоло-вік не втопить дружину – перелюбницю, “то й цар може по-милувати свого раба” (ст. 129).

 

Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини службових осіб (передусім суддів), чиновників і воєначальників (ст. 1 – 5). 

 

Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, доказову силу його свідчень, значення документів позива-ча та відповідача. Під час розгляду майнових спорів, особли-во щодо угод про купівлю-продаж землі, позику, вантаж, ви-магалося надавати суду розписки, письмові договори та інші документи. Якщо письмові документи у справі відсутні, по-зивач і відповідач повинні були давати клятву перед божест-вом у храмі в присутності свідків.

 

Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення суддів, очевидно вбачаючи в цьому форму контролю за їх діяльністю та дотриманням законності. Він міг оголосити амніс-тію, помилувати або віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробу-ванням водою). Судді могли примусити будь-якого учасника процесу дати клятву, привести його до присяги.

 

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду і дотримуватись законів. 

 

Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованою, майже незалежною від жрецтва, а го-ловною підставою судових рішень стало писане право.

 

Збройні сили. Військова реформа закріпила нову органі-зацію армії, підвищилась її дисципліна, більш жорсткішими покарання за дезертирство, значно покращувалось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним правилом не могли відчужуватись.

 

У законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов’язки перед царем позначено терміном “ільк”. Земельний наділ становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого ро-бітника. Наділ заборонялося продавати, дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися від царсь-кої служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за батька міг продовжити його повнолітній син (ст. 26–31).

 

Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконно віддав під суд, то винного належало стратити (ст. 34). Таке ж по-карання застосовувалось до командирів, що відбирали у вої-нів їх трофеї. 

 

 

 

Джерела права. Закони царя Хаммурапі

 

Джерелом права у Вавилоні був звичай. Поряд із звича-ями досить рано з’являється закон, необхідність якого дикту-валась прагненням пом’якшити протиріччя, що виникають у суспільстві. Правління царя Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) ознаменоване створенням збірників законів. Хаммурапі, надаючи велике значення законодавчій діяльності, розпочав її ще на початку свого правління. Перша кодифікація була створена на другому році правління; це був рік, коли цар “встановив право країни”. Ця кодифікація не збереглась. Відомі закони Хаммурапі відносяться до кінця його царювання.

 

Ці закони були вибиті на великому, чорному базальтовому стовпі, який у 1901 році віднайшла французська археоло-гічна експедиція при розкопках м. Сузи (на схід від Вавилону).

 

Зверху стовпа зображений сам Хаммурапі. Він стоїть перед троном, на якому сидить верховний бог Вавилону Мардук. У руках Хаммурапі жезл – символ судової влади, що вручив царю бог. 

 

Текст складається з трьох частин: вступу, 282 статей і висновку. У вступі Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, “щоб сильний не притісняв слабого, вдову і сироту”. Далі йдуть благодіяння, які були надані Ха-ммурапі містам своєї держави. Після вступу йдуть статті за-конів, які закінчуються висновком.

 

При складанні збірника у його основу було покладено звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство.

 

Закони недосконалі з точки зору їх повноти і за своєю категоричністю вони не передбачають різних явищ життя. 

 

Тексти складені, в основному, в казуїстичній формі. За-кони не містять загальних принципів, відсутня система у ви-кладенні, хоча певна логіка має місце.

 

Своїм законодавством Хаммурапі намагався закріпити устрій держави, панівною силою в якій мали бути дрібні і се-редні рабовласники. Це перший відомий збірник законів, що висвітлював рабовласницький лад, приватну власність. Зако-ни містять пережитки родового ладу, що проявляється в су-ворих покараннях, збереженні принципу таліона, застосуван-ні ордалій.

 

Законник не може вважатися всеохоплюючим. У ньому не згадується багато державних і релігійних злочинів, основні види вбивств та ін. Є підстави вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами звичаєвого права. 

 

Право власності. У роки правління Хаммурапі приватна власність значно розвинулась. У Вавилоні існували різні види земельної власності: були землі царські, храмові, общинні, приватні. І царським, і храмовим господарством управляв цар. Це було важливим джерелом доходів. Значення царсько-го господарства було великим і у сфері торгівлі та обміну. За часів Хаммурапі інтенсивно розвивається приватна власність на землю у зв’язку з розширенням мережі каналів. Приватне землеволодіння розрізнялось за своїми розмірами, великі зе-млевласники використовували працю рабів і найманих робіт-ників, дрібні – самостійно обробляли свою землю. Розвиток приватної власності на землю призводив до скорочення об-щинних земель, занепаду общини. Землі могли вільно прода-ватися, здаватись в оренду, передаватися в спадщину, про будь-які обмеження з боку общини в джерелах не згадується. 

 

Особливий правовий режим існував щодо майна воїнів (майно ілку) (ст. 26 – 36). 

 

Зобов’язальне право. У законах Хаммурапі є ряд статей, що регулюють оренду землі, яка відігравала, очевидно, вели-ку роль у земельних відносинах того часу. Плата за орендо-ване поле дорівнювала, як правило, третині врожаю. Сад, який давав більше прибутку, здавався в оренду за дві третини врожаю. Оренда була короткостроковою (на один чи два ро-ки). На більш тривалий строк в оренду здавались ще не осво-єні землі. Законодавство, що визначало відносини між влас-ником землі і орендатором, сприяло розвитку господарства. Якщо орендатор не обробляв взяту землю, то він повинен був заплатити власнику землі орендну плату відповідно до об’єму врожаю, який виростили сусіди (ст. 42 – 46). 

 

Крім оренди саду, поля, Закони Хаммурапі згадують про різні види майнового найму: приміщення, домашніх тварин, суден, возів, рабів. Закони встановлюють не тільки плату за найм речей, але і відповідальність у випадку втрати або заги-белі найнятого майна (ст. 120, 124, 244, 245, 249). Широко розповсюдженим був договір особистого найму. Крім сільсько-господарських працівників, наймали лікарів, ветеринарів, бу-дівельників. Закони визначають порядок оплати праці цих осіб, а також відповідальність за результати праці (наприклад, лікаря у випадку смерті хворого, будівельника, якщо бу-динок розвалювався)(ст. 215 – 223; 228 – 232; 257; 274).

 

Досить детально закони Хаммурапі регулювали договір позики. Характерною рисою законодавства Хаммурапі з цьо-го питання є прагнення до захисту боржника від кредитора, запобігаючи борговій кабалі. Про це свідчать положення про максимальний строк відробітку боргу (3 роки), обмеження процентів, відповідальність кредитора у випадку смерті боржника внаслідок поганого з ним поводження (ст. 113; 115; 116; 117).

 

В умовах існування приватної власності як на рухоме, так і нерухоме майно великого розвитку набув договір купів-лі-продажу. Продаж найбільш цінних предметів (землі, буді-вель, рабів, худоби) здійснювався в письмовій формі (на гли-няних табличках) при свідках. Продавцем міг бути тільки власник речі. Продаж майна, вилученого з обігу (ілку), вва-жався недійсним (ст. 9 – 13; 36). 

 

Крім названих, законодавство Хаммурапі знає договори схову, доручення (ст. 120, 124). 

 

Законам Хаммурапі були відомі зобов’язання, що вини-кають внаслідок завдання шкоди (ст. 53 – 54; 199; 231; 245). 

 

Шлюбно-сімейне право. Шлюб вважався різновидом до-говору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося.

 

Майбутній зять платив тестю за наречену викупну пла-ту, обмінювався з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі-продажу. Посаг і подарунки від нареченого давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачу-валась у неналежному способі життя чи нерозсудливій пове-дінці) (ст. 138; 141). 

 

Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік – авілум, залишаючи її, повинен був виділити на виховання ді-тей половину свого майна. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад одного з найдавніших видів алі-ментних зобов’язань.

 

Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон і не залишив їй засобів існування. Проте якщо він повертався, то дружина була зобов’язана поверну-тися до нього, а діти “повинні були йти за своїми батьками”. Але якщо чоловік-авілум залишав сім’ю і втікав зі свого по-селення, а потім повертався, його дружина не була зобов’язана повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, якщо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла (ст. 138) (1 міна – 504 гр.). Мушкенум за такого розлучення сплачував півміни. При без-дітній сім’ї чоловік мав право привести в дім наложницю, але не міг цього робити, якщо дружина привела рабиню, яка на-родить йому дітей. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від цього захищена. 

 

Закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жін-ки. Дружина авілума мало право розпоряджатися своїм поса-гом, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством, мала до-сить широку цивільну дієздатність.

 

Закон встановлював тяжкі покарання за подружню зра-ду, але це стосувалось тільки дружини. Дружину належало втопити в річці, якщо вона під час перебування чоловіка у полоні поводила себе аморально і “ввійшла в будинок іншо-го” або “була схоплена лежачою з іншим мужчиною”. 

 

Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно із законами шумерів. Дівчина могла з’являтися на вулиці і в громадських місцях лише в супроводі своїх родичів, інакше вона вважалася розпусницею, а у випа-дку її зґвалтування винний міг бути звільнений від відповіда-льності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка не виходила заміж, батько міг передати її храмові на по-ложення блудниці (жриці кохання), що не вважалося ганеб-ним.

 

Законник закріплював майже необмежену владу батька над дітьми. 

 

Спадкове право. Закони Хаммурапі розрізняють спадку-вання за законом і заповітом. Переважним способом є спад-кування за законом. Спадкоємцями могли бути: діти (сини, дочки), усиновлені діти, внуки, діти від рабині, якщо батько визнавав їх своїми. Батько міг позбавити сина спадщини, по-передньо одержавши санкцію суду.

 

Кримінальне право. Як і інші древні кодифікації, Закони Хаммурапі не дають загального поняття злочину і переліку всіх діянь, які визнаються злочинними. Нічого не згадується в законах Хаммурапі про державні і релігійні злочини, які зав-жди карались смертю. Із змісту кодифікації можна виділити лише три види злочинів: проти особи, майнові і проти сім’ї. 

 

Серед злочинів проти особи називається необережне вбивство (про навмисне нічого не говориться), до таких зло-чинів, наприклад, належать дії будівельника, який побудував будинок, що завалився, і спричинив смерть хазяїна (ст. 229 – 231). Таким чином, буде відповідати і лікар, що спричинив смерть людини під час операції. Детально в Законах говориться про різні тілесні ушкодження: пошкодження ока, зубів, кісток. У цих випадках при визначенні покарання діє принцип таліона – “рівне за рівне”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за су-спільним становищем. У випадку нанесення побоїв із злочин-ця стягувався певний штраф (ст. 198; 199; 201 – 209; 211 – 214). 

 

До майнових злочинів, що вказані в Законах, слід віднести крадіжку худоби, рабів. Переховування рабів, зняття раб-ського знаку відносяться до злочинних дій. Як окремий зло-чин Закони називають грабіж. Усі майнові злочини карались дуже суворо: смертна кара, членоушкодження, штраф. У ви-падку несплати штрафу наставала смерть. 

 

Серед злочинів проти сім’ї Закони називають перелюбство (але тільки з боку дружини), кровозмішування. Названі злочинними і дії, що підривають батьківську владу (ст. 192; 195) .

 

Покарання – смертна кара застосовується в різних варіа-нтах: спалення, утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання: відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета покарання – відплата.

 

Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії.

 

 

1