РОЗДІЛ VІІ Державно-правовий розвиток Радянської України

у складі Союзу РСР

 

Правові засади входження Радянської України

до складу Союзу РСР

 

Після національної революції 1917—1921 рр. на значній території України запанувала більшовицька влада у формі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. За Конституцією Української Соціалістичної Радянської Рес­публіки (1919 р.) основою радянської влади в Україні була система її центральних і місцевих органів. До центральних на­лежали: 1) Всеукраїнський з'їзд Рад; 2) Всеукраїнський Цен­тральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК); 3) Рада Народних Комісарів (РНК). А місцеву владу представляли губернські, міські, повітові, волосні й сільські ради.

У перехідний період від війни до миру V Всеукраїнський з'їзд Рад як найвищий орган влади у постанові «Про радянське будівництво» (1 березня 1921 р.) уточнив структуру й повно­важення центральних і місцевих органів влади.

Нагадаємо, УСРР як державі з перших днів існування був притаманний принцип диктатури пролетаріату (робітничого класу і найбіднішого селянства) над його споконвічними гно­бителями й визискувачами — капіталістами і поміщиками.

В. Ленін у праці «До історії питання про диктатуру» писав, що «наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв'язану владу, що безпосередньо на насильство спирається...» (див.: Ленін В. І. Повне зібр. тв. Т. 41. С. 379).

У політичних програмах правлячої тоді РКП(б) ставилося завдання здійснити перехід від буржуазного ладу до соціа­лізму. Скасовувалося право приватної власності; свобода слова, зібрань і союзів забезпечувалася лише для трудового на­роду і то на основі програми РКП(б); правове оформлення партійної політики покладалося на згадані структури проле­тарської (більшовицької) влади.

До компетенції Всеукраїнського з'їзду Рад, ВУЦВК та РНК входили всі питання загальнодержавного значення, тобто прий­няття Конституції, внесення до неї змін і доповнень, встанов­лення і зміна кордонів, зносини з іноземними державами, ого­лошення війни та укладення миру, визначення засад організації збройних сил, загальне керівництво внутрішньою політикою, розробка і схвалення цивільного, кримінального і процесуального законодавства, утвердження основ соціаліс­тичного будівництва в галузі народного господарства респуб­ліки.

Всеукраїнські з'їзди Рад формувалися з делегатів, обраних відповідним з'їздом місцевої ланки рад. У підготовці цих з'їздів брали участь робітники, трудове селянство й інте­лігенція. Для організації виборів ВУЦВК створював Цент­ральну виборчу комісію з її відділами на місцевому рівні.

До виключної компетенції ВУЦВК також належали: фор­мування РНК, питання про кордони, зовнішні зносини, збройні сили, визначення напрямів розвитку народного гос­подарства та деякі інші. Наприклад, V Всеукраїнський з'їзд Рад у спеціальній резолюції визначив завдання щодо врегулю­вання взаємовідносин між наркоматами РСФРР і УСРР. На той час уже діяв договір про військовий і господарський союз між Російською Федерацією і Україною, згідно з яким дер­жавним органам РСФРР надавалося привілейоване ста­новище порівняно з УСРР. Таким чином, у державних органах РСФРР поступово зосереджувалося управління найважли­вішими галузями української промисловості.

Українське керівництво на чолі з X. Раковським і Політ-бюро ЦК КП(б)У наполягало на усуненні тенденції, спрямо­ваної на обмеження суверенітету УСРР. Це дало поштовх роз­робці правових засад майбутньої форми держави радянських республік.

11 серпня 1922 р. оргбюро ЦК РКП(б) створило комісію для підготовки до розгляду на черговому пленумі ЦК РКП(б) питання про взаємозв'язки республік. До складу комісії увій­шли В. Куйбишев (голова), X. Раковський, Г. Сокольников, Й. Сталін.

Ця комісія розробила проект резолюції «Про взаємовід­носини РСФРР з незалежними республіками» на основі сталінської ідеї автономізації, схваленої всіма керівниками радянських республік, крім Грузії. 26 вересня 1922 р. з резо­люцією ознайомився В. Ленін. Він запропонував принципово інший шлях об'єднання — у вигляді союзу незалежних рес­публік.

Пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. прийняв постанову «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними радянськими соціалістичними республіками», де визнав вищим органом Союзу Всесоюзний з'їзд Рад, який мав встановити відповідні союзні органи влади й управління.

На основі постанови пленуму було розроблено проекти «Декларації про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік» і «Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік». І Всесоюзний з'їзд Рад прийняв їх за основу ЗО грудня 1922 р. За змістом Договору радянські республіки, увійшовши на засадах добровільності й рівно­правності до складу створеної ними союзної держави, повніс­тю зберігали свою державну незалежність, тобто де-юре зали­шалися суверенними державами.

А що на з'їзді між керівниками союзних республік виникли розбіжності стосовно взаємовідносин загальноросійських і республіканських органів управління, то проекти Декларації і Договору про утворення СРСР після доопрацювання і узгод­жень мав остаточно затвердити II Всесоюзний з'їзд Рад.

У січні 1923 р. Всеукраїнський ЦВК і Раднарком УСРР створили низку комісій для підготовки документів, пов'язаних з утворенням СРСР (про розподіл компетенцій між урядом» Союзу РСР і урядами республік, взаємовідносини загальносо­юзних і республіканських наркоматів, побудову загальносо­юзного і республіканського бюджетів, структуру Верховного суду СРСР, функції ЦВК СРСР і ЦВК республік). Ці комісії розробили варіант українського проекту союзного договору, який суттєво відрізнявся від проекту, прийнятого на І з'їзді Рад СРСР. Наприклад, в українському проекті слова про те, що «республіки об'єднуються в одну союзну державу», було замінено на «утворюють» СРСР. Український проект посилю­вав гарантії суверенних республік, містив статтю про те, що суверенітет окремих республік, які входять до Союзу, обме­жений лише рамками, зазначеними в союзному договорі, і лише в питаннях, віднесених до компетенції Союзу. За цими рамками кожна з республік здійснює свою державну владу самостійно, а Союз РСР охороняє їхні суверенні права. Територія і Конституція республіки не можуть бути змінені без її згоди. Проект містив і інші статті, які, на думку роз­робників, краще забезпечували суверенітет УСРР. Проект со­юзного Договору зі змінами й пропозиціями у червні 1923 р. було передано в розширену комісію ЦВК СРСР з питань підготовки Конституції СРСР. Але зважені й помірковані про­позиції українського керівництва не знайшли розуміння на союзному рівні, а М. Скрипника й X. Раковського звинува­тили у «націонал-ухильництві». В ході критики і нападок на українців конституційна комісія СРСР запропонувала прий­няти за основу проект, поданий Всеросійським ЦВК. 13, 14 і 16 червня 1923 р. проходило засідання розширеної комісії ЦВК СРСР. На пропозицію Д. І. Курського в преамбулу до­кумента, що розглядався, внесли формулювання: Декларація і Договір про утворення СРСР становлять Основний Закон — Конституцію Союзу РСР. Таким чином, прийняті за основу документи І Всесоюзного з'їзду Рад стали проектом Консти­туції СРСР, який належало обговорити в союзних респуб­ліках. У запропонованому проекті посилювались і розширю­валися компетенції союзних органів влади. III сесія ВУЦВК 7-го скликання, заслухавши доповідь голови Раднаркому УСРР X. Раковського про союзне будівництво і союзну Конституцію, під тиском російської сторони постановила в цілому затвердити проект Конституції СРСР. Питання про Конституцію СРСР 21 січня 1924 р. розглянув VIII з'їзд Рад УСРР, на якому висту­пив М. Скрипник. Заслухавши його доповідь про Конституцію і Договір, VIII з'їзд Рад постановив: «І. Ухвалений І з'їздом Рад Союзу РСР договір і затверджену II сесією ЦВК СРСР Конституцію СРСР ратифікувати, доручивши Президії ВУЦВК цю ратифікацію підписати». 31 січня 1924 р. II з'їзд Рад СРСР остаточно затвердив Основний Закон (Конституцію) СРСР, юридичне оформив створення Союзу РСР.

Отже, РКП(б) разом з комуно-радянським керівництвом РСФРР породили державно-правовий документ — Консти­туцію СРСР. Це було початком становлення федеративної держави, що мала свої органи державної влади й управління:

З'їзд Рад СРСР, ЦВК СРСР, Президію ЦВК СРСР, РНК СРСР, Верховний суд СРСР, Народні комісаріати СРСР, Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ). До повноважень органів влади й управління СРСР належали: зовнішні зносини і зовнішня торгівля; оголошення війни та укладення миру; організація і застосування збройних сил; закладення основ на­родного господарства СРСР та його планування; керівництво транспортом і зв'язком; затвердження єдиного державного бюджету і єдиної грошової та кредитної системи; встановлен­ня засад землекористування і землеустрою, а також судоуст­рою і судочинства, законів про працю; визначення загальних принципів народної освіти й охорони здоров'я тощо.

Вищезазначені повноваження органів влади й управління СРСР обмежували суверенітет і право радянських республік, у тому числі й УСРР.

 

Державний устрій УСРР у 1920—1930-х рр.

 

Створення СРСР і прийняття загальносоюзної Консти-туиії істотно змінили правове становище об'єднаних респуб­лік. VIII Всеукраїнський з'їзд Рад, ратифікувавши Договір про утворення СРСР і Конституцію СРСР, доручив ВУЦВК переглянути Конституцію УСРР відповідно до союзної.

1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад вніс деякі зміни й до­повнення до чинної Конституції УСРР 1919 р. З 1926 р. зміни­лася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки:

Починаючи з 1926 р., на з'їздах Рад заслуховувалися доповіді про діяльність уряду і обиралися від УСРР члени Ради національностей ЦВК СРСР. Було затверджено засади діяль­ності Президії ВУЦВК, розроблені ще 1924 р. Цей правовий акт уперше прямо вказував, що Президія ВУЦВК у період між сесіями ВУЦВК є вищим законодавчим, виконавчим і розпо­рядчим органом влади УСРР.

XI Всеукраїнський з'їзд Рад 1929 р. ухвалив нову Конститу­цію республіки. Вона складалася з п'яти розділів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій радянської влади; 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю УСРР.

УСРР проголошувалася соціалістичною державою робіт­ників і селян. Принципове значення мали статті 2 і 3, де УСРР заявляла про входження до СРСР і визначала за собою такі права: а) ухвалення власної Конституції, яка відповідатиме Конституції СРСР; б) територіальне верховенство; в) ство­рення власних органів державної влади й державного управ­ління; г) обрання повноважних представників України до Ради національностей ЦВК Союзу РСР і делегатів на Всесо­юзний з'їзд Рад; є) здійснення законодавства й управління в межах своїх повноважень; ж) право на законодавчу ініціативу у вищих органах СРСР. Конституція на найвищому рівні за­кріплювала принцип верховенства загальносоюзних органів і загальносоюзного законодавства. Останнє свідчить про те, що проголошений суверенітет УСРР в складі СРСР був не чим іншим, як фікцією.

Центральними органами влади в УСРР, як і за Консти­туцією 1919 р., залишалися Всеукраїнський з'їзд Рад робіт­ничих, селянських і червоноармійських депутатів, ВУЦВК, Президія ВУЦВК та РНК. Якщо за попередньою Консти­туцією з'їзди скликалися двічі на рік, то тепер один раз на два роки. Сесії ВУЦВК мали скликатися тричі на рік. Президія ВУЦВК була постійно діючим органом. До її компетенції на­лежало: 1) видання декретів, постанов та розпоряджень; 2) за­твердження декретів та постанов РНК УСРР; 3) право скасо­вувати будь-які рішення РНК, наркоматів і місцевих органів влади й управління.

Вищезазначені центральні органи влади УСРР залишалися майже незмінними у 1925—1937 рр. ВУЦВК, як і Всеукра­їнський з'їзд Рад, чимало уваги приділяв розвиткові промис­ловості, сільського господарства, культури, питанням держав­ного будівництва, вдосконаленню роботи місцевих органів влади, становленню радянського права. ВУЦВК заслуховував на своїх сесіях звітні доповіді окружних (пізніше обласних) виконкомів, райвиконкомів та окремих сільрад.

РНК і народні комісаріати УСРР також зазнавали реформ в означений період. 12 жовтня 1924 р. було затверджено нове Положення про Раднарком УСРР, згідно з яким він визнавав­ся виконавчим і розпорядчим органом державної влади. До складу Раднаркому УСРР входили: голова РНК, його за­ступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова Вищої Ради народного гос­подарства УСРР, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Раднарком УСРР звітував перед союзними органами. Пре­зидія ЦВК УСРР мала право скасовувати рішення ВУЦВК і РНК УСРР.

У середині 30-х рр. відбулася зміна назв вищих органів вла­ди республіки. Після XIII з'їзду Рад (січень 1935 р.) Всеукра­їнський з'їзд Рад було перейменовано на з'їзд Рад УСРР, ВУЦВК - на ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК - на Президію ЦВК УСРР.

Характерною рисою цього періоду було посилення впливу Раднаркому СРСР на всі сфери державного життя в Україні. Раднарком залишався бюрократичним органом, через який тоталітарному більшовицькому керівництву зручніше було керувати країною. Форсовані темпи індустріалізації, суцільна примусова колективізація сільського господарства призвели до ще більшого зосередження влади у центрі — Союзі РСР, в ЦК ВКП(б),— тож вимагали певної перебудови структури й організаційних форм діяльності уряду України.

Для забезпечення чіткого виконання директив центру пос­танова ЦВК і РНК СРСР від 18 січня 1931 р. передбачала ство­рення при раднаркомах союзних і автономних республік відповідних комісій. Розвиваючи цю директиву, ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 4 лютого 1934 р. утворили постійну комісію для перевірки фактичного виконання директив уряду і зміцнення дисципліни в усіх державних органах та госпо­дарських організаціях. До складу комісії входили: голова Рад­наркому УСРР, один із секретарів ЦК КП(б)У, народний комісар РНК, голова Всеукраїнської ради профспілок і голова Укрколгоспцентру. Поява цієї комісії підтверджує згадану ра­ніше тезу про те, що в середині 30-х рр. сформувалася кому-но-радянська диктатура Сталіна і його оточення, яка нега­тивно вплинула на розвиток демократії та права.

Піддавши тотальному контролю всі сфери суспільного і державного життя, політичне керівництво СРСР ініціювало розробку нової Конституції СРСР, яка мала закріпити «заво­ювання соціалізму». Вперше це питання було винесене на обговорення 1935 р. на лютневому Пленумі ЦК ВКП(б). На ньому йшлося про зрілість соціалістичної демократії і необхід­ність закріплення цієї демократії в новій Конституції.

Було підготовлено досить демократичний за зовнішніми ознаками проект Основного Закону СРСР. Його розглянув червневий Пленум ЦК ВКП(б), схвалила Президія ЦВК СРСР і винесла на всенародне обговорення. Обговорення і схвален­ня проекту Конституції СРСР відбувалися в умовах масових репресій і беззаконня. У розпал терору 30-х рр. мало хто на­важувався критикувати цей проект. 5 грудня 1936 р. делегати VIII Всесоюзного з'їзду Рад одноголосно затвердили і запро­вадили нову Конституцію СРСР.

Французький філософ-просвітитель Ш. Л. Монтеск'є (1689— 1755) вважав, що найжорстокішою тиранією є та, яка виступає під мантією законності й прапором справедливості. У цьому зв'язку зазначимо: із ЗО членів конституційної комісії, що го­тували другу Конституцію СРСР, 16 осіб було розстріляно і двоє наклали на себе руки.

За звичним сценарієм було розроблено й ухвалено Конституцію України. 13 липня 1936 р. Президія ЦВК УСРР створила конституційну комісію, до складу якої увійшли дер­жавні й партійні діячі України: Петровський, Косіор, Пости-шев, Затонський, Любченко, Якір та ін. Наприкінці 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла за основу проект Конституції, запропонований конституційною комісією. Після всенарод­ного «обговорення» його розглянув Надзвичайний XIV з'їзд Рад УСРР, який ЗО січня 1937 р. постановив: «Проект Кон­ституції (Основного Закону) Української Радянської Соціа­лістичної Республіки... затвердити». На цьому ж з'їзді замість назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР) було встановлено іншу — «Українська Радянська Соціалістична Республіка».

Конституція УРСР 1937 р. за побудовою відповідала Кон­ституції СРСР 1936 р. Ця майже точна копія основних поло­жень союзної Конституції складался з 146 статей, об'єднаних у 13 розділів, які закріплювали суспільний і державний устрій, вищі органи державної влади УРСР і Молдавської АРСР, місцеві органи державної влади, бюджет УРСР, організацію суду й прокуратури, основні права і обов'язки громадян, а також порядок внесення змін до Конституції.

Конституція УРСР декларативно проголошувала перемогу соціалізму в усіх сферах суспільного життя, морально-політичну єдність українського народу.

Вищим органом державної влади стала Верховна Рада УРСР з такими повноваженнями: затвердження народногос­подарського плану, Державного бюджету, керівництво всіма галузями народного господарства, встановлення відповідно до законодавства Союзу РСР місцевих податків, зборів і дохо­дів, законодавство про працю, організація суду, надання прав громадянства тощо. В період між сесіями Верховної Ради її функції покладалися на Президію, що видавала укази, тлума­чила закони, контролювала роботу уряду, скасовувала ті рі­шення обласних рад, які не відповідали законам, скликала се­сії Верховної Ради, могла проводити референдуми, присвою­вала почесні звання республіки, мала право помилування тощо.

Верховна Рада створювала уряд республіки — Раду На­родних Комісарів як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади. Раднарком здійснював керівництво народними комісаріатами республіки та іншими йому під­порядкованими органами, об'єднував і спрямовував роботу наркоматів республіки, координував діяльність уповнова­жених загальносоюзних наркоматів, керував виконкомами обласних рад депутатів трудящих.

Всі вищі органи влади в СРСР і в Україні у 20—30-х рр. бу­ли органами диктатури пролетаріату на чолі з Політбюро ЦК ВКП(б) і Й. Сталіним. Гасло диктатури пролетаріату в сталінських руках стало кривавим мечем, засобом терору про­ти власного народу. Внаслідок репресій загинули мільйони людей.

Наведемо типовий приклад. На засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) (протокол № 51 від 2.УІІ.1937 р.) було запропо­новано секретарям обласних і крайових партійних організа­цій, обласним, крайовим і республіканським представникам НКВС узяти на облік усіх куркулів і кримінальні елементи, що повернулися на батьківщину із заслання. Тих із них, хто найворожіше ставився до радянської влади, рекомендувалося негайно заарештувати й розстріляти в порядку проведення їхніх справ через «трійки», а менш активні, але також вороже налаштовані, підлягали арештові й засланню в райони, вка­зані НКВС. Про склад «трійок» і кількість осіб, призначених для розстрілу, було наказано повідомити ЦК у п'ятиденний термін.

Рішення більшовицької партії суперечили положенням Конституції і кодексів. Не ставши виразником інтересів біль­шості народу, ця партія керувала суспільством і державою.

Ціною величезних жертв правлячому режимові вдалося з допомогою ГУЛАГу[4] форсованими темпами розв'язати деякі пріоритетні економічні проблеми, пов'язані насамперед з будівництвом «соціалізму». Але цей сталінський «великий стрибок» було здійснено за рахунок занедбання соціальних проблем, низького життєвого рівня народу, обмеження його прав і свобод.

У механізмі сталінської диктатури пролетаріату важливу роль відігравала система вищих органів державної влади і управління.

Після утворення СРСР відбулися зміни в системі органів галузевого управління УСРР, а пізніше — УРСР. Почали дія­ти загальносоюзні, союзно-республіканські й республікан­ські наркомати. До загальносоюзних відносилися такі нарко­мати: закордонних справ; військових і морських справ;

зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. Другу групу наркоматів становили: Вища Рада народного гос­подарства, наркомати продовольства, праці, фінансів, робіт­ничо-селянська інспекція. Республіканськими залишилися наркомати земельних справ, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти, внутрішніх справ, юстиції.

У 30-х рр. вийшла низка правових актів про наркомати зем­леробства, фінансів, торгівлі, соціального забезпечення, юс­тиції тощо, де чітко визначалися права, обов'язки і структура народних комісаріатів.

Усі центральні органи управління в УРСР, хоч і називалися республіканськими, були структурними підрозділами союзної держави. Це наркомати, прокуратура, суд та ін. Ще до утво­рення СРСР Раднарком УСРР зобов'язував Наркомат юстиції УСРР і всі судові установи налагодити неослабний контроль за додержанням здебільшого російських або розроблених на їх основі декретів, постанов і розпоряджень радянської влади.

У складі Наркомату юстиції було створено державну про­куратуру УСРР, на яку покладалося: а) здійснення нагляду від імені держави за соціалістичною законністю дій усіх органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій та приватних осіб шляхом кримінального пере­слідування винних і опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами дізнання і слідства, а також за діяльністю органів державного політичного управління УСРР; в) під­тримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному про­цесі; д) нагляд за правильністю тримання заарештованих під вартою. Керівником прокуратури, тобто прокурором респуб­ліки, був народний комісар юстиції УСРР. Прокурор мав помічників, яких затверджувала і звільняла Президія ВУЦВК за поданням прокурора. Місцевими органами прокуратури були прокурори в губерніях, округах, а пізніше — в областях. Вони здійснювали нагляд за всіма органами влади аж до сільрад. У період становлення органів прокуратури заходами урядових кіл СРСР було створено (23 червня 1933 р.) Проку­ратуру СРСР як самостійний орган на чолі з І. Акуловим. 1935 р. його замінив А. Вишинський. На цю прокуратуру покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік, які постановою ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936 р. «Про утворення Народного Комісаріату юстиції Союзу СРСР» виділялися з наркоматів юстиції республік. Хоч закони про прокуратуру визначили її основним завданням суворе й неухильне додержання так званої соціа­лістичної законності, на практиці часто-густо траплялися порушення цієї законності, а самих прав та свобод люди­ни — і поготів. Фаховий юрист, прокурор СРСР А. Вишин­ський спотворив правову науку й культуру юриспруденції. Його друковані праці в цій галузі надовго стали основою радянського законодавства, особливо кримінально-процесу­ального, а тлумачення норм кримінального права у низці його наказів і циркулярів прокурорам і слідчим суперечило їх внутрішньому змістові й необгрунтоване посилювало під­стави кримінальної відповідальності, що призводило до пору­шення усталених норм права в судах і позасудовій практиці.

У 20-х рр. здійснювалося реформування суду. Згідно з «По­ложенням про судоустрій УСРР» від 16 грудня 1922 р., укла­деним за образом і подобою «Положення про судоустрій РРФСР», усі судові органи революційного періоду скасову­вались і створювалася єдина система судових установ, як-от: а) народний суд (у складі постійного народного судді або постійного народного судді і двох народних засідателів); б) гу­бернський (пізніше окружний, обласний) суд; в) Верховний суд УСРР. Положенням також передбачалося, що для розгля­ду справ спеціальних категорій утворюються спеціальні суди:

військові трибунали; особливі трудові сесії нарсудів — у спра­вах про злочинні порушення законів про працю; земельні комісії — в земельних справах; арбітражні комісії — у справах про спори між державними організаціями щодо майнових прав. Вище зазначене «Положення» стало базою для наступ­них реформ суду. Згідно з ним народні судді районів округу обиралися окружними з'їздами рад, а в містах і селищах — пленумами міських і селищних рад. За новим «Положенням» окружний суд складався з: 1) пленуму окружного суду; 2) ци­вільного відділу; 3) кримінального відділу; 4) надзвичайної сесії; 5) особливої сесії у справах про неспроможність коопе­ративних організацій. Верховний суд мав таку структуру:

президія, пленум, цивільна касаційна колегія і надзвичайні сесії. З метою боротьби із службовими проступками і прови­нами державних органів, які не підлягали переслідуванню в кримінальному порядку, ВУЦВК і РНК УСРР 3 лютого 1926 р. прийняли «Положення про дисциплінарні суди», які створю­валися при ВУЦВК (Головний дисциплінарний суд) і при окружних виконкомах. Вони існували до 1928 р. й були ска­совані рішенням XV з'їзду ВКП(б). 19 червня 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили «Положення про товариські суди і гамівні камери», покликані розглядати на заводах, фабриках і в державних установах дрібні справи, що не мали важливого соціального значення.

Одним із структурних елементів партійно-радянської системи, спрямованих на боротьбу з «ворогами соціалізму», були органи Всеукраїнської Надзвичайної Комісії (ВУНК), створені в 1917— 1918 рр. для мобільного придушення висту­пів противників радянського режиму, бандформувань, селян­ських повстань проти радянської влади тощо.

IX Всеросійський з'їзд Рад проголосив ідею нового визна­чення функцій і повноважень Надзвичайної комісії, обмежив­ши коло її діяльності суто політичними завданнями. Після консультацій у Політбюро ЦК РКП(б) Всеросійський ЦВК прийняв декрет «Про Державне політичне управління» (1922 р.).

За прикладом Російської Федерації Всеукраїнський ЦВК своєю постановою від 22 березня 1922 р. скасував ВУНК та її місцеві органи й утворив при НКВС (за російською схемою) Державне політичне управління, завданнями якого були бо­ротьба проти відкритих контрреволюційних виступів, банди­тизму й шпигунства, охорона кордонів, шляхів, виконання спеціальних доручень губернських (пізніше окружних і облас­них) виконкомів. Таким чином, почав діяти новий орган ра­дянської державності, не передбачений Конституцією. Пер­шим головою ДПУ ВУЦВК призначив В. Манцева. Більшість особового складу ВУНК увійшла до складу ДПУ.

Для розв'язання значної кількості гострих проблем засто­совувалися «силові, надзвичайні» методи. З поширенням полі­тичного протистояння, бандитизму та деяких інших кримі­нальних злочинів у республіці рад в 20-х рр. ДПУ надавалося право розстрілу захоплених учасників збройних пограбувань безпосередньо на місці скоєння злочину, а також вислання кримінальних елементів. Інакше кажучи, органи ДПУ одер­жали право на позасудову розправу (аж до розстрілу), яке поширювалося на всіх осіб, затриманих при бандитських на­падах і збройних пограбуваннях. Нагляд прокурора за слід­ством і дізнанням у справах політичних і про обвинувачення в шпигунстві набув обмеженого характеру. Зазначимо, що в умовах утвердження тоталітарного режиму органи ДПУ стали каральним мечем ЦК ВКП(б). ЦВК СРСР і РНК СРСР 3 квіт­ня 1927 р. надали право органам ДПУ, а пізніше НКВС, роз­глядати справи в позасудовому порядку з призначенням пока­рань аж до найвищої міри. Для оперативного вирішення справ 1929 р. було створено «трійки» (позасудові каральні органи) в складі керівників оперативних управлінь або відділів, в за­вдання яких входило попереднє розслідування слідчих справ з метою доповіді на засіданнях колегії чи особливої наради ДПУ, які здійснювали позасудовий розгляд. Діючи в рамках і поза законом, органи ДПУ — НКВС у 20—30-х рр. розглянули сотні й тисячі справ, провели десятки сфабрикованих «крик­ливих» політичних процесів («ухил Шумського-Хвильового», «Шахтинську справу», «Справу СВУ» тощо). Органи держав­ної безпеки перетворилися на знаряддя насильства комуно-радянського режиму, на ще один каральний меч у руках дер­жави (диктатури Сталіна та його оточення).

Процес реорганізації вищих органів управління України в 20-х і особливо в 30-х рр. відбувався на основі вказівок Сталіна, Політбюро ВКП(б), Раднаркому СРСР та інших союзних органів влади й управління. Так, на основі вказівок XVII з'їзду ВКП(б) 7 квітня 1934 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову «Про реорганізацію народних коміса­ріатів та центральних установ УСРР». Відповідно до цієї пос­танови з метою посилення єдиноначальності й особистої відповідальності керівників було ліквідовано колегії при всіх наркоматах УСРР. Відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалася на наркомів та їхніх заступників. Також здійснювалася реорганізація інших структур наркоматів. Усе це робилося для створення такого державного механізму, який беззаперечно виконував би вказівки керівної партійно-радянської верхівки.

На основі рішень партії і уряду СРСР у 30-х рр. створю­валися нові органи центрального управління. Так, у жовтні 1936 р. Президія ЦВК УСРР прийняла постанову про створен­ня союзно-республіканських наркоматів легкої, харчової, лісової промисловості, зернових і тваринницьких радгоспів, внутрішньої торгівлі.

У зв'язку із загрозою нової світової війни й необхідністю зміцнення обороноздатності країни 8 грудня 1936 р. постано­вою ЦВК СРСР було створено загальносоюзний наркомат оборонної промисловості.

З появою наркомату промисловості будівельних матеріалів СРСР з 1 квітня 1939 р. почали діяти союзно-республікан­ський наркомат промисловості будівельних матеріалів УРСР.

У другій половині 30-х рр. органи НКВС було остаточно виведено з-під контролю уряду й вищих партійних органів. Фактично НКВС нікому, крім Сталіна, не підпорядковувався. НКВС диктував свою волю всім, нехтуючи правові норми й спираючись виключно на власні нормативні акти-накази, директиви та розпорядження. Наприклад, із першого радян­ського уряду — РНК, затвердженого II Всеросійським з'їздом Рад у складі 15 осіб, 10 виявилися ворогами народу, були реп­ресовані й фізично знищені.

Наприкінці 30-х рр. апарат НКВС зазнав «чистки», що за­вершилася зміною його керівництва й основних кадрів. Реор­ганізація не минула й зовнішню розвідку. В лютому 1941 р. НКВС було поділено на два наркомати: внутрішніх справ (НКВС) і державної безпеки (НКДБ).

Тоді ж, у другій половині 30-х рр., значно розширилася компетенція вищих ланок суду. Так, постановою Президії ВУЦВК від 23 червня 1935 р. «Про розширення повноважень президії Верховного суду УСРР» президії надавалося право переглядати, змінювати й скасовувати вироки і постанови колегій та спеціальних судових складів Верховного суду. Раніше це здійснював пленум Верховного суду. Постанови президії з конкретних справ були остаточними й могли опро­тестовуватися лише до Президії ЦВК УСРР. Такі повноважен­ня президії Верховного суду часто призводили до порушення законності й посилення тоталітаризму. В цей же період, точніше 26 червня 1934 р., ВУЦВК і РНК УСРР видали пос­танову, за якою народні суди й колегії захисників, нотаріат та інші допоміжні судові органи підпорядковувалися безпосе­редньо обласним судам. На них покладалося керівництво організацією і діяльністю цих органів. Тією ж постановою передбачалося створення в усіх обласних судах пленумів у складі голови, його заступника й членів обласного суду. Участь у засіданні пленуму обласного прокурора або його за­ступника була обов'язковою. Все управління по лінії прокура­тури й суду повністю зосереджувалося в руках відповідних керівників — обласного прокурора і голови суду. Така орга­нізація і управління судом свідчать про те, що в другій по­ловині 30-х рр. партійно-бюрократична система підкорила собі найважливіші ділянки державного управління і перейшла до наступу на своїх противників, називаючи їх «ворогами на­роду і соціалізму».

Після входження до складу Союзу РСР УРСР формально мала свою окрему територію, на якій відбувався процес впо­рядкування робіт з адміністративно-територіального поділу, розпочатий ще 1922 р. Відповідно до постанови Президії ВУЦВК УСРР «Про ліквідацію губерній та перехід на тристу­пеневу систему управління» Україну було поділено на райо­ни й округи, тобто замість 102 повітів і 1984 волостей стало 53 округи і 706 районів. Укрупнювалися сільради. Їх кількість скоротилася з 15696 до 9307. Вертикаль управління здійснюва­лася за схемою: район — округ — центр. У зв'язку із скасуван­ням губерній ВУЦВК і РНК УСРР постановою від 17 березня 1926 р. ліквідували Волинський, Донецький, Катерино­славський, Київський, Одеський, Подільський, Полтавський, Харківський і Чернігівський губернські виконавчі комітети (Зібрання узаконень УСРР, № 16).

У ході реформування адміністративно-територіального устрою Х Всеукраїнський з'їзд Рад УСРР, розглянувши пи­тання про радянське будівництво, запропонував розширити компетенцію місцевих органів влади на підвідомчій їм тери­торії. Ради міст і сіл ставали вищими органами влади. Вони отримали право юридичної особи, самостійний бюджет, керу­вали промисловістю і сільським господарством, вирішували фінансово-податкові питання. Зазначимо, що це реформу­вання відбувалося під керівництвом правлячої в СРСР партії більшовиків. Без згоди партійного керівництва жодне рішен­ня державного будівництва не набувало чинності. Заходами ЦК ВКП(б) в Україні тривало очищення органів диктатури пролетаріату від «ворожих елементів». До останніх відносили заможних селян, ремісників, тих, хто воював на боці Цент­ральної Ради, Директорії чи в інших повстанських загонах проти комуно-більшовицького режиму. Партія зміцнювала ради новими кадрами з робітників, бідняків і наймитів, що знали лише одне: нищити, реквізувати, розкуркулювати, роз-селянювати тощо.

Реформуючи систему рад, ЦВК і РНК СРСР, Політбюро ЦК ВКП(б) замислили під приводом підвищення ролі район­них виконавчих комітетів ліквідувати окружні ради. Відпо­відно до рішення союзних органів влади ВУЦВК і РНК УСРР своєю постановою від 2 вересня 1930 р. «Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління» ска­сували попередні рішення про адміністративно-територі­альний поділ України на округи й розпустили окружні вико­навчі комітети. На території УСРР було утворено 503 нові адміністративні одиниці: одна автономна республіка (Мол-давськаАСРР, 1924—1940), 18 міст, виділених в окремі адміні-стративно-господарські одиниці, й 484 райони. Їм надавалися всі права окружних виконкомів. Виконкоми районних і 18 міських рад та Молдавської АСРР підпорядковувалися безпосередньо ВУЦВК, його Президії та РНК УСРР. Таким чином, на початку 30-х рр. було встановлено двоступеневу систему управління (район — центр).

Практика роботи цієї системи виявилася неефективною в умовах «розгорнутого наступу» тоталітарного режиму на за­лишки дрібного й середнього товаровиробництва. Щоб перекласти на інші плечі тягар нелюдських методів боротьби з індивідуалізмом і приватною власністю, «ворогами соціаліз­му й усього міжнародного пролетаріату», в розпалі голодомору 1932—1933 рр. більшовицьке керівництво ініціювало нову реформу адміністративно-територіального устрою і ВУЦВК ухвалює чергову постанову про перехід на адміністративно-територіальну триступеневу систему: район -— область — центр. В Україні спочатку було створено п'ять областей:

Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську й Одесь­ку, а потім, у червні 1932 р.,— Донецьку, в жовтні—Чер­нігівську. З утворенням областей усі районні й міські викон­коми рад почали підпорядковуватися обласним виконавчим комітетам.

Внаслідок недосконалого й тендеційного національно-територіального розмежування поза межами Радянської України залишилися мільйони українців у регіонах, які ста­новили продовження основного етнічного масиву їх розселен­ня — деякі райони Берестейщини, Курщини, Воронежчини, Кубані, Ставропольського краю та ін.

Із середини 20-х рр. розгорнулася спланована державою насильницька асиміляція українців не лише в діаспорі, а й на території власне УСРР та історичних землях у суміжних з Росією і Білорусією районах. Паралельно здійснювалося сільськогосподарське переселення на землі «колонізаційного фонду» — Далекий Схід, Сибір, Сахалін, Карелія та ін. Упро­довж 1926—1939 рр. у ці райони з Радянської України вибуло 2,8 млн осіб. Натомість в республіку з інших районів СРСР було переселено понад 220 тис. осіб (див.: Наулко В. Українці. Східна діаспора. Атлас.— К., 1992. С. 15.).

Шляхом терору, винищення селянства й так званих «українських буржуазних націоналістів», а також розкурку-лення більшовики намагалися покласти край боротьбі ук­раїнського народу за незалежну державу.

Умисне переміщення народів відповідно до ленінської національної політики було не чим іншим, як наміром партії більшовиків створити нову імперію з денаціоналізованим, а точніше зрусифікованим, етносом під назвою «єдиний радянський народ».

У ході реформування місцевих органів влади й управління першочергова увага приділялася сільським радам, які повинні були як органи державної влади очолити боротьбу за суцільну примусову колективізацію та ліквідацію куркульства як класу.

Суттєву допомогу сільським радам у соціалістичній пе­ребудові села надавали комнезами (комітети незаможних селян). Виконуючи вказівки ЦК ВКП(б), партійні та радянські органи в Україні значно збільшили кількість ком­незамів. 1930 р. в ній налічувалося близько 7 млн 600 тис. чле­нів комнезамів, які очолювали «соціалістичні перетворення» на селі. Найважливіший результат їхньої роботи — розкурку-лення більше 1 млн 200 тис. сімей, створення сектору дешевої примусової робочої сили, а також створення штучного голоду.

Місцеві ради депутатів трудящих обирали виконкоми в складі голови, його заступників, секретаря і членів викон­комів. За Конституцією УРСР 1937 р., виконкоми рад безпо­середньо підпорядковувалися як радам депутатів трудящих, що їх утворювали, так і виконкомам вищих рад.

У грудні 1939 р. внаслідок виборів було утворено 15 облас­них, 583 районних, 164 міських, 10863 сільських і 442 селищ­них рад депутатів трудящих. Вони керували культурно-по­літичним і господарським будівництвом на своїй території. При місцевих радах (переважно районних і обласних) утворю­валися органи управління, будовані переважно за галузевим принципом. Вони підпорядковувалися як самій раді депутатів трудящих та її виконкомові, так і відповідному наркоматові УРСР чи СРСР та партійним органам. На підставі аналізу пов­новажень органів державної влади й управління Союзу РСР, а також змін, що відбулися в устрої і праві УРСР у 20—30-х рр., можна зробити висновок про перехід країни від авторитарно­го до тоталітарного режиму, обмеження суверенітету рес­публіки, деформації теорії і практики соціалізму.

Радянські конституції діяли лише формально. Найваж­ливіші питання регулювалися підзаконними актами й пар­тійними рішеннями, які не лише звужували застосування чинного законодавства, а й часто суперечили йому. Бракувало механізмів реалізації основних конституційних принципів. Проголошені конституціями права людини слугували шир­мою для авторитарного й тоталітарного режимів.

 

Державний устрій і право Західної України,

Закарпаття, Північної Буковини

у 1920—1930-х рр.

 

За наслідками 1-ї світової війни значна частина україн­ських земель підпала під владу Польщі, Чехословаччини, Ру­мунії та Угорщини.

Загарбавши Західну Україну, польські імперіалісти здій­снили адміністративно-територіальну реформу, що полягала в запровадженні загальнопольських державних установ. Тери­торію Західної України було поділено на воєводства — Львів­ське, Станіславське, Тернопільське, Волинське. На чолі воє­водств призначалися Радою Міністрів воєводи, наділені майже необмеженою владою. Воєводи підпорядковувалися безпосе­редньо Міністерству внутрішніх справ. Як голова загальної адміністрації воєвода керував діяльністю адміністративних органів на території воєводства, наглядав за торгівлею, шля­хами сполучення, регулюванням праці й громадської опіки.

Покладені на воєвод функції виконувалися спеціальними органами — воєводськими управліннями. Вони контролюва­ли роботу старост, які займалися тими самими питаннями у межах повітів, що й воєводські управління. Зокрема, Львів­ське воєводське управління на початку 30-х рр. мало 11 відді­лень, які наглядали за спокоєм (відділ безпеки), органами самоуправління, веденням актів цивільного стану, керували діяльністю державних і приватних медичних установ, пильну­вали за вирішенням земельного питання.

На чолі всієї адміністрації повіту, крім військової, фінан­сової, шкільної, земельної і поштово-телеграфної, стояв пові­товий староста. Його головним обов'язком було придушення революційно-визвольного руху й забезпечення правопорядку в повіті. З цією метою він міг використовувати органи пові­тової поліції. Свої функції староста виконував за допомогою спеціального апарату — старостинського управління й підлег­лих йому установ. Старостинські управління поділялися на реферати, а реферати — на підвідділи.

Для боротьби з революційним і національно-визвольним рухом було встановлено складну воєнізовану систему так зва­них «органів безпеки». Вся територія Польщі поділялася на воєводські поліційні округи, співмірні з адміністративно-територіальним воєводським поділом. Кожен повіт мав свою державну поліцію. На території воєводства її очолював воє­водський комендант, а на території повіту — повітовий.

Згідно з Конституцією Польщі 1921 р. на території громад, повітів і воєводств діяла система органів місцевого само­управління. При проведенні загальних заходів ці самоуправ-лінські одиниці могли правовим актом об'єднуватися в союзи, і тоді органи цих союзів офіційно ставали своєрідними вико­навчими органами адміністративної влади. Органами само­управління в Галичині були: громадська рада і громадська влада, повітова рада і повітовий відділ, Крайовий сейм і Кра­йовий комітет.

На території Західної України діяли судові установи, засно­вані ще законами Австро-Угорщини. Змінилася лише їхня політична орієнтація. Якщо раніше суд обстоював насамперед інтереси австрійських поміщиків і буржуазії та клаптикової Австро-Угорської монархії, а потім уже захищав права по­льських і українських поміщиків та буржуазії, то тепер він ставив понад усе інтереси польських капіталістів і поміщи­ків та цілісність польської держави, а права української бур­жуазії і поміщиків відійшли на другий план. Основним зав­данням суду було придушення революційного руху, націо­нально-визвольної боротьби.

1928 р. в Польщі відбулася судова реформа, за якою окружні, апеляційні суди і Верховний суд зазнали деякої реорганізації, а замість повітових засновувалися громадські суди. Окружні суди виступали апеляційною інстанцією для громадських судів. Вищою інстанцією для окружних судів був апеляційний суд. Крім загальних судів, існували й спеціальні, скажімо, трудові і третейські суди для установ страхування від нещасних випадків. Трудові суди утворювалися лише у вели­ких промислових центрах. Наприклад, Львівський трудовий суд виник ще 1918 р. внаслідок реорганізації Промислового суду, що існував під час панування Австро-Угорщини. Він розглядав позови робітників до підприємців, власників фаб­рик, заводів. Більшість цих позовів стосувалася зарплати, страхування, квартирних та інших питань. Основним завдан­ням трудових судів був правовий захист промисловців від робітників.

Для регулювання фінансового господарства і забезпечення грошових надходжень до бюджету було створено фінансові ус­танови, зокрема фінансові палати, яким підпорядковувалися фінансові управління і управління акцизів та державних монополій. На території, що входила раніше до складу Австро-Угорщини, діяли спеціальні кадастральні управління, які відали справами земельного кадастру. Запровадження зе­мельних реформ вимагало створення спеціальних установ — земельних управлінь. Питаннями, пов'язаними з реформами (наприклад, подрібненням маєтків (парцеляцією), створен­ням заможних польських господарств (осадництвом) і відрубів, ліквідацією сервітутів, перерозподілом і регулюван­ням земельних володінь), займалися повітові земські управ­ління на чолі з земськими комісарами або підкомісарами. Окружне земельне управління виступало вищою інстанцією і поширювало свою діяльність на території воєводства. Вищим апеляційним органом було Міністерство землеробства і зе­мельних реформ.

Усі зазначені й інші структури влади та управління підля­гали структурам вищої законодавчої і виконавчої влади, вста­новленим згідно з Конституціями Польщі 1921 і 1935 рр. Зако­нодавчу владу Конституція 1921 р. надала Сеймові й Сенатові. Президент республіки і Рада Міністрів керували органами виконавчої влади. Внаслідок травневого перевороту 1926 р. в Польщі запанував політичний режим, який зводив нанівець основні принципи, покладені в основу березневої Конституції 1921 р. Механізм функціонування держави, властивий парла­ментському ладові, замінили авторитарні методи правління. Протягом 10 років відбувалося конституювання нової верхов­ної влади. 1935 р. було прийнято так звану квітневу Консти­туцію Польщі, за якою Президент отримав законодавчі, кон­ституційні, виконавчі, контрольні, надзвичайні (на випадок війни) повноваження з управління Польською Республікою (офіційна назва — II Річ Посполита Польська).

Тяжке економічне становище, небувалий національний, релігійний і соціальний гніт, політична безправність спричи­нили посилення революційно-визвольної боротьби корінного населення Західної України під керівництвом політичних партій і об'єднань КПЗУ, УНДО, ОУН та ін. Лише в 1934— 1938 рр. тут відбулося 1118 страйків.

Суттєві зміни в становищі українців Галичини сталися з початком 2-ї світової війни. Падіння Польщі призвело до встановлення на західноукраїнських землях сталінського режиму. Після «окупації» — для одних і «визволення» — для інших Червоною армією території Західної України упродовж двох місяців було конституйовано радянську владу Західної України. Народні Збори Західної України (26 жовтня 1939 р.) прийняли важливі законодавчі акти: «Про державну владу в Західній Україні»; «Про входження Західної України до складу УРСР»; «Про конфіскацію поміщицьких земель»; «Про націоналізацію банків і великої промисловості». 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію, в якій зазначалося:

«Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих». Замість вищих органів влади й управління на завершальному засіданні депу­тати обрали Повноважну комісію, якій доручалося від імені Народних Зборів подати Декларацію Верховній Раді СРСР та Верховній Раді УРСР і просити їх включити Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР. Принизливішого акта історія не знала: спершу загарбання («визволення»), а потім під дулами гвинтівок військ НКВС утворення рад депутатів трудящих, яким надавалося право вирішити те, чого аж ніяк не бажала значна частина народу. Однак це сталося.

У статті «Об украинском вопросе» Л. Троцький писав: «От прежнего доверия й симпатий западньїх украинских масс к Кремлю не осталось й следа... Рабочие й крестьянские массьі в Западной Украине, в Буковино, в Карпатской Украине рас-теряньї: куда повернуться?.. На зтойтрагической смуте Гитлер основьівает свою политику в украинском вопросе. В своє вре-мя мьі говорили: без Сталина... не бьіло бьі Гитлера. К зтому теперь можно прибавить: без насилия сталинской бюро-кратии над Советской Украиной не бьшо бьі гитлеровской украинской политики» (див.: Троцкий Л. Об украинском во­просе // Старожитності. 1991. Ч. 5. С. 13.).

31 жовтня 1939 р. позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Продублювала це рішення Верховна Рада УРСР, ухваливши 15 листопада рішення прийняти Західну Україну до складу УРСР.

Для Й. Сталіна об'єднання українських земель полягало насамперед у зазделепдь запланованому поділі Польщі між фашистською Німеччиною і СРСР.

Таким чином, на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР. 4 грудня 1939 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було створено Волинську, Дро­гобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську й Тернопіль­ську області в складі УРСР. А Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р. повністю скасовувався старий поділ на повіти й волості і створювалися райони, міськради, сільради. Всього було організовано 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних і 4944 сільських рад. Ще раніше, 9 грудня 1939 р., було затверджено склад облвиконкомів. 26 грудня Наркомюст України видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних і народних судів у західних областях УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами з числа комуністів, направлених Наркомюстом з інших облас­тей УРСР. Наново створені суди разом з органами НКВС роз­почали масштабну так звану класову боротьбу проти колиш­ніх експлуататорів, «куркулів», націоналістичної інтелігенції, потенційних «ворогів українського народу» тощо. Репресії проти західноукраїнського народу викликали національно-визвольний рух проти комуно-радянського («совіцького») режиму, який не вщухав упродовж років. Особливо гострим він виявився під час і після 2-ї світової війни.

В історії України німецько-радянська війна стала черговою великою трагедією. Берлін і Москва в основному воювали за панування над Україною, заперечуючи таким чином право українського народу на державну незалежність. А ось як відбувалися події в Закарпатті. Після 1-ї світової війни Закарпаття опинилося в складі Че­хословацької Республіки. 1928 р. воно отримало правове оформлення як Підкарпатський край без права на автономію. Протягом 30-х рр. українці Закарпаття боролися за свою автономію. Послаблення Чехословацької Республіки після Мюнхенської угоди примусило уряд надати 11 жовтня 1938 р. автономію Карпатській Україні (Підкарпатській Русі). Було створено перший автономний уряд, до якого увійшли А. Бро-дій, А. Волошин та ін.

Тим часом на частину території Закарпаття претендувала Угорщина. За рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні від 2 листопада 1938 р. Карпатська Україна змушена була віддати Угорщині значну частину своєї території з містами Ужгород і Мукачеве. На цю територію поширилася система державного управління та права Угорщини.

22 листопада 1938 р. в Празі вийшов закон Чехословацької Республіки про Конституцію Карпатської України. На цій основі автономний уряд розгорнув підготовку виборів до пер­шого Сейму Карпатської України. На виборах, що відбулися 12 лютого 1939 р., Українське національне об'єднання отри­мало 92,4 % голосів. Сейм розпочав свою роботу в м. Хусті 15 березня 1939 р. На ньому було проголошено незалежність Карпатської України, яка стала республікою на чолі з пре­зидентом А. Волошиним. Але невдовзі Карпатську Україну окупували угорські війська, розгромивши її військо — Кар­патську Січ.

Що ж до Північної Буковини, то її після 1-ї світової війни було включено до Румунії. Декрет про це румунський король підписав 18 грудня 1918 р. Таке насильство над місцевим на­селенням викликало страйкову і збройну боротьбу. Але силь­нішою виявилася Румунія. Її підтримувала Антанта.

Румунська влада встановила на Буковині режим управ­ління, який нічим не відрізнявся від австрійського. З перших днів владу тут узяли військові коменданти. На території Північної Буковини за наказом командуючого окупаційними військами генерала Я. Зедіка 26 січня 1919 р. запроваджувався стан облоги. Фактично його було ліквідовано лише 1940 р. на основі таємного додаткового протоколу до радянсько-ні­мецького пакту про ненапад 1939 р.

За Конституцією Румунії і законом про адміністративну уніфікацію від 14 червня 1925 р. Буковина складалася з повітів, волостей, комун (общин). На чолі повітів стояли призначені урядом і затверджені королем префекти, які були пред­ставниками центральних властей. Префекти призначали преторів у волостях, а примарів — у міських і сільських общи­нах. Вони очолювали також виборні повітові й комунальні ради, що виконували функції місцевого самоврядування. На­справді ж ці органи місцевого самоврядування мали незначні повноваження в господарському управлінні. Уряд за рекомен­дацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і ска­совувати їхні рішення.

Для створення видимості автономії Північної Буковини склад уряду Румунії збільшився на двох міністрів. Один з них очолив службу управління дев'яти секторів: внутрішнього, фінансового, судового та ін.

Румунська влада здійснювала в Північній Буковині жорс­токе соціальне й національне гноблення, що викликало опір українського населення.                  

Кінець 30-х рр. ознаменувався серйозними змінами у між­народних відносинах. У таємному додатковому протоколі пакту Ріббентропа — Молотова від 23 серпня 1939 р. СРСР виявив свою зацікавленість у Бессарабії та Буковині. 26 червня 1940 р. РНК СРСР надіслала румунському урядові ноту, вима­гаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину.

Оскільки уряд Румунії відповів невизначне, радянська сто­рона 28 червня 1940 р. ультимативно запропонувала йому звільнити Бессарабію і Північну Буковину. Наступного дня уряд Румунії прийняв ці пропозиції і почав виводити свої війська.

У звільнених («захоплених») населених пунктах почали створюватися робітничі й селянські комітети, бойові дружи­ни, штаби тощо. Організовували цей процес політоргани Чер­воної армії і спеціально прислані агітатори й організатори. Пізніше було проведено вибори до місцевих органів влади — повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала повноважна делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їхній край з Радянською Україною.

Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 р. прийняла закон «Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акер-манського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР». Решта території Бессарабії відійшла до складу ново­утвореної Молдавської РСР.

7 серпня 1940 р. було створено Чернівецьку й Ізмаїльську області, а замість повітів і волостей — райони. В цих адміні­стративних районах почала діяти радянська система органів влади й управління і права.

8 результаті підписання радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. й договору між СРСР і Ні­меччиною про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. було розмежовано сфери інтересів кожної зі сторін на просторі від Балтійського до Чорного моря. За захоплення частини Фін­ляндії, Прибалтики, приєднання Західної України, Закарпат­тя, Північної Буковини, Бессарабії СРСР заплатив стратегіч­ними матеріалами й сировиною. Було визначено й спільний кордон з Німеччиною. Позбавлені власної держави українці в роки 2-ї світової війни опинилися в епіцентрі загарбницької політики радянського й фашистського режимів.

 

Перебудова державного апарату СРСР і УРСР

 в роки другої світової війни

 

Процес мирного розвитку радянської соціалістичної сис­теми перервався у зв'язку з розпочатою 22 червня 1941 р. аг­ресією гітлерівської Німеччини проти СРСР. Українська РСР першою з-поміж радянських республік зазнала нищівного удару фашистської Німеччини. Ворог планував окупувати її в перші місяці війни, загарбати всі багатства, знищити більшість населення, а решту поневолити.

Війна вимагала підпорядкування діяльності державного апарату справі розгрому німецько-фашистських загарбників. Програму перебудови всього життя союзної держави на воєн­ний лад було викладено в директиві ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 29 червня 1941 р., у виступі Й. Сталіна 3 липня 1941 р. та в рішеннях партії і уряду. Зміст цих загальносоюзних правових документів зводився до наступного: розгортання у чимдалі більших масштабах військового виробництва й постачання фронту необхідного озброєння і бойової техніки. Для цього потрібно було: змінити економічні пропорції в інтересах збільшення військового виробництва; сконцентрувати всі ресурси для забезпечення потреб війни; передати військовій промисловості максимальну кількість підприємств з інших га­лузей; перебудувати на воєнний лад роботу транспорту, зв'язку; збільшити пропускну спроможність залізничних шляхів, щоб забезпечити військові перевезення і евакуацію промисловості та населення на схід із прифронтових областей;

спрямовувати діяльність наукових і дослідно-конструктор­ських установ на досягнення воєнно-технічних переваг над противником і забезпечення потреб армії; мобілізувати матеріальні й трудові ресурси сільського господарства на безперебійне постачання армії, населення міст — продоволь­ством, а промисловості — сировиною; перерозподілити люд­ські ресурси для забезпечення мобілізації до Збройних Сил і потреб воєнної економіки; мобілізувати фінансові ресурси для потреб війни; пристосувати торгівлю, всю сферу обслуго­вування та ін. до потреб воєнного часу. Для вирішення цієї програми потрібно було перебудувати державний апарат, здійснити жорстку централізацію. Насамперед виникла необхідність у вищому органі стратегічного керівництва збройною боротьбою народів СРСР, який поєднав би в одних руках управління Збройними Силами на фронті і воєнною економікою. З цією метою ЗО червня 1941 р. було створено Державний Комітет Оборони (ДКО), наділений вищою дер­жавною і військовою владою в межах усього СРСР.

Для безпосереднього керівництва Збройними Силами було утворено Ставку Верховного головнокомандування на чолі з Верховним головнокомандуючим. Координація дій ДКО і Ставки забезпечувалася тим, що їх очолювала одна особа — Й. Сталін. Незважаючи на це, функції ДКО і Ставки суттєво розрізнялися. ДКО був вищою інстанцією, яка здійснювала загальне керівництво збройною боротьбою Радянської дер­жави, а Ставка стала виконавчим військовим органом, що ке­рувався вказівками ДКО. Головним напрямом діяльності ДКО були розгортання Збройних Сил, підготовка резервів, їх забезпечення озброєнням, спорядженням, продовольством. ДКО також керував мобілізацією економіки, організацією воєнного господарства, розробляв заходи щодо збільшення виробництва танків, літаків, боєприпасів, металу, палива, продовольства тощо. ДКО тісно співпрацював з ЦК ВКП(б) і РНК СРСР. Єдність їхньої діяльності забезпечувалася суміщен­ням посад. Члени ДКО були членами Політбюро ЦК ВКП(б), заступниками Голови РНК СРСР і секретарями ЦК ВКП(б), а Голова ДКО — Й. Сталін був одночасно Генеральним секре­тарем ЦК ВКП(б) і Головою РНК СРСР. ДКО не мав свого апарату, тож використовував апарати ЦК ВКП(б), Раднарко-му і наркоматів. Для вивчення і вирішення деяких найсклад­ніших проблем ДКО створював спеціальні комітети, ради й комісії, що готували проекти постанов. Нерідко вони й самі вирішували конкретні питання. Для втілення у життя рішень ДКО на місцях призначалися уповноважені ДКО. В більшості випадків ними були секретарі ЦК ВКП(б) і ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів партії.

Поряд з ДКО продовжували функціонувати постійні конституційні органи державної влади й управління: Верхов­на Рада СРСР, її Президія, Рада Народних Комісарів СРСР. Кожен з цих органів формально продовжував працювати в межах своєї компетенції.

Оскільки умови війни не давали змоги регулярно про­водити сесії Верховної Ради СРСР, як це передбачалося Конституцією СРСР, більшість її функцій здійснювала Пре­зидія. Вона видала укази про воєнне становище, про мобілі­зацію військовозобов'язаних, про встановлення нових орде­нів і медалей, про доповнення до кримінального, цивільного, сімейного, процесуального законодавства, про реорганізацію відомств тощо.

Раднарком, керуючи наркоматами, вирішував питання будівництва, сільського господарства, соціально-культурного будівництва та ін. Організація роботи РНК СРСР пристосо­вувалася до воєнної обстановки з таким розрахунком, щоб за­безпечити безперебійне і ефективне управління країною. Під керівництвом ДКО і РНК СРСР удосконалювалася діяльність наркоматів, створювалися нові структури державного управ­ління. Виникла нова галузь управління щодо державного за­безпечення і побутового влаштування сімей військово­службовців. У період війни було створено й надзвичайні органи, як-от: Комітет з обліку й розподілу робочої сили, Рада з евакуації, надзвичайна Державна Комісія із встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх співучасників тощо.

З початком війни змінилися напрями діяльності й орга­нізація республіканських органів влади і управління. Перебу­дова державних органів влади України, що відбувалася в умо­вах бойових дій на території республіки, охопила всю систему рад — від Верховної Ради УРСР до селищних і сільських рад. Виконуючи директивні вказівки ДКО, ЦК ВКП(б) та інших союзних органів, Президія Верховної Ради УРСР, Рада На­родних Комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У опублікували 7 липня 1941 р. звернення, в якому закликали український народ тісніше згуртовуватися навколо Комуніс­тичної партії, стійко і мужньо захищати кожен шматок радян­ської землі, надавати допомогу Червоній армії, наполегливо працювати на виробництві в тилу, вступати в народні опол­чення, винищувальні батальйони, створювати партизанські загони й підпільні організації в тилу ворога.

На місцеві ради покладалася складна робота з евакуації на­селення, виробничої бази. Умови вимагали суттєвої перебу­дови роботи місцевих органів влади й управління. Найбіль­шою мірою це стосувалося місцевих рад районів, розта­шованих найближче до фронту й оголошених на воєнному становищі. Всі функції влади з питань оборони, забезпечення порядку і державної безпеки передавалися військовим орга­нам (військовим радам фронтів, армій, військових округів, а де їх не було — вищому командуванню військових з'єднань). У прифронтових і обложених ворогом містах створювалися надзвичайні органи — міські комітети оборони. Такі комітети з'явилися в червні — липні 1941 р. в Києві, Одесі, Севастополі з ініціативи місцевих радянських, партійних органів і вій­ськового командування. Їх називали штабами оборони міста, комісіями з оборони та ін. Узагальнивши досвід діяльності цих органів, ДКО в жовтні 1941 р. постановив утворити комітети оборони у 60 прифронтових містах країни на базі апарату обкомів чи міськкомів партії з включенням до них керівників місцевих радянських і військових органів. Вони підпорядко­вувалися ДКО. Комітети оборони мали право оголошувати облоговий стан, виселяти жителів, запроваджувати комендант­ську годину, ставити промисловим підприємствам воєнні зав­дання. Вони завідували оборонними спорудами, формували частини народного ополчення, винищувальні батальйони та ін.

' У зв'язку з тимчасовим відходом Червоної армії з України центральні органи влади УРСР евакуювалися в глиб СРСР, зокрема в Саратов, а пізніше в Москву. В умовах війни вдос­коналювався державний апарат, скорочувалася кількість за­йнятих у ньому працівників, створювалися нові управління і комітети, необхідні для воєнної економіки. При РНК УРСР діяло бюро з обліку й розподілу робочої сили.

Такі ж бюро функціонували при виконавчих комітетах обласних рад УРСР. При місцевих радах засновувалися від­діли з державного забезпечення і влаштування сімей фрон­товиків, з працевлаштування евакуйованого населення та ін­ші. Значні зміни відбулися в діяльності постійних комісій рад. Поряд з комісіями, що існували до війни, при радах заснову­валися нові: з питань оборони, евакуації, державного забезпе­чення і побутового влаштування сімей фронтовиків. З окупа­цією України життя радянських органів влади не зупинялося.

Постанова ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. про організацію боротьби в тилу німецьких військ ставила перед респуб­ліканськими, обласними й районними парторганізаціями прифронтової смуги конкретне завдання: розгорнути мережу більшовицьких підпільних організацій на захопленій терито­рії для керівництва всіма діями проти фашистських окупантів. На 1 жовтня 1941 р. в Україні вдалося створити 23 підпільних обкоми, 63 міськкоми і 564 райкоми КП(б)України. ЦК КП(б) України, місцеві партійні й радянські органи розгорнули організаційну роботу щодо створення партизанських форму­вань і підпільних організацій. У республіці в перші місяці війни було організовано й залишено в тилу ворога для розгор­тання партизанської боротьби 683 загони, понад 1700 ди­версійних груп.

ЗО травня 1942 р. ДКО з метою об'єднання керівництва партизанським рухом і подальшого посилення боротьби на­родних мас проти ворога створив Центральний штаб партиза­нського руху. Для безпосереднього керівництва партизан­ськими загонами при військових радах фронтів формувалися штаби партизанського руху. Так, при Військовій раді Пів-денно-Західного напрямку було організовано Український штаб партизанського руху (УШПР). Начальником штабу призначили Т. Строкача. З ліквідацією Військової ради Пів-денно-Західного напрямку 29 липня 1942 р. постановою ДКО УШПР було перейменовано на республіканський штаб. Він став військовим органом ЦК КП(б)У. Створення УШПР сприяло розгортанню народної боротьби на тимчасово окупо­ваній ворогом території, організації партизанського руху, раціональнішій концентрації сил на найважливіших ділянках боротьби проти окупантів. Під час бойових операцій, рейдів партизани визволяли населені пункти, цілі райони і здійсню­вали там свій контроль. Ці території отримали в літературі назву партизанських країв і зон.

Ставши господарями на контрольованій території, парти­зани відновлювали там органи радянської влади — ради депутатів трудящих. Основним завданням рад було надання всебічної допомоги в розгромі ворога. Залежно від умов, що склалися, радянську владу у визволених районах представляли партійні комітети або штаби партизанських з'єднань. Най­успішніше в період окупації органи радянської влади діяли переважно на Правобережній Україні.

Відроджуючи радянську владу, партизани тим самим ска­совували закони, приписи й розпорядження німецького ко­мандування і відновлювали радянські закони. Про те, що на території країв і зон люди продовжували жити за радянськими законами, свідчить той факт, що тут відзначалися весілля, реєстрували народження дітей з дотриманням усіх формаль­ностей, карали за мародерство і крадіжки, застосовували пра­вові акти, які регулювали ті чи інші сторони громадського життя. У деяких загонах існували спеціальні партизанські суди. Так, за наказом начальника обласного штабу партизансь­кого руху на Чернігівщині від 31 жовтня 1941 р. в партизансь­кому загоні Мало-Дівицького району для переслідування і покарання зрадників Батьківщини було створено надзвичайну «трійку», до якої увійшли командир, комісар і начальник штабу загону (див.: Федоров О. Підпільний обком діє. — К., 1976). Іноді вироки партизанського суду затверджувалися за­гальними зборами партизанів загону. Нерідко питання про відповідальність і покарання осіб за тяжкі злочини команду­вання і політоргани партизанських загонів виносили на роз­гляд громадських судів — зборів громадян села, де було вчинено злочин.

Судова система й органи прокуратури УРСР у роки війни зазнали реорганізації. Указом Президії Верховної Ради від 22 червня 1941 р. було затверджено «Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному станови­щі, і в районах воєнних дій». Відповідно до цього положення військові трибунали діяли: а) при військових округах, фронтах і флотах; б) при арміях, корпусах та інших військових з'єднан­нях і воєнізованих установах. Лінійні суди залізничного і во­дного транспорту було реорганізовано у відповідні військові трибунали. Кожен із зазначених трибуналів розглядав кримі­нальні справи, віднесені до його компетенції. Головним за­вданням військових трибуналів і органів військової прокура­тури була рішуча боротьба з посяганням на безпеку СРСР, на боєздатність Збройних Сил СРСР, військову дисципліну і порядок несення військової служби.

Радянська юстиція періоду війни силкувалася сприяти збе­реженню тоталітарної системи й комуністичної влади. Це сто­сувалося оборони країни від зовнішніх ворогів СРСР, збере­ження соціалістичної законності і власності, нагромадженої як результат тяжкої праці народів Радянського Союзу протя­гом існування більшовицького режиму.

 

Німецько-фашистський режим

на тимчасово окупованій території України

 

Влітку 1942 р. вся територія Радянської України була оку­пована ворогом. З перших днів гітлерівці прагнули запро­вадити так званий «новий» порядок. До виконання своїх стра­хітливих планів (плани «Ост», «Барбаросса» та ін.) фашистські загарбники приступили з перших днів окупації радянської території. 17 липня 1941 р. Гітлер підписав наказ про передачу окупованих радянських земель у відання «рейхсміністерства у справах зайнятих східних областей». Міністром було призна­чено підручного Гітлера А. Розенберга. В наказі зазначалося, що окупована територія поділяється на рейхскомісаріати, во­ни — на генеральні округи, а ці, своєю чергою,— на округи. Всі начальники адміністративних одиниць призначалися німецьким урядом. У передмові до «Директиви з керівництва економікою» («Зелена папка») (червень 1941 р.), яка містила «законодавство» окупаційного режиму, зазначалося, що за­гарбані радянські землі є частиною великонімецького «жит­тєвого простору». Окупанти робили усе можливе для перетво­рення України на свою колонію, а народ — на рабів.

У липні 1941 р. німецько-румунські війська окупували Чернівецьку та Ізмаїльську області УРСР. З дозволу Гітлера обидві області (територією понад 15 тис. кв. км) за наказом Антонеску було включено до складу фашистської Румунії. В цих областях відновлювалися порядки, що існували тут до 28 черв­ня 1940 р., тобто до з'єднання цих земель з Радянською Україною.

1 серпня 1941 р. генерал-губернатор Франк оголосив, що за наказом фюрера він включає частину західноукраїнських земель під назвою дистрикт «Галичина» до генерального гу­бернаторства, створеного на окупованій території Польщі. До дистрикту «Галичина» з центром у Львові входили Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська (без північних районів) області. Ця територія становила понад 48 тис. кв. км.

19 серпня 1941 р. в м. Бендери представники німецьких і румунських властей підписали договір, за яким значна (40 тис. кв. км) частина України — Одещина, південні райони Він­ницької та західні Миколаївської областей — передавалася Румунії. Ця територія під назвою «Трансністрія» відділялася кордоном від інших українських земель. Значну частину Ук­раїни було включено до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у м. Рівному. Рейхскомісаріат територією 339,2 тис. кв. км налічував 6 генеральних округів: 1) Волинсько-Поділь-ський (Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська області, південні райони Брестської і Пінської областей Білорусії); 2) Житомирський (Житомирська, північні райони Вінниць­кої області з м. Вінницею, південні райони Поліської області з м. Мозирем Білорусії); 3) Київський (Київська і Полтавська області); 4) Миколаївський (Миколаївська, крім західних ра­йонів, і Кіровоградська області); 5) Таврія (лівобережні райо­ни сучасної Херсонської та Запорізької областей з центром у Мелітополі); 6) Дніпропетровський (Дніпропетровська і час­тина районів Запорізької області).

Інші області України, зокрема східні, було оголошено при­фронтовою зоною і віддано під владу німецьких військових комендантів. Ця територія відмежовувалася від рейхскомі­саріату кордоном, переходити який дозволялося лише в пев­ному місці з спеціальними перепустками.

 3 перших днів окупації німецькі загарбники встановили в Україні режим кривавого терору й насильства над мирним на­селенням. З цією метою було створено гестапо, жандармерію, поліцію, різні спеціальні групи й команди, які спиралися на регулярні військові частини.

Влада перебувала в руках рейхскомісара, генералкомісарів, гебітскомісарів, штадткомісарів, ортскомісарів, фолькско-мендантів, ландвіртів та інших шефів. На ці посади признак чалися лише німці. Вони розпоряджалися життям і вирішу­вали долю радянських людей. До деяких керівних посад допускалося і місцеве населення. В «Оголошенні рівненсь­кого гебітскомісара» від 22 квітня 1942 р. визначалися посади німців і представників української допоміжної адміністрації, як-от: сільський старшина, бурмистр, голова району. Вони ке­рували сільськими, міськими і районними управами. Наприк­лад, Рівненська управа мала відділи: адміністративно-господар­ський, освіти, цивільної опіки і технічний, районна також — адміністративно-господарський, освіти, цивільної опіки і тех­нічний. Сільські управи складалися з голови, його заступника і секретаря. При них існували такі відділи: господарський, шляхів і цивільної опіки. В селах і районних центрах діяли; поліційні відділи на чолі з начальником поліції.

Реалізацію страхітливих планів фашистських верховодів щодо українського народу мала забезпечити детально проду­мана окупаційна політика. Її основними цілями були: 1) то­тальний терор проти народів СРСР; 2) повсюдна руйнація виробничих сил і пограбування населення; 3) його нещадна рабсько-кріпосницька експлуатація; 4) викорінення комуніс­тичної ідеології, радянського укладу життя, загальна фаши­зація населення. Одним із свідчень про заплановані гітле­рівцями широкомасштабні злочини проти народів СРСР був генеральний план «Ост», який передбачав депортацію 31 млн чоловік з території Польщі й західної частини Радянського Союзу з наступним заселенням «звільнених» земель 20 млн німців. Більше того, створене за вказівкою Гітлера імперське міністерство у справах окупованих східних областей вважало визначену планом «Ост» кількість осіб, що підлягали депор­тації, недостатньою і пропонувало довести її до 46—51 млн чоловік.

Порушуючи елементарні норми міжнародного права, зок­рема Гаазькі конвенції 1899 і 1907 рр., Герінг вказував на те, що «використання робітників і ставлення до них на практиці повинно бути таким самим, як і до російських військовопо­лонених».

Для здійснення програми поневолення було створено роз­галужений апарат на чолі з Заукелем — головним уповнова­женим у справах використання робочої сили. Фашистські окупанти вивезли з СРСР на каторжні роботи до Німеччини 4 млн 973 тис. громадян, серед яких понад 2 млн були україн­цями. Здебільшого їх примушували працювати на підприєм­ствах військової промисловості, транспорті, частину поси­лали на сільськогосподарські роботи, використовували як домашню прислугу.

З перших днів окупації України гітлерівці з небувалою .жорстокістю і цинізмом почали знищувати мирних громадян. Так, у Львові протягом кількох днів вони розстріляли близько 400 радянських і профспілкових активістів. Масові страти жи­телів Львова й області тривали упродовж всього періоду оку­пації. Цілому світові відома трагедія Бабиного яру в Києві, де було по-звірячому знищено понад 100 тис. жителів міста. А всього в Україні окупанти знищили понад 4,5 млн людей.

Німецько-фашистська окупація завдала Україні вели­чезних економічних і моральних втрат. Гітлерівці демонту­вали й вивозили до рейху устаткування підприємств, сиро­винні ресурси. З метою методичного пограбування Радянської України було створено спеціальний апарат, центральним органом якого був «економічний штаб Ост». При окупаційних арміях створювалися «господарські інспекції», а при польо­вих комендатурах — «господарські команди», що займалися грабежем, прикриваючись іноді такими термінами, як «рек­візиція», «повинність». Усі цінності відбиралися в населення без усякого відшкодування з грубим порушенням норм між­народного права.

Збитки, завдані народному господарству України за час окупації, становили 286 млрд карбованців (за цінами 1941 р.). Було знищено 16150 промислових підприємств, на яких до війни працювало близько 2,3 млн робітників. Окупанти зруй­нували й пограбували 17910 колгоспів, 872 радгоспи, 1300 ма­шинно-тракторних станцій тощо (див.: Хрущов М. С. Визво­лення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства України. — К., 1943).

Наказом Розенберга від 4 серпня 1941 р. на окупованій території України було запроваджено німецько-фашистське кримінальне право й німецькі суди. Інший його наказ, від 23 серпня, про застосування надзвичайних карних заходів до населення окупованих областей містив великий список «злочинів проти німецької держави», які каралися смертю або (при пом'якшувальних обставинах) каторжними роботами. Поліційній владі надавалося право «без тривалого слідства» засуджувати до страти.

Таким був німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Вона пережила ще один, найтяжчий період своєї історії.

Діяльність ОУН—УПА.

Спроби національно-державного будівництва

 

Після революції і громадянської війни супротивні біль­шовицькому режимові уряди УНР (Директорії) і Української Держави П. Скоропадського перебували в еміграції. В умовах польського політичного режиму з колишніх представників національно-визвольної боротьби і нової їх генерації постала 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка також повела боротьбу за відрив західноукраїнських земель від Польської Республіки, пропагуючи ідею української само­стійної соборної держави. У пошуках підтримки своїх полі­тичних прагнень ОУН вимушено вдалася до співробітництва з німецькою військовою розвідкою. Зважаючи на наявність в ОУН розгалуженої організаційної мережі і з огляду на власні цілі щодо України, уряд Німеччини всіляко підтримував її, як правило, матеріально, щоб використати оунівську мережу для себе.

Напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз обидві фракції — ОУН-Мельника і ОУН-Бандери — надіслали меморандуми, в яких об„рунтовували необхідність віднов­лення суверенної української держави в її етнічних кордонах. Для досягнення мети представники ОУН-Б звернулися до аб-веру з проханням про формування українського військового відділу. Внаслідок переговорів при абвері було створено два підрозділи українських націоналістів — батальйони «Нахті-галь» (командир Р. Шухевич) і «Роланд» (під проводом Є. По-бігущого). Особовий склад цих дружин чисельністю понад 700 осіб формувався переважно з членів ОУН-Б, мельників-ців, колишніх вояків «Карпатської Січі». Загальне керівниц­тво українськими підрозділами здійснювали представники абверу А. Герцнер і Т. Оберлендер.

1941 р. з «Нахтігалем» до Львова прибули члени револю­ційного проводу ОУН Я. Стецько, Л. Ребет, І. Равлик, Я. Старух, С. Ленкавський, Є. Врецьона, Д. Яців та ін. Під їхнім керівництвом з націоналістів почала формуватися допо­міжна поліція, завдання якої полягало в допомозі німецьким групам і командам винищувати ворогів гітлерівської Німеч-чини. В день її нападу на СРСР у Кракові за ініціативою С. Бандери зібралося 113 представників різних націоналіс­тичних формувань. Прагнучи об'єднати свої сили у зв'язку з новою «сприятливою» обстановкою, вони створили Україн­ський національний комітет. У своєму першому ж документі УНК висловив німецькому урядові найсердечніші почуття і готовність до співробітництва у справі завоювання свободи України і встановлення нового порядку. Але гітлерівці не визнали УНК. Бандеру посадили на кілька днів під домашній арешт, давши зрозуміти, що не дозволять своїм підлеглим набути політичної самостійності. Однак, попри це, револю­ційний провід ОУН спробував ще раз здійснити омріяне. ЗО червня 1941 р. керівництво ОУН спільно з націоналіс­тичними осередками Львова провели збори. Згодом як Стець-ко, так і Бандера стали називати їх «народними», а націо­налістична преса — «великими» чи «національними зборами». Разом з тим Я. Стецько згадував, що він після розмов з митрополитом А. Шептицьким пішов до ратуші й, присівши на дошках, накреслив план проголошення державності, зміст своєї промови, текст Акта тощо. Все відбувалося поспіхом, нотатки робилися олівцем на шматочках паперу. Ця тема знайшла відображення у багатьох мемуарних і літературних творах, а також на сторінках тогочасних періодичних видань. Так, у друкованому органі Національної Української ради в Дрогобичі «Вільне слово» (№ 4, 1941 р.) зазначалося, що ЗО червня 1941 р. о 8-й годині вечора в приміщенні львівського товариства «Просвіта» відбулися великі збори представників західноукраїнських земель, на яких святочне проголошено відновлення української державності й створено перше крайове правління на чолі з Я. Стецьком, заступником С. Бандери. Прийнято Акт проголошення Української со­борної держави. Поряд з конституюванням державності збори закликали народ України стати на боротьбу за ство­рення Української суверенної держави на всіх українських землях. Там же наголошувалося: «Новопостаюча Україн­ська держава тісно співдіятиме з націонал-соціалістичною великою Німеччиною... щоб визволитися з-під московської окупації».

Через 9 днів після цього самочинного акту новостворений уряд було заарештовано, його осередки, що почали форму­ватися на місцях,— розігнано, а С. Бандеру з найближчим оточенням — запроторено до концтабору Заксенхаузен, де він просидів аж до 1944 р. Отже, спроба створити уряд Україн­ської держави під проводом ОУН зазнала поразки.

Відродити українську державність намагався і еміграцій­ний уряд УНР під головуванням К. Левицького. На початку війни у Львові було створено Раду Сеньйорів, що мала стати своєрідним парламентом. Рада запропонувала керівництву ОУН співпрацю, але останнє відмовилося. Після ліквідації Українського державного правління Я. Стецька Рада Сеньйо­рів на пропозицію Б. Гнатевича змінила свою назву на Українську Національну Раду. Вона складалася в основному з видатних діячів довоєнних демократичних громадсько-політичних організацій. Зенон Городиський у книзі «Україн­ська Національна Рада» стверджує, що вся організована українська громадськість і населення західноукраїнських зе­мель визнали УНРаду за найвищий політичний і представ­ницький авторитет. Такий його висновок випливає з поста­нови самої УНРади від 14 жовтня 1941 р. Але німці не визнали УНРаду, бо її діяльність мала політичні ознаки. Значно більше їх задовольняв Український Центральний Комітет (УЦК) під7 керівництвом проф. В. Кубійовича, що діяв у Кракові. Він займався доброчинністю, шкільництвом та іншими справами. Використовуючи авторитет УЦК, окупанти робили свою чорну справу.

Після загарбання 19 вересня 1941 р. німцями Києва ук­раїнська інтелігенція разом з групою прибулих за військами представників ОУН за порадою і допомогою Олега Ольжича (Кандиби) 5 жовтня 1941 р. сформували ще одну українську політичну репрезентацію в Києві — Українську Національну Раду (УНРаду). На установчих зборах головою УНРади було обрано проф. М. Величківського, а також, проголошено декла­рацію і звернення до народу. Ці політико-правові, як вважа­ють деякі автори, документи визначали програмну мету — побудову цілісної української держави. УНРада в Києві та інших містах намагалася відродити освіту, кооперацію, цер­ковне життя тощо. Але й вона проіснувала недовго (сім тижнів). І лише в квітні 1944 р. члени обох Рад (Львівської та Київської) об'єдналися в одну Українську Національну Раду, про що свідчать «Декларація Української Національної Ради» і «Протокол». В цих документах визначалися правничо-полі­тичний характер і прерогативи об'єднаної УНРади як «єди­ного повновласника всього українського народу на терені соборної України», а також її завдання: «заступати і вести національно-державну справу українського народу в усіх ді­лянках його життя». Але це були останні акорди національно-державного творення. Впевнені у тому, що з відновленням радянської влади й режиму НКВСчлени самостійницького руху зазнаватимуть репресій, творці УНРади виїхали в еміграцію.

Згадаємо ще кілька спроб національно-державного будів­ництва в Україні окупаційного періоду. На початку війни рух опору під назвою «Вільне козацтво» організував літератор і націоналістичний діяч Тарас Боровець (Бульба), який свого часу був близьким до уряду УНР. Сформований ним і озброєний німцями загін боровся на Поліссі й Волині проти залишків Червоної армії, що потрапили в оточення. «Вільне козацтво» налічувало близько 3 тис. чоловік. В історію це фор-\ мування увійшло під назвою «Поліська Січ». Коли необ­хідність у допомозі Т. Боровця відпала, заходами СД «Полісь-і?у Січ» 15 листопада 1941 р. було обеззброєно і розпущено. Частина її членів перейшла на нелегальне становище. Т. Бо­ровець намагався владнати справу з німцями про звільнення членів проводу ОУН, але безрезультатно. Після цього він знову зібрав частину ліквідованого загону і створив у травні — червні 1942 р. партизанське формування (пізніше переймено­ване на Українську повстанську армію). Загони УПА розгор­нули боротьбу проти німецьких окупантів і організованих більшовицьким режимом партизанських формувань. Ко­мандир одного з них О. Сабуров повідомляв 3 грудня 1942 р. в УШПР, що в Костопільському районі створено українські органи влади, які перебувають в руках ОУН і підпорядковані Боровцю.

Протягом літа й осені 1942 р. ОУН-Б формувала так звані самооборонні кущові відділи для збройної боротьби проти німецьких окупантів, і з прийняттям рішення про її початок на Третій конференції ОУН-Б (17— 21 лютого 1943 р.) ці військові підрозділи стали діяти. Загони ОУН влилися до новоутвореної Української визвольної армії (УВА). Ос­кільки цілі УПА Т. Боровця й оунівських формувань були близькими, націоналістичне керівництво прийняло назву УПА для своїх підрозділів. Військові формування ОУН-М залишалися самостійними. Матеріали «Літопису УПА» засвід­чують жорстоку окупаційну політику Німеччини в Україні та зростання опору українців цій політиці, безуспішну спробу гітлерівських і сталінських окупантів знайти спільну мову з УПА. Аналіз цих документів свідчить також про безпідстав­ність звинувачення українського підпілля у змові й співробітництві з фашистами.

У збройному протистоянні усіх цих сил узяли гору військові загони ОУН-Б. Більшість підрозділів Т. Боровця й ОУН-М було включено до УПА-Б.

Таким чином, у серпні 1943 р. ОУН-УПА чисельністю близько 35 тис. чоловік стала лідером національно-визвольно­го руху на Правобережній Україні. Головний штаб Україн­ської повстанської армії очолив Р. Шухевич (з листопада — генерал-хорунжий, головнокомандуючий УПА). В серпні 1943 р. провід ОУН скликав надзвичайний Великий збір орга­нізації, в постановах якого було зафіксовано демократичні принципи, що мали забезпечити майбутній державний поря­док і справедливий соціальний лад. На цьому зборі головою проводу ОУН було обрано Р. Шухевича. Відтоді він поєднував посади голови проводу і головнокомандуючого УПА.

З вигнанням Червоною армією німецьких окупантів з України розпочалося формування нового політичного центру під егідою ОУН-УПА. Цей надпартійний орган мав керувати українським рухом на рідних землях і репрезентувати його за кордоном. Було створено ініціативний комітет, який підго­тував проекти майбутнього збору. 11—15 липня 1944 р. під охороною загонів УПА в Карпатських горах представники націоналістичного руху України створили ще один держав­ницький уряд під назвою Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Оформившись як центр української революційної бо­ротьби, УГВР видала універсал до українського народу, в якому проголосила себе єдиним керівним органом на період революційної боротьби аж до створення уряду Української самостійної соборної держави. Виконавчим органом УГВР став Генеральний секретаріат на чолі з Р. Шухевичем. На час створення УГВР фашистський режим в Україні було повністю ліквідовано. В Братиславі представники УГВР і Всеукраїн­ської Національної Ради у серпні — вересні 1944 р. нама­галися, але так і не змогли об'єднатися під егідою останньої.

Спроби об'єднання національно-державницьких політич­них угруповань продовжувалися, однак далеко не кожен ке­рівний діяч націоналістичного руху ладен був поступитися своїм лідерством у новому політичному формуванні.

 

Державний устрій УРСР у повоєнний період

 

Після вигнання фашистських окупантів в УРСР було відновлено систему рад депутатів трудящих. 1944 р. вона поширилася на Закарпаття. В березні розпочалася сесійна робота Верховної Ради УРСР.

У 1943—1945 рр. активізувалася діяльність найвищих органів державного управління УРСР. Удосконалення дер­жавного апарату знайшло свій вияв у створенні низки нових наркоматів, комітетів і управлінь. Так, у зв'язку з розширен­ням житлового будівництва Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1943 р. було сформовано респуб­ліканський Наркомат житлово-цивільного будівництва. Він займався питаннями проектування, житлового, комунального й культурно-побутового будівництва. В грудні того ж року для забезпечення керівництва архітектурними роботами при відбудові міст і населених пунктів, здійснення контролю за будівельними роботами постановою РНК УРСР було створе­но Управління у справах архітектури при Раднаркомі УРСР, а наступного року почали діяти новостворені союзно-республіканські Наркомати закордонних справ і Наркомат оборони. Ці зміни знайшли відображення в Конституції УРСР. Інакше кажучи, до кінця війни на всій визволеній території України відновили господарську і культурно-ви­ховну діяльність центральні й місцеві органи державної влади та управління.

Відроджуючи радянську систему, уряди СРСР і УРСР прийняли низку правових актів, які вносили зміни й уточнен­ня в структуру вищих органів влади і державного управління, й відповідно — в Конституцію СРСР і Конституцію УРСР. Верховна Рада СРСР другого скликання 12 березня 1946 р. прийняла Закони «Про перетворення Ради Народних Комі­сарів СРСР на Раду Міністрів союзних і автономних респуб­лік» та «Про перетворення міністерств», обрала постійні комі­сії, Президію Верховної Ради СРСР, сформувала уряд Союзу РСР—Раду Міністрів СРСР, Верховний суд СРСР, при­значила прокурора СРСР. Те саме зробила й восьма сесія Вер­ховної Ради УРСР першого скликання, що зібралася 27 серп­ня 1946 р. Як зазначається в документах, у світлі рішень Верховної Ради СРСР було розглянуто питання про перебу­дову найвищих органів державного управління, зміну їхньої організаційної структури і про вдосконалення форм діяль­ності державного апарату республіки. Верховна Рада УРСР за­твердила Указ Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. «Про перетворення Ради Народних Комісарів Україн­ської РСР на Раду Міністрів Української РСР і народних комісаріатів Української РСР на міністерства Української РСР», внесла зміни до відповідних статей Конституції УРСР.

Перетворення Раднаркому УРСР на Раду Міністрів УРСР мало на меті піднесення авторитету й посилення відповідаль­ності органів центрального управління, що керували госпо­дарським і культурним будівництвом у республіці. Державне управління підприємствами важкої промисловості, машино­будування та іншими найважливішими галузями, як і раніше, зосереджувалося в союзних міністерствах і державних коміте­тах Союзу РСР. Всі важелі господарського управління кон­центрувалися в Державному плановому комітеті СРСР (Держ-плані СРСР).

З повоєнного часу й до розвалу Союзу РСР система вико­навчих і розпорядчих органів залишалася майже незмінною. Вони лише косметичне обновлювалися. Щоправда, в трав­ні 1957 р. М. Хрущов спробував радикально змінити систему управління народним господарством. Як зазначалося в того­часних документах, після всенародного обговорення проблем управління народним господарством, щоб «дати ще більший простір розвиткові продуктивних сил країни, повніше вико­ристати наявні величезні резерви, чимдалі ширше розвивати ініціативу й активність мас трудящих», управління промис­ловістю почало здійснюватися через ради народного госпо­дарства, так звані раднаргоспи (РНГ).

Відповідно до закону СРСР «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом» Вер­ховна Рада УРСР прийняла однойменний закон, згідно з яким в Україні було створено 11 раднаргоспів, що в межах еконо­мічних адміністративних районів керували дорученими їм га­лузями промисловості: Вінницький (Вінницька і Хмельниць­ка області), Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський (Київська, Черкаська, Кіровоградська, Житомирсь­ка області й м. Київ), Львівський (Львівська, Тернопільська, Ровенська, Волинська області), Одеський, Сталінський (Донецький), Станіславський (Закарпатська, Станіславська, Чернівецька області), Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області), Херсонський (Херсонська, Кримська, Миколаївська області й м. Севастополь). РНГ було передано комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, кон­тори, бази матеріально-технічного забезпечення, а також підприємства республіканської промисловості та інші госпо­дарські організації, які раніше підпорядковувалися загально­союзним і союзно-республіканським міністерствам. Міні­стерства й державні комітети ліквідовувалися. Відповідні зміни вносилися до Конституції УРСР. Це була спроба надати республікам більше прав у керівництві економікою. Однак управління промисловістю через РНГ послаблювало контроль тоталітарного режиму над республіканською економікою, тому він повернувся до попередніх методів централізованого жорсткого управління. В політичних документах це поясню­валося тим, що відхід від галузевого принципу управління промисловістю призвів до зниження рівня керівництва ба­гатьма галузями, до порушення технічної політики й розпоро­шення кваліфікованих кадрів, породив багатоступеневу сис­тему управління.

'Для усунення цих недоліків було створено галузеві дер­жавні комітети (хімічної, нафтопереробної, паливної промис­ловості, авіаційної техніки, оборонної техніки, електронної техніки та ін.). Вони підпорядковувалися безпосередньо про­мисловості. Їхнє завдання полягало у проведенні прогресив­ної технічної політики, у впровадженні передової техніки на галузевих підприємствах, підпорядкованих Вищій раді наро­дного господарства (ВРНГ) СРСР.

Поряд з галузевими державними комітетами створювалися виробничі державні комітети (газової промисловості, серед­нього машинобудування, енергетики). На відміну від галу­зевих, вони мали у своєму розпорядженні підприємства певної галузі й керували ними. Виробничі державні комітети, звичайно ж, були покликані забезпечити технічний прогрес у своїй галузі.

Однак створення державних комітетів за галузями про­мисловості не забезпечувало прискорення технічного прогре­су в промисловості. Партія і уряд СРСР прийняли 11 січня 1963 р. постанову «Про підвищення ролі державних комітетів та їх відповідальність за розвиток галузей промисловості». Голови держкомітетів наділялися правами міністрів СРСР і вводилися до складу членів Держплану СРСР. Один із за­ступників голови кожного комітету входив до складу членів Раднаргоспу СРСР. Але цей та інші нормативно-правові до­кументи не розв'язували проблеми, оскільки промислові під­приємства не підпорядковувалися галузевим державним комі­тетам. Щоб усунути перешкоди на шляху прогресивного розвитку промисловості, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР пос­тановою від ЗО вересня 1965 р. «Про поліпшення управління промисловістю» ліквідували усі ради народного господарства й повернулися до управління промисловістю за галузевим і принципом через союзно-республіканські й загальносоюзні І міністерства, обмежуючи суверенітет республік.

Зміни в системі органів управління, передбачені зазначе­ною постановою, були закріплені в Законі «Про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління», прийнятому 2 жовтня 1965 р. У зв'язку з цим сьома сесія Верховної Ради Української РСР шостого скликання прийняла 23 жовтня 1965 р. Закон «Про зміну органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління Української РСР». За цим законом замість ліквідованої ради народного господарства в УРСР було створено дев'ять союзно-респуб­ліканських промислових міністерств і республіканське Міні­стерство місцевої промисловості. На союзно-республікансь­кі перетворилися Держплан УРСР і Держбуд УРСР. Структура міністерств і відомств в Україні часто змінювалася. Постано­вою Ради Міністрів УРСР від 14 січня 1966 р. ліквідовувалися раднаргоспи економічних районів УРСР.

Протягом 70—80-х рр. система управління в УРСР не за­знавала суттєвих змін. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади залишався уряд — Рада Міністрів УРСР, що формувалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії. До складу уряду входили: Голова Ради Міністрів, його перші та інші заступники, міністри, голова Державного планового комітету, голови Державних комітетів з професійно-технічної освіти, телебачення і радіомовлення, нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості й гірничого нагляду, використання трудових ресурсів, голова Комітету державної безпеки, голова об'єднання «Укрсіль-госптехніка», начальник Головного управління з матеріально-технічного постачання, начальник Центрального статистич­ного управління при Раді Міністрів УРСР.

Під керівництвом ЦК КПУ та Ради Міністрів працювали головні управління, комітети та інші республіканські відом­ства; вони об'єднували і спрямовували роботу міністерств, перевіряли діяльність уповноважених загальносоюзних міні­стерств і відомств, а в разі необхідності створювали спеціальні комітети й головні управління в справах господарського і культурного будівництва, спрямовували і перевіряли роботу виконавчих комітетів обласних рад.

За Конституцією, уряд УРСР був відповідальним перед Верховною Радою, а в період між сесіями — перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але жодне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не надходило до Верховної Ради без розгляду на Політбюро ЦК КПУ і ЦК Компартії України. Так, Верховна Рада УРСР спершу подава­ла звіт про виконання Державного бюджету до ЦК КПУ, а потім, після «партійного схвалення»,— до Верховної Ради. Отже, фактично вища влада й управління перебували в руках ЦК КПРС — ЦК КПУ. Такий стан речей був законодавче закріплений Конституцією СРСР 1977 р.

Від вищих партійних інстанцій залежали й місцеві органи влади та управління. В тогочасних документах зазначалося, що партійні комітети республіки проводили значну роботу, спрямовану на зміцнення рад депутатів та їхніх виконавчих і розпорядчих органів досвідченими працівниками. З цією ме­тою створювалася ціла система пільг, зокрема підвищувалася заробітна плата працівників партійного і радянського апарату.

Відповідно до Конституції УРСР 1937 р. місцеві органи влади мали назву рад депутатів трудящих, а пізніше, за Кон­ституцією УРСР 1978 р., вони почали називатися радами на­родних депутатів. В Україні, як і в усьому СРСР, сформувалася єдина система місцевих рад — обласні, міські, районні в містах, сільські та селищні ради народних депутатів. Вер­ховній Раді СРСР підлягала вся система рад. Ради вищого рівня керували радами нижчого рівня. Місцеві ради розгля­далися як представницькі органи народу й одночасно як ор­гани державної влади. За Конституцією СРСР (1977 р.) і Конституцією УРСР (1978 р.) всі органи державної влади були підпорядковані й підзвітні радам.

Діяльність системи рад, як і партії, будувалася на засадах демократичного централізму. За адміністративно-терито­ріальним поділом в УРСР у 70-х рр. діяло 10348 місцевих рад, у тому числі 25 обласних, 2 міські — міст республі­канського підпорядкування, 476 районних, 90 районних у містах, 385 міських — міст обласного й районного підпоряд­кування, 772 селищних і 8598 сільських. Обласні, районні, міські, сільські й селищні ради обиралися всіма громадянами відповідної адміністративно-територіальної одиниці (області, району, міста і т. д.) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні терміном на 2 роки. Згідно з Конституцією УРСР місцеві ради діяли на засадах колективності керівництва, гласності, регулярної звітності депутатів перед виборцями і виконавчих комітетів перед радами й населенням, широкого залучення трудящих до участі в їхній роботі. Всі питання, віднесені до компетенції рад, розв'язувалися, виходячи насамперед із загальнодер­жавних інтересів, потім — з інтересів області, району, міста, селища, села, трудових колективів, партійних і громадських організацій. Фактично ж усі питання вирішувалися в інтересах партійної і радянської бюрократії. Якраз у цьому полягала суть комуно-радянського демократичного централізму.

Юридичне права й обов'язки місцевих органів влади ви­значалися в положеннях про обласну, районну, міську ради і в законах про сільську та селищну ради. В цих документах знайшли відображення права місцевих органів влади у галузі планування, керівництва промисловістю і будівництвом, сіль­ським господарством, розвитком народної освіти, охорони здоров'я, культурно-побутового обслуговування населення.

Основною організаційною формою діяльності рад були сесії (загальні збори депутатів). За Конституцією УРСР, сесії обласних і міських (у містах з районним поділом), районних, сільських та селищних рад скликалися не рідше шести разів на рік, тобто один раз на два місці. Законом передбачалося скликання й позачергових сесій рад — як за ініціативою виконкому, так і на пропозицію вищих органів чи вимогу третини депутатів. На сесіях обговорювалися і вирішувалися всі найважливіші питання господарського й соціально-куль­турного будівництва після схвалення відповідними партко-мами, періодично заслуховувалися звіти виконкомів, їхніх відділів і управлінь, постійних комісій.

Виконавчими й розпорядчими органами рад депутатів тру­дящих (народних депутатів) були виконкоми. Вони обиралися з числа депутатів відкритим голосуванням на перших після виборів сесіях. До їхнього складу входили, як правило, з числа комуністів: голова виконкому, заступники голови, секретар і члени виконкому. Кількісний склад виконкому встановлю­вався радою. Виконкоми здійснювали керівництво госпо­дарським і соціально-культурним будівництвом на основі рішень ради й вищих партійних і державних органів, контро­лювали додержання всіма організаціями і установами консти­туційних норм, законів, положень і обов'язків, організовували виконання постанов партії і уряду, рішень рад та своїх власних рішень.

Для керівництва окремими галузями економіки й культури ради депутатів трудящих створювали відділи і управління ви­конкомів. Вони підлягали виконавчому комітетові й раді, з одного боку, і відповідному відділові (управлінню) виконкому вищої ради аж до міністерства Української РСР,— з другого. Така подвійна підлеглість виконавчо-розпорядчих органів місцевих рад була виявом тоталітарної підпорядкованості най­вищим органам влади й управління в Україні і Радянському Союзі.

Крім відділів кожна рада, залежно від характеру економіки і конкретних місцевих умов, створювала необхідну кількість постійних комісій: планово-бюджетну, з питань промисло­вості, сільського господарства, народної освіти, торгівлі, шля­хового будівництва, благоустрою, соціалістичної законності тощо. Постійні комісії як допоміжні органи ради мали широкі права й повноваження, зокрема вони допомагали раді вивчати віднесені до їх компетенції галузі економіки і куль­тури, готувати питання на розгляд сесії або виконкому, організовувати реалізацію їхніх рішень, контролювати хід виконання господарських планів, місцевих бюджетів, рішень ради і вищих за рангом органів влади й управління.

Усі форми і методи організаторської роботи рад мали на меті примусити колективи підвідомчих підприємств і терито­рій виконувати планові завдання, які були часто нереальними або, навпаки, непотрібними. Не вдаючись до економічного аналізу, зазначимо, що державна партійно-радянська система стала гальмівним чинником суспільного прогресу. Діяльність партійних органів свідчить, що КПРС виступала не як полі­тична організація, а переважно як державно-господарський орган, підміняючи законодавчу, виконавчу й судову влади.

 

Зміни в державному устрої в період перебудови

 

Партійне і державне керівництво СРСР, виходячи з аналізу соціально-економічного стану суспільства, взяло за орієнтир суттєве оновлення державних позицій. Квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС визначив курс, який мав зупинити спов­зання країни до загальної кризи, що розпочалася ще в середині 70-х рр. Спочатку відбувався процес деякого оздо­ровлення економіки, її поворот до задоволення насущних потреб людей. У життя суспільства втілювалися елементи гласності й демократії. Саме останні викрили антиконститу-ційні, неправові і навіть злочинні дії комуно-радянської влади в різні періоди розвитку СРСР. Це призвело до значної політизації окремих груп населення, плюралізму.

Щоб зупинити сповзання країни до загальної кризи, партійне керівництво СРСР взяло курс на роздержавлення і приватизацію промисловості й сфери послуг. Однак надання колективам підприємств формального права самостійності і самоуправління вкрай негативно позначилося на міжгоспо­дарських зв'язках, що призвело до ще більшого спаду ви­робництва. Тоді з ініціативи верхів розпочалося реформуван­ня політичної системи. Головним у цьому реформуванні був курс на забезпечення дійсного повновладдя рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів. Рішення XIX Всесоюзної конференції КПРС, поза­чергової дванадцятої сесії (1988р.) Верховної Ради СРСР, зок­рема прийняття законів про зміни й доповнення до Кон­ституції СРСР, про вибори народних депутатів, дещо акти­візували самодіяльність у політичній сфері профспілок, ком­сомолу, творчих спілок та інших громадських організацій, які виражали інтереси тих чи інших груп суспільства. Прикмет­ною рисою життя країни стали зародження нових політичних партій різних напрямів і практичне становлення багато-партійної системи. Політичні партії і громадські організації взяли активну участь у реформуванні рад народних депутатів. У березні 1989 р. після чотиримісячної виборчої кампанії відбулися вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі при наявності багатопартійної системи. Але привілеї КПРС було збережено. У травні — червні новообрані депу­тати зібралися на І з'їзд народних депутатів — найвищий орган влади в СРСР. Зазначимо, що рішення про утворення такого органу влади прийняли делегати XIX партійної конфе­ренції. Перед цим з'їздом ставилися завдання розробити про­цедуру, регламент і повноваження самого з'їзду та його постійного органу — Верховної Ради СРСР. Важливими у реформуванні вищих органів влади були такі заходи: встанов­лення реального контролю за їхньою діяльністю з боку простих громадян, обмеження прав радянського апарату. Вті­люючи ці заходи, І з'їзд народних депутатів у постанові про основні напрями внутрішньої політики СРСР визначив го­ловні шляхи розвитку країни й оголосив, що бере всю повноту влади в свої руки. Він мав на меті вивести суспільство на новий етап розвитку демократії і гласності, перебудувати всі сфери життя країни, покінчити з монополією однієї партії.

І справді, наступні з'їзди народних депутатів (II—IV) прий­няли закони про зміни й доповнення до Конституції СРСР з основних питань виборчої системи, про багатопартійність, про заходи щодо оздоровлення економіки. Важливою зміною в Конституції СРСР було запровадження інституту президент­ства.

Реформування політичної системи відбувалося непослі­довно й мало суперечливий характер. Зокрема, це засвідчили вибори народних депутатів СРСР (майже 1000 місць залишалися за КПРС), високі партійні й державні посади зо­середжувалися в одних руках; першого президента СРСР, всу­переч Конституції, було обрано на позачерговому з'їзді Рад. КПРС і компартії союзних республік нехтували принцип вер­ховенства Конституції і законів. Пов'язані з цим питання вза­галі не підлягали обговоренню.

В умовах дії проголошеного курсу на демократизацію в бе­резні — квітні 1990 р. за новим виборчим законом, на аль­тернативних засадах, відбулося формування депутатського корпусу Верховної Ради Української РСР. З початку і до по­ловини 1990 р. відбулася поляризація різних груп депутатсь­кого корпусу. Близько 130 осіб вважали себе представниками «демократичного блоку», 150 були партгоспактивістами й ке­рівниками радянських органів влади усіх рівнів. «Центр» налі­чував приблизно 140—150 депутатів (див.: Мокін Б. Щоб не було соромно перед дітьми, або рік у політиці.— К., 1991). У Верховній Раді УРСР сформувалася опозиція під назвою «Народна Рада» (голова — Л. Лук'яненко, пізніше — І. Юхнов-ський). Виникнення опозиції викликало відповідну реак­цію — сформувалася протилежна структура під назвою «За радянську суверенну Україну», загальною чисельністю близь­ко 300 депутатів. Лідером цієї групи став О. Мороз. В резуль­таті боротьби й протистояння полярних груп і центру, критики політичного керівництва КПРС і КПУ Верховна Рада УРСР скасувала шосту статтю Конституції УРСР про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії.

Слід зазначити, що нова Верховна Рада УРСР формувалася в умовах спроб загальносоюзного зміцнення державного і гро­мадського порядку, дисципліни, узгодження дій центру, рес­публік і регіонів. Однією з проблем, що вимагали негайного розв'язання, було правове переосмислення входження ра­дянських республік в СРСР та їхніх повноважень. Це питання актуалізувалося штучним розгортанням міжнаціонального вірмено-азербайджанського конфлікту. Було підготовлено кілька проектів нового союзного договору, спрямованого на перетворення Союзу РСР на справді добровільний, рівноправ­ний, а не декларативний союз суверенних республік.

Депутатські групи й комісії активно обговорювали проб­леми федерації чи конфедерації. У пресі публікувалися статті з аналізом розвитку України в складі СРСР. В них відзначався неадекватний обмін між республіками промисловою про­дукцією і продовольством, які Україна виробляла у значній кількості. Більшість товарів вивозилася за межі республіки (див.: Кваснюк І. Загальне сальдо обміну // Політика і час,— 1991. № 12). Передбачалося, що встановлення рівноправних економічних відносин між республіками автоматично розв'яже проблему підвищення життєвого рівня в Україні.

Керівні органи УРСР висунули низку програм докорінної перебудови економіки, конверсії організаційних структур, форм і методів управління, власності українського народу.

На тлі критики нерівноправних союзних відносин перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання 16 липня 1990 р. прийняла «Декларацію про державний суверенітет України» — правовий документ, який започатковував відрод­ження справжньої державності України. В ньому зазначалося, що наша «суверенна держава розвивається в існуючих кордо­нах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення», а також те, що Декларація є «осно­вою для прийняття нової Конституції».

Таким чином, криза комуно-радянського політичного режиму, неспроможність бюрократії СРСР розв'язувати на­гальні проблеми, утопічність програм соціально-політичного розвитку СРСР та інші чинники призвели до різкої зміни соціально-політичного й економічного становища.

Розпад тоталітарної держави призвів до децентралізації державного управління, що супроводжувалася протистоян­ням між центром і республіками, яке набуло характеру національно-демократичних революцій. Це унікальне явище прибічники імперії охрестили «парадом суверенітетів». По­слідовна суверенізація союзних республік підірвала основи Союзу РСР.

 

Розвиток права у 1920—1930-х рр.

 

Право України у 20—30-х рр. зазнало суттєвих змін. Пере­хід після революції і громадянської війни до господарського будівництва актуалізував необхідність подальшої розробки за­конодавства, яке б унормовувало основні напрями суспільно-політичного й економічного життя.

20-і рр. стали періодом інтенсивної законодавчої і кодифі­каційної роботи. Було прийнято й набули чинності цивільний, кримінальний, земельний, цивільно-процесуальний, кримі­нально-процесуальний кодекси, Кодекс законів про працю та ін. З утворенням Союзу РСР на території України почали діяти загальносоюзні законодавчі акти, на основі яких розробляли­ся закони й кодекси УРСР.

У першій половині 20-х рр. одним із джерел права висту­пала революційна правосвідомість. Як синонім вживалися терміни «правосвідомість мас трудящих», «соціалістична (ко­муністична) правосвідомість» та ін. Цими термінами (катего­ріями права) послуговувалися в офіційних документах. На­приклад, у ст. 5 Декрету про суд № 1 за 1917 р. йшлося про «революційну совість» і «революційну правосвідомість». У збір­нику узаконень УСРР № 22 за 1919 р. вказувалося, що судові рішення і вироки повинні відповідати принципам соціаліс­тичної правосвідомості. А в Інструкції НКЮ УСРР «Про поря­док амністії» (див. ЗУ № 11 за 1920 р.) мовилося, що вироки повинні виноситися відповідно до революційної правосвідо­мості. Це свідчило про нігілістичне ставлення більшовиків до дер­жави і права.

Революційна правосвідомість протягом 20—30-х рр. захи­щала ті відносини, які не регулювалися законами. Часто-густо революційна правосвідомість використовувалася як мета для становлення нових правових актів. Правова теорія у револю­ційній законності вбачала насамперед встановлений і визна­чений державою (робітничо-селянським суспільством) со­ціалістичний правопорядок.

Розширення масиву правових норм і їх подальша систе­матизація поступово змінювали функції правосвідомості. Остання вже не могла претендувати на роль основного дже­рела права. Разом з тим правосвідомість комуно-радянського керівництва протягом усієї його діяльності часто була визна­чальною щодо противників режиму та їхніх керівників.

У процесі становлення й подальшого розвитку органів радянської держави і державного управління на роль основно­го джерела права почав претендувати нормативний акт. До за­провадження Конституції УРСР 1937 р. приймати закони мали право лише Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР. Ці органи держави до 1924 р. використовували правотворчу роботу Радянської Росії, а після згаданої дати були зобов'язані не виходити за межі основ за­конодавства СРСР і союзних республік, що обмежувало національні інтереси. Компартійна диктатура перетворювала на фарс усі декларативні права, свободи, надані союзним республікам.

Разом з тим Всеукраїнський з'їзд Рад як верховний орган міг приймати на розгляд і вирішувати будь-які питання, а також визначати шляхи прийняття законів. ВУЦВК дозволя­лося затверджувати проекти кодексів, усіх правових актів, які встановлювали загальні норми політичного, економічного й культурного життя УСРР. Таке ж право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі прийняті нею законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні були виноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднар-ком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав правові акти й постанови.

Правотворча діяльність державних органів спрямовувалася Політбюро ЦК ВКП(б) і Політбюро ЦК КП(б)У. В цих політичних органах або під їхнім керівництвом здійснювалася «соціалістична» законотворчість. Посилення керівної ролі Комуністичної партії (точніше, її вождів) знайшло своє відоб­раження у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР, ЦК КП(б)У і РНК УСРР.

Як уже зазначалося, характерною рисою розвитку джерел права був пріоритет загальносоюзного законодавства над рес­публіканським.

З прийняттям Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.) правові акти поділялися на закони й підзаконні акти. Відповідно до Конституцій законодавство в СРСР здійснювалося виключно Верховною Радою СРСР і Верхов­ною Радою УРСР у межах визначеної компетенції та партій­них рішень.

Президія Верховної Ради УРСР мала право видавати укази, які за своєю юридичною суттю були підзаконними актами. Раднарком УРСР приймав постанови і розпорядження на підставі й на виконання законів СРСР і УРСР, постанов та розпоряджень Раднаркому СРСР.

 

Правовий фарс українізації

 

Оскільки в процесі утворення Союзу РСР гостро ставилося питання про правове забезпечення суверенітету республік, московське партійне керівництво змушене було тимчасово відступити від жорсткого централізму. XII з'їзд РКП(б) (1923 р.) прийняв резолюцію, загалом спрямовану на забезпечення за республіками широких прав, зокрема, в питаннях, віднесених до компетенції Союзу, і на збереження їхньої незалежності.

В умовах НЕПу українізація стала елементом реформи політичної системи республіки, що розпочалася на початку 20-х рр. Політика українізації набула законодавчого закріп­лення ще 1920 р. Але ґрунтовнішу її правову основу було за­кладено 1923 р. В січні Раднарком УСРР прийняв рішення про створення при Управлінні справами РНК республіки бюро українських перекладачів. Малому Раднаркомові доручалося розглянути питання про залучення до роботи в державні уста­нови необхідної кількості співробітників, які б добре знали українську мову.

7 серпня 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР видали поста­нову «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про до­помогу розвитку української мови». Цей акт і низка інших рішень, прийнятих раніше, стали правовою основою поси­лення українізації державного апарату знизу доверху й усіх структур влади.

Внаслідок проведеної роботи протягом 1924—1925 рр. діловодство у більшості радянських установ було переведено на українську мову.

Відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. заборонялося приймати на службу осіб, що не володіли українською мовою, а співробітників державних установ і тор­говельно-промислових підприємств, які негативно ставилися до українізації, адміністрація цих установ і підприємств мала право звільняти без видачі вихідної допомоги. Приймати їх на службу дозволялося лише після оволодіння ними українською мовою.

Практичне втілення в життя прийнятих вищими органами влади й управління постанов щодо українізації здійснювала Всеукраїнська центральна комісія з українізації державного апарату при РНК УСРР. До її складу входили В. Чубар (голо­ва), І. Булат, М. Скрипник, О. Шумський, Д. Лебідь, Я. Поз­нанський, В. Порайко та ін. Чи не всіх членів комісії з українізації у 30-х рр. було оголошено «ворогами народу» й знищено.

6 липня 1927 р. ВУЦВК і РНК УСРР видали постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння роз­витку української культури». Нею скасовувалися всі попе­редні правові акти, пов'язані з українізацією. Основою для по­станови були норми законодавчих актів, прийнятих у 1923-1925 рр.

Цей документ закріплював рівноправність мов усіх націо­нальностей, що населяли Україну. Декрети, постанови й накази ВУЦВК, РНК, центральних установ УСРР, а також місцевих органів влади і управління мали публікуватися обо­в'язково українською і російською мовами, а найважливіші акти із зазначених — також мовами національних меншин республіки.

Мережу освітніх установ належало будувати так, щоб насе­лення кожної національності могло навчатися рідною мовою.

Аналіз лише деяких положень зазначеного нормативного акта дає підстави для висновку: українізація сприяла тенден­ціям національного відродження в Україні. Національне від-родження пов'язане з іменами М. Хвильового, О. Шумського, М. Скрипника, М. Волобуєва та ін.

До 1931 р. в Україні налічувалося 25 районів для на­ціональних меншин, у тому числі 8 російських, 7 німецьких, З єврейських, 3 болгарських, 3 грецьких, 1 польський. Діяло 450 російських, 254 німецьких, 151 польська, 156 єврейських, 12 чеських, 45 болгарських, ЗО грецьких, 4 білоруських, 3 ал­банських сільрад. Але їх створення було політичним фарсом. Тих, хто повірив у щирість більшовицьких намірів і працював для добра національних меншин, виявляли й фізично знищували.

З утвердженням командно-адміністративної системи в СРСР процеси українізації було визнано небажаними. В 30-х рр. розпочався процес згортання українізації. Він супроводжував­ся посиленням боротьби проти так званих «націоналістичних ухилів» в Компартії України, пошуками українських «буржу­азно-націоналістичних елементів».

Командно-адміністративна система вороже ставилася до національних інтересів і цінностей. Тим-то національну роз­будову України було замінено інтернаціоналізацією, що мала сприяти відродженню «единой й неделимой» Російської імперії. Терор і репресії в СРСР і союзних республіках стали основним методом державного управління. Здавалося, за цей час радянській політичній верхівці вдалося докорінно знищити потенціал опору тоталітарному режимові. Однак, попри все це, засади національно-визвольного руху, одвічне прагнення українців побудувати власну державу, національні ідеї М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри й сотень тисяч інших поборників української державності виявилися життєздатними.

 

Цивільне право

 

Цивільний кодекс УСРР (1922 р.) створювався у надзви­чайно стислі терміни. Це пояснювалося насамперед гострою потребою правового регулювання народногосподарського будівництва. Цивільний кодекс складався з чотирьох частин. У загальній частині визначалися основні засади, суб'єкти й об'єкти права, правоздатність, дієздатність, позовна дав­ність та ін.

Розділ «Речове право» містив норми, що регулювали право власності, право забудови і заставу майна. Значна увага приді­лялася праву власності. Розрізнялася власність: а) державна (націоналізована й муніципальна); б) кооперативна; в) приват­на. Перевага надавалася державній власності. Приватна влас­ність допускалася лише в точно визначених межах за не­одмінної умови дотримання приватним власником законів УСРР.

Розділ «Зобов'язальне право», крім загальних положень, містив норми про зобов'язання, що виникали з договорів, майнового найму, купівлі-продажу, обміну, позики, підряду, поручництва, доручення і довіреності, товариства, страхуван­ня та зобов'язань, які виникають внаслідок незаконного зба­гачення і заподіяння шкоди іншим людям.

У четвертому розділі Цивільного Кодексу УСРР були стат­ті, що регулювали спадкове право. Допускалося спадкування за законом і за заповітом, але в межах загальної вартості спад­кового майна не більше 10 тис. золотих карбованців. Майно, яке перевищувало визначену суму, ділилося між спадкоємцем і державою.

Протягом 20—30-х рр. діяли й інші правові акти, що регу­лювали цивільно-правові відносини. У зв'язку з виникненням в умовах НЕПу синдикативних об'єднань і необхідністю їх правового регулювання ВУЦВК 4 липня 1928 р. прийняв «По­ложення про державні промислові трести УСРР».

Курс на форсування соціалістичного будівництва, інду­стріалізацію, колективізацію вносив зміни до цивільно-пра­вових відносин. Цивільне законодавство 30-х рр. було спрямо­ване переважно на захист соціалістичної «комуно-державної» власності. Підприємства державного й громадського сектора щорічно, а пізніше раз на п'ять років, складали (точніше, приймали) державний план, який став основою зобов'язань як юридичних, так і фізичних осіб.

На посилення відповідальності державних органів, кол­госпів, кооперативних і громадських організацій за своєчасне виконання своїх зобов'язань було спрямовано також прий­няту на підставі загальносоюзного акта постанову ВУЦВК й Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. «Про строки позов­ної давності». У ній встановлювався єдиний півторамісячний термін позовної давності у спорах між державними, коопе­ративними і громадськими установами, підприємствами та організаціями.

З ліквідацією НЕПу приватногосподарська діяльність фі­зичних осіб упродовж 30-х рр. була звужена до мінімуму.

З цивільним правом тісно пов'язувалося трудове право.

 

Трудове право

 

Кодекс законів про працю (1922 р.), який узагальнював правотворчість держави, регулював питання трудового права. У загальній частині зазначалося, що положення КЗпП поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом, включа­ючи квартирників (працюючих вдома), і є обов'язковими для всіх підприємств, установ і господарств (державних, вій­ськових, громадських і приватних), а також для тих осіб, котрі застосовують найману працю.

У розділах кодексу тлумачилися питання трудового зако­нодавства в такій послідовності: порядок залучення до трудо­вої повинності; про колективні договори; про трудовий дого­вір; про правила внутрішнього трудового розпорядку; про норми виробітку; про винагороду за працю; про гарантії і ком­пенсації; про робочий час, час відпочинку; про учнівство; про працю жінок і неповнолітніх; про охорону праці; про профе­сійні (виробничі) спілки; про органи з вирішення конфліктів і розгляду справ щодо порушення законів про працю і про соціальне страхування.

КЗпП 1922 р., охоплюючи широку сферу дії, регулював відносини найму робочої сили в державних установах, орга­нізаціях і підприємствах, громадських організаціях, коопе­раціях, господарствах приватних осіб і т. д. В процесі орга­нізації найманої праці на основі трудового договору відповідні відносини скрізь регулювалися однаково. Разом з тим КЗпП 1922 р. був розрахований як на державні підприємства, так і на «приватника». Після НЕПу й ліквідації безробіття з'ясу­валося, що низка норм розділів і статей цього Кодексу не підходили для регулювання трудових відносин у деяких галу­зях народного господарства для окремих професій. Тому з середини 20-х до першої половини 30-х рр. вийшла низка пра­вових актів як доповнення до КЗпП: Тимчасові правила про умови застосування допоміжної найманої праці в селянських господарствах 1925 р. (про працю батраків); постанова ЦВК і РНК СРСР 1926 р. «Про умови праці на сезонних роботах» та ін.

На початку 30-х рр. Наркомпраці отримав право перево­дити кваліфікованих робітників і фахівців у інші галузі наро­дного господарства чи в інші місцевості для використання за фахом, а також перерозподіляти кваліфікованих робітників. Усі підприємства, установи й господарства могли наймати робочу силу лише через органи праці.

Для зміцнення трудової дисципліни було встановлено новий порядок оплати простоїв і браку. Це знайшло своє вираження у прийнятій відповідно до загальносоюзного зако­нодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932р. про внесення змін до КЗпП УСРР. За шкоду, заподіяну браком у виробництві і сфері послуг, робітники притягувалися до матеріальної, а пізніше й кримінальної відповідальності.

На державних підприємствах і в колгоспах розгорнулася боротьба з прогулами й самовільним залишенням робочого місця. Проти «злісних» порушників трудової дисципліни Нар­компраці запровадив 1930 р. кримінальну відповідальність.

Питання зміцнення трудової дисципліни завжди були в центрі уваги комуно-радянського режиму. Після прийняття Конституцій СРСР (1936 р.) і УРСР (1937 р.) в республіці «роз­горнувся рух за зміцнення соціалістичної дисципліни праці». 28 грудня 1938 р. «за ініціативою трудящих» було прийнято спільну постанову РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і Всесоюзної Цен­тральної Ради Професійних Спілок «Про заходи по впорядку­ванню трудової дисципліни, поліпшенню практики держав­ного соціального страхування і боротьбі із зловживаннями в цій справі». Ця постанова внесла зміни до правил внутріш­нього трудового розпорядку, диференціювала підхід до оцінки праці. Постанова відмежовувала сумлінних працівників від прогульщиків, ледарів, встановлювала надбавки за стаж без­перервної роботи, надавала інші привілеї.

Боротьба за зміцнення трудової і виробничої дисципліни часто-густо призводила до зловживань, залякування громадян УРСР, притягування до кримінальної відповідальності.

 

Кримінальне право

 

Із запровадженням НЕПу в радянській юридичній науці розгорнулася широка дискусія з питань революційної закон­ності та її співвідношення з економікою перехідного періоду. Під час цієї дискусії створювалася наука і практика радянсь­кого кримінального права. Провідниками у цій справі вис­тупали російські юристи. Вони розробили Кримінальний кодекс РСФРР, який став основою Кримінального кодексу УСРР 1922 р. (далі КК УСРР).

КК УСРР мав дві частини — загальну й особливу. В ньому встановлювалися межі його дії щодо громадян та іноземців, а також завдання про правовий захист держави від злочинців і суспільне небезпечних елементів шляхом застосування до винних покарання чи інших заходів соціального захисту. Ко­декс (ст. 6) з пафосом визначав злочин: «Злочином визнається будь-яка суспільне небезпечна дія або бездіяльність, що загро­жує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуніс­тичного суспільства період». Особлива частина КК кваліфі­кувала види злочинів, конкретні санкції. Охоплювалися такі види злочинів: державні (контрреволюційні); проти порядку управління; посадові (службові); порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил суспільної безпеки.

Особи, винні у злочині, притягувалися до кримінальної відповідальності шляхом покарання. В КК визначалася мета покарання та інших заходів соціального захисту. Встановлю­вався конкретний перелік видів покарання. Основними мірами покарання були розстріл, позбавлення волі, примусові робо­ти. Розстріл як вища міра покарання не застосовувався до осіб, які не досягай 18 років, до вагітних жінок, а також не призна­чався судом, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ять чи більше років. Максимальний термін позбавлення волі ста­новив 10 років, а мінімальний — 6 місяців. Там же визначався порядок відбуття покарання.

З утворенням Союзу РСР продовжувалося вдосконалення кримінального законодавства. 31 жовтня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв «Основні начала кримінального законодавства Сою­зу РСР і союзних республік». На їх основі розвивалося кримі­нальне право УСРР. 8 червня 1927 р. було прийнято новий КК УСРР, побудований відповідно до загальносоюзних «Основ­них начал...», а також загальносоюзних актів: «Положення про злочини державні, контрреволюційні й особливо небезпечні для Союзу РСР, злочини проти порядку управління», «Положення про військові злочини», Законів «Про заходи боротьби з псев-докооперативами», «Про посилення кримінальної відпові­дальності за крадіжку зброї і вогнепальних припасів», «Про оголошення поза законом посадових осіб — громадян Союзу РСР за кордоном, які перейшли до табору ворогів робітничого класу й селянства і відмовилися повернутися в СРСР», «Про кримінальну відповідальність за випуск недоброякісної про­дукції і за невідповідність стандартам» та інших.

Зміст перелічених правових актів свідчить про вжиття заходів щодо охорони держави й посилення санкції за розкра­дання майна підприємств.

За неприйняття частиною народу схеми суспільно-полі­тичного й економічного устрою, нав'язаного більшовиками, людей обвинувачували як злочинців і притягували до суду. Як зазначалося в судово-слідчих документах сфабрикованих гуч­них справ, «ці шкідницькі організації проводили ворожу дія­льність проти Радянської влади», в тому числі й в Україні, а діячі меншовицького «Союзного бюро РСДРП» і буржуазно-націоналістична «Спілка визволення України» орудували в Держплані, Держбанку, укоопспілці та інших організаціях України. Діяльність так званих «ворожих сил» служила приво­дом для посилення кримінальної відповідальності. Було підвищено відповідальність за найнебезпечніші злочини проти економічної могутності СРСР, за дезорганізацію тран­спорту, шкідницькі акти, вчинені службовцями державних установ та підприємств.

У період голодомору влада 7 серпня 1932р. прийняла Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», згідно з яким викрадачі цієї власності визнавалися ворогами народу й каралися найвищою мірою. При пом'якшувальних обставинах смертна кара замінювалася позбавленням волі на термін не менше 10 років з конфіскацією майна. За жмуток зібраних з поля колосків людей розстрілювали або запроторю­вали до таборів.

Сувора кара призначалася за порушення постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 2 січня 1932 р. «Про заходи проти забою і хижацької експлуатації коней та про зміну і доповнен­ня до Кримінального кодексу УСРР». Встановлювалася кри­мінальна відповідальність «куркульських елементів», до яких записали майже всіх українських селян, за невиконання в ус­тановлений термін загальнодержавних завдань, які були нере­альними, чи за інші форми опору офіційній владі. Це робилося нібито для захисту «громадських активістів, ударників і кол­госпників від злочинних зазіхань з боку «куркульства», тобто від односельців та інших «ворожих елементів».

Постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. «Про порядок ведення справ по підготовці чи здійсненню терорис­тичних актів» спрощувала судовий процес. Терміни слідства обмежувалися 10 добами, участь сторін у процесі виключала­ся, вироки не оскаржувалися, а винесені вироки викону­валися негайно. 1937 р. ці положення постанови поширилися на так звані справи про диверсії та шкідництво, що практично давало змогу позасудовим каральним органам («трійкам», «особливій нараді») застосовувати вироки до кожної людини.

Як порушення усіх юридичних норм обвинувачення базу­валися лише на «зізнанні» підсудних. Фізичні тортури заареш­тованих набули масового характеру. «Винуватців» труднощів знаходили й карали нещадно. Фактично у 30-х рр. правосуддя як такого в СРСР не існувало.

Спадщиною сталінщини було зневажливе ставлення до ад­вокатури, нехтування засад змагальності та рівності сторін у судовому процесі. Ігнорування важливого принципу закон­ності полягало насамперед у наголошуванні на тому, що не суворість покарання, а невідворотність відповідальності пра­вопорушника визначає рівень розвитку демократичної дер­жави.

1937 р. Й. Сталін від імені ЦК ВКП(б) дав вказівку органам НКВС застосовувати до заарештованих фізичні допити й мор­дування.

Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 5 вересня 1931 р. Кримінальний кодекс УСРР було доповнено ст. 69, яка перед­бачала покарання за погрози вбити представника влади або активіста, за побої чи інші насильницькі дії над активістами, ударниками виробництва, а також над передовиками-кол­госпниками у зв'язку з їхньою громадською або виробничою діяльністю. Якщо раніше подібні дії кваліфікувалися як зло­чин проти особи, то після прийняття зазначеного закону їх було виділено в окремі склади злочинів проти порядку управ­ління з встановленням суворіших покарань. Як свідчать зга­дані постанови, більшовицька влада пішла на останній штурм, щоб одержавити (усуспільнити) все і вся, піддати своєму^ тота­льному контролю. Завдяки силовим методам так званого «нас­тупу соціалізму по всьому фронту», «перетворенням у народно­му господарстві», «перемозі соціалізму в СРСР» і т. п. народи Радянського Союзу, в тому числі й український, було оберне­но на безправну масу, «гвинтики» у сталінській машині.

 

Виправно-трудове право

 

На початку 20-х рр. порядок застосування каральних за­ходів і трудового виховання в республіці регулювався окре­мими рішеннями і постановами Наркомюсту УСРР. Відпо­відно до Положення «Про центральний і місцеві каральні відділи УСРР» від 20 липня 1920 р. було створено центральний і місцеві каральні відділи. Визначалися завдання і функції цих відділів та їхня компетенція.

1920 р. Наркомюст УСРР видавав нормативні акти у виг­ляді інструкцій. До кінця року вийшло 83 інструкції і цирку­ляри стосовно центрального карального відділу. Так, «Тимча­сова інструкція про позбавлення волі як міри покарання і про порядок відбування його» якийсь час використовувалася як правова база у цій сфері виправно-трудового права.

Ці та інші (зокрема, ВТК РСФРР 1924 р.) нормативні акти з означеної галузі права стали основою для підготовки Вип­равно-трудового кодексу УСРР. ВУЦВК прийняв його 23 жовт­ня 1925 р. Завданням Кодексу було встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою перевиховання злочинних елементів, що було утопією.

У Кодексі детально розписувалися організація системи виправно-трудових установ і відповідний режим у них, покликаний сприяти зміцненню в осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які б утримували їх від подальших пра­вопорушень, а також зазначалося, що цей режим не може бути спрямований на заподіяння фізичних страждань чи на приниження людської гідності в'язнів.

Комуно-радянська система вимагала жорстокіших законів для боротьби з «класовими ворогами» соціалізму. На союзно­му рівні доручалося НКЮ СРСР і НКВС розробити проект змін законодавства про примусові роботи, проекти постанов, які б регулювали порядок відбуття заслання. Пропонувалося вжити заходів щодо впорядкування режиму в місцях позбав-лення'волі.

Після внесення змін до ст. ст. 13, 18, 22 і 38 «Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» було встановлено новий порядок ув'язнення, а також створено виправно-трудові табори. Це дало початок суттєвим змінам у системі виправно-трудових установ. Якщо раніше види ув'язнення поділялися на позбавлення волі з су­ворою ізоляцією і без такої, то тепер запроваджувався інший поділ: на позбавлення волі у віддалених місцевостях Союзу РСР і утримання в загальних місцях відбуття покарання. Ув'язнені на термін від трьох до десяти років відбували пока­рання у виправно-трудових таборах.

Ці табори підпорядковувалися ОДПУ, тому ув'язнення в них не регламентувалося нормами виправно-трудового кодек­су.

Як свідчать офіційні дані, у підпорядкуванні лише ГУЛАГу МВС СРСР 1953 р. налічувалося понад 257 спецпоселень, 687 ви­правно-трудових колоній, 52 пересильні тюрми, а також 10 особливих таборів, де постійно тримали кілька мільйонів осіб (див.: Микулин А. Концентраційні табори в Совєтсько-му Союзі.— Видання ОУН, 1958. С. 159).

Жорстокий сталінський тоталітарний режим ставив поза законом цілі народи, оголошуючи їх злочинцями. Такі затав­ровані народи, зокрема українці західних областей, жителі Прибалтики, німці, кримські татари й греки, балкарці, інгуші, чеченці, калмики, карачаєвці та ін., підлягали покаранню шляхом вивезення зі своїх етнічних територій. Вони зазнавали всіляких кривд, позбавлялися прав і свобод. В роки 2-ї світової війни в СРСР було репресовано близько 2,5 млн представ­ників цих народів.

У ЗО — 40-х рр. радянські каральні органи грубо порушу­вали законність і права людини. Із понад 5 млн 700 тис. радянських військовополонених на 1 травня 1944 р. померло від холоду, голоду, хвороб і терору понад 2 млн 500 тис., а кількість спалених і вбитих пересягнула за 1 млн. Понад 2 млн осіб, які повернулися в СРСР з німецьких концтаборів, було запроторено до спеціальних радянських концтаборів. У жод­ній іншій країні світу не існувало такого суворого, як в СРСР, режиму відбуття покарання.

 

Адміністративне право

 

Адміністративний кодекс УСРР (1927 р.) став першою спробою кодифікації адміністративного права. Він складався з 15 розділів: загальні засади; адміністративні акти; заходи адміністративного впливу; індивідуальні адміністративні при­мусові заходи; трудова повинність для боротьби зі стихійним лихом; обов'язки населення у справі охорони громадського порядку; громадянство УСРР, його набуття і втрата; реєст­рація та облік руху населення; товариства, спілки, клуби, з'їзди, правила про культи; публічні видовища, розваги та ігри; користування державним прапором і печатками; нагляд адміністративних органів у галузі промисловості; нагляд адміністративних органів за торгівлею; порядок оскарження дій місцевих державних органів.

Адміністративний кодекс регулював в основному суспільні відносини в галузі охорони громадського порядку й державної безпеки.

В наступні роки систематизація адміністративного законо­давства обмежувалася прийняттям загальносоюзних кодексів в окремих галузях і з питань управління.

Проблема кодифікації адміністративного законодавства на ширшій основі висувалася 1939 р., але практичних дій у цьому напрямі не було здійснено.

 

Сімейне право

 

Шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювалися Дек­ретом РНК УСРР «Про цивільний шлюб і про запровадження книг запису актів громадянського стану» від 20 лютого 1920 р. Цей декрет мав відмінити церковне вінчання. Він встановлю­вав найважливіші правила укладення шлюбу, зокрема прин­цип свободи й добровільності, містив перелік перешкод (мі­німальний шлюбний вік, кровна спорідненість, перебування в іншому шлюбі, психічна хвороба), відкидав релігійні обме­ження при виборі прізвища, а також визначав процедуру дер­жавної реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу.

31 травня 1926 р. сесія ВУЦВК прийняла Кодекс законів про родину, опіку, подружжя і про акти громадянського стану. Він складався з п'ятьох основних розділів: 1) про сім'ю; 2) про опіку й опікування; 3) про шлюб; 4) про зміну громадянами своїх прізвищ та імен; 5) про визнання особи безвісно відсут­ньою або померлою. Цей кодекс за змістом в основному збігався з сімейними кодексами союзних республік.

' У ст. 1 Сімейного кодексу УСРР було сформульовано заса­ди тогочасних сімейних відносин, права й обов'язки дітей щодо батьків, а відтак, і батьків стосовно дітей. За останніми зберігалися всі права незалежно від того, чи перебували їхні батьки в момент запліднення або народження дитини в шлюбі чи ні.

Кодекс детально регламентував особисті й майнові права батьків та їхніх дітей, а також порядок судового встановлення позашлюбного батьківства: протягом року від дня повідом­лення ЗАГСу особа, вказана матір'ю як батько, могла пору­шити в суді спір про правдивість заяви матері дитини (з одно­часним повідомленням про це в органи ЗАГСу) й пред'явити відповідні докази на підтвердження своєї заяви. З винесенням рішення про визнання батьком позашлюбної дитини особи, вказаної матір'ю, суд зобов'язував цю особу брати участь у витратах, пов'язаних з утриманням дитини.

Цим кодексом уперше запроваджувався інститут усинов­лення як захід, спрямований на забезпечення інтересів малолітніх і неповнолітніх дітей, що потребують домашнього виховання.

Також визначалися умови вступу в шлюб: відповідний вік (для чоловіків становив 18 років, для жінок — 16 років), від­сутність психічної хвороби, неперебування в іншому зареє­строваному шлюбі.

Регламентувалися питання про розлучення. Воно визнава­лося можливим як за згодою подружжя, так і за бажанням одного з них.

Окреслювалось правове регулювання подружнього майна:

добро, надбане сумісною працею за час шлюбу, вважалося спільною власністю подружжя, все інше становило окрему власність кожного з них.

Визначався порядок отримання аліментів. Такого права набував один з подружжя у разі настання непрацездатності до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше як через рік після роз­лучення.

Сімейний кодекс УСРР 1926 р. залишався чинним і в повоєнний період. Щоправда, низка його статей (особливо в розділах про шлюб і про сім'ю) зазнала суттєвих змін і допов­нень у зв'язку з прийняттям двох союзних правових актів: пос­танови ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, вста­новлення державної допомоги багатодітним сім'ям, розши­рення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садків, посилення кримінальної відповідальності за несплату алімен­тів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення» і Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодіт­ним і одиноким матерям, посилення захисту материнства і дитинства, про встановлення почесного звання «Мати-ге­роїня», ордена «Материнська слава» й «Медалі материнства».

Таким чином, право СРСР сприяло становленню тоталі­тарного режиму, втіленню в життя сталінської моделі побу­дови соціалізму, забезпечувало пріоритет держави над сус­пільством, перетворюючи людей на гвинтики бездушної державної машини, яка, ставши гнобителем широких на­родних мас, дбала про ліквідацію і подальше недопущення приватної власності, нав'язувала офіційну ідеологію і мораль, грубо порушувала конституційні права й свободи громадян, норми міжнародного права, загальнолюдські принципи гума­нізму. Беззаконня і сваволя не обминули жодної з радянських соціалістичних республік. Масові арешти, переселення народів, табори, спецпоселення, тюрми, колонії для неповноліт­ніх — усе це ганебні сторінки діяльності командно-адміні­стративної системи.

 

Кодифікація і розвиток права

в Україні у 1950—1980-х рр.

 

У перші повоєнні роки основи законодавства суттєво не змінилися. В 40—50-х рр. на території України все ще зали­шалися чинними прийняті раніше республіканські кодекси із застарілими нормами, що вже не відповідали політичним і соціально-економічним умовам.

З огляду на це 14 травня 1956 р. Президія Верховної Ради Української РСР прийняла постанову «Про перегляд кодексів законів Української РСР». XX з'їзд КПРС (1956 р.) проголо­сив курс на демократизацію суспільства й розширення прав союзних республік. Незадовго перед цим Верховна Рада Союзу РСР прийняла Закон «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесу­ального кодексів». Таким чином, до компетенції Союзу РСР тепер входило лише видання основ законодавства з пере­лічених галузей. З настанням цього нового етапу в законо­давчій діяльності загальносоюзних органів розпочалася друга кодифікація радянських законів.

8 грудня 1961 р. Верховна Рада СРСР прийняла «Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік». Подальша кодифікація цього законодавства тривала майже два роки. 18 липня 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла Цивільний кодекс УРСР, який набув чинності 1 січня 1964 р. Віддзеркалюючи положення загальносоюзних основ, цей ко­декс розвинув і конкретизував їх з урахуванням судової практики Союзу РСР і Української РСР, досвіду працівників юстиції і теоретичних положень учених-правників. Зазна­чимо, що розвиток цивільного законодавства випливав з утопічної ідеї побудови комуністичного суспільства, включе­ної до третьої програми КПРС 1961 р.

Загальнодержавна власність СРСР тлумачилася як найви­щий вияв цивільної, громадської, соціалістичної, комуніс­тичної власності, що якнайповніше забезпечує інтереси народів СРСР. Приватна власність відкидалася як найбільше зло. Відповідно до постанов партії Цивільний кодекс був покликаний регулювати майнові відносини державної і кол­госпно-кооперативної власності, служити зміцненню закон­ності у сфері майнових відносин, а також посиленню охорони прав насамперед соціалістичних організацій, а потім уже гро-.мадян. Більше того, за ст. 5 цивільні права не підлягали охо­роні, якщо вони здійснювалися з метою, яка суперечила «за­вданням соціалістичного будівництва». Так, кодекс визнавав особисту власність громадян (житловий будинок, дачу чи інше майно) лише тоді, коли вона не використовувалася для одер­жання так званих нетрудових доходів. Ним обмежувалася особиста власність. Наприклад, розмір домобудови однієї сім'ї не повинен був перевищувати 60 кв. м житлової площі. За безгосподарне ставлення громадянина до належної йому .домобудови, допущення ним її руйнування, ухилення без поважних причин від ремонту на вимогу місцевої ради ця до-мобудова за судовим рішенням могла бути вилучена без відшкодування й передана у фонд місцевої ради. Низка статей Цивільного кодексу давала змогу чиновникам комуно-радянського режиму обмежувати цивільні (громадянські) права, чинити сваволю стосовно нелояльне налаштованих до режиму осіб. Інакше кажучи, право власності, закріплене в Цивільному кодексі, порушувало природні права людини. У цьому юридичному документі набуло подальшого розвитку зобов'язальне право, важливе місце займали акти планування народного господарства, яких раніше не було в цивільних ко­дексах. Зазначалося, що з цих актів виникає зміст зобов'я­зання, а план, затверджений адміністрацією, радою, урядом, стає зобов'язанням сторін (держави й особи, держави і ко­лективу). За порушення плану наставала адміністративна, цивільна або кримінальна відповідальність. У кодексі чи не вперше було сформульовано принцип вини як необхідної умови покарання за порушення зобов'язань (ст. 209). Закріп­лювалися й інші види зобов'язань, як-от: договори про пос­тавки, державні закупки, підряд на капітальне будівництво тощо.

У цивільному кодексі зазнало змін і спадкове право, зок­рема розширювалася свобода заповідальних розпоряджень. Так, заповідач міг залишити свою власність не лише тим особам, які були спадкоємцями за законом, а й іншим або взагалі позбавити усіх їх спадщини. Замість трьох встановлювалися дві черги спадкування за законом. До спадкоємців першої черги належали діти, чоловік (дружина) і батьки померлого, а до другої — поряд з його братами і сестрами ще й діди і бабусі.

Протягом 70—80-х рр. до цивільного законодавства вво­дилися нові положення. За цей час зазнало змін і трудове право, що становило частину цивільного законодавства. Як зазначалося в ідеологічних постулатах КПРС, у ньому знай­шли відображення заходи радянської держави, спрямовані на піднесення життєвого рівня трудящих, поліпшення й оздо­ровлення умов їхньої праці, посилення її охорони, вивільнен­ня часу для підвищення культурного рівня радянських людей. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1956 р. скасовувалася судова відповідальність за деякі право­порушення, передбачалася можливість розірвання трудового договору на вимогу працівника з попередженням про це адміністрації за два тижні, надавалося право адміністрації поряд з іншими заходами звільняти працівників з роботи за прогул. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про поси­лення охорони праці підлітків» від 13 грудня заборонялося приймати на роботу осіб, яким не виповнилося 16 років. Ще раніше, 26 травня 1956 р., було встановлено 6-годинний робочий день для робітників і службовців віком від 16 до 18 ро­ків. З метою подальшого поліпшення охорони материнства і дитинства Президія Верховної Ради СРСР 26 березня 1956 р. прийняла Указ «Про збільшення тривалості відпусток по вагітності й пологах» з 77 до 112 календарних днів з видачею за цей період допомоги у встановленому порядку. У зв'язку з цим Президія Верховної Ради Української РСР указом від 15 серп­ня 1956 р. внесла відповідні зміни до КЗпП УРСР. 1960 р. всі робітники й службовці перейшли на 7— 8-годинний робочий день, внаслідок чого робочий тиждень скоротився на 6,5 годи­ни. Цю зміну було закріплено у ст. 119 Конституції СРСР (в редакції 7 травня 1960 р.). З 14 березня 1967 р. робітники й службовці підприємств, установ та організацій переводилися на 5-денний робочий тиждень.

Трудове право в СРСР і УРСР регулювало відносини між людьми та підприємствами, організаціями і установами. Відносини, пов'язані з управлінням працею, кооперацією за межами підприємств у масштабах галузі, не були предметом трудового права.

Важливого значення комуно-радянський режим надавав удосконаленню кримінального законодавства. Протягом 50— 80-х рр. було прийнято цілу низку загальносоюзних і респуб­ліканських актів, які звужували коло діянь, що вважалися злочинами. Так, з 1955 р. скасовувалася кримінальна відпо­відальність вагітних жінок за аборти, самовільне залишення підприємства тощо. Поряд з цим до діючого законодавства було внесено зміни протилежного характеру. З метою убезпе­чення життя громадян Президія Верховної Ради СРСР прийняла ЗО квітня 1954 р. Указ «Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство». Відповідно до нього на осіб, винних у вчиненні умисного вбивства за обтяжливих обставин, поширювалася відповідальність за Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 січня 1950 р. «Про застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, підрив­ників-диверсантів».

З 1954 р. в радянському кримінальному праві домінували дві тенденції: 1) обмеження і пом'якшення відповідальності за малозначні злочини; 2) посилення покарання за небезпечні злочини.

Законом від 11 лютого 1957 р. прийняття кримінальних кодексів покладалося на союзні республіки. Базою для ство­рення нового Кримінального кодексу УРСР стали «Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних рес­публік», прийняті Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р. Підготовлений протягом чотирьох років республіканський Кримінальний кодекс був затверджений Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 р. До нього повністю увійшли загально­союзні закони про кримінальну відповідальність за державні й військові злочини, а також ті загальносоюзні закони, які визначали відповідальність за інші злочини, спрямовані проти інтересів СРСР.

Кримінальний кодекс охороняв від злочинних зазіхань на­самперед суспільний і державний лад, соціалістичну (тобто державну) систему господарювання, соціалістичну власність і весь так званий «соціалістичний правопорядок». Статті цього кодексу віддзеркалювали ставлення держави до майна своїх громадян. Якщо розкрадання державного майна суворо кара­лося, то за крадіжку особистого майна призначалися незначні міри покарання. Суворі заходи покарання застосовувалися до шпигунів, диверсантів та інших ворожих елементів. З 1959 р. посилювалася відповідальність за такі злочини, як: виготов­лення або збут підроблених грошей чи цінних паперів (ст. 79) та порушення правил про валютні операції (ст. 80); розкра­дання державного або громадського майна в особливо великих розмірах (ст. 86); умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 101) і зґвалтування (ст. 117); хабарництво (ст. 168). Нове кримінальне законодавство запровадило поняття «тяжкий злочин», за вчинення якого передбачалися особливо суворі покарання. Кримінальний кодекс УРСР містив у примітці до ст. 25 вичерпний перелік тяжких злочинів, яким мусили послугову­ватися суди, визначаючи вид і міру покарання, а також (на відміну від Кримінального кодексу УРСР 1927 р. й «Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних респуб­лік») перелік нових обтяжливих обставин. До них відноси­лися: заподіяння злочину з використанням підлеглого або іншої залежної особи; вчинення злочину щодо малолітнього, старого або особи, яка перебувала в безпорадному стані;

підмовляння неповнолітніх до вчинення злочину або їх залу­чення до участі в злочині; вчинення злочину суспільнонебез-печним способом; вчинення злочину, пов'язаного з вико­ристанням джерела підвищеної небезпеки, а також особою, що перебувала у стані сп'яніння; вчинення повторного злочину особою, взятою на поруки, протягом терміну поруч-ництва або року після закінчення цього терміну. До осіб, які вчинили тяжкі злочини, як, зрештою, і до особливо небез­печних рецидивістів, застосовувалися найсуворіші заходи покарання — тривалі терміни позбавлення волі й у винят­кових випадках — смертна кара (розстріл).

З 1960-го по 1985 р. до кримінальних кодексів було внесено понад 250 змін і доповнень, дві третини яких посилювали покарання. Це не сприяло стабільності законодавства, зрос­танню його ролі й авторитету в суспільстві. Навіть юристам важко було простежити за змінами й доповненнями.

Особливу загрозу для комуно-радянського режиму ста­новив рух опору в Україні, що існував у різних формах. Як за­значається у книзі Г. Касьянова «Незгодні: українська інте­лігенція в русі опору 1960—80-х рр.» (К., 1995), на період так званої хрущовської «відлиги» і після неї припадають чисельні випадки засуджень громадян України за політичними обвину­ваченнями. За «антирадянську націоналістичну пропаганду» судили різних осіб у Тернополі, Чернівцях, Рівному, Лугансь­ку, Дніпропетровську, Запоріжжі, Сумах, Луцьку і, звичайно ж, у Києві. Щоб винести якнайсуворіший вирок, вину цих осіб, як правило, перебільшували або фальсифікували. За даними КДБ, протягом 1954—1959 рр. в Україні було ліквідо­вано 183 «націоналістичних і антирадянських угруповання», а за «антирадянську діяльність» притягнуто до суду 1879 осіб.

Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. зберігав статті, спря­мовані на боротьбу режиму з інакомисленням. До дисидентів застосовувалися ст. 61 — «шкідництво» і сумнозвісна (уні­версальна) ст. 62 — «антирадянська агітація і пропаганда». Під дію останньої підпадав будь-який вияв невдоволення вла­дою, до того ж поняття «антирадянський» здебільшого визна­чали не правові норми, а безпосередньо працівники караль­них органів. Так, відомого правозахисника Л. Лук'яненка, що проходив по справі «сепаратисти», було засуджено за ст. 56 — «зрада батьківщини» до розстрілу лише за те, що він розробляв і обговорював зі своїми товаришами програму майбутньої Української робітничо-селянської спілки (УРСС). Ця дія кваліфікувалася як «змова з метою захоплення влади».

Після усунення М. Хрущова з посад першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР репресії за інако­мислення і дисидентство посилилися. І лише «перебудова» кінця 80-х рр. загальмувала процес насильства. Політичний плюралізм уже не вважався злочином.

У 60—70-х рр. продовжувалася кодифікація радянського законодавства. Вона здійснювалася на базі «Основ законо­давства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю» (1968 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних рес­публік про працю» (1970 р.), «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров'я» (1969 р.), «Основ законодавства про народну освіту» (1973 р.). Радянське зако­нодавство розроблялося на основі світових досягнень теорії права і юриспруденції, однак, за словами самих слідчих, ці за­кони писалися для світової громадськості, а в СРСР панували сваволя, авторитаризм і догматизм комуно-радянських чинов­ників.

Наприкінці 80-х рр. в СРСР діяло понад ЗО тис. норматив­них актів уряду, з них 85 % були господарськими, тобто міністерства й відомства практично виступали монополістами в праві. Ці нормативні акти, як правило, суперечили Консти­туції і чинному законодавству.

25 червня 1975 р. найвище чиновництво ЦК КПРС і Ради Міністрів прийняло постанову «Про заходи щодо подальшо­го вдосконалення господарського законодавства». Основною метою цієї постанови було впорядкування відомчих актів з урахуванням процесів тодішнього розвитку економіки.

Важливою віхою в кодифікації законодавства СРСР і союз­них республік стала постанова ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР від 2 вересня 1976 р. «Про підготовку і видання Зводу законів СРСР». До Зводу мали увійти законодавчі акти й найважливіші постанови ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР і Ради Міністрів СРСР. Рішення союзних органів продублювали владні структури республік. Так, в Україні протягом 1982—1988 рр. було видано 9 томів Зводу законів УРСР. Цей Звід, як і Звід законів СРСР, став етапом на шляху вдосконалення правової системи й подальшого розвитку комуно-радянського законодавства. За визначенням А. Собчака у статті «Дорога к праву», опублі­кованій у «Правде» за 5 грудня 1999 р., Звід законів СРСР на 90 % складався з нормативних актів ЦК КПРС і Ради Мі­ністрів СРСР, тобто це був звід постанов, а не законів.

Формування матеріалів Зводу законів УРСР здійснювало­ся на основі Конституції УРСР 1978 р., у відповідність до якої приводилося все законодавство. Було внесено зміни до термінів повноважень Верховної Ради (з 4 до 5 років), а також місцевих рад — з 2 до 2,5 року, знижено віковий ценз обрання депутатами Верховної Ради і місцевих рад з 21 до 18 років. Від­повідно до Конституції розширювалися повноваження Вер­ховної Ради, але номінальне. Насправді ж усі важливі питан­ня, що належали до її компетенції і навіть до компетенції Верховної Ради СРСР, вирішувала КПРС, яка, за Консти­туцією, ставши ядром політичної системи СРСР, керуючою і спрямовуючою силою радянського суспільства, на чолі з Політбюро поєднувала законодавчі, управлінські й конт­рольні функції, втручалася в роботу органів управління і місцевих рад через свої партійні осередки на місцях. За­значимо, що радикальних змін у комуно-радянську систему не було внесено. Вона залишалася такою ж тоталітарною, як і раніше.

За Конституцією, основу радянського суспільства ста­новили політична й економічно-соціальна системи. Перша складалася з таких елементів: «загальнонародна» держава;

КПРС — керівна і спрямовуюча сила радянського суспіль­ства; профспілки, комсомол, кооперативні та інші громадські організації; трудові колективи. Друга включала єдиний народ­ногосподарський, тобто державний, комплекс з його складо­вими: плановим веденням господарства на базі соціалістич­ної власності; участю трудящих в управлінні виробництвом;

розвитком соціалістичного змагання; поєднанням галузевої і територіальної форм управління з господарською самостій­ністю і ініціативою підприємств, об'єднань та інших орга­нізацій.

Зазначимо, що основними тенденціями розвитку радянсь­кого права після 2-ї світової війни були:

— відновлення соціалістичної законності у сферах дер­жавного і господарського життя та ліквідація її деформації;

— подальший розвиток і вдосконалення основних прин­ципів радянського права;

— посилення правотворчої діяльності радянської влади;

— приведення законодавчої бази у відповідність з новими політичними й соціально-економічними завданнями радян­ської держави;

— підготовка й проведення кодифікації радянського зако­нодавства.

— посилення юридичної відповідальності за правопору­шення.

Отже, радянське право носило в основному декларативний і суперечливий характер, розроблялось і спрямовувалося ЦК КПРС, служило ідеологічною основою для забезпечення пріоритету держави над суспільством і особою, перетворюючи на фарс усі права й свободи, формально надані союзним республікам.