Розділ V Суспільно-політичний лад і право України в складі Австро-Угорської та Російської імперій

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 

 

Зміни в державному устрої, суспільному ладі

і праві Російської імперії та їх запровадження

в Україні

 

У першій половині XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії, а менша (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) — до Австро-Угорської. Попри це, суспільний лад на її землях в основному залишався незмінним.

Поширивши 1785 р. на Лівобережну Україну дію «Жалува­ної грамоти дворянству» і зрівнявши козацьку старшину й українську шляхту в правах з російським дворянством, царсь­кий уряд звільнив їх від обов'язку служити державі, а також від податків, різних повинностей, зокрема рекрутської, від тілесних та інших покарань.

Старшина й шляхта, ставши дворянами, набули особистої і майнової недоторканності. Позбавити дворянина соціаль­ного статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, за­твердженим царем.

Дворяни мали свої органи управління, які створювалися на повітових і губернських зібраннях. Важливим привілеєм було виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Щодо останніх вони мали широке право вотчинної юстиції.

На Україну було поширено дію Табеля про ранги — право­вого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який встановлював бю­рократичну ієрархію чинів в армії, на військово-морському флоті й у державному апараті. Цей табель поділяв усі чини й посади на 14 рангів (класів). Так, до 1-го рангу в цивільних установах належав канцлер, в армії — генерал-фельдмаршал, на флоті — генерал-адмірал; до найнижчого рангу відповідно — колезький реєстратор, прапорщик, мічман. Надання того чи іншого чину давало право для призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлював зверхність військових чинів над цивільними чинами того ж рангу.

Шлях вихідця з нижчого стану до дворянства був непрос­тим. Він міг стати потомственим дворянином, отримавши на цивільній службі чин 5-го рангу (тобто статського радника), а на військовій — 8-го рангу (майора). Представники недворян-ських прошарків на цивільній службі від 14-го до 10-го рангу, як правило, отримували звання почесного громадянина.

Категорію почесних громадян було створено для оформ­лення проміжної ланки між дворянством і міською біднотою. Представники цього прошарку, сподіваючись вибитися в дво­ряни, підтримували кріпосницьку політику царизму.

Почесне громадянство поділялося на особисте й спадкове. Особистого почесного громадянства могли набути ті, хто закінчив університет, Академію художеств або заручився кло­потанням міністерства. В Правобережній Україні право на таке громадянство надавалося і представникам колишньої шляхти в містах. Це звання передавалося у спадок дітям, якщо батько як почесний громадянин мав 7-й військовий чин. По­чесні громадяни звільнялися від подушного податку, рек­рутської повинності, тілесних покарань (у разі вчинення ними злочину), а також мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Почесне громадянство й пов'язані з ним права скасовувалися лише за судовим рішенням, або в разі вступу громадянина до ремісничого цеху.

Технічний прогрес, розвиток промисловості, зародження капіталістичних відносин, поява почесного громадянства, а згодом і нових станів — буржуазії та пролетаріату — все це поступово змінювало суспільний лад і життя міського насе­лення (ремісників, купецтва, робітних людей).

В Україні здавна були міцними цехові звичаї і традиції. В більшості міст цехові люди становили окрему соціальну групу, яка поповнювалася за рахунок міщан і державних селян. У містах Лівобережжя і степової частини України цеховий лад і правовідносини між членами цехів регулю­валися загальноімперським законодавством, зокрема Реміс­ничим положенням 1785 р. і Статутом про цехи 1779 р. В Правобережній Україні до 1840 р. цеховий лад регулювався в основному місцевим правом. Але й тут невдовзі почали поширюватися загальноімперські правові норми. 1850 р. було розроблено спеціальний список ремісничих цехів для міст і містечок України, який враховував місцеву практику орга­нізації цехів.

Цехові ремісники поділялися на вічно цехових і тимчасово цехових, мали свою систему управління. Її очолювала цехова управа, що підпорядковувалася магістратові чи ратуші. Це­хами керували майстри. Царський уряд підтримував цехову верхівку, надаючи їй привілеї у сплаті податків і зборів. Права рядових ремісників не захищалися.

На матеріальному становищі незаможних ремісників нега­тивно позначалося загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками — купецькими й дворянськими ремісни­чими підприємствами.

Купецтво першої половини XIX ст., відповідно до Регла­менту головному магістрату від 16 січня 1721 р., поділялося за­лежно від майнового стану на дві гільдії, що мали свої виборні керівні органи. Купці були обмежені корпоративним устроєм. Їхні намагання вийти з-під влади корпорації підтримував царський уряд, вживши цілу низку заходів, які розширили підприємницькі можливості купецтва. 1824 р. він скасував ви­могу сплачувати подвійний податок при переселенні, а 1832 р. надав купцям право брати в оренду земельні ділянки й будівлі для організації промислового виробництва. Все це сприяло становленню фабрично-заводської системи господарювання і створювало умови для поступового переходу Російської імперії від феодалізму до капіталізму. Разом з тим царизм не переставав зміцнювати феодальне- кріпосницьку систему.

Царськими указами 1800,1804, 1808, 1823 рр. завершилося юридичне покріпачення селян України. На них поширилася урочна система, що існувала в Росії. Виконання уроків (зав­дань) було нелегкою справою, яка забирала в селян дуже ба­гато сил і часу. До того ж поміщики, товаризуючи свої госпо­дарства, відбирали у кріпаків наділи з наданням їм місячного утримання (місячини). Таким чином селян перетворювали на кріпосних робітників. Обезземелювання селян набуло вели­кого поширення на Лівобережжі й у Південній Україні, де місячниками стали майже 123 тис. селян-чоловіків. Відрив кріпаків від землі був пов'язаний з розширенням переробних підприємств. Селяни, невдоволені визисками й погіршенням свого становища, вдавалися до масових актів непокори.

В Україні поряд з поміщицькими була величезна кількість державних селян, особливо на Лівобережжі (50 %), в Право­бережній Україні (13 %) і на півдні України (решта). Вони за­знавали нещадної експлуатації. Розмір грошової ренти й податків постійно зростав. Державних селян душив і над­мірний тягар повинностей (рекрутська, дорожна, возова та інші). У першій половині XIX ст. частина державних селян, в основному Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, отримала статус військових поселенців, життя яких суворо регламентувалося і було нестерпним. У Правобережній Україні широко застосовувалася така форма гноблення дер­жавних селян, як переведення їх на господарче становище. Державні землі здавалися в оренду поміщикові (посесорові), який експлуатував селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків. Тож не дивина, що тут селянський рух проти поміщиків був особливо активним. Це примушувало царизм вживати заходів. У 1837—1841 рр. було здійснено реформу управління державними селянами. Ця реформа графа І. Ки-сельова, тодішнього міністра державних маєтностей, надала селянам право створювати органи самоврядування (сільські й волосні суди). Самоврядування було дуже обмежене, бо зале­жало від державних органів — окружних чиновників у пові­тах і губернських начальників палат державних маєтностей. Реформа дещо полегшила життя державних селян, але зберег­ла їхнє кріпосне становище й усі форми податків та повин­ностей.

У першій половині XIX ст. було завершено феодально-кріпосницькі перетворення в Україні, які до решти позбав­ляли її автономії. Найвища влада тут належала імператорові. Вияв його волі у письмовій чи усній формі вважався правовою нормою, обов'язковою для виконання, а підписаний ним акт — законом. У 1800 — 1850 рр. в імперії правили Павло І, Олек­сандр І і Микола І разом зі своїми радами, кабінетами, міні­стерствами та іншими розпорядчими установами. Комітет міністрів, створений при Олександрі І восени 1802 р., розгля­дав найважливіші питання державного управління. Його пов­новаження як вищої адміністративної установи було визначено «Установленням...» у березні 1812 р. Ще з січня 1810 р. при імператорові діяла Державна рада. Членів цього дорадчого органу цар призначав з числа впливових чиновників. До ради входили й міністри. Першим її головою був канцлер граф М. П. Румянцев, а після нього (з 1812 р.) на цю посаду призначалися Н. П. Салтиков, П. В, Лопухін, В. П. Кочу-бей, О. І. Чернишов. Рада попередньо розглядала законопро­екти, які після усної чи письмової санкції царя ставали за­конами й оголошувалися першим департаментом.

Сенат було створено ще раніше, 1711 р., з наданням йому широких (навіть законодавчих) повноважень. Упродовж XVIII ст. ці повноваження чимдалі звужувались, і, зрештою, Павло І обмежив їх розглядом судових питань. Із загострен­ням кризи, що охопила феодально-кріпосницьку систему, повноваження Сенату перебирали то Комітет міністрів, то Державна рада.

Зміцненню самодержавства сприяло створення т. зв. «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». В дру­гій чверті XIX ст. вона стала надзвичайно впливовим органом. Завдяки своїй наближеності до особи імператора Канцелярія діяла набагато енергійніше й оперативніше за інші владні структури. Вона мала кілька відділень. Перше контролювало міністрів, друге було пов'язане з кодифікацією законів, а третє виконувало функції вищої політичної поліції. Четверте, п'яте, шосте та інші відділення займалися другорядними справами. Взагалі «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія» була органом надзвичайного управління, без якого царизм не міг обійтися в складній тогочасній обстановці.

В Росії з 1802 р. існувало вісім міністерств (внутрішніх справ, поліції, юстиції, фінансів, народної освіти, військове, морське та іноземних справ). Повноваження міністерств були сформульовані у «Зводі законів Російської імперії». Він містив усі правові акти стосовно створення і регулювання діяльності міністерств, кожне з яких мало свої органи місцевого управ­ління в губерніях і повітах.

Започатковану ще Петром І реформу адміністративно-тери­торіального устрою та місцевого управління продовжив уряд Катерини II. 1775 р. було здійснено чергову велику реформу місцевого управління і суду. Відповідно до законодавчого акта під назвою «Установлення для управління губерній Всеро­сійської імперії» розпочалося подрібнення губерній з поділом їх на повіти. Всі установи і посади, породжені реформою 1775 р., умовно можна поділити на три основні групи: 1) адмі-ністративно-поліційну; 2) фінансово-господарську; 3) су­дову. Першу з них на рівні губернії представляли губерна­тор, губернське правління і приказ громадського опікування (рос.— призрения), а на рівні повітів — земський справник (ка­пітан), нижній земський суд і городничий.

Після ліквідації 1781 р. старого полково-сотенного устрою губернська реформа розпочалася спершу на Лівобережжі, а здругої половини 90-х рр. XVIII ст.— на Правобережжі. У першому десятиріччі XIX ст. в адміністративному поділі України відбулися зміни. Найхарактерніша з-поміж них — подрібнення губерній і створення нових, а також створення кількох генерал-губернаторств. 1802 р. з однієї Новоросійсь­кої виникло три губернії: Катеринославська, Таврійська і Мико­лаївська. Останню 1803 р. було перейменовано на Херсонську. З Малоросійської губернії постали Чернігівська і Полтавська. Київська губернія входила спочатку в одне генерал-губерна­торство з Мінською. Окреме генерал-губернаторство стано­вили Подільська і Волинська губернії. А 1802 р. з Київської, Волинської і Подільської губерній було створено нове Київське генерал-губернаторство. З приєднанням Бессарабії до Росії 1812 р. Новоросійське генерал-губернаторство отри­мало назву Новоросійсько-Бессарабського. Здійснення тако­го поділу України й запровадження нових структур місцевого управління мало свідчити, що в «Малоросії зберігаються і не порушуються старі права й малоросійський народ судиться за своїми законами».

Генерал-губернатори і губернатори України зосереджу­вали у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліційну й судову владу. В їхньому розпорядженні були війська, поліція і жандармерія. Губернатор і весь комплекс очолюваних ним органів становили місцеві установи Міністерства внутрішніх справ. Разом з тим губернатор як найвища посадова особа гу­бернії очолював місцеві структури центральних міністерств. Особливе місце в цих структурах займала Казенна палата, що входила до Міністерства фінансів. У її віданні перебували:

податкова справа, продаж солі, винні відкупи, будівництво шляхів, казенних будівель тощо.

З 1827 р. важливу роль у системі губернського державного правління почали відігравати органи політичної поліції — корпус жандармів, підпорядкований начальникові третього відділення «Власної Його Імператорської Величності Канце­лярії» графові Бенкендорфу. На території Росії було створено п'ять округів корпусу жандармів. Губернії України увійшли до складу 3-го і 4-го жандармських округів. З самого початку свого існування жандармерія стала головним органом у бо­ротьбі з національним і революційним рухом. Вона діяла в тісному контакті з губернською адміністрацією. Вища влада комплектувалася з найзаможнішого дворянства. Йому нале­жали й ті чиновницькі посади в губернських установах, які заміщалися за призначенням губернатора.

Крім губернських правлінь до системи місцевого управ­ління відносилися органи місцевої дворянської корпорації — дворянські зібрання (повітові й губернські), що складалися з родових дворян. Зі свого складу вони обирали постійно діючі органи — предводителів дворянства, депутатів дворянського зібрання, секретарів, засідателів. Через ці органи дворяни розв'язували свої станові проблеми, обирали з-поміж себе осіб до'державних установ. Право на участь у дворянських зібран­нях мали всі дворяни, але виборчим правом користувалися лише ті з них, хто досяг 25 років, мав чин на державній або військовій службі й прибуток не менший 100 крб. на рік. Дво­рянське самоуправління юридичне забезпечувалося насампе­ред «Жалуваною грамотою дворянству».

З боку держави повітами управляли запроваджені «Уста­новленням про губернії» нижні земські суди. На них було пок­ладено адміністративні, слідчі й судові функції, а також полі-ційний нагляд. Власне кажучи, це були поліційні установи, покликані забезпечувати спокій і громадський порядок — приборкувати бунти, припиняти дії політичного характеру, розганяти несанкціоновані зібрання, а їх учасників притягу­вати до відповідальності, карати, застосовувати примус до не­платників податків і тих, хто ухилявся від виконання повинностей, контролювати діяльність різних громадських установ. Наказ чинам поліції 1837 р., окреслюючи обов'язки поліційних органів включно із нижніми земськими судами, рекомендував їм не лише до винних з погляду поліції, а й до підозрюваних вживати таких заходів, «які за умов, що склалися, будуть дійовими та зручними». На власний розсуд земські суди могли використовувати війська для придушення народних виступів. Зосередивши у своїх руках величезну владу, ці суди неподільно верховодили у повітах.

Там-таки поряд з поліційними функціонували й інші органи управління, зокрема повітові казначейства при Міні­стерстві фінансів та окружні правління Палати державного майна.

І в державному управлінні міст поряд з виборними устано­вами (міськими радами, магістратами, ратушами) головну роль відігравали поліційні органи. У значніших містах керу­вали управи благочиння — знову ж таки поліційні органи, створені 1782 р. відповідно до «Статуту благочиння». Вони складалися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Великі міста було поділено на дільниці й квартали на чолі з дільничними приставами і квартальними наглядачами. Кадри міської поліції призначалися губернатором, точніше губерн­ським правлінням. Менші міста мали городничих, поліц­мейстерів і станових приставів. У низці великих міст із жвавою торгівлею, зокрема в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. було запроваджено особливе управління — градоначальство. Маю­чи широкі повноваження, градоначальники керували полі­цією, митницями, громадськими установами, судом і при­рівнювалися до губернаторів, але не підлягали їм. Вони отримували вказівки від царя або міністра внутрішніх справ.

Отже, можна сказати, що державний устрій України, яка перебувала в складі Російської імперії, мав усі ознаки поліційної держави. Керівну верхівку очолював імператор. Самодержавство закріплювалося законодавством. Ті правові акти України, які не суперечили законам Російської імперії, якийсь час співіснували з ними.                         •

У другій половині XIX ст. територія України залишалася в складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Кри­за феодально-кріпосницької системи в Російській імперії примусила царський уряд, політичну еліту держави здійснити низку соціально-політичних реформ: селянську, судову, земську, військову тощо. Головною подією стала селянська реформа, започаткована маніфестом Олександра II й Поло­женням про вихід селян з кріпосної залежності від 19 лютого 1861 р. Ці й наступні закони проголошували скасування кріпосного права й породжували надію у селян, що вийшли з кріпосної залежності, жити вільно і створювати для себе кращі матеріальні умови. Цих людей у юридичних документах поча­ли називати «сільськими обивателями». За ними формально було закріплено такі права: брати шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої сімейні й господарські справи, купувати нерухоме майно, вести торгівлю й тримати ремісничі підприємства, брати підряди на виконання робіт, запису­ватися в цехи, вступати в купецькі гільдії. Селяни ставали суб'єктами права та судового процесу — за ними закріплюва­лося право подавати позов і відповідати в суді, а також висту­пати представниками сторін. На зразок міських обивателів у селах створювалися волосні й сільські органи самоуправління та суду, що підлягали царській бюрократії — повітовій адмі­ністрації. Зміни у правове становище селян внесла земська реформа 1864 р., за якою сільські обивателі зі свого складу обирали незначний процент гласних земських повітових зібрань.

Разом з тим селяни упродовж багатьох років ще зали­шалися економічно залежними від поміщиків. Доки селянин сплачував викуп за земельну ділянку, доти він не міг повною мірою користуватися правоздатністю. В період сплати викуп­них платежів селянин вважався «тимчасово зобов'язаним» (напівзалежним). Він мав право власності лише на рухоме майно, а хати, земельні ділянки та інша нерухомість вва­жалися власністю поміщика. Селянин не мав права відмо­витися від земельного наділу, а за користування ним мусив сплачувати оброк або відробляти панщину. Розмір оброку за користування землею становив від 1,5 до 3,5 крб. і більше з кожної ревізької душі. Плата за наділ у Лівобережній та Правобережній Україні, де існувало подвірне землекористу­вання, визначалася в розмірі 5,1 крб., а в населених пунктах Південної України і в частині Харківської та Чернігівської губерній вона сягала 9 крб. Конкретні правила поземельних відносин поміщиків із тимчасово зобов'язаними селянами визначалися статутними грамотами, що розроблялися самими поміщиками. В них також закріплювалися повинності усієї сільської громади («миру») за користування земельною ді­лянкою окремим селянином. Закріплення таких відносин отримало назву «кругова порука».

Держава, розуміючи, що селянам важко буде викупити землю, надавала їм позику. Її отримали безпосередньо помі­щики у вигляді готівки або цінних паперів. Ці кошти селяни мали сплачувати державі протягом 49 років, вносячи щорічно певну суму і ще 6 % від суми позики.

Крім кріпосних селян, які до реформи мали земельні наділи, були ще й дворові кріпосні робітники. Спеціальне «Положення про устрій дворових людей» і «Правила про кріпосних робітників» наділяли ці групи сільського населення всіма тими правами, що їх мали селяни, котрі вийшли з кріпосної залежності. Але за ст. 6 «Положення» земельний польовий наділ отримували лише ті, хто користувався земель­ною ділянкою або виконував повинності при обробці орних ланів. Усі інші дворові селяни й кріпосні робітники приса­дибними землями не наділялися. За законом дворові люди зобов'язувалися за надану їм особисту волю протягом двох років сумлінно служити або сплачувати оброк. Поміщикові, якому з тих чи інших причин було не вигідно утримувати дво­рових, дозволялося позбутися їх достроково.

Становище удільних селян регулювалося спеціальним положенням від 26 червня 1863 р., за яким всі удільні селяни упродовж двох років переводилися до розряду селян-влас­ників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, записане за ними в табелі, а в разі його відсутності наділ визначався за нормою, встановленою для даної місцевості.

Закони стосовно державних селян вийшли лише 18 січня і 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання Міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим та місцевим установам. Другим законом визначав­ся порядок поземельного устрою. За селянами закріплю­валися в основному ті землі й угіддя, які перебували у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в ма­лоземельних місцевостях і 15 десятин — у багатоземельних. Наділи цих селян обкладалися щорічним державним оброчним податком, розмір якого в багатьох районах України зріс на 10—15 %. На цю категорію селян також поширювалася кругова порука.

Як випливає з короткого огляду правових документів, се­лянська реформа проводилася в інтересах дворян. Водночас ця реформа за своїм соціально-економічним змістом була буржуазною, бо відкривала шлях для розвитку капіталізму, а також демократичною, оскільки здійснювалася під тиском основної маси народу й сприяла становленню нових гро­мадсько-політичних інститутів у державі.

Селянська реформа внесла суттєві зміни у дворянське се­редовище. Наступними роками стан дворян-поміщиків роз­коловся на дві верстви: 1) дворянство, що будувало своє гос­подарство на капіталістичному грунті і являло собою велику землевласницьку буржуазію; 2) поміщики, які, спираючись на відробіткову систему, становили верству дворян-напівкріпо-сників. Обидві ці групи були взаємопов'язані, оскільки в основі їхньої економічної могутності лежало привілейоване феодальне землеволодіння. До прошарку обуржуазнених дворян прилучилася група великих землевласників з інших станів. Царське законодавство охороняло інтереси усіх про­шарків дворян-землевласників. Звід законів закріпив за ними чільне місце в переліку станів. Привілеї та пільги дворян було доповнено, зокрема, наданням їм права на одержання кредиту Державного дворянського банку й приватних земельних бан­ків під заставу земель, встановлювалися премії за реалізацію за-кордоном сільськогосподарської продукції, особливо цукру. В створених після 1864 р. земствах дворяни займали високі посади. Згідно з законом 1889 р. земські начальники обира­лися лише з потомствених дворян. Відповідно до «Статуту про загальний військовий обов'язок» 1874 р. дворян залучали до військової служби, але для них встановили пільги, які забез­печували їм посади офіцерів, а термін служби було скорочено. Разом з тим дворянство поступово втрачало пріоритети в суспільстві, розшаровувалося. Підприємливіші з них ста­новили велику групу фабрикантів і заводчиків. Права цієї групи дворян, що переходили до буржуазного стану, також було закріплено в законах. Інакше кажучи, реформи щодо селян сприяли зростанню чисельності буржуазії, яка поповню­валася вихідцями з різних станів, передовсім дворянського.

У рамках законодавства про стани царизм вживав заходів, які сприяли розширенню прав буржуазії. Особливе значення для пожвавлення підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова й кредитна реформи, згідно з якими підприємці отримали право користуватися різними формами державного кредиту, розгалуженою мережею громадських і приватних банків. В Україні діяло чимало контор, відділень і філіалів Державного банку, Державного дворянського земельного банку та ін. У 33 містах України функціонували міські гро­мадські банки, а в повітах і губерніях — позикоощадні каси земств. Розвиток банківської системи сприяв формуванню нової соціальної групи — банкірів. Царизм, підтримуючи зростання промислових, торгових, банківських акціонерних компаній, надавав їм пільги.

Заходами царського уряду поступово здійснювався пере­хід поміщицьких господарств від відробіткової системи до вільного найму. У 80-х рр. в губерніях Правобережжя 54 % зе­мельної площі в поміщицьких маєтках оброблялися вільно­найманими робітниками. В губерніях Лівобережжя наймана праця використовувалася рідше й тісно перепліталася з відробітками. У шести губерніях України — Катеринославсь­кій, Таврійській, Херсонській, Київській, Подільській і Волинській — переважала капіталістична система землероб­ства. Ці приклади свідчать про становлення сільської буржу­азії. Частина поміщиків за браком умов, необхідних для організації сільськогосподарського виробництва на капіта­лістичних засадах, або з інших причин укладала угоди про оренду землі. Із середовища орендарів також виростав новий стан господарів-власників, названий куркулями. Ними були переважно селяни. Інакше кажучи, селянська реформа сприя­ла розвиткові капіталізму в сільському господарстві, який су­проводжувався соціальним розшаруванням. З селянства фор­мувалися пролетаріат і буржуазія.

У більшості губерній України робітничий клас зростав за рахунок зубожілого селянства й міської бідноти. Серед робітників виділялося його ядро, виховане мануфактурою і великою майстернею. 1887 р. загальна кількість промислових робітників України становила близько 425 тис. осіб, причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисло­вості Катеринославської губернії. Проте промислові робіт­ники становили лише 7 % робочої сили. Їхнє правове стано­вище тривалий час залишалося невизначеним. Фабриканти, заводчики, промисловці встановлювали на свій розсуд умови найму, робочий час і розміри заробітної плати, запроваджували складну систему штрафів і санкцій, що робило жалюгідним ста­новище робітників. Штрафи забирали в них до половини і навіть більше заробітку. Політичних прав робітники не мали. І лише у 80-х рр. під впливом масового страйкового руху царизм став на шлях правового регулювання відносин між робітниками й фабрикантами. З червня 1886 р. і 2 червня 1897 р. було прийня­то головні фабричні закони, що започаткували правове офор­млення відносин між робітниками й буржуазією. Так, у законі про штрафи від 3 червня 1886 р. зазначалося, що штрафи не можуть перевищувати третини заробітку, а штрафні кошти повинні спрямовуватися на забезпечення потреб самих робіт­ників. Разом з тим закон передбачав суворі покарання за участь у страйках, особливо за керівництво ними. Законом про скорочення робочого дня на фабриках і заводах від 2 червня 1897 р. встановлювався робочий день тривалістю до 1! ,5 години і святковий відпочинок. Видання цих законів свідчило про те, що робітничий клас став значною суспільною силою.

Реформи 60 — 70-х рр. додали Російській імперії деяких елементів буржуазної державності, не змінюючи її суті. В уп­равлінні країною царизм зберіг стару феодальну систему дер­жавних органів і навіть посилив їхню владу. Але в організації і діяльності старих установ монархії з'явилися нові елементи: представників буржуазії стали частіше запрошувати як членів дорадчих галузевих установ міністерств (комітетів, рад); у міністерствах було здійснено децентралізацію діяльності з розширенням повноважень місцевих органів; вищі державні органи (Комітет міністрів, Державна рада, Сенат) чимдалі більше уваги приділяли вирішенню справ, пов'язаних з під­приємницькою діяльністю буржуазії, з акціонерними това­риствами і компаніями. В пореформений період створюються виборні представницькі установи адміністративно-госпо­дарського управління (земські та міські органи самоврядуван­ня), виборні органи суду (мирові судді). Закладаються підвалини буржуазного судоустрою і судочинства, гнучкіші форми фінансового контролю і цензури, закріплюються принципи всестановості в комплектуванні армії, діяльності органів народної освіти. До старих органів державного управління 1861 р. додалася Рада Міністрів, яка складалася з міністрів, головних управляючих, голів Комітету міністрів і Державної ради та наближених до імператора осіб. Головою Ради Міністрів був імператор. Йому належало право вносити на розгляд Ради усі питання. Рада Міністрів розглядала й обго­ворювала заходи загальнодержавного значення. До неї над­

 

 

ходили матеріали і висновки про роботу окремих комісій, комітетів і установ, що розробляли законопроекти буржу­азних реформ. На розгляд Ради подавалися звіти міністрів, а також «всеподданейшие» доклади з пропозиціями перетво­рень і реформ.

У другій половині XIX ст. ще існували старі адміні­стративно-територіальний поділ і управління територіями. Повноваження губернатора й губернського управління зали­шалися надзвичайними, революційний рух, який чимдалі зростав, підштовхував уряд до посилення влади губернатора. 1866 р. губернатори отримали право ревізії всіх цивільних ус­танов губернії незалежно від відомства. «Положенням про заходи по охороні державного порядку і громадського спо­кою» (1881 р.) царизм надав генерал-губернаторам і губерна­торам право оголошувати місцевості у стані посиленої охо­рони. Враховуючи те, що з падінням кріпосного права вотчинна поліція поміщиків втратила своє значення, уряд здійснив поліційну реформу. 25 грудня 1862 р. було затверджено «Тимча­сові правила» про устрій поліції, згідно з якими в 44 губерніях Російської імперії включно з Україною старі поліційні органи в кожному повітовому місті (городничий та його канцелярія) і повітові (земський справник і земський суд) об'єднувалися в повітове поліційне управління на чолі із справником. Останні призначалися губернатором з місцевих дворян. В губернських містах було створено міські поліційні управління, що називалися «присутствіями». Паралельно з поліційними функціонували гу­бернські жандармські управління. Централізація міської і повітової поліції посилювала владу справників, у провадженні яких перебували основні справи поліційного управління міста і повіту. Влада справника поширювалася на весь повіт. У кожно­му повіті під головуванням предводителя дворянства або справ­ника діяли розпорядчо-виконавчі й дорадчі органи з повітових чиновників. Згадуване вище «Положення» від 1881 р. макси­мально розширило компетенцію поліційних і жандармських управлінь. У місцевостях, оголошених на становищі надзвичай­ної охорони, поліція і жандармерія отримали право своєю вла­дою заарештовувати підозрілих осіб і робити обшуки, вико­ристовувати військово-поліційні сили для забезпечення порядку і законності.

Управи благочиння було замінено в містах канцеляріями обер-поліцмейстерів, поліцмейстерів і градоначальників. У скла­ді цих установ поряд з розпорядчими, виконавчими та інспекгорськими відділеннями з'явилися ще й розшукові, які запо­чаткували кримінальний розшук. Пізніше вони отримали назву охоронних відділень (охоронки).

В містах запроваджуються управління міським поліційним телеграфом, медичне поліційне управління, адресні столи і бюро, управління річкової і фабричної поліції та ін. Міста поділяються на частини, а частини — на дільниці й околотки на чолі з приватними приставами й околоточними нагляда­чами.

Як уже зазначалося, для селян, що вийшли з кріпосної за­лежності, було створено селянські станові установи на зразок тих, які вже існували у першій половині XIX ст. серед дер­жавних і удільних селян: сільські й волосні сходи, сільські й волосні посадові особи, очолювані сільськими старостами і волосними старшинами, волосні правління і волосні суди. Ці органи були додатковою ланкою в адміністративно-поліцій-ній урядовій системі управління. Компетенція селянських станових установ обмежувалася. Сільський сход обирав сіль­ську адміністрацію, розглядав сімейні чвари, займався поді­лом і перерозподілом земель всередині сільського співто­вариства, розписом оброків, повинностей і т. п. В обов'язки сільського старости входили скликання і розпуск селянських сходів, забезпечення виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного правління, нагляд за станом мостів, доріг тощо. Во­лосний сход складався з представників сільських і волосних посадових осіб на чолі з старшиною, а також десяти двірників (виборних від кожних із десяти дворів). Волосне зібрання обирало волосних посадових осіб, представників на попе­редній з'їзд для обрання гласних у повітове земське зібрання, розв'язувало господарські проблеми волості (остання являла собою сукупність кількох поселень), затверджувало рішення сільських сходів. Обраний волосним сходом на три роки во­лосний старшина виконував поліційні функції: стежив за «дотриманням громадського порядку, спокою і благочиння у волості». Йому підпорядковувалися сільські старости й інші посадові особи волості, а також волосне правління, що скла­далося зі старшини, старост, збирачів податків, одного-двох засідателів і писаря. Писар призначався мировим посеред­ником, а пізніше земським начальником і відігравав важливу роль. Волосний сход щороку обирав волосний суд, який ста­новив колегію з 4—12 суддів. Цей становий селянський суд розглядав спори й суперечки між селянами (якщо сума позову не перевищувала 100 крб., а також дрібні кримінальні справи.

Для узгодження питань між поміщиками й селянами на період селянської реформи царський уряд створив інститут мирових посередників, який існував до 1874 р. Спочатку його замінило повітове з селянських справ «присутствіє», а зако­ном від 12 липня 1889 р. на зміну всім цим установам прийшли адміністративно-судові особи — земські начальники, вихідці з дворян, що отримали широкі повноваження стосовно за­твердження рішень селянських установ, усунення посадових осіб у них, покарання селян.

Після 1861 р. розгорнувся процес завершення еволюції міських станів у буржуазне суспільство. У зв'язку з цим царський уряд з 16 червня 1870 р. починає здійснювати міську реформу на основі Міського положення, за яким створюються міські думи й управи. На них покладалися адміністративні та господарські завдання. Міські думи й управи займалися питаннями благоустрою міст, шкільної освіти, медичної допо­моги, благодійництва, торгівлі, кредиту та ін. Міські органи управління обиралися на чотири роки платниками податків по трьох виборчих куріях (великих, середніх і дрібних платників податків), кожна з яких обирала однакову кількість гласних. Останні становили думу. Міська дума як розпорядчий орган зі свого складу обирала виконавчий орган — міську упра­ву, до якої входили голова і члени. Міський голова очолював думу й управу. Міська управа мала постійну канцелярію з роз­галуженням на відділи, які займалися окремими питаннями міського життя. При управі створювалися постійні і тимчасові виконавчі комісії. Керівну роль у міських думах відігравали платники великих податків — міська буржуазія. Положення обмежувало склад думи за релігією, а голову думи — за національною ознакою. Євреї не могли бути обрані головами міських дум. Для нагляду за діяльністю міських дум і управ у кожній губернії створювалися губернські з міських справ при-сутствія із чиновників під головуванням губернатора. 11 чер­вня 1892 р. царський уряд видав нове Міське положення, згідно з яким виборчий податковий ценз замінювався май­новим. Внаслідок цього виборчі права отримали лише ті мі­щани, які мали нерухоме майно, оцінене особливою оціночною комісією в столицях і містах з населенням чисельністю понад 100 тис. жителів на суму не менше 3 тис. крб., у гу­бернських містах — 1000—1500 крб., а в повітових — 300 крб. Зрозуміло, що кількість виборців за новим положенням знач­но скоротилася.

Дворянські станові органи в пореформений період не змінилися. Під їхньою зверхністю діяли земські установи, створені згідно з «Положенням про губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 р. Законом було визначено механізм утворення земських установ. Земства складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів — повітових і губернських земських управ. До повітових зборів входили гласні (депутати), обрані на трирічний термін на збо­рах виборців окремо по трьох куріях: 1) з'їздів землевласників;

2) зборах міських власників; 3) волосних сходах. Для участі у виборах по перших двох куріях встановлювався майновий ценз: для землевласників — володіння маєтком від 200 до 800 десятин і більше, для міських власників — володіння підприємствами з річним оборотом до 6 тис. крб. або неру­хомим майном у невеликих містах від 500 крб. і більше, а з на­селенням понад 10 тис. чол.— від 3 тис. крб. і більше. У третій селянській курії виборчим правом користувалися всі селяни-домохазяї, але вибори тут були двоступеневі. Спочатку на во­лосних сходах обиралися представники даного повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Усі три курії обирали зумовлену Міністерством внутрішніх справ кількість гласних в повітове земське зібрання, як правило, з переви­щенням гласних від землевласників. Повітові земські збори обирали також визначену кількість гласних до губернсько­го зібрання. У повітові земства обиралося від 10 до 96 гласних, угубернські — від 15 до 100 (див.: Хрестоматія з історії Україн­ської РСР.— К., 1959. Т. 2. С. 52). Повітові губернські зібран­ня створювали управи, які діяли три роки. На чолі зібрань і управ були виборні голови, які не лише керували діяльністю земств, а й представляли їх у місцевих урядових установах (го­ловним чином у присутствіях). Головами земських зібрань, як правило, були предводителі дворянства. Землевласники, зай­нявши провідне становище у земствах, спрямовували їхню діяльність у своїх майнових інтересах. Зведені дані свідчать, що до губернських земських установ обиралося: дворян — 74 %, селян — 10,6 %, інших — 15 % (див.: «История СССР XIX — нач. XX веков».— М., 1987).

Функції земських установ були обмеженими. Вони зводи­лися до підтримання в належному стані місцевих шляхів, організації медичної допомоги населенню, будівництва й утримання шкіл, налагодження поштового зв'язку, збирання і подання в державні органи статистичних відомостей, розподілу державних грошових коштів. Діяльність земств перебувала під суворим контролем урядових органів — губер­натора і поліції. Губернатор міг скасувати будь-яку постанову земства, мотивуючи це порушенням закону або тим, що вона суперечить державним інтересам. Для контролю за земствами було створено губернське з земських справ присутствіє, за до­помогою якого губернатор здійснював нагляд за діяльністю земств. 12 червня 1890 р. царський уряд провів т. зв. контрре-форму, прийнявши нове «Положення про губернські і по­вітові земські установи», яке внесло зміни у виборчу систему й значно обмежило повноваження цих установ. Однак земства стали осередками народно-представницького руху в Росій­ській імперії. В Україні він був найактивнішим.

Політичні реформи в Російській імперії не розв'язували національних проблем. Навпаки, запровадження, наприклад, загальних судів в Україні потрібно було царизму ще й для здій­снення русифікаторської політики. Міністр юстиції К. І. Палєн у своїй записці 7 серпня 1875 р. писав, що запровадження в західних губерніях імперії судової реформи у повному обсязі бажане не лише в інтересах правосуддя, айв інтересах об'єд­нання, обрусіння наших окраїн (див.: Щербина П. Ф. Судеб-ная реформа 1864 года на Правобережной Украине.— Львов, 1974. С. 109). Всілякі вияви національного життя (освітній рух українських громад, наукова діяльність української інтеліген­ції у вивченні української історії, мови та ін.) стали приводом для обвинувачення українофілів у сепаратизмі й намаганнях відірвати українські землі від Росії. Таємні циркуляри міністра внутрішніх справ П. Валуєва у 1863 і 1876 рр. мали на меті зав­дати нищівного удару українству (заборонялося друкувати українською мовою всі оригінальні твори й переклади, крім історичних документів, ставити українські сценічні вистави, читати лекції тощо). Цей вияв шовінізму з боку царизму спо­нукав до боротьби, до захисту прав українців. Видатний політолог, мислитель України М. Драгоманов, виступаючи проти насильства над українцями, вперше вводить в політичний словник такий термін, як «права людини».

Соціально-політичні реформи другої половини XIX ст. в Російській і Австро-Угорській імперіях сприяли швидкому розвиткові капіталістичних відносин. На зламі XIX — XX ст. економіка обох імперій вступила у стадію монополізму. В Ук­раїні чимдалі більше зростала концентрація промислового й фінансового капіталу в усіх галузях, особливо провідних:

кам'яновугільній, гірничій, металургійній, цукровій. Зазна­чимо й те, що частка промисловості України в загальному промисловому виробництві Росії становила: з видобутку вугілля — 70,2 %; залізної руди — 72,3 %; з виробництва чаву­ну — 67,1 %; заліза і сталі — 57,2 %; цукру-піску — 80 — 85 % (див.: Очерки развития народного хозяйства УССР.— М., 1954).

Безпосереднім наслідком концентрації виробництва було зосередження на підприємствах значної кількості робітників. 1902 р. на великих підприємствах з чисельністю робітників понад 500 осіб працювало 40 % усіх робітників. А в цукровій галузі цей процент концентрації був іще значнішим.

Разом з тим прогресивність капіталістичного розвитку поєднувалася з безліччю феодальних, докапіталістичних відно­син, і насамперед з поміщицьким землеволодінням. За ста­тистичними даними 1905 р., земельні володіння поміщиків і селян в Україні характеризувалися так: 32 500 поміщиків воло­діли 10,9 млн. десятин землі, в середньому на кожного при­падало 834 десятини, а кожна з 97 таких родин, як Браницькі, Потоцькі, Терещенки, мала понад 20 000 десятин. Тим часом З млн. селянських дворів володіли 20 млн. десятин землі, в се­редньому близько 6 десятин на двір. Серед селян була значна кількість малоземельних або безземельних. Основна частина селян мусила працювати на поміщицьких володіннях, отри­муючи незначну плату.

Економічне піднесення капіталістичної промисловості й капіталізованого сільського господарства супроводжувалося посиленням гніту, що призводило до загострення суспільних суперечностей, зростання революційного і національного руху.

Домагаючись поліпшення економічних умов життя, під­вищення заробітної плати, скасування викупних платежів, повернення дореформених земельних володінь, народи Російської імперії, в т. ч. й український, у ході розпочатої революції 1905 р. висунули такі політичні вимоги: ліквідація самодержавства, встановлення демократичної республіки, за­безпечення громадянських прав і свобод, скасування поміщицького землеволодіння і запровадження 8-годинного робочого дня. В момент найвищого піднесення революції, що припав на жовтень — грудень 1905 р., царизм змушений був піти на реальні поступки. 13 жовтня 1905 р. голова Комітету міністрів граф С. В. Вітте склав на ім'я імператора Миколи II доповідь з пропозицією здійснити реформи, які б спрямували Російську імперію «до ладу правового на базі громадської сво­боди». Цар схвалив цю доповідь і доручив підготувати відповідний законопроект. Такий документ під назвою «Маніфест про вдосконалення державного порядку» було підготовлено й підписано Миколою II 17 жовтня. В ньому дек­ларувалися громадянські свободи слова, друку, недоторкан­ності особи, совісті, зборів і союзів, виборів до Державної ду­ми тощо. Остання мала стати законодавчою установою. В роз­виток цього закону було оприлюднено низку правил про тим­часові видання (пресу), про товариства й союзи, а 23 квітня 1906 р. вийшов новий текст «Основних державних законів». Старе визначення: «Імператор російський є монархом само­державним і необмеженим» (ст. 1 «Основних державних законів», 1831 р.) було замінено новим, гнучкішим формулю­ванням: «Імператорові всеросійському належить верховна са­модержавна влада... підкорятися владі його не тільки на страх, а й на совість Бог наказує». Таким чином, із тексту «Основних державних законів» було вилучено конкретний термін «необ­межений», але зберігся другий — «самодержавна влада», що в принципі нічого не змінило, оскільки ці два поняття тотожні. Наступні статті підтверджували священність і недоторкан­ність особи імператора, його право на остаточне затверджен­ня законів та ін. Ст. 86 «Основних державних законів» за­кріпила двопалатну законодавчу систему у вигляді двох самостійних органів: Державної думи і Державної ради та їхні повноваження.

Питання про створення Державної думи поставили народ і політичні партії на самому початку революції 1905 — 1907 рр. 18 лютого 1905 р. було оприлюднено рескрипт (розпорядження) на ім'я міністра внутрішніх справ А. Г. Булигіна, в якому Микола II наказував підготувати законопроект щодо органі­зації представницьких державних органів і «залучити най-достойніших, довір'ям народу наділених, обраних від насе­лення людей» до участі в попередній розробці й обговоренні «законодавчих передбачень» при умові збереження непоруш­ності основних законів імперії. Такий законопроект було підготовлено й затверджено царем 6 серпня 1905 р. під назвою «Установлення Державної думи». До нього додавалося «Поло­ження про вибори до Державної думи». Ці закони визначали дорадчий характер майбутньої Державної думи, яку тут-таки «охрестили» як «булигінську». За цими законами частина на­селення (жінки, військові, учні, міська біднота, чимало неросійських народів, робітничий клас) не отримала виборчих прав.

Вибори до Думи проводилися за системою курій, тобто розподіл виборців здійснювався за становими і майновими ознаками. Було створено три курії: 1) землевласницьку; 2) місь­ку; 3) селянську. Для першої курії встановлювався земельний ценз від 100 десятин або при наявності нерухомості щонай­менше на 15 тис. крб. Землевласники, які не мали цього цензу, обирали своїх уповноважених на попередній з'їзд. Повітовий виборчий з'їзд землевласників обирав виборщиків, а останні на губернському з'їзді виборщиків обирали депутатів. Друга курія складалася з міської буржуазії з досить великим май­новим цензом і обирала своїх представників за схемою першої.

Для селян (крім Сибіру й Польщі) цензу не вимагалося, але було встановлено складну чотириступеневу систему вибо­рів: сільські сходи обирали десятидвірників, ті на волосних сходах — уповноважених, останні на повітових з'їздах — вибор­щиків, а вже на губернських виборчих зібраннях обирали встановлену законом кількість членів Державної думи.

Обмеження для значної частини населення виборчих прав стало однією з причин загострення політичної ситуації і зриву виборів. Згадуваний «Маніфест про вдосконалення держаного порядку» від 17 жовтня 1905 р. виправив становище. На основі Маніфесту було підготовлено додатковий виборчий закон (за­тверджений царем 11 грудня 1905 р.), який надав виборчі права ще й робітникам. У кожній губернії створювалася робітнича курія. Для робітників запровадили триступеневу систему виборів. Право голосувати отримали робітники (чоловіки) підприємств, де працювало 50 і більше осіб. Кожне підпри­ємство обирало одного уповноваженого. Великі підприємства обирали по одному уповноваженому від кожної тисячі робіт­ників. Уповноважені робітників губернії збиралися на губер­нське зібрання уповноважених від робітників, на якому обирали виборщиків, а останні за квотою — депутатів Думи. Вищеназваний закон надав виборчі права міщанам (реміс­никам, дрібним чиновникам та іншим категоріям населення).

Доповнення до «Положення про вибори до Державної думи» стали приводом до підготовки нового закону під назвою «Установлення Державної думи», який було обговорено й ух­валено на спеціальній нараді 20 лютого 1906 р. За цим законом встановлювався п'ятирічний термін діяльності Думи. Але цар мав право будь-коли розпустити її та призначити нові вибори. Для Думи визначалися такі повноваження: розгляд питань, які вимагали видання законів і внесення змін; державний розпис доходів і витрат; обговорення і затвердження звітів державно­го контролера з виконання державного розпису; справи про будівництво залізничних шляхів за рахунок казни; справи про заснування компаній на акціях; справи, які ініціював цар. Формально Думі належало право законодавчої ініціативи. Разом з тим одна із статей «Установлення Державної думи» констатувала: «Державна дума може порушувати справи про скасування або зміну чинних і видання нових законів, за винятком «Основних державних законів». Цим усе сказано. Бо згідно з новим законом уся повнота влади (в т. ч. й зако­нодавча) належала царю. В Думі цілковиту перевагу мали панівні стани. Із загальної кількості депутатів 1-ї Думи помі­щики й буржуазія здобули 58 % місць.

Основним питанням 1-ї Думи було аграрне. Дума розгля­нула й низку інших питань (про скасування смертної кари, про громадянську рівноправність, асигнування позакош­торисних кредитів на продовольчу допомогу голодуючим та ін.). Але жоден з цих законопроектів не набув чинності. Не-вдоволений складом і характером діяльності Державної думи Микола II підписав 9 липня 1906 р. наказ про її розпуск і вибори до 2-ї Думи.

В умовах спаду революції на початку 1907 р. уряд провів вибори до 2-ї Думи. Кадети втратили половину місць (із 179 до 98). Значно зросла кількість лівих фракцій. Незважаючи на це, кадети зберегли керівництво.

Центральним в цій Думі було аграрне питання. Крім того розглядалися: продовольче питання, розпис бюджету на 1907 р., набір новобранців, скасування надзвичайного наказу про вій­ськово-польові суди, реформи місцевого суду. Але й 2-а Дума не виправдала сподівань царизму, і маніфестом від 3 червня 1907 р. її було розпущено. Знову призначалися вибори. За но­вим виборчим законом кількість виборщиків від дворян зрос­ла на 33 %, а виборщиків від селян зменшилося на 56 %. Міську курію було поділено на дві частини: до першої увійшли представники великої і середньої промислової і торговельної буржуазії, поміщики, багаті чиновники, власники значного нерухомого майна, а до другої — представники дрібної бур­жуазії (дрібні власники нерухомості, квартиронаймачі, реміс­ники, чиновники та інші). Кількість виборщиків від другої міської курії значно урізали. Виборчі права робітників обме­жили ще більше. Від українських губерній за новим законом обиралося 25 робітничих виборщиків замість 40, передба­чених старим виборчим законом. З 442 депутатів до 3-ї Думи обрали 252 поміщиків. Від України в Думі було 111 депутатів, у т. ч. 64 поміщики, 13 священнослужителів і лише 20 селян. За партійною належністю депутати розподілялися так: від чор­носотенних партій — 114, октябристів — 143, кадетів і близь­ких до них осіб — 104, трудовиків — 14, соціал-демокра­тів - 19.

3-я Державна дума підтримувала всі заходи царського уряду, спрямовані на збереження старого суспільно-полі­тичного ладу та зміцнення буржуазно-капіталістичних відно­син в імперії. Разом з тим під тиском робітничих, селянських та інших депутатів Дума розглянула значну частину законо­проектів, які сприяли поліпшенню становища цих соціальних верств.

Із закінченням повноважень 3-я Державна дума 9 червня 1912р. припинила свою діяльність. Царський уряд заздалегідь, ще з січня 1912 р., почав готувати нову виборчу кампанію. Внаслідок цього фракції табору урядової підтримки отримали в 4-й Державній думі 283 місця, ліберали — 128, а соціал-де­мократи — лише 14, з них 8 місць належали меншовикам.

Разом з прийняттям закону про «Установлення Державної думи» комісія, що працювала над цим законом, за ініціати­вою бюрократичних кіл Російської імперії підготувала два за­конодавчих акти: «Про перетворення установ Державної Ради» (20 лютого 1906 р.) і «Установлення Державної Ради» (23 квітня 1906 р.). Ці закони визначали склад, структуру і компетенцію оновленої Державної ради. Остання залишалася дорадчою уста­новою, але її діяльність було узгоджено з роботою Державноїдуми. Формувалася Державна рада шляхом призначення однієї частини її членів царем і обрання другої частини земствами, дворянськими зібраннями й буржуазією. Склад членів Ради повинен був онов­люватися протягом дев'яти років, по третині кожних три роки. Формально Рада мала рівні права з Думою, фактично ж Рада оста­точно затверджувала законопроекти або відхиляла їх, якщо вони не задовольняли уряд.

У державному апараті Російської імперії Державна рада і Державна дума займали провідне місце. Хоч вони й не стали справжніми законодавчими органами в державі, їхня діяль­ність сприяла переходові від імперської влади до консти­туційної (народно-представницької). На той час обидві пала­ти (Дума і Рада) згідно з «Основними державними законами» змушені були підтримувати політику царизму й згуртовувати поміщиків, буржуазію та їхні прошарки. Коли ж уряд виявився неспроможним розв'язувати проблеми під час 1-ї світової війни, частина т. зв. російського парламенту створила «прог­ресивний блок», який поставив своїм завданням переконати уряд у необхідності «стати на новий шлях», змінити методи управління, здійснити заходи в галузі національної політики, віросповіданні, переглянути земське положення, легалізувати опозиційну пресу тощо. Такий перебіг подій спонукав царя розпустити на початку 1917р. Державну думу й реформувати Державну раду. Але невдовзі й сам царський уряд був ліквідований повсталим народом. На базі Державної думи частина депутатів створила Тимчасовий комітет Державної думи, який 25 лютого 1917 р. перетворився на Тимчасовий уряд держави.

В процесі революційних змін Рада Міністрів перетвори­лася на постійну вищу урядову установу. На неї покладалося завдання «спрямовувати і об'єднувати дії головних на­чальників відомств з предметів законодавства і вищого дер­жавного управління». До складу Ради Міністрів входили всі міністри, головний управляючий землеустрою і землеробства, обер-прокурор Синоду й державний контролер. Посаду голови Ради Міністрів обіймали відомі в імперії політичні діячі: С. Вітте, І. А. Горемикін, П. А. Столипін. З діяльністю останнього пов'язана ціла низка реформ: судова, аграрна, освітня та ін. За проведення реформ і репресії його вбив есер Д. Багров у київському театрі 1 вересня 1911 р. В умовах 1-ї світової війни Раді Міністрів було надано надзвичайні повно­важення: вирішувати більшість справ самостійно від імені царя; затверджувати «всеподданнейшие докладьі» тощо. Не­зважаючи на такі повноваження, Рада Міністрів як орган мо­нарха не спромоглася загальмувати процеси демократизації, тож у ході революції 1917 р. також була ліквідована.

Місцеве управління, як і в попередні періоди, залишалося в руках губернаторів та їхніх адміністрацій. Спираючись на «Положення про заходи по охороні державного порядку і гро­мадського спокою» (1881 р.) і закон «Про військовий стан» (1892 р.), губернатори України реалізовували надзвичайні повноваження на управління губерніями. Під їхнім керів­ництвом втілювався закон «Про запровадження повітової поліційної варти» від 5 травня 1903 р. Ця владна структура, за задумом уряду, мала стати опорою станових приставів замість виборної сільської поліції у справі придушення селянських виступів. У період революції 1905 — 1907 рр. було видано ще низку законів, покликаних зміцнити місцеву владу в боротьбі з революційним рухом. В умовах спаду революції вийшли «Тимчасові правила про періодичні видання» й «Тимчасові правила про товариства і спілки», що обмежували свободу слова, спшок, товариств і зібрань, надану «Маніфестом про вдосконалення державного порядку». Губернатори мали право припиняти діяльність товариств та профспілок і пере­давати справи про їх остаточне закриття на розгляд спеціально створеним губернським присутствіям у справах про това­риства. Лише восени 1906 р. в Україні було закрито 53 проф­спілки. Особливо жорстоко царизм розправлявся з націо­нальними періодичними і неперіодичними виданнями, друкарнями, книжковими магазинами й бібліотеками. Царські укази 1908 і 1909 рр. визнавали всі «інородницькі» (українські) товариства й об'єднання такими, що «загрожують громадському спокою і безпеці», тому вони підлягали закриттю. Не було винятком з цього правила товариство «Просвіта».

На вимоги опозиційної преси й товариств уряд вніс деякі зміни в діяльність земських установ. Відповідно до закону від 20 лютого 1906 р. кожне губернське земське зібрання отримало право обирати по одному члену Державної ради (на трирічний термін), а законом «Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів» у жовтні 1906 р. було скасовано порядок призначення губернатором гласних від селян у земстві з відновленням повітових виборчих з'їздів від се­лянських громад. 1912 р. повітові земські зібрання і міські думи дістали дозвіл обирати мирових суддів у тих губерніях, де інститут мирових суддів було відновлено. Царським указом від 14 березня 1911 р. «Про поширення дії «Положення про земські установи» на Вітебську, Волинську, Київську, Мінську, Могилівську, Подільську губернії» в цих губерніях засновувалася (щоправда, в куцому вигляді) земська гро­мадська адміністрація.

Залишаючи в руках губернатора всі важелі управління, Рада Міністрів 20 і 27 січня 1907 р. прийняла закони «Про встановлення основних засад устрою місцевого управління» і «Про устрій губернського правління», згідно з якими станові установи замінювалися послідовним ланцюжком безстано­вих організацій. Сільські громади об'єднувалися у волость. Волость являла собою, за новим положенням, суцільний територіальний округ, до якого входили всі земські володіння «без розрізнення станів і становища їхніх власників». Розпо­рядчий орган волості (округу) організовувався на виборних за­садах, але кількість обраних осіб залежала від питомої ваги майнової власності членів волості, ціновартість якої визнача­лася в 7500 крб. Виконавчі функції залишалися в руках волос­ного старшини. Для здійснення контролю за самоврядною во­лостю встановлювалася особлива посадова особа в управлін­ні — дільничий начальник. За своїми юридичними повнова­женнями він відповідав земському дільничому начальникові, хоча і з обмеженішими компетенціями. Він не мав судових функцій. Волості (округи) об'єднувалися в повіт і утворювали виборне повітове управління, на чолі якого призначався на­чальник повіту, часто званий віце-губернатором. Таким чи­ном, реформа місцевого управління розширювала вплив і значення виборних установ, які повною мірою допускалися до вирішення справ громадського і господарського життя місцевості. Водночас посилювалася централізація установ урядового апарату, якому підпорядковувалися силові струк­тури жандармерії і поліційної варти. Законами від 20 і 27 січня 1907 р. ліквідовувалися губернське присутствіє і канцелярія. Натомість встановлювалася загальна канцелярія і губернська рада. До її складу входили: губернатор (голова), два його по­мічники (по адміністративній і поліційній частинах), проку­рор окружного суду, керуючий казенною палатою, началь­ники відділів міністерств і відомств, представники органів самоуправління і фабричний інспектор. Цей колегіальний орган збирався для вирішення лише екстраординарних пи­тань.

Органи державної влади і управління були реформовані в інтересах царизму і поміщицько-феодальних станів.

 

Джерела та характерні риси права

 

Різні частини закабаленої царизмом України використову­вали різні правові норми. Так, у цивільному й кримінальному праві в Новоросійській і Слобідсько-Українській губерніях набуло поширення загальне законодавство Росії, а в лівобе­режних (Полтавській і Чернігівській) та правобережних (Київ­ській, Волинській і Подільській) губерніях залишалися чин­ними нормативні акти XVII — XVIII ст. (Литовські статути, збірники Магдебурзького права, «Саксонське зерцало», зако­нодавство гетьманів України тощо).

У XVIII — на початку XIX ст. правлячі кола Російської імперії намагалися привести українське законодавство у від­повідність до російського. Однією з кодифікаційних комісій керував відомий правознавець, автор кількох проектів дер­жавних реформ ліберального напряму граф М. Сперанський. 1808 р. він став найближчим радником імператора Олексан­дра І. Тоді ж таки, у 1804 — 1808 рр., М. Сперанський разом з головою української кодифікаційної комісії графом П. Зава-довським та групами кодифікаторів права на чолі з А. Пов­станським і Ф. Давидовичем уклав «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі»[3] та «Зібрання ци­вільних законів, діючих в Малоросії» під назвою «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. Ці збірники містили норми чинного в Україні права. Із 1255 статей «Зібрання мало­російських прав» 515 грунтувалися на нормах Литовського статуту, 457 — на «Саксонському зерцалі», 224 — на Холмсь-кому праві й 58 — на Магдебурзькому праві.

«Зібрання малоросійських прав» і нині залишається цін­ним джерелом знань про право України XVIII — першої поло­вини XIX ст. У ньому чи не вперше в дореволюційній історії було систематизовано норми цивільного права, зокрема про спадкування, власність, сімейно-шлюбні та інші правовідно­сини. За змістом — це збірник феодального права. На відміну від попередніх збірників XVIII ст. у ньому знайшли відобра­ження ті правові зміни, що відбулися в Україні у зв'язку з роз­кладом феодалізму і зміцненням капіталістичних відносин.

Наприкінці 1807 р. відредагований примірник «Зібрання» було передано для перевірки до другої експедиції кодифі­каційної комісії другого відділення «Власної Його Імпера­торської Величності Канцелярії», де збірник пролежав без руху багато років. Тим часом урядові кола Російської імперії, вбачаючи необхідність у висвітленні норм Литовського стату­ту, яким ще користувалися судові й адміністративні органи на місцях, ініціювали (наказ міністра юстиції) видання цього ста­туту в редакції 1786 р. під контролем 6-го відділення тієї ж «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». Ли­товський статут вийшов у світ 1811 р. в російському перекладі двома книгами. Він містив норми цивільного і процесуально­го права, що залишалися чинними в Україні під час реформу­вання місцевої влади й управління.

Під керівництвом М. Сперанського було складено Повне зібрання законів Російської імперії (в 45 томах; 1830 р.) і «Звід законів Російської імперії» (в 15 томах; 1832 р.). З поширен­ням цього «Зводу» на Правобережну й Лівобережну Україну і запровадженням там загальноімперського законодавства втратили чинність норми Литовського статуту. Так було до решти ліквідовано автономію України.

Загалом норми права в усіх сферах його застосування не виходили за межі феодально-кріпосницьких відносин. І лише кілька нових норм, зафіксованих у Х томі, віддзеркалювали буржуазний характер тогочасних майнових відносин та інте­реси буржуазії.

1839 р. вийшов Сільський судовий статут, що містив норми феодального цивільного, кримінального і процесуального права, а 1846 р. набуло чинності «Уложення про покарання кримінальні та виправні». Правові норми «Уложення», порівняно з викладеними в XV томі «Зводу законів Російської імперії», розширювали сферу застосування кримінального права й відображали каральну політику царизму.

Вищеназвані джерела охоплювали найважливіші галузі права: цивільне, кримінальне, процесуальне та інші. Коротко зупинимося на деяких із них.

«Звід» унормовував різні види цивільних правовідносин:

право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право та інші. Ці норми в основному були сконцентровані в Х томі, де розкривалася ціла низка важливих юридичних категорій, як-от: право власності, види власності, об'єкти права власності, суб'єкти цього права, види його обмеження та захист. Зазначимо, що з укладенням «Зводу» вперше в російському законодавстві з'явилося поняття «право влас­ності». Воно тлумачилося як право особи володіти, користу­ватися і розпоряджатися майном до передачі свого права на нього іншому суб'єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в, інший спосіб. Право власності тісно пов'язувалося із зобов'язальним правом. Регламентувалися загальні обов'яз­кові вимоги до змісту договору (добровільність, предмет, мета, порядок укладення) та його виду (обмін, купівля-продаж, найм на роботу, позика, доручення, підряд, постачання тощо). Також уперше регулювалися зобов'язальні відносини влас­ників майна та фінансів у разі створення різних товариств (корпорацій).

«Звід» встановлював суворі вимоги дотримання розроб­лених форм укладення договорів, розширював засоби забезпе­чення їхньої дієвості (поручництво, неустойка, застава тощо), конкретизував норми відповідальності за порушення умов до­говору. Інакше кажучи, царський уряд законодавче закріп­лював права буржуазії, яка була творцем нових суспільно-економічних відносин. Що ж до спадкового права, пов'я­заного з правом власності, то у «Зводі» його норми забезпечу­вали матеріальні інтереси прямих і непрямих спадкоємців. Пріоритет надавався чоловікам. У Російській імперії спадкове право грунтувалося на давньому звичаєвому праві, яке, попри деякі зміни в історичному розвитку народів Київської Русі, добре збереглося. Цивільне право захищало власників, у той час як кріпосне селянство, залишаючись об'єктом права, було незахищене законодавче.

В Україні кримінальне право регулювалося нормами, що походили з різних джерел — Литовського статуту (до 1840 р.), пізніше нормами «Зводу законів Російської імперії», а також «Уложенням про покарання кримінальні та виправні» (корот­ко — «Кримінальне уложення»), яке можна вважати першим у Російській імперії кодексом кримінального права. Він міс­тив загальну і особливу частини, що випливали із «Зводу». Ці правові джерела визначали поняття «злочин» як дію, заборо­нену законом під загрозою покарання. Такі дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і проступки. Відповідальність наста­вала при наявності умисної дії, а також внаслідок необереж­ності, що спричинили порушення недоторконності прав влас­ності, прав і безпеки суспільства або приватних осіб. За політичні й інші злочини передбачалася сувора відповідаль­ність. Перелік таких злочинів значно розширився. Серед політичних злочинів особливе місце займали антикріпос­ницькі виступи селян і страйки робітників. Метою покарання за злочинні дії, як і в попередні періоди, було залякування, власне покарання. Про це свідчить величезна кількість смертних вироків та інших надто суворих покарань. Застосо­вувалося 35 видів покарань — від смертної кари до догани. Покарання визначалися за становим принципом (для дворян, міщан, селян) поліційними органами й судом.

Діяльність судів України, як і будь-якої іншої частини Російської імперії, сприяла зміцненню і захистові економіч­ного й політичного становища дворянства. Разом з тим судова система на українських землях протягом першої половини XIX ст. була неоднорідною. Якщо в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях вона нічим не відрізнялася від тієї, що існувала в центральних губерніях Росії, то в судових установах Правобережної Украї­ни, а також Чернігівської і Полтавської губерній ще збері­галися деякі місцеві та історичні особливості.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. судова система Слобідсько-Української, Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній зазнала реформ, здійснених Павлом І. Потім Олександр І своїм указом від 9 вересня 1801 р. частково відновив судову систему, що склалася відповідно до «Установ­лення для управління губерній Всеросійської імперії» 1775 р. До цієї системи входили губернські суди з поділом на палати кримінального і цивільного ведення справ. Вони стали другою апеляційною інстанцією для нижчих судів. Судами першої інстанції залишалися станові суди: в повітах — нижній земсь­кий суд (він же державний орган управління) для дворян і селян; у містах — магістрати й ратуші.

Палата цивільного губернського суду складалася з голови і радника, які призначалися урядом, чотирьох засідателів (два від дворян і два від купців). Вона розглядала справи про власність, оформляла угоди стосовно кріпосних «душ» (про­даж, купівля, обмін тощо).

Палата кримінального губернського суду мала таку саму структуру, як і цивільна. Вона розглядала за першою інстан­цією справи про посадові злочини, підпали, порубки та інші, що завдавали шкоди державі. Вироки в цих справах затверд­жували губернатор і казенна палата. В разі незгоди з рішенням суду, губернатора й казенної палати справа подавалася на роз­гляд до Сенату. Крім того, кримінальна палата повинна була вносити на ревізію Сенату і такі категорії справ: вироки у вигляді смертної кари або позбавлення честі; справи в обвину­ваченні дворян і чиновників у вбивстві, навіть у тих випадках, коли їх визнано невинними. Імператор мав право втручатися в судовий процес і відстрочувати будь-який вирок палати. Справи з незначних злочинів, за які призначалися покарання у вигляді арешту, штрафу чи догани, вирішувалися в палаті остаточно.

Нижні (повітові) суди розглядали справи дворян, дер­жавних селян та іншого населення повіту, крім справ по­міщицьких селян, які належали до юрисдикції поміщицького суду. Магістрати й ратуші займалися справами купців та міщан. Земські й магістратські суди розглядали як цивільні (з сумою позову до 100 крб.), так і кримінальні справи, що не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Вони не підлягали апеляції та ревізії судами другої інстанції. Ці суди виконували також нотаріальні дії.

Судова система частини Київської, Волинської та Подільської губерній помітно відрізнялася. Тут діяв головний (губернський) суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих судів — повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Головний суд складався з двох департаментів: цивільного й кримінального ведення справ, компетенція яких була такою, як і палат цивільного й кримінального суду. Повітовий суд не підлягав адміністрації і складався з голови (судді), двох підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Суд мав четверо возних. Їхньою компетенцією було: огляд потрав, порубок тощо;

оцінка і стягнення заподіяних збитків. Склад суду і возних обирався дворянством. Підкоморські суди вирішували межові спори. Магістрати складалися з двох голів і чотирьох ратманів, які обиралися міською громадою.

Майже такою самою була судова система в Київській і Полтавській губерніях. Тут головною судовою інстанцією також був генеральний суд, який за значенням не поступався палатам цивільного й кримінального суду. Особливість гене­рального суду полягала в тому, що старшому з генеральних суддів у разі відсутності губернатора й віце-губернатора дору­чалося тимчасово керувати губернією. Генеральний суд скла­дався з двох департаментів, кожен з яких мав генерального суддю і двох радників, що призначалися урядом, а також п'ятьох засідателів, обраних від дворян на три роки. Повітовий і підкоморський суди цих губерній не відрізнялися від судів Правобережжя.

Поза загальною судовою системою Російської імперії на Лівобережжі діяв совісний суд, започаткований Катериною II і відновлений Олександром І на взірець суду в Англії (суд спра­ведливості). Він складався з призначеного генерал-губернато­ром судді й шести засідателів, обраних по двоє від кожного стану. Кандидати на посаду совісного судді висувалися кожним судовим органом губернії і затверджувалися губерна­тором. Цей суд вирішував цивільні справи з метою прими­рення сторін, а також справи про злочини душевнохворих і малолітніх; справи про чаклунство; справи про скарги на не­законне утримання в тюрмі. Хоч цей суд і вважався позаста-новим, він обслуговував в основному дворян.

1808 р. в Одесі було створено комерційний суд, склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт) обирався купецтвом. У провадженні суду були купецькі договори, позови міських та іногородніх купців, справи осіб інших станів, пов'язані з ко­мерцією. Суд мав право остаточного вирішення справ. Ціна позову становила не більше 500 крб. Відповідно до «Установ­лення комерційних судів», виданого царським урядом 1832 р., такі суди почали з'являтися чи не в усіх містах Причор­номор'я.

1802 р. було відновлено словесні суди, тобто суди з усним провадженням, а для осіб невизначеного стану й різночинців створювалися надвірні суди, які вже діяли у Москві й С.-Пе­тербурзі.

У 30-х рр. XIX ст. царський уряд видав низку нормативних актів про ліквідацію місцевих особливостей в управлінні й судочинстві України. Всі повітові суди було перейменовано на «уездньїе». Мовою провадження справ стала російська. А в 40-х рр. згідно із Сільським судовим статутом 1839 р. загально-російська судова система поповнилася волосними селянсь­кими судами, які складалися з двох інстанцій: сільської і во­лосної розправ. Цей суд розглядав цивільні справи державних селян з позовом до 5 крб. (сільським) і до 15 крб. (волосним), а також кримінальні справи, в яких кара не перевищувала 3 крб. штрафу, з биттям різками (70 ударів) або призначався арешт до 7 діб.

Таким чином, право й судову систему в усіх місцевостях України на середину XIX ст. було приведено у відповідність до загальноросійського законодавства.

Зміни в суспільно-політичному і громадському устрої, за­початковані селянською реформою, викликали необхідність реформування судової системи. Ще напередодні ліквідації кріпосного права 6 червня 1857 р. Олександр II наказав розро­бити проект статуту цивільного судоустрою. 29 вересня 1862 р. він затвердив «Основні засади перетворення судової частини в Росії», на основі яких було укладено судові статути. Цар ухвалив їх 20 листопада 1864 р. Ці статути стосувалися цивіль­ного й кримінального судочинства, заснування судових засад про покарання, що накладалися мировими суддями.

Статут про заснування судових засад узаконив нові прин­ципи судоустрою. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації суд було замінено судом, який формально базу­вався на демократичних принципах (безстановості, незалеж­ності, загальності, гласності та ін.). Запроваджувалися дві системи судових установ: 1) суди із суддями, які обиралися — мирові судді, і з'їзди мирових суддів; 2) суди із суддями, що призначалися — окружні суди й судові палати. Найчисельні-шою судовою установою став мировий суд. Його першою су­довою інстанцією був дільничий мировий суддя. Крім дільничих мирових суддів існували почесні мирові судді, які, на відміну від перших, не отримували матеріальної винаго­роди за свою діяльність. Дільничий і почесний судді обира­лися на три роки місцевими органами міського й земського самоврядування з осіб, що мали відповідний віковий, освіт­ній, службовий і майновий ценз. Майновий ценз встановлю­вався не меншим 15 тис. крб. Віданню мирових суддів підля­гали дрібні кримінальні й цивільні справи. Розміри покарань за кримінальні злочини обмежувалися грошовим штрафом, не більшим 300 крб., арештом до трьох місяців і тюремним ув'язненням до 1,5 року. З цивільних справ мирові судді роз­глядали позови вартістю до 500 крб. Спірні справи вирішу­валися на повітовому або окружному з'їзді мирових суддів. З'їзд відігравав роль остаточної апеляційної інстанції для мирових суддів. Подальший розгляд справ мирових суддів відбувався у касаційному порядку в Сенаті. Із запроваджен­ням мирових суддів та їхніх з'їздів закон не скасував судових функцій мирових посередників і їхніх з'їздів у повітах, що діяли згідно з Положенням про вихід селян з кріпосної залеж­ності від 19 лютого 1861р. Крім того, діяли нескасовані станові селянські суди.

За законом було створено й загальні судові органи — окружні суди й судові палати для кількох повітів. Окружний суд складався з голови, його товариша і членів суду. В апарат окружного суду входили прокурор з товаришами і канце­лярією, нотаріус, адвокати, присяжні пристави, розсильні, присяжні перекладачі та інші особи. Прокуророві підлягали судові слідчі. Окружний суд був судом першої інстанції і поділявся на цивільний і кримінальний відділи. Кримінальні справи в окружному суді розглядалися з участю суду присяж­них, який виносив вердикт про невинність або винність підсудних. Його рішення не підлягали апеляції і могли бути оскаржені лише в касаційному порядку в Сенаті. Міру пока­рання для визнаних винними судом присяжних встановлю­вали судді. Міра покарання могла бути оскаржена в судовій палаті, яка за законом залишалася судом другої інстанції. Разом з тим для деяких категорій справ судова палата була судом першої інстанції, наприклад, для справ про пресу, злочини чиновників і проти чиновників та ін. Апарат судової палати нагадував апарат окружного суду. При окружних судах і судових палатах перебували адвокати — присяжні повірені, які поділялися на дві категорії: присяжних повірених і при­ватних повірених. Останні не перебували у штаті суду і мали право вести ті справи, які доручав їм суд. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й держави. Ст. 745 Ста­туту про заснування судових установлень застерігала адвокатів від порушення встановленої поваги до церкви, закону, влади тощо.

Статутом цивільного судочинства визначалися основні засади й порядок цивільного процесу. Норми статуту регулю­вали провадження справ у мирових, окружних судах, судових палатах і Сенаті. Запроваджувалися формальна змагальність і гласність судочинства, встановлювалися два порядки цивіль­ного судочинства: звичайний і скорочений, скасовувалася станова підсудність. Судова влада відокремлювалася від адмі­ністративної і виконавчої. Скорочувалися терміни судових дій. Встановлювалися правила участі в цивільній справі третіх осіб. Визначався порядок подання приватних прохань і скарг.

У Статуті кримінального судочинства зазначалося, що його метою є віднайдення матеріальної істини у злочинних діях і проступках. Для досягнення мети відкидалася теорія фор­мальних доказів і запроваджувалися нові засади в оцінці доказів, виходячи із внутрішнього переконання суддів. Кон­статувалося, що в кримінальних справах кожен несе відпові­дальність лише сам за себе. Кримінальний процес розпадався на кілька стадій. Попереднє розслідування складалося з дізнання і попереднього слідства. Дізнання здійснювалося поліцією, жандармерією або безпосереднім начальником особи, запідозреної у скоєнні злочину. Попереднє слідство здійснювалося судовим слідчим і полягало у збиранні мате­ріалів, необхідних для пред'явлення обвинувачення конкрет­ній особі чи групі. Поліція була позбавлена права проводити попереднє слідство. Статут визначав умови попереднього слідства, порядок ведення справ у мировому суді, на з'їзді мирових суддів, в окружному суді й судовій палаті, а також порядок оскарження кримінальних вироків і порядок їх вико­нання.

Судові статути 1864 р. проголошували рівність усіх грома­дян перед законом. Інакше кажучи, прийняті правові доку­менти започаткували демократичний судовий устрій. Але новий суд став чужорідним тілом в організмі феодально-абсо­лютистської держави.

Революційний терор 70-х рр. і страта народовольцями Олександра II зумовили широкий наступ реакції на всі демо­кратичні елементи Російської імперії. Царизм приймає низку законодавчих актів, спрямованих на зміни й доповнення до цивільного, кримінального і процесуального кодексів. Най-реакційнішим було «Положення про земських дільничих на­чальників» від 12 липня 1889 р,, яке фактично позбавило се­лян наданого їм права на місцеве самоуправління. А 29 грудня 1889 р. вийшли «Правила про провадження судових справ» підвідомчим земським начальникам. Згідно з цими законами 1889 р. в 37 губерніях, у т. ч. й на Лівобережній та Південній Україні, було ліквідовано мирову юстицію. Замість мирових суддів запроваджувалася нова складна система судових органів, низовими ланками якої були: 1) земський дільничий начальник; 2) міський суддя; 3) повітовий член окружного суду. Земським дільничим начальникам передавалися, за невеликим винятком, усі справи, що покладалися на мирових суддів. Крім того, земський начальник виконував адміні­стративні функції. Посади міських суддів запроваджувалися в губернських і повітових містах, де ще зберігалася мирова юстиція. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали низці вимог, зокрема мали вищу юридичну освіту. Повітові члени окружного суду вели справи, вилучені з компетенції земських дільничих начальників і міських суддів. Другою апеляційною інстанцією для справ, що розгля­далися земськими начальниками й міськими суддями, був повітовий з'їзд у складі його судового присутствія, очолюва­ного повітовим предводителем дворянства. До судового присутствія також входили: повітовий член окружного суду, мирові судді, міські судді та земські дільничі начальники. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було губернське присутствіє під головуванням губерна­тора. Адміністративно-судова реформа 1889 р. встановила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів. Волосний суд відтепер формується земським дільничим начальником і затверджується постановами повітового з'їзду.

Таким чином, царизм здійснив контрреформи. Запровад­ження нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, які існували в дореформеній Росії.

Разом з тим цивільне й кримінальне право під тиском різних чинників розширює права соціальних верств. Як уже зазначалося, «Звід законів Російської імперії» надавав особис­ті й майнові права селянам, робітникам та іншим верствам на­селення. Однак розгортання революційного руху в 70—80-х рр. і спроби повалення монархії спонукали царя обмежити раніше надані права. «Положенням про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р., прийнятим як тимчасовий захід, посилювалися ка­ральні статті адміністративного й кримінального кодексів.

У 1866 і 1885 рр. вийшли нові редакції «Уложення про пока­рання кримінальні та виправні». Якщо «Уложення» 1845 р. визначало поняття «злочин» як дію, заборонену законом під загрозою покарання, то в нових його редакціях це поняття відповідало принципові: «немає злочину, якщо немає вказів­ки на це в законі».

«Уложення» 1885 р. передбачало нові склади злочинів — державних і таких, що порушують усталений порядок та гро­мадський спокій. У ньому з'явилися нові розділи: «Про страйки робітників і про утиски останніх заводчиками», «Про порушення постанов про торговельні товариства і компанії» та ін., визначалися нові норми стосовно злочинних дій. За­гальна кількість складів злочинів наближалася до 2 тисяч, а отже, значно розширювалася система покарань. Це свідчило про те, що царизм узяв курс на посилення репресій.

Судова система певною мірою зберігала організаційні і процесуальні основи, закладені судовими статутами 1864 р. й законами від 12 липня і 29 грудня 1889 р. про земських дільничих начальників і підвідомче їм судочинство. Запровад­жена система судів проіснувала до 1912р. Система місцевого суду й судочинства за законами 1889 р. піддавалася різкій критиці, що примусило царський уряд розробити проекти перебудови судової частини. Первісний варіант проекту реформи місцевого суду, розроблений навесні 1906 р. Міністерством юстиції, передбачав відновлення в повному обсязі мирової юстиції за статутами 1864 р. Але він так і залишився проектом. У січні 1907 р. Рада Міністрів схвалила новий проект судової реформи, однак його обговорення в за­конодавчих палатах затягнулося аж до 1912р. їлише 15червня 1912 р. багатостраждальний законопроект був підписаний царем і став законом «Про реорганізацію місцевого суду». Відповідно до цього закону волосні суди звільнялися від підпорядкування адміністративним установам. Відтоді во­лосний суд у складі голови й двох членів обирався виборцями. Керував виборами мировий суддя, а затверджував обраних осіб повітовий з'їзд мирових суддів. Волосному судові були підсудні справи про провини осіб, підвідомчих сільському управлінню. Якщо вина була спрямована проти осіб станів, останні мали право вибору суду (волосного чи мирового). Крім того, волосний суд розглядав справи про порушення гро­мадського порядку і безпеки та незначні провини проти влас­ності. Покарання волосного суду обмежувалося арештом і грошовим штрафом до 100 крб.

Другою апеляційною інстанцією для волосних судів був верхній сільський суд, до якого входили дільничий мировий суддя (голова) і двоє голів волосних судів як члени, що пра­цюють почергово. Ця форма суду була запозичена з німецького т. зв. шеффенського суду й передбачала поєднання професіоналізму із знанням місцевих особливостей. Волосні судді у верхньому суді навчалися юриспруденції і судочинству.

Касаційною інстанцією для волосних судів стали з'їзди мирових суддів. Інститут мирової юстиції відновлювався зако­ном від 15 червня 1912 р. на засадах судових статутів 1864 р. Разом з тим до них було внесено деякі зміни. Так, удвічі змен­шувався майновий ценз для заміщення посад мирових суд­дів; у разі відсутності осіб з юридичною освітою посади мирових суддів могли заміщати особи, що мали принаймні шестирічний службовий досвід предводителя дворянства чи земського начальника; мировими суддями в Правобережній Україні призначалися навіть особи без потрібного майнового цензу, якщо вони мали обов'язкову юридичну освіту; було вве­дено дискримінаційну норму, що забороняла заміщати посади мирових суддів особам іудейського віросповідання; змінював­ся порядок заміщення посади голови з'їзду мирових суддів. Останні вже не обиралися, а призначалися урядом. Мирова юстиція відновлювалася поступово. Спочатку мирові суди було запроваджено в 13 губерніях, а в ході війни до 1917 р. — в 20 (з 97 губерній Російської імперії).

На відміну від місцевих судів система загальних судів не підлягала реформуванню. Як і було визначено судовими ста­тутами 1864 р., цю систему становили окружні суди й судові палати.

У ході революції та подальших реформ вносилися зміни і до військової юстиції. Нагадаємо, що систему військових судів було засновано 1867 р. Вона складалася з полкових, вій­ськово-окружних і головного військового суду. З метою по­дальшого посилення репресій проти революційного і визволь­ного руху за царським указом від 19 серпня 1906 р. запро­ваджуються військово-польові суди. В постанові Ради Мі­ністрів зазначалося: «На основі ст. 87 Основних державних законів у місцевостях, оголошених на воєнному стані або в стані надзвичайної охорони, віддавати обвинувачених... військово-польовим судам згідно з законами воєнного часу».

За новим законом, під юрисдикцію військово-польового суду підпадали випадки, коли: «злочинне діяння є настільки очевидним, що немає необхідності в його розслідуванні». Згідно з цією нормою до військово-польового суду притягу­валися особи, обвинувачені в підпалах, грабежах та інших злочинах, часто кримінального характеру. Підсудність вій­ськово-польових судів у законі чітко не визначалася. Притяг­нення тієї чи іншої особи до військово-польового суду зале­жало від рішення генерал-губернатора, губернатора, коман­дуючого військами та інших посадових осіб. Військово-по­льовий суд складався з п'яти стройових офіцерів, призначених начальниками гарнізонів і командирами загонів. Ні від голови, ні від членів суду юридичних знань і практичного су­дового досвіду не вимагалося. Засідання було закритим. Пріз­вища військово-польових суддів зберігалися в таємниці. Вироки військово-польових суддів оскарженню не підлягали;

вони набували чинності негайно і виконувалися не пізніше 24 годин з моменту оголошення. Скарги й апеляції не перед­бачалися. 11 вересня 1906 р. П. Столипін зажадав від коман­дуючих військами, щоб на вироки військово-польових суддів не подавалися апеляції навіть телеграфом. Ці суди протягом восьми місяців із середини 1906 р. винесли 1100 смертних вироків. Під тиском демократичної громадськості уряд зму­шений був скасувати закон про військово-польові суди, але подбав про компенсацію цієї «втрати» шляхом прискорення термінів провадження справ у військово-окружних судах. Так, відповідно до закону від 27 червня 1907 р. терміни просування справ обмежувалися до 4 днів, показання свідків, що не з'явилися до суду, враховувалися судом. Інакше кажучи, навіть найсумнівніші показання могли братися за основу вироку. Новий закон задовольняв поліційних агентів. Зазначимо, що військові суди розглянули значну кількість цивільних справ:

у 1902- 1904 рр.- 74,1907 р.- 4335,1908 р.- 7016, а з червня 1907 р. по липень 1914 р. через військово-окружні суди прой­шло понад 21 тис. цивільних осіб — учасників революцій­ного руху. Найбільше справ розглянула військова юстиція в національних околицях Російської імперії. Так, лише за період з 1905 р. по 1 листопада 1908 р. київський генерал-гу­бернатор В. Сухомлинов передав до військово-окружного суду 218 справ (див.: Ярмиш О. Н. Судові органи царської Росії в період імперіалізму (1900 — 1917).— К., 1991. С. 50 — 51).

Отже, адміністративно-судові органи Російської імперії на чолі з царем під тиском демократичних сил змушені були здійснювати демократичні перетворення в інтересах усього суспільства, не зменшуючи, а навпаки, розширюючи правове поле діяльності для дворян і буржуазії. На захист інтересів цих класів спрямовувалася політика царизму. Запроваджувалося нове цивільне, адміністративне й кримінальне законодавство, яке зміцнювало становище панівних класів. Зазначимо, що 23 квітня 1906 р. цар підписав новий текст «Основних дер­жавних законів Російської імперії», що враховував реалії суспільного життя. Виданий 1912 р. новий «Звід законів Російської імперії» тлумачив поняття «населення» як сукуп­ність станів дворянства, духівництва, сільських обивателів і міського населення. Цим тлумаченням охоплювалося і суспільство України. Провідна роль у ньому, як і раніше, належала дворянам і великій буржуазії. Вищезазначені зако­ни — яскравий приклад. Найпоказовішим щодо цього є закон «Про дворянські земельні банки та губернські дворянські каси взаємодопомоги», згідно з яким кредитна підтримка на­давалася дворянам. Українські поміщики також отримували кредитні пільги.

В умовах розвитку капіталістичної промисловості само­державство приймало закони, що сприяли зміцненню буржу­азії, захистові її економічних інтересів. На початку XX ст. вийшли окремі нормативні акти стосовно виробництва й реалізації товарів цукрової, виноробної, тютюнової та інших галузей. Самодержавну буржуазну економічну політику здій­снював державний апарат, спираючись на міністерства — фінансів, державного майна, торгівлі й промисловості. До речі, останнє було створене 1905 р. спеціально для захисту монополістичних об'єднань капіталістів.

Найбільша кількість законів про правове становище се­лянства вийшла в 1900 — 1912 рр. Можна визначити дві групи законів: 1) яка розширювала особисті права селян; 2) яка рег­ламентувала поземельні права селян. Загальною рисою зако­нодавства першої групи були половинчатість у наділенні селян правами й нереальність використання наданих прав бідними селянами. Друга група норм становить столипінську аграрну реформу.

Найбільше значення серед законів першої групи мав закон від 5 жовтня 1906 р. «Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів і осіб інших податних станів». Цей закон руйнував владу селянської общини над особою, оскільки ліквідував кругову поруку, дозволяв селянам без рішення «миру» і пред'явлення сільських свідоцтв про звільнення ми­ром і сплати повинностей переходити в іншу сільську грома­ду, в інший стан. Інакше кажучи, закон означав розширення правоздатності селян, надання їм нових прав, розширював права селян на виборах у земські установи.

Крім загальних законів, які вносили зміни в правове ста­новище сільських обивателів, приймалися закони, що регулю­вали поземельні права. Закон від 4 листопада 1905 р. «Про поліпшення добробуту й забезпечення становища селянсько­го населення» і наказ від 3 листопада 1905 р. «Про зменшення і наступне припинення викупних платежів з селян колишніх поміщицьких, державних та удільних» скорочували на поло­вину (з 1 січня 1906 р.) і припиняли зовсім (з 1 січня 1907 р.) річні суми викупних платежів. Цей захід був вимушеною пос­тупкою з боку царизму, яку революція вирвала в самодержав­ства. До речі, державна влада не зазнала від цього збитків, оскільки селяни виплатили за землю (що оцінювалася сумою понад 544 млн. крб.) більше 2 млрд. крб. Указ від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння і землекористу­вання» і закон від 14 червня 1910р. «Про зміну й доповнення деяких постанов про землеволодіння» значно розширювали можливість придбання землі у власність. Кожному домо­хазяїнові, який володів землею на общинному праві, надава­лася можливість відчужувати від общинного землеволодіння належну йому частку в особисту власність. Сільським грома­дам приписувалося вирішувати питання щодо заяв про виділ лише позитивно. Було розроблено детальний правовий механізм виділення з общини і створення хутірського (фер­мерського, відрубного, куркульського та ін.) землеволодіння, а також видано значну групу законів. Нове законодавство щодо селян та їхніх поземельних прав розроблялося під керівництвом П. Столипіна й тому отримало назву столи-пінської аграрної реформи. Зміни в аграрних відносинах сприяли майновому розшаруванню, збільшенню числа бур­жуазії і пролетаріату.

Правове становище робітників залишалося складним. Ро­бітничий стан у ході революції 1905 — 1907 рр. відвоював собі деякі права у фабрикантів, але вони не були закріплені зако­ном. І лише під час нового революційного піднесення 23 черв­ня 1912р. вийшли закони про страхування робітників, згідно з якими створювалися державні органи з підпорядкуванням їм справи страхування. На вищому урядовому рівні формувалася Рада у справах страхування при Міністерстві торгівлі й про­мисловості під керівництвом міністра, а на рівні губерній — присутствія у справах страхування при губернаторові. Зму­шений турбуватися про права робітників царський уряд спря­мовував вістря своєї реакції на представників революційних партій, серед яких було чимало робітників і селян. З цією метою 1903 р. було видано нове кримінальне «Уложеніє», на основі якого запроваджувалися нові кримінально-правові норми, ефективніші порівняно з «Уложенієм» 1885 р. Спрямо­вані на боротьбу з революційним рухом, ці норми містили більше видів злочинів, переважно політичних, із визначенням суворіших покарань.

Кримінальне законодавство доповнювалося низкою указів Миколи II про нові види злочинів і кримінальну відпові­дальність. Так, царським урядом від 2 грудня 1905 р. встанов­лювалася відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення за організацію і участь у страйках на підприємствах, що мають суспільне і державне значення, на залізницях і в урядових ус­тановах; актом від 13 лютого 1906 р. тюремне ув'язнення передбачалося за критику державного ладу, державних органів і посадових осіб у виступах, пресі, зображеннях і т. п. Кабінет П. Столипіна з серпня 1906 р. по червень 1907 р. видав 34 за­конодавчих акти, які посилювали кримінальну відповідаль­ність за порушення державного порядку (див.: Королева Н. Г. Первая российская революция й царизм.— С. 136—137). Їх ви­дання здійснювалося на основі ст. 87 «Основних державних законів». Під час війни відповідальність за злочини була ще суворішою. На розвиток указу від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів щодо охорони по всій імперії порядку і громадської безпеки» запроваджувалися нові норми в кримінальному праві. У Військовому статуті 1869 р. 14 лис­топада 1914 р. з'явилися зміни й доповнення, зокрема за пос­тачання і збут недоброякісної зброї, боєприпасів, продоволь­ства, медикаментів і т. п. визначалася сувора кримінальна відповідальність. За дезертирство, самовільну відлучку й ухи­лення від військової служби указом від 12 січня 1916 р. визна­чалися різні міри покарання, зокрема позбавленням усіх прав стану, виселенням на каторжні роботи на термін від 4 до 20 ро­ків чи пожиттєво або засудженням до страти.

Таким чином, державний устрій, суспільний лад і право в Україні у складі Російської імперії зазнали значних змін внаслідок реакційної політики царизму, безвідповідальності привілейованих станів, що привело до нової революції, в ході якої було відроджено українську національну державу.

 

Суспільно-політичний устрій і право в Галичині,

Північній Буковині та Закарпатті

 

Суспільно-політичний лад і право Східної Галичини, Пів­нічної Буковини і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, мали свої особливості. Абсолютна влада в державі належала імператорові (цісарю), який здійснював керівництво за допомогою цілої низки органів влади й управління. До березня 1848 р. налічувалося 10 придворних рад і головних управлінь: 1) імператорсько-королівське при­дворне канцлерство; 2) королівська угорська придворна рада і канцлерство для Угорщини; 3) королівське трансільванське придворне канцлерство для Трансільванії; 4) імператорсько-королівська генеральна придворна камера; 5) імператорсько-королівська придворна камера для монетної і гірничої справи; 6) імператорсько-королівська головна рада юстиції; 7) імпе­раторсько-королівська головна поліційна і цензурна придвор­на рада; 8) імператорсько-королівська військова рада; 9) ім­ператорсько-королівська генеральна контрольна дирекція; 10) імператорсько-королівське таємне канцелярство правля­чого дому, двору і держави. Керівники цих придворних уста­нов були найближчими радниками монарха в справах своїх відомств. Усі ділянки суспільно-політичного життя узгоджу­валися і регулювалися загальними конференціями всіх шефів у присутності самого монарха. 1814 р. ці придворні органи управління було підпорядковано Державній раді. Органи імператорського управління мали величезний штат чинов­ників — вихідців із дворян. Карл Мерінг назвав їх олігархією, що управляла імперією, створивши систему земських уп­равлінь.

У всіх землях Австрійської імперії переважало велике сільськогосподарське виробництво, зосереджене в руках не­значної кількості дворян (поміщиків). Найчисельнішою гру­пою населення було залежне селянство, яке зазнавало чимдалі більшого гніту з боку шляхти і магнатів. Середній наділ се­лянського господарства 1819р. становив 14 акрів землі (акр — 0,4 га), а поміщицького — 1051 акр. На поміщицьких землях використовувалася лише селянська праця. Питома вага пан­щини 1805 р. досягла 83,2 % усіх феодальних повинностей. Панщина регулювалася статутом від 1775 р. До панщини до­давалися різні повинності та збори (як грошові, так і нату­ральні) на користь пана, держави й общини. 1819 р. австрій­ський уряд склав новий інвентар, на підставі якого 1821р. було запроваджено новий земельний податок.

Посилення гніту викликало невдоволення селян, що при­зводило до заворушень. Ці виступи примусили уряд Австрії у другій половині 40-х рр. XIX ст. прийняти закони про скоро­чення панщини до 27 %, про ліквідацію літніх допоміжних днів, про скасування гужової повинності та інші. Під тиском революційних подій 1848 р. імператор видав патент про лік­відацію панщини, звільнення селян від кріпосної залежності й наділення їх земельними ділянками з викупом. Викупна сума визначалася в 20-кратному розмірі щорічних селянських повинностей. Общинні землі залишалися в приватній влас­ності феодалів; за користування ними селяни платили подат­ки або відбували повинності. Викупні суми і зміна умов користування общинними землями спричинили ряд повстань, найбільше з яких відбулося під проводом Л. Кобилиці, депу­тата рейхстагу від селян Буковини.

У західноукраїнських землях було встановлено австрійську систему влади й управління. На чолі краю стояв призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалося губер­нське присутствіє у Львові. В період загострення соціально-політичних суперечностей у деяких регіонах утворювалися окремі тимчасові (надзвичайні) органи управління на правах губернських правлінь.

Територія Галичини, що мала назву Галіції та Лодомерії, поділялася на 18 округів (циркулів) і 59 дистриктів. 1846 р. внаслідок нової реформи адміністративно-територіального поділу територію Галичини було поділено на 74 повіти (в де­яких районах вони називалися староствами) на чолі з окруж­ними старостами, наділеними великою владою. В селах і міс­тах управляли гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових територіях (поміщицьких землях). Тут повноту влади здійснювали їхні власники через призначених ними урядовців, які називалися війтами. Останні розглядали всі суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами. На правах автономного округу до складу королівства Галіції та Лодомерії входила Буковина з центром у м. Чернівцях.

Закарпаття мало свої особливі адміністративно-терито­ріальні одиниці — жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бе­режанська, Мармарочиська, Ужгородська і Ужанська, що входи­ли до Угорського королівства. Ними управляли жупани — чиновники, яких призначав король з осіб вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їхні одноіменні органи управління з ЗО — 40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та інші). Найнижчою урядовою особою був староста села, що призначався феодалом. Поряд з комітатським правлінням діяли ще й місцеві органи самов­рядування — так звані комітатські збори як дорадчий орган, що складався переважно із заможних прошарків населення. Окрім адміністративно-територіального поділу Закарпаття існувало територіально-економічне — домінії. Вони об'єдну­вали землі з містами й селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).

З метою забезпечення ефективного управління національ­ ними провінціями цісарським патентом (наказом) від 3 квітня 1817р. королівству Галіції та Лодомерії було надано так звану станову конституцію зі своїм власним сеймом. Головою сейму призначався цісарський намісник, а для допомоги йому від кожного стану й м. Львова сейм обирав по одному пред­ставникові. Цей напівдемократичний орган управління краєм відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав се­лянські метрики тощо і не впливав на національно-культур­ний розвиток у Західній Україні.

Деякі зрушення у справі відродження самобутності Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття сталися під час революційних подій 1648—1649 рр. у Європі, в т. ч. і в Австрії. Вище духівництво й буржуазна інтелігенція краю утворили 2 травня 1848 р. Головну руську (українську) раду, яка стала офіційним представником українського населення Галіції та Лодомерії. В програмі ради ставилися вимоги культурно-на­ціональної реформи для українського народу. Революційний рух — т. зв. «Весна народів» — примусив цісаря Фердинанда І проголосити в квітні 1848 р. конституцію, скликати 22 червня 1848 р. парламент (австрійський рейхстаг) і скасувати кріпос­не право. Виконуючи домагання українців, уряд погодився на діяльність у Львові Головної руської ради, своєрідного тимча­сового національного уряду. Звернувшись із маніфестом до народу, рада закликала до єдності українців усіх етнічних територій, що викликало занепокоєння уряду Російської імперії. Тож останній, відповідно до домовленостей кінця XVIII ст., надав військову допомогу цісарю в придушенні революції і відновленні абсолютистського ладу.

4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «подарував» ім­перії нову конституцію, що закріплювала утворення (віднов­лення) централізованої держави, в якій уся влада була зосеред­жена в руках імператора та його міністрів. Для управління національними провінціями імператор призначив наділених значними повноваженнями намісників (доти вони нази­валися губернаторами). Для Галіції у вересні 1850 р., як і для інших австрійських провінцій, було видано крайову консти­туцію, що передбачала поділ її на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), утворення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяль­ність цих органів суворо контролювалася призначеним імператором намісником. Поділ Галіції на три округи передбачав поділ населення на три групи за національностями: краків­ський — з польською, львівський — з польською і україн­ською, станіславський — з українською. Це мало свідчити про турботи уряду в справі забезпечення національних інтересів, і насамперед українського населення. Але українську мову не було допущено ні в адміністративні, ні в громадсько-культурні та освітні заклади. Уряд Австрії на цих землях підтримував полонізацію. 1851 р. імператор патентом від 31 грудня лікві­дував залишки революційних завоювань (скасувавши попе­редні рішення) і відновив абсолютизм.

Система абсолютизму протягом першої половини XIX ст. розповсюджувала правові положення, обов'язкові для Галіції та Лодомерії. Вони входили до спеціальних збірників, які вклю­чали «накази й закони для всіх», «вироки», «мандати», «патен­ти» та інші правові акти. Усі вони друкувалися німецькою та польською мовами, як, зрештою, і «Провінціальний звід зако­нів» (Львів, 1827—1861 рр.), пізніше названий «Загальним вісником місцевих законів». Для захисту інтересів панівних станів з 1797 р. почав діяти новий цивільний кодекс. Його дже­релами стали пандектне (цивільне римське) право, Прусське цивільне уложення 1794 р., провінційне право деяких око­лиць, правові норми України-Руси.

Замість окремих положень цивільного кодексу запровад­жувалися надзвичайні урядові акти — т. зв. новели. Це стосу­валося часткового розширення прав жінок і позашлюбних дітей, подальшого^розвитку забов'язального права та ін.

1811 р. цісар Йосиф II затвердив цивільне уложення— новий правовий документ, що поширювався на всі землі імперії. Він завершив кодифікацію цивільного права. Збері­гаючи елементи феодального і канонічного права, уложення містило статті, які захищали новостворені буржуазні інсти­тути. В кодексі визнавалися рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Кодекс мав 1502 параграфи. З прийняттям цивільного уложення суди імперії перестали керуватися римським правом.

Наприкінці XVIII ст. (1787 р.) набув чинності новий ав­стрійський кримінальний кодекс, який містив окремі поло­ження, характерні для буржуазного кримінального права. Офіційно збірник називався: «Кодекс законів про злочини і про покарання». Проте 1803 р. вказане кримінальне законо­давство було замінене «Законом про злочини і тяжкі поліційні проступки». При імператорі Йосифі II в колах юристів поширюються формули «нема злочину, не вказаного в законі» і «нема кари, не передбаченої законом». Кримінальне право уже вилучило кару за добровільні позашлюбні статеві зв'язки між дорослими людьми. Невірність дружини каралася лише в разі приватної скарги її ображеного чоловіка. З 1796 р. по-но­вому тлумачиться поняття «грабунок», а з 1803 р. виділяється в особливий делікт розтрата довіреного майна. На старих за­садах римського права було розроблено широку класифікацію покарань, спрямованих проти порушників «громадського спокою». В кримінальному кодексі 1803 р. виявилася тенден­ція «захисту проти революції». Покарання за злочини в зга­даних кодексах було детально виписано. Головним способом покарання стає ув'язнення — позбавлення особистої свободи і свободи пересування. При цьому позбавлення свободи кла­сифікується за ступенями: а) суворе тюремне ув'язнення із за­ковуванням у ланцюги й додаткові позбавлення; б) суворе ув'язнення з кайданами на ногах; в) звичайне тюремне ув'яз­нення без кайданів і ланцюгів.

Певний вплив на право Галичини мали Цивільний (1804 р.) і Кримінальний (1810 р.) кодекси Франції, які стали зразком для укладення нових кодексів європейських держав, у т. ч. й Австрії.

Разом з тим слід зазначити, що австрійський уряд намагав­ся унеможливити проникнення в Україну прогресивних ідей буржуазної юриспруденції, робив усе, щоб суспільно-полі­тичний лад залишався недоторканним. Але прогрес на основі демократизації суспільства і передових європейських ідей вплинув і на становище Галичини, Північної Буковини та За­карпаття.

Революція А 848 р. в Європі й Австрійській імперії поклала початок капіталістичним перетворенням. Разом з тим полі­тичну систему в Австрійській імперії за допомогою «жандарма Європи» царя Миколи І було збережено з незначними змі­нами. Це явище увійшло в історію як неоабсолютизм. Днем утвердження неоабсолютизму стало 31 грудня 1851 р., коли вийшов указ про скасування конституції 1849 р. і відновлення необмеженої влади імператора. Доти в політичній сфері уже відбулися зміни на користь аристократії. Проте у сфері со­ціально-економічній неоабсолютистський режим виявляв терпимість, проводив реформи, які сприяли розвиткові капіталістичних відносин.

Економічний лад Австрійської імперії характеризувався переплетенням капіталістичних відносин у промисловості з феодальними у сільському господарстві. В Галичині найкращі умови для капіталістичної перебудови мали великі земле­власники, в чиїх руках у 1852 — 1866 рр. було зосереджено 43 % орної землі й понад 9/10 лісів. У фільварках з'явилися кінні молотарки та інші машини, розширилися посіви льону, ко­ноплі, цукрового буряку та ін. Але темпи капіталістичної ево­люції господарства порівняно із західними регіонами імперії були повільними. Це пояснюється тим, що ціни на землю і продукти сільського виробництва забезпечували великому землевласникові доход і при напівфеодальних формах експлу­атації. Десь із півмільйона селянських господарств залиша­лися карликовими, а середній наділ дорівнював 6,6—12,7 мор­га (1 морг = 0,57 га). 1859 р. 27 % господарств мали менше 2 мор­гів; а41 % — від 2 до 10 моргів. Через надмірні податки їм важко було прогодувати сім'ї. Господарство селян зберігало напівнатуральний характер. Перехід від мануфактури до фаб­рики був повільним. Найбільшого розвитку набули видобувні галузі промисловості (нафтова, соляна та ін.), продукція яких постачалася в промислові центри імперії.

Оскільки утвердження капіталізму в Галичині відбувалося повільно, то й українська буржуазія тут була слабкою і мало-чисельною (переважали купці, власники підприємств реміс­ничого типу). Вона пов'язувала свою політику з інтересами поміщицького табору. Панівне становище в економіці Східної Галичини займала польська і єврейська буржуазія, а також ав-стро-німецький капітал. Однак роль і значення української буржуазії постійно зростали. 1859 р. в Східній Галичині нара­ховувалося близько 90 тис. українських дрібних виробників, або 22 % їхньої загальної чисельності (євреї — 45 %, поляки — 31 %) (див.: Кравець М. М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XIX ст.~ Львів, 1964. С. 82). Прагнучи економічного й культурного розвитку Гали­чини і скасування станових привілеїв при заміщенні посад, буржуазія у своїй масі залишалася консервативною.

На відміну від буржуазії і поміщиків селянство не раз виступало проти залишків феодальної системи. 1861 р. воно домоглося публічного визнання дворянами порушення своїх прав. У галицькому сеймі 1861 р. нараховувалося 39 селян. Разом з тим селянський рух у Галичині у 50—60-х рр. не набув масового характеру. Селяни сподівалися, що уряд сприятиме забезпеченню їхніх прав та національних інтересів.

Незважаючи на повільне утвердження капіталізму в Гали­чині, Північній Буковині й Закарпатті, чисельність робіт­ників зростала в основному за рахунок громадян, що розо­рилися, та селянства. 1869 р. у Східній Галичині було 66 тис. робітників, які працювали на 32 тис. підприємств. З них на 145 підприємствах фабричного типу працювало близько 7 тис. чол. Чисельність сезонних робітників перевищувала 400 тис. чоловік (див.: Історія робітничого класу Української РСР.— К., 1967. Т. І. С. 496). Спільним у становищі робітників періоду завершення промислового перевороту в імперії була жорстока експлуатація і політична безправність. Це спонука­ло їх до виступів і страйків.

Соціальні виступи, загострення міжнаціональних супереч­ностей в Австрійській імперії призводили до відновлення опозиційного, національного й революційного руху переваж­но політичного характеру. Найактивніше діяли угорці, які до­моглися відновлення конституції. Рескриптом від 17 лютого 1867 р. Франц-Йосиф проголосив відновлення конституції Угорщини та інших країв. Парламентами Австрії і Угорщини було схвалено угоду (березень 1867 р.) про утворення дуаліс­тичної Австро-Угорської імперії. Франц-Йосиф одночасно був королем Угорщини й імператором Австрії.

Одним з найважливіших чинників дуалістичного устрою були спільні для обох частин імперії справи. До них відно­силися питання, що стосувалися зовнішньої політики, зброй­них сил та їх фінансування. Загальні австро-угорські міні­стерства (зовнішніх справ, військове і фінансове) разом з династією і двором покликані були демонструвати єдність імперії як великої держави. Разом з тим забезпечення геге­монії двох націй в імперії вимагало створення багатосту­пінчастої ієрархічної системи регулювання міжнаціональних відносин. Уряди надали внутрішню автономію Галичині, Хор­ватії, Словенії та ін. Самоуправління Галіції було досягнуто шляхом здійснення австрійським урядом у 1867 — 1871 рр. низки заходів, спрямованих на розширення компетенції місцевої влади і сейму, спочатку в галузі шкільництва. Це пок­лало край германізації і сприяло полонізації, особливо після оголошення 1869 р. польської мови офіційною мовою про­вінції. Попередня габсбурзька політика балансування між польською і українською націями краю уступила місце поль­ській. Цей крок австрійського уряду звів нанівець польський опозиційний рух. Натомість польська аристократія Галичини перейшла до лоялізму з метою одержання від Габсбургів пос­тупок, які б зробили Галіцію центром об'єднання польських земель. Ідею лояльності до Австро-Угорської імперії як захисниці «демократії» розвивали і деякі «львівські демо­крати». 1868 р. у Львові виникло Національно-демократичне товариство на чолі із Ф. Смолькою, яке закликало боротися за відродження Речі Посполитої.

Як реакція на польський національний рух та його лоялізм у середовищі української ліберальної інтелігенції виникають «москвофільська» й «українофільська» («народовська») течії. «Москвофіли» (І. Гущалевич, І. Наумович, Б. Дідицький, Д. Зуб-рицький та ін.) стверджували, що вони є прихильниками Росії і для пропаганди своїх ідей використовували надбання ро­сійської культури. «Народовці» (О. Партицький, О. Ого-новський,А. Вахнянин,Д. Танячкевич, В. Барвінськийтаін.) обстоювали національну спільність українців у східних і західних землях і, виступаючи на захист української мови, сприяли поширенню національної самосвідомості. Значна частина «народовців» надавала перевагу розвитку Східної Галичини в складі Австрії. У Закарпатті також активізувалася боротьба проти політики національного гніту й мадяризації. Найактивнішими діячами тут були О. Духнович, А. Доб-рянський та ін. Так, Добрянський вимагав об'єднання закар­патських комітатів у «Східну Рутенію», рівноправності наро­дної мови, надання русинам місць в апараті управління, утворення незалежної української церкви тощо.

Ідейно-політична еволюція суспільних рухів у 60-х і на по­чатку 70-х рр. відбувалася під знаком наростання радикалізму й політичного демократизму. Прихильники національної не­залежності керувалися правовими вченнями Дж. Мадзіні та інших, підносили «національний принцип», «природне» та «історичне» право народів. Поряд з радикалізмом у другій половині 70-х рр. формується національна революційно-демок­ратична течія, представники якої (М. Драгоманов, І. Франко та ін.) пов'язували майбутнє західноукраїнського народу з демо­кратичними революціями.

Від загальної характеристики суспільно-політичного й економічного розвитку Галичини й Австро-Угорщини перей­демо до аналізу державного устрою. Австро-Угорщина поді­лялася на дві частини: Ціслейтанію, куди входили Австрія, Буковина, Галіція, Герц, Далмація, Істрія, Крайна, Моравія, Сілезія, Трієст, Чехія, і Транслейтанію в складі Угорщини, Трансільванії, Фіуме і Хорвато-Словенії. Назви Ціслейтанія і Транслейтанія виникли у зв'язку з тим, що імперія Габсбургів розмежовувалася рікою Лейта на дві частини. Землі Транслей-танії були підпорядковані 1867 р. угорській владі, а Ціслейта-нії — Австрії. Землі Австро-Угорщини ще з 1849 р. поділялися на коронні краї.

Галіція, що входила до Австро-Угорщини, залишалася ок­ремим «коронним краєм» (намісництвом). Її територія пло­щею 78 497 кв. км. становила 26,17 % усієї Австро-Угорщини. Галіція, своєю чергою, поділялася на Східну (55 347 кв. км.) і Західну (23 160 кв. км) з населенням 8 025 675 чол. До се­редини XIX ст. її територія була поділена на 6, а потім 19 цир­кулів, на чолі яких стояли старости. В середині XIX ст. адмі­ністративно-територіальний устрій кілька разів змінювався, у зв'язку з чим перебудувалася система низових адміністратив­них установ. Усічні 1867р. було запроваджено поділ на повіти, містечка, поміщицькі маєтки і сільські громади. Напередод­ні 1-ї світової війни в Галичині налічувалося 82 повіти, з них 51 повіт входив до Східної Галичини.

Зазначені частини Австро-Угорщини мали одного монарха (цісаря), спільну армію і флот, спільні фінанси, вели спільну зовнішню і внутрішню політику. Для обговорення питань за­гальнодержавного значення було створено т. зв. «Делегації», до яких входили по 60 представників від австрійського і угорського парламентів. Окремі коронні краї делегували точно визначену кількість представників. Від Галіції їх обиралося 7 (6 поляків і 1 українець). Кодекс від 21 січня 1868 р. визначав компетенцію «Делегації», що скликалася щорічно по черзі — у Відні й Будапешті. Крім того, згідно з конституцією в імперії діяв парламент (рейхсрат), який поділявся на палату панів і палату депутатів. Перша складала­ся зі спадкових представників найбільших дворянських родин, а палата депутатів — з представників від населення, яких до реформи 1873 р. обирали непрямими виборами на крайових сеймах (ландтагах). 1873 р. було запроваджено нову систему комплектування палати представників. Місцеві сейми позбавлялися права участі у виборах до австрійського парламенту. Натомість запроваджувалася куріяльна система виборів. Курій існувало чотири: великих землевласників, тор­гово-промислової буржуазії, міщан і селян. Норма представ­ництва для курій і різних національностей була неоднаковою. Так, одного депутата обирали 39 400 австрійців, 51 000 поляків і 102 300 українців. Тому українців у рейхсраті 1879 р. налічува­лося лише троє. Його права були обмежені, бо остаточне рішення щодо закону приймав імператор.

Виконавча влада належала урядові на чолі з президентом міністрів.

Міністри за законом відповідали перед рейхсратом. Кількість міністрів змінювалася залежно від потреби. Крім трьох спільних для Австро-Угорщини міністерств (зовнішніх справ, військового і фінансового) у кожній частині було ство­рено міністерства: внутрішніх справ, крайової оборони, юсти­ції, культів та освіти, торгівлі, землеробства, шляхів сполучен­ня та ін. З 11 квітня 1871 р. почало діяти міністерство для Галичини, очолюване виключно польськими можновлад­цями. Створення останнього свідчить про те, що в Галичині було чимало проблем, які потребували особливої уваги.

«Коронними краями» управляли крайові начальники (ландшефи), яких призначав імператор. Наділені широкими, майже необмеженими повноваженнями ландшефи вирішу­вали всі питання краю. Їм підпорядковувалися поліція, крайо­ві й повітові правління, управи міст. Вони наглядали за куль­турою, освітою, фінансами, торгівлею, спілками, виборами до крайового сейму і рейхсрату. В Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом (ландеспрезидент), а в Галі-ції — намісником (штаатгальтер). Організація цих установ регулювалася законом від 1853 р., який був трохи змінений і доповнений законом від 19 травня 1868 р.

Крайовим начальникам підпорядковувалися начальники повітів (старости), що призначалися міністром внутрішніх справ, але без зазначення повіту намісництва. Це вирішував сам намісник. Компетенція повітових старост регулювалася розпорядженням від 1853 р. Основне їхнє призначення поля­гало в придушенні будь-яких виявів невдоволення пануван­ням Габсбургів. Старости наділялися широкими повноважен­нями у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань. У їхньому розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли в разі необхідності використовувати військові частини, розташовані на території повіту.

Нижчою ланкою державного апарату були начальники міських і сільських общин (війти у селах і бурмистри в містах), які підлягали старостам. Війти і бурмистри мали ті самі пов­новаження, що й старости, але лише на своїй території.

На відміну від Галичини й Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Закар­патські землі складалися з чотирьох жуп. Влада в жупах пере­бувала в руках жупанів і піджупанів, які за допомогою адміні­стративно-судового апарату управляли територією, придушу­вали народні виступи, збирали податки тощо. Жупи поділялися на комітати. Начальники останніх підпорядковувалися жуп-ному керівництву.

Начальники країв, повітів, міст і сіл, жуп і комітатів цілковито підлягали оперативному управлінню з боку уряду.

Революція 1848 р. і наступні події 60—70-х рр. примусили імперську владу піти на поступки. 26 лютого 1861 р. австрій­ський уряд видав «Крайовий статут і сеймову виборчу ордина­цію для королівства Галичини і Лодомерії з великим князів­ством Краківським», згідно з яким було створено галицький і буковинський крайові сейми. Цей закон протягом другої половини XIX ст. уточнювався. Як і загальноімперський пар­ламент, крайовий сейм Галичини комплектувався депута­тами, що обиралися від чотирьох станових курій терміном на 6 років. До першої курії входили великі землевласники, другу курію представляла торгово-промислова буржуазія, до третьої входила міська буржуазія, а до четвертої — селяни, які пла­тили податки. Інші не отримали виборчих прав. Практика свідчить, що й по четвертій курії переважно обиралися шлях­та, духівництво й інтелігенція. Галицький сейм складався із 150 депутатів, серед яких більшість становили великі влас­ники. У національному відношенні депутати цього сейму були, як правило, поляками. 1876 р. в сеймі налічувалося лише 14 українців. Діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, а його постанови затверджувалися імпера­торською владою. Сейм формально здійснював контроль над діяльністю намісника, повітовими, міськими і сільськими органами, наглядав за банківською, бюджетною, гірничою, гмінною, шкільною та іншими справами. Безпосереднє керівництво й головування на засіданнях сейму здійснювали крайовий маршалок або його заступники. Обидва призна­чалися імператором. Виконавчим органом і водночас мандат­ною комісією був крайовий комітет, діяльність якого регулюва­лася законом 1861 р. і прийнятою сеймом 1890 р. спеціальною інструкцією. Установлення крайового сейму і крайового комітету розглядалося як процес становлення самоуправління в краї.

Поряд із заснуванням крайового самоуправління 1862 р. вийшов загальнодержавний закон про місцеве самоврядуван­ня, а на його основі було розроблено закон галіційський від 12 серпня 1866 р. За цим законом засновувалися повітові гро­мади (гміни) та їхні органи — повітові (гмінні) комітети (управи). У великих містах вони називалися, як і раніше, магі­стратами. На чолі комітету стояв начальник гміни (управи). У ЗО містах за законом 1899 р. вони називалися бурмистрами. До компетенції цих органів управління відносилися питання господарського характеру. Начальником гміни, як правило, був повітовий староста. Таким чином, повітові органи само­управління перебували під повним контролем урядової адмі­ністрації.

Демократичні перетворення в системі управління і само­управління привели до певних змін і в системі судових органів. Після проголошення березневої конституції неоабсолютизму вийшов закон 1849 р. про перебудову судової системи. Від­повідно до нього засновувалася загальна система судових ор­ганів. Галичину було поділено на 218 судових повітів. На їхній території діяли повітові суди (в складі одного судді) і колегіальні повітові суди (у складі трьох суддів). Як суди першої інстанції вони розглядали прості цивільні справи й справи про проступки та незначні злочини. Важливі цивільні справи у першій інстанції передавалися на розгляд крайовим судам, яких було створено 9 на території Галичини. Вони виступали і як суди другої інстанції стосовно справ, вирішених повітовими судами. Очолював крайовий суд президент. Для всієї Галичини створювався ще й вищий крайовий суд у Львові. Він був другою інстанцією для крайових і третьою для повітових судів. Найвищою судовою інстанцією для всієї дер­жави був Верховний судовий і касаційний трибунал, ство­рений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р. Невдовзі за­коном від 14 вересня 1852 р. в судоустрій було внесено зміни:

ліквідовувалися повітові колегіальні суди й суди присяжних, а в Галичині створювалися два вищих крайових суди (у Львові й Кракові). Поява останніх була наслідком вимог галицьких українців про поділ вищого крайового суду на українську й польську частини. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій — військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Поза загаль­ною системою судів перебував створений 1867 р. імперський суд, який розглядав спори між австрійськими краями і справи про зловживання владою з боку міністрів і намісників. Особ­ливе місце в системі судів належало Верховному маршалків-ському судові на чолі з великим придворним маршалком. Початок його історії відноситься до середніх віків. Він здійснював правосуддя стосовно членів панівної династії, за винятком самого імператора. Всі судді проголошувалися не­залежними й призначалися довічно імператором.

Водночас із судовою реформою засновувалася державна прокуратура, а з початку 80-х рр. — адвокатура. Прокурори й адвокати брали участь в судовому процесі. Питання процесу­ального права регулювалися законом про компетенцію суду від 1852 р. і законом про судочинство із безспірних справ 1854 р.

У своїй діяльності суди Галичини, Буковини й Закарпаття керувалися цивільним кодексом від 1797 р., доопрацьованим і схваленим цісарським патентом 1 січня 1812р. Останній було доопрацьовано відповідно до закону про судову реформу дру­гої половини XIX ст. і схвалено цісарем 1895 р. Кодекс скла­дався з 6 частин, які, своєю чергою, поділялися на 602 статті. Кодекс, на відміну від попереднього, проголошував усність і гласність цивільного процесу.

1852 р. було переглянуто кримінальний кодекс 1787 р. За­мість колишнього поділу на злочини і тяжкі поліцейські прос­тупки кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочи­ни і проступки. Відповідно називалися і частини кодексу: «Про злочини» (1—232 ст. ст.) і «Про проступки» (233—532 ст. ст.). За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні терміни. За проступки кодекс передбачав грошовий штраф, арешт до 6 місяців, тілесні пока­рання, заборону проживати в даній місцевості та ін. Протягом другої половини XIX ст. кодекс доповнився значною кількіс­тю окремих законодавчих актів, спрямованих на захист імперської буржуазно-поміщицької влади.

Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття із своїм суспільно-політичним ладом незмінно залишалися до 1918 р. в складі Австро-Угорщини, уряд якої проводив колоніальну політику.

Промисловість і сільське господарство підпорядковували­ся торгово-промисловим палатам. Їхня діяльність регулюва­лася законом 1868 р. з деякими змінами, внесеними 1901 р. Ці палати мали право з власної ініціативи або за дорученням відповідних органів виступати із законопроектами, робити висновки стосовно урядових проектів законів тощо. В тісному контакті з торгово-промисловими палатами діяли союзи фабрично-заводської промисловості. В коло завдань цієї доб­ровільної організації входило представляти інтереси великих заводчиків і фабрикантів перед центральними й крайовими властями. Союз мав філії у Бродах, Коломиї, Львові, Терно­полі та ін. містах. Головними галузями промисловості в українських землях Австро-Угорщини були: нафтова, спир­това, залізнична, цукрова та ін. Всі вони належали до моно­полістичних об'єднань, де переважав іноземний капітал. Най­розвинутішою галуззю промисловості, наприклад у Східній Галичині, було ґуральництво. В промисловості цього краю домінували кустарні промисли. За статистичними даними, на­веденими В. Кульчицьким у праці «Державний лад і право Галичини», виданій у Львові 1966 р., в тій-таки Галичині 1910 р. існувало 4096 промислових і гірничих підприємств, з яких 96,5 % були зовсім дрібними, 3 % — середніми і лише 0,5 % — великими. Всі вони забезпечували роботою 2,1 % населення. Значна його частина (88,5 %) займалася сільським господар­ством. На думку деяких інших авторів (наприклад І. Компа­нійця), ця частина становила 93,2 % населення Галичини, Буковини і Закарпаття. 44 % всієї земельної площі залишало­ся в руках великих землевласників. Селянські земельні наділи були дуже малими, внаслідок чого понад 42 % усіх селянських господарств не могли навіть прогодувати своїх володільців. Шукаючи засоби до існування, десятки тисяч безземельних селян вирушали на сезонні роботи в інші країни, головним чином до Німеччини, або й емігрували до Канади чи Бразилії. Кількість емігрантів постійно зростала. Якщо в 1876— 1880 рр. з Галичини емігрувало 46 259 чол., то в 1906—1910 рр.— 646 792.

Органи державної адміністрації та самоуправління зали­шалися майже незмінними. Під впливом революційних подій початку XX ст. цісарським патентом від 26 січня 1907 р. в Австро-Угорщині було запроваджено загальне виборче право замість куріяльного, але з різними обмеженнями. Не мали ви­борчих прав жінки, молодь, військовослужбовці. Згідно з цим законом українське населення Буковини й Галичини отрима­ло 32 мандати. Одначе й ця найбільша за австрійського пану­вання кількість депутатів-українців становила лише 6,2 % усіх депутатів рейхсрату, тоді як західноукраїнське- населення складало 13,2 % населення Австро-Угорщини. На наступних (1911р.) виборах до рейхсрату ця кількість зменшилася до 29 осіб. Серед них переважали юристи. Права рейхсрату були такими ж обмеженими, як і в другій половині XIX ст.

Галицький і буковинський сейми мали незначні повнова­ження стосовно краю і вирішували другорядні питання місце­вого значення. Виборча реформа тут розпочалася 14 лютого 1914 р. Згідно з новим виборчим законом запроваджувалося загальне і пряме виборче право при таємному голосуванні, але не рівне — з поділом на шість курій (великої власності, цен­зова міська, загальна міська, торгових і промислових палат, промислових об'єднань, сільських общин і містечок). Інакше кажучи, цей закон був реакційнішим за попередній. Тому від нього в умовах 1-ї світової війни відмовилися. Кількісний склад галицького сейму в 1900—1914 рр. майже не змінився порівняно з попередніми періодами. 1910 р. в галицькому сеймі був 21 українець із усього 161 депутата, а 1913 р. пред­ставництво українців зросло до 31 депутата, однак практично це майже не змінило становища, що склалося, й депутати-українці не могли впливати на рішення сейму. Їм навіть не завжди випадала змога вносити самостійні пропозиції, оскільки такі подавалися від імені не менше 15 депутатів сейму. В. Кульчицький у тій-таки праці «Державний лад і право Галичини» наводить у виступі одного з депутатів рейхс-рату нарікання на те, що автономія галицького сейму — це сваволя польської шляхти стосовно українців. Інтереси ук­раїнців безперервно ставляться в невигідне становище. Австрійський уряд і в перші десятиліття XX ст. спирався на польську аристократію, яка не лише відігравала керівну роль в Галичині, а й усіляко підтримувала його реакційну політику. І хоч кількісний склад сейму залишався майже незмінним, число постійних комісій на початку XX ст. зросло з 12 до 16. Додатково створеними були: дисциплінарна, залізнична, податкова, сільська та ін. З переліку цих комісій випливає, що сейм займався розв'язанням проблем крайового життя пере­важно в інтересах можновладців.

Майже не змінилися і органи повітового й сільського «са­моврядування». Такою ж незмінною залишалася і судова система. 1912 р. в Галичині налічувалося 190 повітових судів. Усі цивільні й дрібні кримінальні справи в повітових судах розглядалися суддями одноособове. Над ними були окружні, вищі крайові суди, верховний судовий і касаційний трибу­нали. Очолював судову систему імператор. Спираючись на польський елемент, судова система у Східній Галичині захищала землевласників та буржуазію і утверджувала со­ціальний та національний гніт.

За таких обставин передова українська інтелігенція Галичини, Буковини й Закарпаття мусила вдаватися до радикальних дій, до підтримки виступів селян проти поміщи­ків, проти переселення на українські землі польських колоністів із заходу і взагалі проти соціальної несправед­ливості. Ними на зламі XIX—XX ст. було створено політичні партії: українську християнську суспільну партію, українську Соціал-демократичну партію, українську Національно-де­мократичну партію. Остання відігравала найважливішу роль у житті галицьких українців. Вона ставила собі за мету сприяння боротьбі всього українського народу за здобуття культурної, економічної і політичної самостійності. Партія заснувала у повітах свої комітети, що розгорнули бурхливу політичну діяльність. Часто представники цієї та інших українських політичних партій посідали місця адвокатів, священиків, керівників кооперативних організацій у повітах, навколо яких гуртувалася національне свідома українська громада. Ці діячі на базі «Просвіти» створили чисельну мережу хорів, оркестрів, а також спортивні товариства «Січ» і «Сокіл». Почали виходити періодичні видання «Буковина», «Діло», «Молода Україна».

В умовах, що склалися, політичні партії наприкінці 1913 р. винесли рішення про рівноправність двох мов (польської і української) в Галичині, про поділ Галичини на українську й польську з наданням обом автономії. В боротьбу поляків і українців австрійський уряд особливо не втручався, вважаючи це внутрішнім питанням Галіції та крайового сейму. І коли виникла Головна руська (українська) рада, то австрійський уряд за підтримку нею політики Центральних держав і Австро-Угорщини у війні проти Росії навіть забезпечив її діяльність фінансами й матеріальними засобами, допоміг у створенні Легіону українських січових стрільців, які зобов'язалися во­ювати на боці Австро-Угорщини. Головна руська рада нама­галася в такий спосіб домогтися надання автономії Східній Галичині з наступним її об'єднанням із Східною Україною і утворенням єдиної України. В цьому її підтримував Союз визволення України, створений ідеологами українського на­ціоналізму — Д. Донцовим, В. Дорошенком, А. Жуком, М. За­лізняком та ін. Згідно з платформою Союзу самостійна Україна мала бути конституційною монархією з демокра­тичним ладом, однопалатною системою законодавства, гро­мадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із автокефальною україн­ською церквою. Проголосивши платформу, Союз на ділі почав виступати як представник інтересів великої України перед Центральними державами, як зародок майбутнього українського уряду. І справді, чимало партійних діячів стали організаторами державності України в ході революції 1917— 1921 рр.

Отже, виходячи з аналізу чисельної літератури і джерел права, що зафіксували державно-правовий історичний процес у другій половині XIX ст., зробимо висновок. В українських землях запанувала реакційна влада монархічних режимів царської Росії та габсбурзької Австрії, які намагалися зни­щити залишки українства. Але розвиток історичного процесу в цей період свідчить про консолідацію українських сил і їхню рішучість продовжувати боротьбу за збереження національної самобутності.

Обидві монархічні влади — і російська і австро-угорська — змушені були визнавати права націй, робити поступки, приймати закони, які (хоч і формально) проголошували рівність людей усіх станів. Спроби загальмувати національні процеси призводили до нових революцій, внаслідок яких народи цих імперій, у тому числі й український, створили свої держави.

Незважаючи на колоніальний режим, наявність російської та австро-угорської політико-правових систем в Україні, відбувався природний процес консолідації української нації, що прагнула відродити національну державу.