Розділ V Суспільно-політичний лад і право України в складі Австро-Угорської та Російської імперій
Зміни в державному устрої, суспільному ладі
і праві Російської імперії та їх запровадження
в Україні
У першій половині XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії, а менша (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) — до Австро-Угорської. Попри це, суспільний лад на її землях в основному залишався незмінним.
Поширивши 1785 р. на Лівобережну Україну дію «Жалуваної грамоти дворянству» і зрівнявши козацьку старшину й українську шляхту в правах з російським дворянством, царський уряд звільнив їх від обов'язку служити державі, а також від податків, різних повинностей, зокрема рекрутської, від тілесних та інших покарань.
Старшина й шляхта, ставши дворянами, набули особистої і майнової недоторканності. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем.
Дворяни мали свої органи управління, які створювалися на повітових і губернських зібраннях. Важливим привілеєм було виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Щодо останніх вони мали широке право вотчинної юстиції.
На Україну було поширено дію Табеля про ранги — правового акта Петра І від 24 січня 1722 р., який встановлював бюрократичну ієрархію чинів в армії, на військово-морському флоті й у державному апараті. Цей табель поділяв усі чини й посади на 14 рангів (класів). Так, до 1-го рангу в цивільних установах належав канцлер, в армії — генерал-фельдмаршал, на флоті — генерал-адмірал; до найнижчого рангу відповідно — колезький реєстратор, прапорщик, мічман. Надання того чи іншого чину давало право для призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлював зверхність військових чинів над цивільними чинами того ж рангу.
Шлях вихідця з нижчого стану до дворянства був непростим. Він міг стати потомственим дворянином, отримавши на цивільній службі чин 5-го рангу (тобто статського радника), а на військовій — 8-го рангу (майора). Представники недворян-ських прошарків на цивільній службі від 14-го до 10-го рангу, як правило, отримували звання почесного громадянина.
Категорію почесних громадян було створено для оформлення проміжної ланки між дворянством і міською біднотою. Представники цього прошарку, сподіваючись вибитися в дворяни, підтримували кріпосницьку політику царизму.
Почесне громадянство поділялося на особисте й спадкове. Особистого почесного громадянства могли набути ті, хто закінчив університет, Академію художеств або заручився клопотанням міністерства. В Правобережній Україні право на таке громадянство надавалося і представникам колишньої шляхти в містах. Це звання передавалося у спадок дітям, якщо батько як почесний громадянин мав 7-й військовий чин. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності, тілесних покарань (у разі вчинення ними злочину), а також мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Почесне громадянство й пов'язані з ним права скасовувалися лише за судовим рішенням, або в разі вступу громадянина до ремісничого цеху.
Технічний прогрес, розвиток промисловості, зародження капіталістичних відносин, поява почесного громадянства, а згодом і нових станів — буржуазії та пролетаріату — все це поступово змінювало суспільний лад і життя міського населення (ремісників, купецтва, робітних людей).
В Україні здавна були міцними цехові звичаї і традиції. В більшості міст цехові люди становили окрему соціальну групу, яка поповнювалася за рахунок міщан і державних селян. У містах Лівобережжя і степової частини України цеховий лад і правовідносини між членами цехів регулювалися загальноімперським законодавством, зокрема Ремісничим положенням 1785 р. і Статутом про цехи 1779 р. В Правобережній Україні до 1840 р. цеховий лад регулювався в основному місцевим правом. Але й тут невдовзі почали поширюватися загальноімперські правові норми. 1850 р. було розроблено спеціальний список ремісничих цехів для міст і містечок України, який враховував місцеву практику організації цехів.
Цехові ремісники поділялися на вічно цехових і тимчасово цехових, мали свою систему управління. Її очолювала цехова управа, що підпорядковувалася магістратові чи ратуші. Цехами керували майстри. Царський уряд підтримував цехову верхівку, надаючи їй привілеї у сплаті податків і зборів. Права рядових ремісників не захищалися.
На матеріальному становищі незаможних ремісників негативно позначалося загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками — купецькими й дворянськими ремісничими підприємствами.
Купецтво першої половини XIX ст., відповідно до Регламенту головному магістрату від 16 січня 1721 р., поділялося залежно від майнового стану на дві гільдії, що мали свої виборні керівні органи. Купці були обмежені корпоративним устроєм. Їхні намагання вийти з-під влади корпорації підтримував царський уряд, вживши цілу низку заходів, які розширили підприємницькі можливості купецтва. 1824 р. він скасував вимогу сплачувати подвійний податок при переселенні, а 1832 р. надав купцям право брати в оренду земельні ділянки й будівлі для організації промислового виробництва. Все це сприяло становленню фабрично-заводської системи господарювання і створювало умови для поступового переходу Російської імперії від феодалізму до капіталізму. Разом з тим царизм не переставав зміцнювати феодальне- кріпосницьку систему.
Царськими указами 1800,1804, 1808, 1823 рр. завершилося юридичне покріпачення селян України. На них поширилася урочна система, що існувала в Росії. Виконання уроків (завдань) було нелегкою справою, яка забирала в селян дуже багато сил і часу. До того ж поміщики, товаризуючи свої господарства, відбирали у кріпаків наділи з наданням їм місячного утримання (місячини). Таким чином селян перетворювали на кріпосних робітників. Обезземелювання селян набуло великого поширення на Лівобережжі й у Південній Україні, де місячниками стали майже 123 тис. селян-чоловіків. Відрив кріпаків від землі був пов'язаний з розширенням переробних підприємств. Селяни, невдоволені визисками й погіршенням свого становища, вдавалися до масових актів непокори.
В Україні поряд з поміщицькими була величезна кількість державних селян, особливо на Лівобережжі (50 %), в Правобережній Україні (13 %) і на півдні України (решта). Вони зазнавали нещадної експлуатації. Розмір грошової ренти й податків постійно зростав. Державних селян душив і надмірний тягар повинностей (рекрутська, дорожна, возова та інші). У першій половині XIX ст. частина державних селян, в основному Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, отримала статус військових поселенців, життя яких суворо регламентувалося і було нестерпним. У Правобережній Україні широко застосовувалася така форма гноблення державних селян, як переведення їх на господарче становище. Державні землі здавалися в оренду поміщикові (посесорові), який експлуатував селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків. Тож не дивина, що тут селянський рух проти поміщиків був особливо активним. Це примушувало царизм вживати заходів. У 1837—1841 рр. було здійснено реформу управління державними селянами. Ця реформа графа І. Ки-сельова, тодішнього міністра державних маєтностей, надала селянам право створювати органи самоврядування (сільські й волосні суди). Самоврядування було дуже обмежене, бо залежало від державних органів — окружних чиновників у повітах і губернських начальників палат державних маєтностей. Реформа дещо полегшила життя державних селян, але зберегла їхнє кріпосне становище й усі форми податків та повинностей.
У першій половині XIX ст. було завершено феодально-кріпосницькі перетворення в Україні, які до решти позбавляли її автономії. Найвища влада тут належала імператорові. Вияв його волі у письмовій чи усній формі вважався правовою нормою, обов'язковою для виконання, а підписаний ним акт — законом. У 1800 — 1850 рр. в імперії правили Павло І, Олександр І і Микола І разом зі своїми радами, кабінетами, міністерствами та іншими розпорядчими установами. Комітет міністрів, створений при Олександрі І восени 1802 р., розглядав найважливіші питання державного управління. Його повноваження як вищої адміністративної установи було визначено «Установленням...» у березні 1812 р. Ще з січня 1810 р. при імператорові діяла Державна рада. Членів цього дорадчого органу цар призначав з числа впливових чиновників. До ради входили й міністри. Першим її головою був канцлер граф М. П. Румянцев, а після нього (з 1812 р.) на цю посаду призначалися Н. П. Салтиков, П. В, Лопухін, В. П. Кочу-бей, О. І. Чернишов. Рада попередньо розглядала законопроекти, які після усної чи письмової санкції царя ставали законами й оголошувалися першим департаментом.
Сенат було створено ще раніше, 1711 р., з наданням йому широких (навіть законодавчих) повноважень. Упродовж XVIII ст. ці повноваження чимдалі звужувались, і, зрештою, Павло І обмежив їх розглядом судових питань. Із загостренням кризи, що охопила феодально-кріпосницьку систему, повноваження Сенату перебирали то Комітет міністрів, то Державна рада.
Зміцненню самодержавства сприяло створення т. зв. «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». В другій чверті XIX ст. вона стала надзвичайно впливовим органом. Завдяки своїй наближеності до особи імператора Канцелярія діяла набагато енергійніше й оперативніше за інші владні структури. Вона мала кілька відділень. Перше контролювало міністрів, друге було пов'язане з кодифікацією законів, а третє виконувало функції вищої політичної поліції. Четверте, п'яте, шосте та інші відділення займалися другорядними справами. Взагалі «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія» була органом надзвичайного управління, без якого царизм не міг обійтися в складній тогочасній обстановці.
В Росії з 1802 р. існувало вісім міністерств (внутрішніх справ, поліції, юстиції, фінансів, народної освіти, військове, морське та іноземних справ). Повноваження міністерств були сформульовані у «Зводі законів Російської імперії». Він містив усі правові акти стосовно створення і регулювання діяльності міністерств, кожне з яких мало свої органи місцевого управління в губерніях і повітах.
Започатковану ще Петром І реформу адміністративно-територіального устрою та місцевого управління продовжив уряд Катерини II. 1775 р. було здійснено чергову велику реформу місцевого управління і суду. Відповідно до законодавчого акта під назвою «Установлення для управління губерній Всеросійської імперії» розпочалося подрібнення губерній з поділом їх на повіти. Всі установи і посади, породжені реформою 1775 р., умовно можна поділити на три основні групи: 1) адмі-ністративно-поліційну; 2) фінансово-господарську; 3) судову. Першу з них на рівні губернії представляли губернатор, губернське правління і приказ громадського опікування (рос.— призрения), а на рівні повітів — земський справник (капітан), нижній земський суд і городничий.
Після ліквідації 1781 р. старого полково-сотенного устрою губернська реформа розпочалася спершу на Лівобережжі, а здругої половини 90-х рр. XVIII ст.— на Правобережжі. У першому десятиріччі XIX ст. в адміністративному поділі України відбулися зміни. Найхарактерніша з-поміж них — подрібнення губерній і створення нових, а також створення кількох генерал-губернаторств. 1802 р. з однієї Новоросійської виникло три губернії: Катеринославська, Таврійська і Миколаївська. Останню 1803 р. було перейменовано на Херсонську. З Малоросійської губернії постали Чернігівська і Полтавська. Київська губернія входила спочатку в одне генерал-губернаторство з Мінською. Окреме генерал-губернаторство становили Подільська і Волинська губернії. А 1802 р. з Київської, Волинської і Подільської губерній було створено нове Київське генерал-губернаторство. З приєднанням Бессарабії до Росії 1812 р. Новоросійське генерал-губернаторство отримало назву Новоросійсько-Бессарабського. Здійснення такого поділу України й запровадження нових структур місцевого управління мало свідчити, що в «Малоросії зберігаються і не порушуються старі права й малоросійський народ судиться за своїми законами».
Генерал-губернатори і губернатори України зосереджували у своїх руках вищу місцеву адміністративну, поліційну й судову владу. В їхньому розпорядженні були війська, поліція і жандармерія. Губернатор і весь комплекс очолюваних ним органів становили місцеві установи Міністерства внутрішніх справ. Разом з тим губернатор як найвища посадова особа губернії очолював місцеві структури центральних міністерств. Особливе місце в цих структурах займала Казенна палата, що входила до Міністерства фінансів. У її віданні перебували:
податкова справа, продаж солі, винні відкупи, будівництво шляхів, казенних будівель тощо.
З 1827 р. важливу роль у системі губернського державного правління почали відігравати органи політичної поліції — корпус жандармів, підпорядкований начальникові третього відділення «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії» графові Бенкендорфу. На території Росії було створено п'ять округів корпусу жандармів. Губернії України увійшли до складу 3-го і 4-го жандармських округів. З самого початку свого існування жандармерія стала головним органом у боротьбі з національним і революційним рухом. Вона діяла в тісному контакті з губернською адміністрацією. Вища влада комплектувалася з найзаможнішого дворянства. Йому належали й ті чиновницькі посади в губернських установах, які заміщалися за призначенням губернатора.
Крім губернських правлінь до системи місцевого управління відносилися органи місцевої дворянської корпорації — дворянські зібрання (повітові й губернські), що складалися з родових дворян. Зі свого складу вони обирали постійно діючі органи — предводителів дворянства, депутатів дворянського зібрання, секретарів, засідателів. Через ці органи дворяни розв'язували свої станові проблеми, обирали з-поміж себе осіб до'державних установ. Право на участь у дворянських зібраннях мали всі дворяни, але виборчим правом користувалися лише ті з них, хто досяг 25 років, мав чин на державній або військовій службі й прибуток не менший 100 крб. на рік. Дворянське самоуправління юридичне забезпечувалося насамперед «Жалуваною грамотою дворянству».
З боку держави повітами управляли запроваджені «Установленням про губернії» нижні земські суди. На них було покладено адміністративні, слідчі й судові функції, а також полі-ційний нагляд. Власне кажучи, це були поліційні установи, покликані забезпечувати спокій і громадський порядок — приборкувати бунти, припиняти дії політичного характеру, розганяти несанкціоновані зібрання, а їх учасників притягувати до відповідальності, карати, застосовувати примус до неплатників податків і тих, хто ухилявся від виконання повинностей, контролювати діяльність різних громадських установ. Наказ чинам поліції 1837 р., окреслюючи обов'язки поліційних органів включно із нижніми земськими судами, рекомендував їм не лише до винних з погляду поліції, а й до підозрюваних вживати таких заходів, «які за умов, що склалися, будуть дійовими та зручними». На власний розсуд земські суди могли використовувати війська для придушення народних виступів. Зосередивши у своїх руках величезну владу, ці суди неподільно верховодили у повітах.
Там-таки поряд з поліційними функціонували й інші органи управління, зокрема повітові казначейства при Міністерстві фінансів та окружні правління Палати державного майна.
І в державному управлінні міст поряд з виборними установами (міськими радами, магістратами, ратушами) головну роль відігравали поліційні органи. У значніших містах керували управи благочиння — знову ж таки поліційні органи, створені 1782 р. відповідно до «Статуту благочиння». Вони складалися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Великі міста було поділено на дільниці й квартали на чолі з дільничними приставами і квартальними наглядачами. Кадри міської поліції призначалися губернатором, точніше губернським правлінням. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У низці великих міст із жвавою торгівлею, зокрема в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. було запроваджено особливе управління — градоначальство. Маючи широкі повноваження, градоначальники керували поліцією, митницями, громадськими установами, судом і прирівнювалися до губернаторів, але не підлягали їм. Вони отримували вказівки від царя або міністра внутрішніх справ.
Отже, можна сказати, що державний устрій України, яка перебувала в складі Російської імперії, мав усі ознаки поліційної держави. Керівну верхівку очолював імператор. Самодержавство закріплювалося законодавством. Ті правові акти України, які не суперечили законам Російської імперії, якийсь час співіснували з ними. •
У другій половині XIX ст. територія України залишалася в складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Криза феодально-кріпосницької системи в Російській імперії примусила царський уряд, політичну еліту держави здійснити низку соціально-політичних реформ: селянську, судову, земську, військову тощо. Головною подією стала селянська реформа, започаткована маніфестом Олександра II й Положенням про вихід селян з кріпосної залежності від 19 лютого 1861 р. Ці й наступні закони проголошували скасування кріпосного права й породжували надію у селян, що вийшли з кріпосної залежності, жити вільно і створювати для себе кращі матеріальні умови. Цих людей у юридичних документах почали називати «сільськими обивателями». За ними формально було закріплено такі права: брати шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої сімейні й господарські справи, купувати нерухоме майно, вести торгівлю й тримати ремісничі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися в цехи, вступати в купецькі гільдії. Селяни ставали суб'єктами права та судового процесу — за ними закріплювалося право подавати позов і відповідати в суді, а також виступати представниками сторін. На зразок міських обивателів у селах створювалися волосні й сільські органи самоуправління та суду, що підлягали царській бюрократії — повітовій адміністрації. Зміни у правове становище селян внесла земська реформа 1864 р., за якою сільські обивателі зі свого складу обирали незначний процент гласних земських повітових зібрань.
Разом з тим селяни упродовж багатьох років ще залишалися економічно залежними від поміщиків. Доки селянин сплачував викуп за земельну ділянку, доти він не міг повною мірою користуватися правоздатністю. В період сплати викупних платежів селянин вважався «тимчасово зобов'язаним» (напівзалежним). Він мав право власності лише на рухоме майно, а хати, земельні ділянки та інша нерухомість вважалися власністю поміщика. Селянин не мав права відмовитися від земельного наділу, а за користування ним мусив сплачувати оброк або відробляти панщину. Розмір оброку за користування землею становив від 1,5 до 3,5 крб. і більше з кожної ревізької душі. Плата за наділ у Лівобережній та Правобережній Україні, де існувало подвірне землекористування, визначалася в розмірі 5,1 крб., а в населених пунктах Південної України і в частині Харківської та Чернігівської губерній вона сягала 9 крб. Конкретні правила поземельних відносин поміщиків із тимчасово зобов'язаними селянами визначалися статутними грамотами, що розроблялися самими поміщиками. В них також закріплювалися повинності усієї сільської громади («миру») за користування земельною ділянкою окремим селянином. Закріплення таких відносин отримало назву «кругова порука».
Держава, розуміючи, що селянам важко буде викупити землю, надавала їм позику. Її отримали безпосередньо поміщики у вигляді готівки або цінних паперів. Ці кошти селяни мали сплачувати державі протягом 49 років, вносячи щорічно певну суму і ще 6 % від суми позики.
Крім кріпосних селян, які до реформи мали земельні наділи, були ще й дворові кріпосні робітники. Спеціальне «Положення про устрій дворових людей» і «Правила про кріпосних робітників» наділяли ці групи сільського населення всіма тими правами, що їх мали селяни, котрі вийшли з кріпосної залежності. Але за ст. 6 «Положення» земельний польовий наділ отримували лише ті, хто користувався земельною ділянкою або виконував повинності при обробці орних ланів. Усі інші дворові селяни й кріпосні робітники присадибними землями не наділялися. За законом дворові люди зобов'язувалися за надану їм особисту волю протягом двох років сумлінно служити або сплачувати оброк. Поміщикові, якому з тих чи інших причин було не вигідно утримувати дворових, дозволялося позбутися їх достроково.
Становище удільних селян регулювалося спеціальним положенням від 26 червня 1863 р., за яким всі удільні селяни упродовж двох років переводилися до розряду селян-власників. Їм надавалося право негайного викупу наділу, записане за ними в табелі, а в разі його відсутності наділ визначався за нормою, встановленою для даної місцевості.
Закони стосовно державних селян вийшли лише 18 січня і 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання Міністерства державного майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні загальним губернським, повітовим та місцевим установам. Другим законом визначався порядок поземельного устрою. За селянами закріплювалися в основному ті землі й угіддя, які перебували у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу в малоземельних місцевостях і 15 десятин — у багатоземельних. Наділи цих селян обкладалися щорічним державним оброчним податком, розмір якого в багатьох районах України зріс на 10—15 %. На цю категорію селян також поширювалася кругова порука.
Як випливає з короткого огляду правових документів, селянська реформа проводилася в інтересах дворян. Водночас ця реформа за своїм соціально-економічним змістом була буржуазною, бо відкривала шлях для розвитку капіталізму, а також демократичною, оскільки здійснювалася під тиском основної маси народу й сприяла становленню нових громадсько-політичних інститутів у державі.
Селянська реформа внесла суттєві зміни у дворянське середовище. Наступними роками стан дворян-поміщиків розколовся на дві верстви: 1) дворянство, що будувало своє господарство на капіталістичному грунті і являло собою велику землевласницьку буржуазію; 2) поміщики, які, спираючись на відробіткову систему, становили верству дворян-напівкріпо-сників. Обидві ці групи були взаємопов'язані, оскільки в основі їхньої економічної могутності лежало привілейоване феодальне землеволодіння. До прошарку обуржуазнених дворян прилучилася група великих землевласників з інших станів. Царське законодавство охороняло інтереси усіх прошарків дворян-землевласників. Звід законів закріпив за ними чільне місце в переліку станів. Привілеї та пільги дворян було доповнено, зокрема, наданням їм права на одержання кредиту Державного дворянського банку й приватних земельних банків під заставу земель, встановлювалися премії за реалізацію за-кордоном сільськогосподарської продукції, особливо цукру. В створених після 1864 р. земствах дворяни займали високі посади. Згідно з законом 1889 р. земські начальники обиралися лише з потомствених дворян. Відповідно до «Статуту про загальний військовий обов'язок» 1874 р. дворян залучали до військової служби, але для них встановили пільги, які забезпечували їм посади офіцерів, а термін служби було скорочено. Разом з тим дворянство поступово втрачало пріоритети в суспільстві, розшаровувалося. Підприємливіші з них становили велику групу фабрикантів і заводчиків. Права цієї групи дворян, що переходили до буржуазного стану, також було закріплено в законах. Інакше кажучи, реформи щодо селян сприяли зростанню чисельності буржуазії, яка поповнювалася вихідцями з різних станів, передовсім дворянського.
У рамках законодавства про стани царизм вживав заходів, які сприяли розширенню прав буржуазії. Особливе значення для пожвавлення підприємницької діяльності буржуазії мали фінансова й кредитна реформи, згідно з якими підприємці отримали право користуватися різними формами державного кредиту, розгалуженою мережею громадських і приватних банків. В Україні діяло чимало контор, відділень і філіалів Державного банку, Державного дворянського земельного банку та ін. У 33 містах України функціонували міські громадські банки, а в повітах і губерніях — позикоощадні каси земств. Розвиток банківської системи сприяв формуванню нової соціальної групи — банкірів. Царизм, підтримуючи зростання промислових, торгових, банківських акціонерних компаній, надавав їм пільги.
Заходами царського уряду поступово здійснювався перехід поміщицьких господарств від відробіткової системи до вільного найму. У 80-х рр. в губерніях Правобережжя 54 % земельної площі в поміщицьких маєтках оброблялися вільнонайманими робітниками. В губерніях Лівобережжя наймана праця використовувалася рідше й тісно перепліталася з відробітками. У шести губерніях України — Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Київській, Подільській і Волинській — переважала капіталістична система землеробства. Ці приклади свідчать про становлення сільської буржуазії. Частина поміщиків за браком умов, необхідних для організації сільськогосподарського виробництва на капіталістичних засадах, або з інших причин укладала угоди про оренду землі. Із середовища орендарів також виростав новий стан господарів-власників, названий куркулями. Ними були переважно селяни. Інакше кажучи, селянська реформа сприяла розвиткові капіталізму в сільському господарстві, який супроводжувався соціальним розшаруванням. З селянства формувалися пролетаріат і буржуазія.
У більшості губерній України робітничий клас зростав за рахунок зубожілого селянства й міської бідноти. Серед робітників виділялося його ядро, виховане мануфактурою і великою майстернею. 1887 р. загальна кількість промислових робітників України становила близько 425 тис. осіб, причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисловості Катеринославської губернії. Проте промислові робітники становили лише 7 % робочої сили. Їхнє правове становище тривалий час залишалося невизначеним. Фабриканти, заводчики, промисловці встановлювали на свій розсуд умови найму, робочий час і розміри заробітної плати, запроваджували складну систему штрафів і санкцій, що робило жалюгідним становище робітників. Штрафи забирали в них до половини і навіть більше заробітку. Політичних прав робітники не мали. І лише у 80-х рр. під впливом масового страйкового руху царизм став на шлях правового регулювання відносин між робітниками й фабрикантами. З червня 1886 р. і 2 червня 1897 р. було прийнято головні фабричні закони, що започаткували правове оформлення відносин між робітниками й буржуазією. Так, у законі про штрафи від 3 червня 1886 р. зазначалося, що штрафи не можуть перевищувати третини заробітку, а штрафні кошти повинні спрямовуватися на забезпечення потреб самих робітників. Разом з тим закон передбачав суворі покарання за участь у страйках, особливо за керівництво ними. Законом про скорочення робочого дня на фабриках і заводах від 2 червня 1897 р. встановлювався робочий день тривалістю до 1! ,5 години і святковий відпочинок. Видання цих законів свідчило про те, що робітничий клас став значною суспільною силою.
Реформи 60 — 70-х рр. додали Російській імперії деяких елементів буржуазної державності, не змінюючи її суті. В управлінні країною царизм зберіг стару феодальну систему державних органів і навіть посилив їхню владу. Але в організації і діяльності старих установ монархії з'явилися нові елементи: представників буржуазії стали частіше запрошувати як членів дорадчих галузевих установ міністерств (комітетів, рад); у міністерствах було здійснено децентралізацію діяльності з розширенням повноважень місцевих органів; вищі державні органи (Комітет міністрів, Державна рада, Сенат) чимдалі більше уваги приділяли вирішенню справ, пов'язаних з підприємницькою діяльністю буржуазії, з акціонерними товариствами і компаніями. В пореформений період створюються виборні представницькі установи адміністративно-господарського управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді). Закладаються підвалини буржуазного судоустрою і судочинства, гнучкіші форми фінансового контролю і цензури, закріплюються принципи всестановості в комплектуванні армії, діяльності органів народної освіти. До старих органів державного управління 1861 р. додалася Рада Міністрів, яка складалася з міністрів, головних управляючих, голів Комітету міністрів і Державної ради та наближених до імператора осіб. Головою Ради Міністрів був імператор. Йому належало право вносити на розгляд Ради усі питання. Рада Міністрів розглядала й обговорювала заходи загальнодержавного значення. До неї над
ходили матеріали і висновки про роботу окремих комісій, комітетів і установ, що розробляли законопроекти буржуазних реформ. На розгляд Ради подавалися звіти міністрів, а також «всеподданейшие» доклади з пропозиціями перетворень і реформ.
У другій половині XIX ст. ще існували старі адміністративно-територіальний поділ і управління територіями. Повноваження губернатора й губернського управління залишалися надзвичайними, революційний рух, який чимдалі зростав, підштовхував уряд до посилення влади губернатора. 1866 р. губернатори отримали право ревізії всіх цивільних установ губернії незалежно від відомства. «Положенням про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою» (1881 р.) царизм надав генерал-губернаторам і губернаторам право оголошувати місцевості у стані посиленої охорони. Враховуючи те, що з падінням кріпосного права вотчинна поліція поміщиків втратила своє значення, уряд здійснив поліційну реформу. 25 грудня 1862 р. було затверджено «Тимчасові правила» про устрій поліції, згідно з якими в 44 губерніях Російської імперії включно з Україною старі поліційні органи в кожному повітовому місті (городничий та його канцелярія) і повітові (земський справник і земський суд) об'єднувалися в повітове поліційне управління на чолі із справником. Останні призначалися губернатором з місцевих дворян. В губернських містах було створено міські поліційні управління, що називалися «присутствіями». Паралельно з поліційними функціонували губернські жандармські управління. Централізація міської і повітової поліції посилювала владу справників, у провадженні яких перебували основні справи поліційного управління міста і повіту. Влада справника поширювалася на весь повіт. У кожному повіті під головуванням предводителя дворянства або справника діяли розпорядчо-виконавчі й дорадчі органи з повітових чиновників. Згадуване вище «Положення» від 1881 р. максимально розширило компетенцію поліційних і жандармських управлінь. У місцевостях, оголошених на становищі надзвичайної охорони, поліція і жандармерія отримали право своєю владою заарештовувати підозрілих осіб і робити обшуки, використовувати військово-поліційні сили для забезпечення порядку і законності.
Управи благочиння було замінено в містах канцеляріями обер-поліцмейстерів, поліцмейстерів і градоначальників. У складі цих установ поряд з розпорядчими, виконавчими та інспекгорськими відділеннями з'явилися ще й розшукові, які започаткували кримінальний розшук. Пізніше вони отримали назву охоронних відділень (охоронки).
В містах запроваджуються управління міським поліційним телеграфом, медичне поліційне управління, адресні столи і бюро, управління річкової і фабричної поліції та ін. Міста поділяються на частини, а частини — на дільниці й околотки на чолі з приватними приставами й околоточними наглядачами.
Як уже зазначалося, для селян, що вийшли з кріпосної залежності, було створено селянські станові установи на зразок тих, які вже існували у першій половині XIX ст. серед державних і удільних селян: сільські й волосні сходи, сільські й волосні посадові особи, очолювані сільськими старостами і волосними старшинами, волосні правління і волосні суди. Ці органи були додатковою ланкою в адміністративно-поліцій-ній урядовій системі управління. Компетенція селянських станових установ обмежувалася. Сільський сход обирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні чвари, займався поділом і перерозподілом земель всередині сільського співтовариства, розписом оброків, повинностей і т. п. В обов'язки сільського старости входили скликання і розпуск селянських сходів, забезпечення виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного правління, нагляд за станом мостів, доріг тощо. Волосний сход складався з представників сільських і волосних посадових осіб на чолі з старшиною, а також десяти двірників (виборних від кожних із десяти дворів). Волосне зібрання обирало волосних посадових осіб, представників на попередній з'їзд для обрання гласних у повітове земське зібрання, розв'язувало господарські проблеми волості (остання являла собою сукупність кількох поселень), затверджувало рішення сільських сходів. Обраний волосним сходом на три роки волосний старшина виконував поліційні функції: стежив за «дотриманням громадського порядку, спокою і благочиння у волості». Йому підпорядковувалися сільські старости й інші посадові особи волості, а також волосне правління, що складалося зі старшини, старост, збирачів податків, одного-двох засідателів і писаря. Писар призначався мировим посередником, а пізніше земським начальником і відігравав важливу роль. Волосний сход щороку обирав волосний суд, який становив колегію з 4—12 суддів. Цей становий селянський суд розглядав спори й суперечки між селянами (якщо сума позову не перевищувала 100 крб., а також дрібні кримінальні справи.
Для узгодження питань між поміщиками й селянами на період селянської реформи царський уряд створив інститут мирових посередників, який існував до 1874 р. Спочатку його замінило повітове з селянських справ «присутствіє», а законом від 12 липня 1889 р. на зміну всім цим установам прийшли адміністративно-судові особи — земські начальники, вихідці з дворян, що отримали широкі повноваження стосовно затвердження рішень селянських установ, усунення посадових осіб у них, покарання селян.
Після 1861 р. розгорнувся процес завершення еволюції міських станів у буржуазне суспільство. У зв'язку з цим царський уряд з 16 червня 1870 р. починає здійснювати міську реформу на основі Міського положення, за яким створюються міські думи й управи. На них покладалися адміністративні та господарські завдання. Міські думи й управи займалися питаннями благоустрою міст, шкільної освіти, медичної допомоги, благодійництва, торгівлі, кредиту та ін. Міські органи управління обиралися на чотири роки платниками податків по трьох виборчих куріях (великих, середніх і дрібних платників податків), кожна з яких обирала однакову кількість гласних. Останні становили думу. Міська дума як розпорядчий орган зі свого складу обирала виконавчий орган — міську управу, до якої входили голова і члени. Міський голова очолював думу й управу. Міська управа мала постійну канцелярію з розгалуженням на відділи, які займалися окремими питаннями міського життя. При управі створювалися постійні і тимчасові виконавчі комісії. Керівну роль у міських думах відігравали платники великих податків — міська буржуазія. Положення обмежувало склад думи за релігією, а голову думи — за національною ознакою. Євреї не могли бути обрані головами міських дум. Для нагляду за діяльністю міських дум і управ у кожній губернії створювалися губернські з міських справ при-сутствія із чиновників під головуванням губернатора. 11 червня 1892 р. царський уряд видав нове Міське положення, згідно з яким виборчий податковий ценз замінювався майновим. Внаслідок цього виборчі права отримали лише ті міщани, які мали нерухоме майно, оцінене особливою оціночною комісією в столицях і містах з населенням чисельністю понад 100 тис. жителів на суму не менше 3 тис. крб., у губернських містах — 1000—1500 крб., а в повітових — 300 крб. Зрозуміло, що кількість виборців за новим положенням значно скоротилася.
Дворянські станові органи в пореформений період не змінилися. Під їхньою зверхністю діяли земські установи, створені згідно з «Положенням про губернські і повітові земські установи» від 1 січня 1864 р. Законом було визначено механізм утворення земських установ. Земства складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів — повітових і губернських земських управ. До повітових зборів входили гласні (депутати), обрані на трирічний термін на зборах виборців окремо по трьох куріях: 1) з'їздів землевласників;
2) зборах міських власників; 3) волосних сходах. Для участі у виборах по перших двох куріях встановлювався майновий ценз: для землевласників — володіння маєтком від 200 до 800 десятин і більше, для міських власників — володіння підприємствами з річним оборотом до 6 тис. крб. або нерухомим майном у невеликих містах від 500 крб. і більше, а з населенням понад 10 тис. чол.— від 3 тис. крб. і більше. У третій селянській курії виборчим правом користувалися всі селяни-домохазяї, але вибори тут були двоступеневі. Спочатку на волосних сходах обиралися представники даного повіту, які потім обирали гласних повітових земських зборів. Усі три курії обирали зумовлену Міністерством внутрішніх справ кількість гласних в повітове земське зібрання, як правило, з перевищенням гласних від землевласників. Повітові земські збори обирали також визначену кількість гласних до губернського зібрання. У повітові земства обиралося від 10 до 96 гласних, угубернські — від 15 до 100 (див.: Хрестоматія з історії Української РСР.— К., 1959. Т. 2. С. 52). Повітові губернські зібрання створювали управи, які діяли три роки. На чолі зібрань і управ були виборні голови, які не лише керували діяльністю земств, а й представляли їх у місцевих урядових установах (головним чином у присутствіях). Головами земських зібрань, як правило, були предводителі дворянства. Землевласники, зайнявши провідне становище у земствах, спрямовували їхню діяльність у своїх майнових інтересах. Зведені дані свідчать, що до губернських земських установ обиралося: дворян — 74 %, селян — 10,6 %, інших — 15 % (див.: «История СССР XIX — нач. XX веков».— М., 1987).
Функції земських установ були обмеженими. Вони зводилися до підтримання в належному стані місцевих шляхів, організації медичної допомоги населенню, будівництва й утримання шкіл, налагодження поштового зв'язку, збирання і подання в державні органи статистичних відомостей, розподілу державних грошових коштів. Діяльність земств перебувала під суворим контролем урядових органів — губернатора і поліції. Губернатор міг скасувати будь-яку постанову земства, мотивуючи це порушенням закону або тим, що вона суперечить державним інтересам. Для контролю за земствами було створено губернське з земських справ присутствіє, за допомогою якого губернатор здійснював нагляд за діяльністю земств. 12 червня 1890 р. царський уряд провів т. зв. контрре-форму, прийнявши нове «Положення про губернські і повітові земські установи», яке внесло зміни у виборчу систему й значно обмежило повноваження цих установ. Однак земства стали осередками народно-представницького руху в Російській імперії. В Україні він був найактивнішим.
Політичні реформи в Російській імперії не розв'язували національних проблем. Навпаки, запровадження, наприклад, загальних судів в Україні потрібно було царизму ще й для здійснення русифікаторської політики. Міністр юстиції К. І. Палєн у своїй записці 7 серпня 1875 р. писав, що запровадження в західних губерніях імперії судової реформи у повному обсязі бажане не лише в інтересах правосуддя, айв інтересах об'єднання, обрусіння наших окраїн (див.: Щербина П. Ф. Судеб-ная реформа 1864 года на Правобережной Украине.— Львов, 1974. С. 109). Всілякі вияви національного життя (освітній рух українських громад, наукова діяльність української інтелігенції у вивченні української історії, мови та ін.) стали приводом для обвинувачення українофілів у сепаратизмі й намаганнях відірвати українські землі від Росії. Таємні циркуляри міністра внутрішніх справ П. Валуєва у 1863 і 1876 рр. мали на меті завдати нищівного удару українству (заборонялося друкувати українською мовою всі оригінальні твори й переклади, крім історичних документів, ставити українські сценічні вистави, читати лекції тощо). Цей вияв шовінізму з боку царизму спонукав до боротьби, до захисту прав українців. Видатний політолог, мислитель України М. Драгоманов, виступаючи проти насильства над українцями, вперше вводить в політичний словник такий термін, як «права людини».
Соціально-політичні реформи другої половини XIX ст. в Російській і Австро-Угорській імперіях сприяли швидкому розвиткові капіталістичних відносин. На зламі XIX — XX ст. економіка обох імперій вступила у стадію монополізму. В Україні чимдалі більше зростала концентрація промислового й фінансового капіталу в усіх галузях, особливо провідних:
кам'яновугільній, гірничій, металургійній, цукровій. Зазначимо й те, що частка промисловості України в загальному промисловому виробництві Росії становила: з видобутку вугілля — 70,2 %; залізної руди — 72,3 %; з виробництва чавуну — 67,1 %; заліза і сталі — 57,2 %; цукру-піску — 80 — 85 % (див.: Очерки развития народного хозяйства УССР.— М., 1954).
Безпосереднім наслідком концентрації виробництва було зосередження на підприємствах значної кількості робітників. 1902 р. на великих підприємствах з чисельністю робітників понад 500 осіб працювало 40 % усіх робітників. А в цукровій галузі цей процент концентрації був іще значнішим.
Разом з тим прогресивність капіталістичного розвитку поєднувалася з безліччю феодальних, докапіталістичних відносин, і насамперед з поміщицьким землеволодінням. За статистичними даними 1905 р., земельні володіння поміщиків і селян в Україні характеризувалися так: 32 500 поміщиків володіли 10,9 млн. десятин землі, в середньому на кожного припадало 834 десятини, а кожна з 97 таких родин, як Браницькі, Потоцькі, Терещенки, мала понад 20 000 десятин. Тим часом З млн. селянських дворів володіли 20 млн. десятин землі, в середньому близько 6 десятин на двір. Серед селян була значна кількість малоземельних або безземельних. Основна частина селян мусила працювати на поміщицьких володіннях, отримуючи незначну плату.
Економічне піднесення капіталістичної промисловості й капіталізованого сільського господарства супроводжувалося посиленням гніту, що призводило до загострення суспільних суперечностей, зростання революційного і національного руху.
Домагаючись поліпшення економічних умов життя, підвищення заробітної плати, скасування викупних платежів, повернення дореформених земельних володінь, народи Російської імперії, в т. ч. й український, у ході розпочатої революції 1905 р. висунули такі політичні вимоги: ліквідація самодержавства, встановлення демократичної республіки, забезпечення громадянських прав і свобод, скасування поміщицького землеволодіння і запровадження 8-годинного робочого дня. В момент найвищого піднесення революції, що припав на жовтень — грудень 1905 р., царизм змушений був піти на реальні поступки. 13 жовтня 1905 р. голова Комітету міністрів граф С. В. Вітте склав на ім'я імператора Миколи II доповідь з пропозицією здійснити реформи, які б спрямували Російську імперію «до ладу правового на базі громадської свободи». Цар схвалив цю доповідь і доручив підготувати відповідний законопроект. Такий документ під назвою «Маніфест про вдосконалення державного порядку» було підготовлено й підписано Миколою II 17 жовтня. В ньому декларувалися громадянські свободи слова, друку, недоторканності особи, совісті, зборів і союзів, виборів до Державної думи тощо. Остання мала стати законодавчою установою. В розвиток цього закону було оприлюднено низку правил про тимчасові видання (пресу), про товариства й союзи, а 23 квітня 1906 р. вийшов новий текст «Основних державних законів». Старе визначення: «Імператор російський є монархом самодержавним і необмеженим» (ст. 1 «Основних державних законів», 1831 р.) було замінено новим, гнучкішим формулюванням: «Імператорові всеросійському належить верховна самодержавна влада... підкорятися владі його не тільки на страх, а й на совість Бог наказує». Таким чином, із тексту «Основних державних законів» було вилучено конкретний термін «необмежений», але зберігся другий — «самодержавна влада», що в принципі нічого не змінило, оскільки ці два поняття тотожні. Наступні статті підтверджували священність і недоторканність особи імператора, його право на остаточне затвердження законів та ін. Ст. 86 «Основних державних законів» закріпила двопалатну законодавчу систему у вигляді двох самостійних органів: Державної думи і Державної ради та їхні повноваження.
Питання про створення Державної думи поставили народ і політичні партії на самому початку революції 1905 — 1907 рр. 18 лютого 1905 р. було оприлюднено рескрипт (розпорядження) на ім'я міністра внутрішніх справ А. Г. Булигіна, в якому Микола II наказував підготувати законопроект щодо організації представницьких державних органів і «залучити най-достойніших, довір'ям народу наділених, обраних від населення людей» до участі в попередній розробці й обговоренні «законодавчих передбачень» при умові збереження непорушності основних законів імперії. Такий законопроект було підготовлено й затверджено царем 6 серпня 1905 р. під назвою «Установлення Державної думи». До нього додавалося «Положення про вибори до Державної думи». Ці закони визначали дорадчий характер майбутньої Державної думи, яку тут-таки «охрестили» як «булигінську». За цими законами частина населення (жінки, військові, учні, міська біднота, чимало неросійських народів, робітничий клас) не отримала виборчих прав.
Вибори до Думи проводилися за системою курій, тобто розподіл виборців здійснювався за становими і майновими ознаками. Було створено три курії: 1) землевласницьку; 2) міську; 3) селянську. Для першої курії встановлювався земельний ценз від 100 десятин або при наявності нерухомості щонайменше на 15 тис. крб. Землевласники, які не мали цього цензу, обирали своїх уповноважених на попередній з'їзд. Повітовий виборчий з'їзд землевласників обирав виборщиків, а останні на губернському з'їзді виборщиків обирали депутатів. Друга курія складалася з міської буржуазії з досить великим майновим цензом і обирала своїх представників за схемою першої.
Для селян (крім Сибіру й Польщі) цензу не вимагалося, але було встановлено складну чотириступеневу систему виборів: сільські сходи обирали десятидвірників, ті на волосних сходах — уповноважених, останні на повітових з'їздах — виборщиків, а вже на губернських виборчих зібраннях обирали встановлену законом кількість членів Державної думи.
Обмеження для значної частини населення виборчих прав стало однією з причин загострення політичної ситуації і зриву виборів. Згадуваний «Маніфест про вдосконалення держаного порядку» від 17 жовтня 1905 р. виправив становище. На основі Маніфесту було підготовлено додатковий виборчий закон (затверджений царем 11 грудня 1905 р.), який надав виборчі права ще й робітникам. У кожній губернії створювалася робітнича курія. Для робітників запровадили триступеневу систему виборів. Право голосувати отримали робітники (чоловіки) підприємств, де працювало 50 і більше осіб. Кожне підприємство обирало одного уповноваженого. Великі підприємства обирали по одному уповноваженому від кожної тисячі робітників. Уповноважені робітників губернії збиралися на губернське зібрання уповноважених від робітників, на якому обирали виборщиків, а останні за квотою — депутатів Думи. Вищеназваний закон надав виборчі права міщанам (ремісникам, дрібним чиновникам та іншим категоріям населення).
Доповнення до «Положення про вибори до Державної думи» стали приводом до підготовки нового закону під назвою «Установлення Державної думи», який було обговорено й ухвалено на спеціальній нараді 20 лютого 1906 р. За цим законом встановлювався п'ятирічний термін діяльності Думи. Але цар мав право будь-коли розпустити її та призначити нові вибори. Для Думи визначалися такі повноваження: розгляд питань, які вимагали видання законів і внесення змін; державний розпис доходів і витрат; обговорення і затвердження звітів державного контролера з виконання державного розпису; справи про будівництво залізничних шляхів за рахунок казни; справи про заснування компаній на акціях; справи, які ініціював цар. Формально Думі належало право законодавчої ініціативи. Разом з тим одна із статей «Установлення Державної думи» констатувала: «Державна дума може порушувати справи про скасування або зміну чинних і видання нових законів, за винятком «Основних державних законів». Цим усе сказано. Бо згідно з новим законом уся повнота влади (в т. ч. й законодавча) належала царю. В Думі цілковиту перевагу мали панівні стани. Із загальної кількості депутатів 1-ї Думи поміщики й буржуазія здобули 58 % місць.
Основним питанням 1-ї Думи було аграрне. Дума розглянула й низку інших питань (про скасування смертної кари, про громадянську рівноправність, асигнування позакошторисних кредитів на продовольчу допомогу голодуючим та ін.). Але жоден з цих законопроектів не набув чинності. Не-вдоволений складом і характером діяльності Державної думи Микола II підписав 9 липня 1906 р. наказ про її розпуск і вибори до 2-ї Думи.
В умовах спаду революції на початку 1907 р. уряд провів вибори до 2-ї Думи. Кадети втратили половину місць (із 179 до 98). Значно зросла кількість лівих фракцій. Незважаючи на це, кадети зберегли керівництво.
Центральним в цій Думі було аграрне питання. Крім того розглядалися: продовольче питання, розпис бюджету на 1907 р., набір новобранців, скасування надзвичайного наказу про військово-польові суди, реформи місцевого суду. Але й 2-а Дума не виправдала сподівань царизму, і маніфестом від 3 червня 1907 р. її було розпущено. Знову призначалися вибори. За новим виборчим законом кількість виборщиків від дворян зросла на 33 %, а виборщиків від селян зменшилося на 56 %. Міську курію було поділено на дві частини: до першої увійшли представники великої і середньої промислової і торговельної буржуазії, поміщики, багаті чиновники, власники значного нерухомого майна, а до другої — представники дрібної буржуазії (дрібні власники нерухомості, квартиронаймачі, ремісники, чиновники та інші). Кількість виборщиків від другої міської курії значно урізали. Виборчі права робітників обмежили ще більше. Від українських губерній за новим законом обиралося 25 робітничих виборщиків замість 40, передбачених старим виборчим законом. З 442 депутатів до 3-ї Думи обрали 252 поміщиків. Від України в Думі було 111 депутатів, у т. ч. 64 поміщики, 13 священнослужителів і лише 20 селян. За партійною належністю депутати розподілялися так: від чорносотенних партій — 114, октябристів — 143, кадетів і близьких до них осіб — 104, трудовиків — 14, соціал-демократів - 19.
3-я Державна дума підтримувала всі заходи царського уряду, спрямовані на збереження старого суспільно-політичного ладу та зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин в імперії. Разом з тим під тиском робітничих, селянських та інших депутатів Дума розглянула значну частину законопроектів, які сприяли поліпшенню становища цих соціальних верств.
Із закінченням повноважень 3-я Державна дума 9 червня 1912р. припинила свою діяльність. Царський уряд заздалегідь, ще з січня 1912 р., почав готувати нову виборчу кампанію. Внаслідок цього фракції табору урядової підтримки отримали в 4-й Державній думі 283 місця, ліберали — 128, а соціал-демократи — лише 14, з них 8 місць належали меншовикам.
Разом з прийняттям закону про «Установлення Державної думи» комісія, що працювала над цим законом, за ініціативою бюрократичних кіл Російської імперії підготувала два законодавчих акти: «Про перетворення установ Державної Ради» (20 лютого 1906 р.) і «Установлення Державної Ради» (23 квітня 1906 р.). Ці закони визначали склад, структуру і компетенцію оновленої Державної ради. Остання залишалася дорадчою установою, але її діяльність було узгоджено з роботою Державноїдуми. Формувалася Державна рада шляхом призначення однієї частини її членів царем і обрання другої частини земствами, дворянськими зібраннями й буржуазією. Склад членів Ради повинен був оновлюватися протягом дев'яти років, по третині кожних три роки. Формально Рада мала рівні права з Думою, фактично ж Рада остаточно затверджувала законопроекти або відхиляла їх, якщо вони не задовольняли уряд.
У державному апараті Російської імперії Державна рада і Державна дума займали провідне місце. Хоч вони й не стали справжніми законодавчими органами в державі, їхня діяльність сприяла переходові від імперської влади до конституційної (народно-представницької). На той час обидві палати (Дума і Рада) згідно з «Основними державними законами» змушені були підтримувати політику царизму й згуртовувати поміщиків, буржуазію та їхні прошарки. Коли ж уряд виявився неспроможним розв'язувати проблеми під час 1-ї світової війни, частина т. зв. російського парламенту створила «прогресивний блок», який поставив своїм завданням переконати уряд у необхідності «стати на новий шлях», змінити методи управління, здійснити заходи в галузі національної політики, віросповіданні, переглянути земське положення, легалізувати опозиційну пресу тощо. Такий перебіг подій спонукав царя розпустити на початку 1917р. Державну думу й реформувати Державну раду. Але невдовзі й сам царський уряд був ліквідований повсталим народом. На базі Державної думи частина депутатів створила Тимчасовий комітет Державної думи, який 25 лютого 1917 р. перетворився на Тимчасовий уряд держави.
В процесі революційних змін Рада Міністрів перетворилася на постійну вищу урядову установу. На неї покладалося завдання «спрямовувати і об'єднувати дії головних начальників відомств з предметів законодавства і вищого державного управління». До складу Ради Міністрів входили всі міністри, головний управляючий землеустрою і землеробства, обер-прокурор Синоду й державний контролер. Посаду голови Ради Міністрів обіймали відомі в імперії політичні діячі: С. Вітте, І. А. Горемикін, П. А. Столипін. З діяльністю останнього пов'язана ціла низка реформ: судова, аграрна, освітня та ін. За проведення реформ і репресії його вбив есер Д. Багров у київському театрі 1 вересня 1911 р. В умовах 1-ї світової війни Раді Міністрів було надано надзвичайні повноваження: вирішувати більшість справ самостійно від імені царя; затверджувати «всеподданнейшие докладьі» тощо. Незважаючи на такі повноваження, Рада Міністрів як орган монарха не спромоглася загальмувати процеси демократизації, тож у ході революції 1917 р. також була ліквідована.
Місцеве управління, як і в попередні періоди, залишалося в руках губернаторів та їхніх адміністрацій. Спираючись на «Положення про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою» (1881 р.) і закон «Про військовий стан» (1892 р.), губернатори України реалізовували надзвичайні повноваження на управління губерніями. Під їхнім керівництвом втілювався закон «Про запровадження повітової поліційної варти» від 5 травня 1903 р. Ця владна структура, за задумом уряду, мала стати опорою станових приставів замість виборної сільської поліції у справі придушення селянських виступів. У період революції 1905 — 1907 рр. було видано ще низку законів, покликаних зміцнити місцеву владу в боротьбі з революційним рухом. В умовах спаду революції вийшли «Тимчасові правила про періодичні видання» й «Тимчасові правила про товариства і спілки», що обмежували свободу слова, спшок, товариств і зібрань, надану «Маніфестом про вдосконалення державного порядку». Губернатори мали право припиняти діяльність товариств та профспілок і передавати справи про їх остаточне закриття на розгляд спеціально створеним губернським присутствіям у справах про товариства. Лише восени 1906 р. в Україні було закрито 53 профспілки. Особливо жорстоко царизм розправлявся з національними періодичними і неперіодичними виданнями, друкарнями, книжковими магазинами й бібліотеками. Царські укази 1908 і 1909 рр. визнавали всі «інородницькі» (українські) товариства й об'єднання такими, що «загрожують громадському спокою і безпеці», тому вони підлягали закриттю. Не було винятком з цього правила товариство «Просвіта».
На вимоги опозиційної преси й товариств уряд вніс деякі зміни в діяльність земських установ. Відповідно до закону від 20 лютого 1906 р. кожне губернське земське зібрання отримало право обирати по одному члену Державної ради (на трирічний термін), а законом «Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів» у жовтні 1906 р. було скасовано порядок призначення губернатором гласних від селян у земстві з відновленням повітових виборчих з'їздів від селянських громад. 1912 р. повітові земські зібрання і міські думи дістали дозвіл обирати мирових суддів у тих губерніях, де інститут мирових суддів було відновлено. Царським указом від 14 березня 1911 р. «Про поширення дії «Положення про земські установи» на Вітебську, Волинську, Київську, Мінську, Могилівську, Подільську губернії» в цих губерніях засновувалася (щоправда, в куцому вигляді) земська громадська адміністрація.
Залишаючи в руках губернатора всі важелі управління, Рада Міністрів 20 і 27 січня 1907 р. прийняла закони «Про встановлення основних засад устрою місцевого управління» і «Про устрій губернського правління», згідно з якими станові установи замінювалися послідовним ланцюжком безстанових організацій. Сільські громади об'єднувалися у волость. Волость являла собою, за новим положенням, суцільний територіальний округ, до якого входили всі земські володіння «без розрізнення станів і становища їхніх власників». Розпорядчий орган волості (округу) організовувався на виборних засадах, але кількість обраних осіб залежала від питомої ваги майнової власності членів волості, ціновартість якої визначалася в 7500 крб. Виконавчі функції залишалися в руках волосного старшини. Для здійснення контролю за самоврядною волостю встановлювалася особлива посадова особа в управлінні — дільничий начальник. За своїми юридичними повноваженнями він відповідав земському дільничому начальникові, хоча і з обмеженішими компетенціями. Він не мав судових функцій. Волості (округи) об'єднувалися в повіт і утворювали виборне повітове управління, на чолі якого призначався начальник повіту, часто званий віце-губернатором. Таким чином, реформа місцевого управління розширювала вплив і значення виборних установ, які повною мірою допускалися до вирішення справ громадського і господарського життя місцевості. Водночас посилювалася централізація установ урядового апарату, якому підпорядковувалися силові структури жандармерії і поліційної варти. Законами від 20 і 27 січня 1907 р. ліквідовувалися губернське присутствіє і канцелярія. Натомість встановлювалася загальна канцелярія і губернська рада. До її складу входили: губернатор (голова), два його помічники (по адміністративній і поліційній частинах), прокурор окружного суду, керуючий казенною палатою, начальники відділів міністерств і відомств, представники органів самоуправління і фабричний інспектор. Цей колегіальний орган збирався для вирішення лише екстраординарних питань.
Органи державної влади і управління були реформовані в інтересах царизму і поміщицько-феодальних станів.
Джерела та характерні риси права
Різні частини закабаленої царизмом України використовували різні правові норми. Так, у цивільному й кримінальному праві в Новоросійській і Слобідсько-Українській губерніях набуло поширення загальне законодавство Росії, а в лівобережних (Полтавській і Чернігівській) та правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях залишалися чинними нормативні акти XVII — XVIII ст. (Литовські статути, збірники Магдебурзького права, «Саксонське зерцало», законодавство гетьманів України тощо).
У XVIII — на початку XIX ст. правлячі кола Російської імперії намагалися привести українське законодавство у відповідність до російського. Однією з кодифікаційних комісій керував відомий правознавець, автор кількох проектів державних реформ ліберального напряму граф М. Сперанський. 1808 р. він став найближчим радником імператора Олександра І. Тоді ж таки, у 1804 — 1808 рр., М. Сперанський разом з головою української кодифікаційної комісії графом П. Зава-довським та групами кодифікаторів права на чолі з А. Повстанським і Ф. Давидовичем уклав «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі»[3] та «Зібрання цивільних законів, діючих в Малоросії» під назвою «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. Ці збірники містили норми чинного в Україні права. Із 1255 статей «Зібрання малоросійських прав» 515 грунтувалися на нормах Литовського статуту, 457 — на «Саксонському зерцалі», 224 — на Холмсь-кому праві й 58 — на Магдебурзькому праві.
«Зібрання малоросійських прав» і нині залишається цінним джерелом знань про право України XVIII — першої половини XIX ст. У ньому чи не вперше в дореволюційній історії було систематизовано норми цивільного права, зокрема про спадкування, власність, сімейно-шлюбні та інші правовідносини. За змістом — це збірник феодального права. На відміну від попередніх збірників XVIII ст. у ньому знайшли відображення ті правові зміни, що відбулися в Україні у зв'язку з розкладом феодалізму і зміцненням капіталістичних відносин.
Наприкінці 1807 р. відредагований примірник «Зібрання» було передано для перевірки до другої експедиції кодифікаційної комісії другого відділення «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії», де збірник пролежав без руху багато років. Тим часом урядові кола Російської імперії, вбачаючи необхідність у висвітленні норм Литовського статуту, яким ще користувалися судові й адміністративні органи на місцях, ініціювали (наказ міністра юстиції) видання цього статуту в редакції 1786 р. під контролем 6-го відділення тієї ж «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». Литовський статут вийшов у світ 1811 р. в російському перекладі двома книгами. Він містив норми цивільного і процесуального права, що залишалися чинними в Україні під час реформування місцевої влади й управління.
Під керівництвом М. Сперанського було складено Повне зібрання законів Російської імперії (в 45 томах; 1830 р.) і «Звід законів Російської імперії» (в 15 томах; 1832 р.). З поширенням цього «Зводу» на Правобережну й Лівобережну Україну і запровадженням там загальноімперського законодавства втратили чинність норми Литовського статуту. Так було до решти ліквідовано автономію України.
Загалом норми права в усіх сферах його застосування не виходили за межі феодально-кріпосницьких відносин. І лише кілька нових норм, зафіксованих у Х томі, віддзеркалювали буржуазний характер тогочасних майнових відносин та інтереси буржуазії.
1839 р. вийшов Сільський судовий статут, що містив норми феодального цивільного, кримінального і процесуального права, а 1846 р. набуло чинності «Уложення про покарання кримінальні та виправні». Правові норми «Уложення», порівняно з викладеними в XV томі «Зводу законів Російської імперії», розширювали сферу застосування кримінального права й відображали каральну політику царизму.
Вищеназвані джерела охоплювали найважливіші галузі права: цивільне, кримінальне, процесуальне та інші. Коротко зупинимося на деяких із них.
«Звід» унормовував різні види цивільних правовідносин:
право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право та інші. Ці норми в основному були сконцентровані в Х томі, де розкривалася ціла низка важливих юридичних категорій, як-от: право власності, види власності, об'єкти права власності, суб'єкти цього права, види його обмеження та захист. Зазначимо, що з укладенням «Зводу» вперше в російському законодавстві з'явилося поняття «право власності». Воно тлумачилося як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися майном до передачі свого права на нього іншому суб'єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в, інший спосіб. Право власності тісно пов'язувалося із зобов'язальним правом. Регламентувалися загальні обов'язкові вимоги до змісту договору (добровільність, предмет, мета, порядок укладення) та його виду (обмін, купівля-продаж, найм на роботу, позика, доручення, підряд, постачання тощо). Також уперше регулювалися зобов'язальні відносини власників майна та фінансів у разі створення різних товариств (корпорацій).
«Звід» встановлював суворі вимоги дотримання розроблених форм укладення договорів, розширював засоби забезпечення їхньої дієвості (поручництво, неустойка, застава тощо), конкретизував норми відповідальності за порушення умов договору. Інакше кажучи, царський уряд законодавче закріплював права буржуазії, яка була творцем нових суспільно-економічних відносин. Що ж до спадкового права, пов'язаного з правом власності, то у «Зводі» його норми забезпечували матеріальні інтереси прямих і непрямих спадкоємців. Пріоритет надавався чоловікам. У Російській імперії спадкове право грунтувалося на давньому звичаєвому праві, яке, попри деякі зміни в історичному розвитку народів Київської Русі, добре збереглося. Цивільне право захищало власників, у той час як кріпосне селянство, залишаючись об'єктом права, було незахищене законодавче.
В Україні кримінальне право регулювалося нормами, що походили з різних джерел — Литовського статуту (до 1840 р.), пізніше нормами «Зводу законів Російської імперії», а також «Уложенням про покарання кримінальні та виправні» (коротко — «Кримінальне уложення»), яке можна вважати першим у Російській імперії кодексом кримінального права. Він містив загальну і особливу частини, що випливали із «Зводу». Ці правові джерела визначали поняття «злочин» як дію, заборонену законом під загрозою покарання. Такі дії поділялися на тяжкі злочини, злочини і проступки. Відповідальність наставала при наявності умисної дії, а також внаслідок необережності, що спричинили порушення недоторконності прав власності, прав і безпеки суспільства або приватних осіб. За політичні й інші злочини передбачалася сувора відповідальність. Перелік таких злочинів значно розширився. Серед політичних злочинів особливе місце займали антикріпосницькі виступи селян і страйки робітників. Метою покарання за злочинні дії, як і в попередні періоди, було залякування, власне покарання. Про це свідчить величезна кількість смертних вироків та інших надто суворих покарань. Застосовувалося 35 видів покарань — від смертної кари до догани. Покарання визначалися за становим принципом (для дворян, міщан, селян) поліційними органами й судом.
Діяльність судів України, як і будь-якої іншої частини Російської імперії, сприяла зміцненню і захистові економічного й політичного становища дворянства. Разом з тим судова система на українських землях протягом першої половини XIX ст. була неоднорідною. Якщо в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях вона нічим не відрізнялася від тієї, що існувала в центральних губерніях Росії, то в судових установах Правобережної України, а також Чернігівської і Полтавської губерній ще зберігалися деякі місцеві та історичні особливості.
У кінці XVIII — на початку XIX ст. судова система Слобідсько-Української, Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній зазнала реформ, здійснених Павлом І. Потім Олександр І своїм указом від 9 вересня 1801 р. частково відновив судову систему, що склалася відповідно до «Установлення для управління губерній Всеросійської імперії» 1775 р. До цієї системи входили губернські суди з поділом на палати кримінального і цивільного ведення справ. Вони стали другою апеляційною інстанцією для нижчих судів. Судами першої інстанції залишалися станові суди: в повітах — нижній земський суд (він же державний орган управління) для дворян і селян; у містах — магістрати й ратуші.
Палата цивільного губернського суду складалася з голови і радника, які призначалися урядом, чотирьох засідателів (два від дворян і два від купців). Вона розглядала справи про власність, оформляла угоди стосовно кріпосних «душ» (продаж, купівля, обмін тощо).
Палата кримінального губернського суду мала таку саму структуру, як і цивільна. Вона розглядала за першою інстанцією справи про посадові злочини, підпали, порубки та інші, що завдавали шкоди державі. Вироки в цих справах затверджували губернатор і казенна палата. В разі незгоди з рішенням суду, губернатора й казенної палати справа подавалася на розгляд до Сенату. Крім того, кримінальна палата повинна була вносити на ревізію Сенату і такі категорії справ: вироки у вигляді смертної кари або позбавлення честі; справи в обвинуваченні дворян і чиновників у вбивстві, навіть у тих випадках, коли їх визнано невинними. Імператор мав право втручатися в судовий процес і відстрочувати будь-який вирок палати. Справи з незначних злочинів, за які призначалися покарання у вигляді арешту, штрафу чи догани, вирішувалися в палаті остаточно.
Нижні (повітові) суди розглядали справи дворян, державних селян та іншого населення повіту, крім справ поміщицьких селян, які належали до юрисдикції поміщицького суду. Магістрати й ратуші займалися справами купців та міщан. Земські й магістратські суди розглядали як цивільні (з сумою позову до 100 крб.), так і кримінальні справи, що не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Вони не підлягали апеляції та ревізії судами другої інстанції. Ці суди виконували також нотаріальні дії.
Судова система частини Київської, Волинської та Подільської губерній помітно відрізнялася. Тут діяв головний (губернський) суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих судів — повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Головний суд складався з двох департаментів: цивільного й кримінального ведення справ, компетенція яких була такою, як і палат цивільного й кримінального суду. Повітовий суд не підлягав адміністрації і складався з голови (судді), двох підсудків (асесорів), нотаря (писаря). Суд мав четверо возних. Їхньою компетенцією було: огляд потрав, порубок тощо;
оцінка і стягнення заподіяних збитків. Склад суду і возних обирався дворянством. Підкоморські суди вирішували межові спори. Магістрати складалися з двох голів і чотирьох ратманів, які обиралися міською громадою.
Майже такою самою була судова система в Київській і Полтавській губерніях. Тут головною судовою інстанцією також був генеральний суд, який за значенням не поступався палатам цивільного й кримінального суду. Особливість генерального суду полягала в тому, що старшому з генеральних суддів у разі відсутності губернатора й віце-губернатора доручалося тимчасово керувати губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких мав генерального суддю і двох радників, що призначалися урядом, а також п'ятьох засідателів, обраних від дворян на три роки. Повітовий і підкоморський суди цих губерній не відрізнялися від судів Правобережжя.
Поза загальною судовою системою Російської імперії на Лівобережжі діяв совісний суд, започаткований Катериною II і відновлений Олександром І на взірець суду в Англії (суд справедливості). Він складався з призначеного генерал-губернатором судді й шести засідателів, обраних по двоє від кожного стану. Кандидати на посаду совісного судді висувалися кожним судовим органом губернії і затверджувалися губернатором. Цей суд вирішував цивільні справи з метою примирення сторін, а також справи про злочини душевнохворих і малолітніх; справи про чаклунство; справи про скарги на незаконне утримання в тюрмі. Хоч цей суд і вважався позаста-новим, він обслуговував в основному дворян.
1808 р. в Одесі було створено комерційний суд, склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт) обирався купецтвом. У провадженні суду були купецькі договори, позови міських та іногородніх купців, справи осіб інших станів, пов'язані з комерцією. Суд мав право остаточного вирішення справ. Ціна позову становила не більше 500 крб. Відповідно до «Установлення комерційних судів», виданого царським урядом 1832 р., такі суди почали з'являтися чи не в усіх містах Причорномор'я.
1802 р. було відновлено словесні суди, тобто суди з усним провадженням, а для осіб невизначеного стану й різночинців створювалися надвірні суди, які вже діяли у Москві й С.-Петербурзі.
У 30-х рр. XIX ст. царський уряд видав низку нормативних актів про ліквідацію місцевих особливостей в управлінні й судочинстві України. Всі повітові суди було перейменовано на «уездньїе». Мовою провадження справ стала російська. А в 40-х рр. згідно із Сільським судовим статутом 1839 р. загально-російська судова система поповнилася волосними селянськими судами, які складалися з двох інстанцій: сільської і волосної розправ. Цей суд розглядав цивільні справи державних селян з позовом до 5 крб. (сільським) і до 15 крб. (волосним), а також кримінальні справи, в яких кара не перевищувала 3 крб. штрафу, з биттям різками (70 ударів) або призначався арешт до 7 діб.
Таким чином, право й судову систему в усіх місцевостях України на середину XIX ст. було приведено у відповідність до загальноросійського законодавства.
Зміни в суспільно-політичному і громадському устрої, започатковані селянською реформою, викликали необхідність реформування судової системи. Ще напередодні ліквідації кріпосного права 6 червня 1857 р. Олександр II наказав розробити проект статуту цивільного судоустрою. 29 вересня 1862 р. він затвердив «Основні засади перетворення судової частини в Росії», на основі яких було укладено судові статути. Цар ухвалив їх 20 листопада 1864 р. Ці статути стосувалися цивільного й кримінального судочинства, заснування судових засад про покарання, що накладалися мировими суддями.
Статут про заснування судових засад узаконив нові принципи судоустрою. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації суд було замінено судом, який формально базувався на демократичних принципах (безстановості, незалежності, загальності, гласності та ін.). Запроваджувалися дві системи судових установ: 1) суди із суддями, які обиралися — мирові судді, і з'їзди мирових суддів; 2) суди із суддями, що призначалися — окружні суди й судові палати. Найчисельні-шою судовою установою став мировий суд. Його першою судовою інстанцією був дільничий мировий суддя. Крім дільничих мирових суддів існували почесні мирові судді, які, на відміну від перших, не отримували матеріальної винагороди за свою діяльність. Дільничий і почесний судді обиралися на три роки місцевими органами міського й земського самоврядування з осіб, що мали відповідний віковий, освітній, службовий і майновий ценз. Майновий ценз встановлювався не меншим 15 тис. крб. Віданню мирових суддів підлягали дрібні кримінальні й цивільні справи. Розміри покарань за кримінальні злочини обмежувалися грошовим штрафом, не більшим 300 крб., арештом до трьох місяців і тюремним ув'язненням до 1,5 року. З цивільних справ мирові судді розглядали позови вартістю до 500 крб. Спірні справи вирішувалися на повітовому або окружному з'їзді мирових суддів. З'їзд відігравав роль остаточної апеляційної інстанції для мирових суддів. Подальший розгляд справ мирових суддів відбувався у касаційному порядку в Сенаті. Із запровадженням мирових суддів та їхніх з'їздів закон не скасував судових функцій мирових посередників і їхніх з'їздів у повітах, що діяли згідно з Положенням про вихід селян з кріпосної залежності від 19 лютого 1861р. Крім того, діяли нескасовані станові селянські суди.
За законом було створено й загальні судові органи — окружні суди й судові палати для кількох повітів. Окружний суд складався з голови, його товариша і членів суду. В апарат окружного суду входили прокурор з товаришами і канцелярією, нотаріус, адвокати, присяжні пристави, розсильні, присяжні перекладачі та інші особи. Прокуророві підлягали судові слідчі. Окружний суд був судом першої інстанції і поділявся на цивільний і кримінальний відділи. Кримінальні справи в окружному суді розглядалися з участю суду присяжних, який виносив вердикт про невинність або винність підсудних. Його рішення не підлягали апеляції і могли бути оскаржені лише в касаційному порядку в Сенаті. Міру покарання для визнаних винними судом присяжних встановлювали судді. Міра покарання могла бути оскаржена в судовій палаті, яка за законом залишалася судом другої інстанції. Разом з тим для деяких категорій справ судова палата була судом першої інстанції, наприклад, для справ про пресу, злочини чиновників і проти чиновників та ін. Апарат судової палати нагадував апарат окружного суду. При окружних судах і судових палатах перебували адвокати — присяжні повірені, які поділялися на дві категорії: присяжних повірених і приватних повірених. Останні не перебували у штаті суду і мали право вести ті справи, які доручав їм суд. Законом адвокати були поставлені в залежність від суду й держави. Ст. 745 Статуту про заснування судових установлень застерігала адвокатів від порушення встановленої поваги до церкви, закону, влади тощо.
Статутом цивільного судочинства визначалися основні засади й порядок цивільного процесу. Норми статуту регулювали провадження справ у мирових, окружних судах, судових палатах і Сенаті. Запроваджувалися формальна змагальність і гласність судочинства, встановлювалися два порядки цивільного судочинства: звичайний і скорочений, скасовувалася станова підсудність. Судова влада відокремлювалася від адміністративної і виконавчої. Скорочувалися терміни судових дій. Встановлювалися правила участі в цивільній справі третіх осіб. Визначався порядок подання приватних прохань і скарг.
У Статуті кримінального судочинства зазначалося, що його метою є віднайдення матеріальної істини у злочинних діях і проступках. Для досягнення мети відкидалася теорія формальних доказів і запроваджувалися нові засади в оцінці доказів, виходячи із внутрішнього переконання суддів. Констатувалося, що в кримінальних справах кожен несе відповідальність лише сам за себе. Кримінальний процес розпадався на кілька стадій. Попереднє розслідування складалося з дізнання і попереднього слідства. Дізнання здійснювалося поліцією, жандармерією або безпосереднім начальником особи, запідозреної у скоєнні злочину. Попереднє слідство здійснювалося судовим слідчим і полягало у збиранні матеріалів, необхідних для пред'явлення обвинувачення конкретній особі чи групі. Поліція була позбавлена права проводити попереднє слідство. Статут визначав умови попереднього слідства, порядок ведення справ у мировому суді, на з'їзді мирових суддів, в окружному суді й судовій палаті, а також порядок оскарження кримінальних вироків і порядок їх виконання.
Судові статути 1864 р. проголошували рівність усіх громадян перед законом. Інакше кажучи, прийняті правові документи започаткували демократичний судовий устрій. Але новий суд став чужорідним тілом в організмі феодально-абсолютистської держави.
Революційний терор 70-х рр. і страта народовольцями Олександра II зумовили широкий наступ реакції на всі демократичні елементи Російської імперії. Царизм приймає низку законодавчих актів, спрямованих на зміни й доповнення до цивільного, кримінального і процесуального кодексів. Най-реакційнішим було «Положення про земських дільничих начальників» від 12 липня 1889 р,, яке фактично позбавило селян наданого їм права на місцеве самоуправління. А 29 грудня 1889 р. вийшли «Правила про провадження судових справ» підвідомчим земським начальникам. Згідно з цими законами 1889 р. в 37 губерніях, у т. ч. й на Лівобережній та Південній Україні, було ліквідовано мирову юстицію. Замість мирових суддів запроваджувалася нова складна система судових органів, низовими ланками якої були: 1) земський дільничий начальник; 2) міський суддя; 3) повітовий член окружного суду. Земським дільничим начальникам передавалися, за невеликим винятком, усі справи, що покладалися на мирових суддів. Крім того, земський начальник виконував адміністративні функції. Посади міських суддів запроваджувалися в губернських і повітових містах, де ще зберігалася мирова юстиція. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали низці вимог, зокрема мали вищу юридичну освіту. Повітові члени окружного суду вели справи, вилучені з компетенції земських дільничих начальників і міських суддів. Другою апеляційною інстанцією для справ, що розглядалися земськими начальниками й міськими суддями, був повітовий з'їзд у складі його судового присутствія, очолюваного повітовим предводителем дворянства. До судового присутствія також входили: повітовий член окружного суду, мирові судді, міські судді та земські дільничі начальники. Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було губернське присутствіє під головуванням губернатора. Адміністративно-судова реформа 1889 р. встановила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів. Волосний суд відтепер формується земським дільничим начальником і затверджується постановами повітового з'їзду.
Таким чином, царизм здійснив контрреформи. Запровадження нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, які існували в дореформеній Росії.
Разом з тим цивільне й кримінальне право під тиском різних чинників розширює права соціальних верств. Як уже зазначалося, «Звід законів Російської імперії» надавав особисті й майнові права селянам, робітникам та іншим верствам населення. Однак розгортання революційного руху в 70—80-х рр. і спроби повалення монархії спонукали царя обмежити раніше надані права. «Положенням про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р., прийнятим як тимчасовий захід, посилювалися каральні статті адміністративного й кримінального кодексів.
У 1866 і 1885 рр. вийшли нові редакції «Уложення про покарання кримінальні та виправні». Якщо «Уложення» 1845 р. визначало поняття «злочин» як дію, заборонену законом під загрозою покарання, то в нових його редакціях це поняття відповідало принципові: «немає злочину, якщо немає вказівки на це в законі».
«Уложення» 1885 р. передбачало нові склади злочинів — державних і таких, що порушують усталений порядок та громадський спокій. У ньому з'явилися нові розділи: «Про страйки робітників і про утиски останніх заводчиками», «Про порушення постанов про торговельні товариства і компанії» та ін., визначалися нові норми стосовно злочинних дій. Загальна кількість складів злочинів наближалася до 2 тисяч, а отже, значно розширювалася система покарань. Це свідчило про те, що царизм узяв курс на посилення репресій.
Судова система певною мірою зберігала організаційні і процесуальні основи, закладені судовими статутами 1864 р. й законами від 12 липня і 29 грудня 1889 р. про земських дільничих начальників і підвідомче їм судочинство. Запроваджена система судів проіснувала до 1912р. Система місцевого суду й судочинства за законами 1889 р. піддавалася різкій критиці, що примусило царський уряд розробити проекти перебудови судової частини. Первісний варіант проекту реформи місцевого суду, розроблений навесні 1906 р. Міністерством юстиції, передбачав відновлення в повному обсязі мирової юстиції за статутами 1864 р. Але він так і залишився проектом. У січні 1907 р. Рада Міністрів схвалила новий проект судової реформи, однак його обговорення в законодавчих палатах затягнулося аж до 1912р. їлише 15червня 1912 р. багатостраждальний законопроект був підписаний царем і став законом «Про реорганізацію місцевого суду». Відповідно до цього закону волосні суди звільнялися від підпорядкування адміністративним установам. Відтоді волосний суд у складі голови й двох членів обирався виборцями. Керував виборами мировий суддя, а затверджував обраних осіб повітовий з'їзд мирових суддів. Волосному судові були підсудні справи про провини осіб, підвідомчих сільському управлінню. Якщо вина була спрямована проти осіб станів, останні мали право вибору суду (волосного чи мирового). Крім того, волосний суд розглядав справи про порушення громадського порядку і безпеки та незначні провини проти власності. Покарання волосного суду обмежувалося арештом і грошовим штрафом до 100 крб.
Другою апеляційною інстанцією для волосних судів був верхній сільський суд, до якого входили дільничий мировий суддя (голова) і двоє голів волосних судів як члени, що працюють почергово. Ця форма суду була запозичена з німецького т. зв. шеффенського суду й передбачала поєднання професіоналізму із знанням місцевих особливостей. Волосні судді у верхньому суді навчалися юриспруденції і судочинству.
Касаційною інстанцією для волосних судів стали з'їзди мирових суддів. Інститут мирової юстиції відновлювався законом від 15 червня 1912 р. на засадах судових статутів 1864 р. Разом з тим до них було внесено деякі зміни. Так, удвічі зменшувався майновий ценз для заміщення посад мирових суддів; у разі відсутності осіб з юридичною освітою посади мирових суддів могли заміщати особи, що мали принаймні шестирічний службовий досвід предводителя дворянства чи земського начальника; мировими суддями в Правобережній Україні призначалися навіть особи без потрібного майнового цензу, якщо вони мали обов'язкову юридичну освіту; було введено дискримінаційну норму, що забороняла заміщати посади мирових суддів особам іудейського віросповідання; змінювався порядок заміщення посади голови з'їзду мирових суддів. Останні вже не обиралися, а призначалися урядом. Мирова юстиція відновлювалася поступово. Спочатку мирові суди було запроваджено в 13 губерніях, а в ході війни до 1917 р. — в 20 (з 97 губерній Російської імперії).
На відміну від місцевих судів система загальних судів не підлягала реформуванню. Як і було визначено судовими статутами 1864 р., цю систему становили окружні суди й судові палати.
У ході революції та подальших реформ вносилися зміни і до військової юстиції. Нагадаємо, що систему військових судів було засновано 1867 р. Вона складалася з полкових, військово-окружних і головного військового суду. З метою подальшого посилення репресій проти революційного і визвольного руху за царським указом від 19 серпня 1906 р. запроваджуються військово-польові суди. В постанові Ради Міністрів зазначалося: «На основі ст. 87 Основних державних законів у місцевостях, оголошених на воєнному стані або в стані надзвичайної охорони, віддавати обвинувачених... військово-польовим судам згідно з законами воєнного часу».
За новим законом, під юрисдикцію військово-польового суду підпадали випадки, коли: «злочинне діяння є настільки очевидним, що немає необхідності в його розслідуванні». Згідно з цією нормою до військово-польового суду притягувалися особи, обвинувачені в підпалах, грабежах та інших злочинах, часто кримінального характеру. Підсудність військово-польових судів у законі чітко не визначалася. Притягнення тієї чи іншої особи до військово-польового суду залежало від рішення генерал-губернатора, губернатора, командуючого військами та інших посадових осіб. Військово-польовий суд складався з п'яти стройових офіцерів, призначених начальниками гарнізонів і командирами загонів. Ні від голови, ні від членів суду юридичних знань і практичного судового досвіду не вимагалося. Засідання було закритим. Прізвища військово-польових суддів зберігалися в таємниці. Вироки військово-польових суддів оскарженню не підлягали;
вони набували чинності негайно і виконувалися не пізніше 24 годин з моменту оголошення. Скарги й апеляції не передбачалися. 11 вересня 1906 р. П. Столипін зажадав від командуючих військами, щоб на вироки військово-польових суддів не подавалися апеляції навіть телеграфом. Ці суди протягом восьми місяців із середини 1906 р. винесли 1100 смертних вироків. Під тиском демократичної громадськості уряд змушений був скасувати закон про військово-польові суди, але подбав про компенсацію цієї «втрати» шляхом прискорення термінів провадження справ у військово-окружних судах. Так, відповідно до закону від 27 червня 1907 р. терміни просування справ обмежувалися до 4 днів, показання свідків, що не з'явилися до суду, враховувалися судом. Інакше кажучи, навіть найсумнівніші показання могли братися за основу вироку. Новий закон задовольняв поліційних агентів. Зазначимо, що військові суди розглянули значну кількість цивільних справ:
у 1902- 1904 рр.- 74,1907 р.- 4335,1908 р.- 7016, а з червня 1907 р. по липень 1914 р. через військово-окружні суди пройшло понад 21 тис. цивільних осіб — учасників революційного руху. Найбільше справ розглянула військова юстиція в національних околицях Російської імперії. Так, лише за період з 1905 р. по 1 листопада 1908 р. київський генерал-губернатор В. Сухомлинов передав до військово-окружного суду 218 справ (див.: Ярмиш О. Н. Судові органи царської Росії в період імперіалізму (1900 — 1917).— К., 1991. С. 50 — 51).
Отже, адміністративно-судові органи Російської імперії на чолі з царем під тиском демократичних сил змушені були здійснювати демократичні перетворення в інтересах усього суспільства, не зменшуючи, а навпаки, розширюючи правове поле діяльності для дворян і буржуазії. На захист інтересів цих класів спрямовувалася політика царизму. Запроваджувалося нове цивільне, адміністративне й кримінальне законодавство, яке зміцнювало становище панівних класів. Зазначимо, що 23 квітня 1906 р. цар підписав новий текст «Основних державних законів Російської імперії», що враховував реалії суспільного життя. Виданий 1912 р. новий «Звід законів Російської імперії» тлумачив поняття «населення» як сукупність станів дворянства, духівництва, сільських обивателів і міського населення. Цим тлумаченням охоплювалося і суспільство України. Провідна роль у ньому, як і раніше, належала дворянам і великій буржуазії. Вищезазначені закони — яскравий приклад. Найпоказовішим щодо цього є закон «Про дворянські земельні банки та губернські дворянські каси взаємодопомоги», згідно з яким кредитна підтримка надавалася дворянам. Українські поміщики також отримували кредитні пільги.
В умовах розвитку капіталістичної промисловості самодержавство приймало закони, що сприяли зміцненню буржуазії, захистові її економічних інтересів. На початку XX ст. вийшли окремі нормативні акти стосовно виробництва й реалізації товарів цукрової, виноробної, тютюнової та інших галузей. Самодержавну буржуазну економічну політику здійснював державний апарат, спираючись на міністерства — фінансів, державного майна, торгівлі й промисловості. До речі, останнє було створене 1905 р. спеціально для захисту монополістичних об'єднань капіталістів.
Найбільша кількість законів про правове становище селянства вийшла в 1900 — 1912 рр. Можна визначити дві групи законів: 1) яка розширювала особисті права селян; 2) яка регламентувала поземельні права селян. Загальною рисою законодавства першої групи були половинчатість у наділенні селян правами й нереальність використання наданих прав бідними селянами. Друга група норм становить столипінську аграрну реформу.
Найбільше значення серед законів першої групи мав закон від 5 жовтня 1906 р. «Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів і осіб інших податних станів». Цей закон руйнував владу селянської общини над особою, оскільки ліквідував кругову поруку, дозволяв селянам без рішення «миру» і пред'явлення сільських свідоцтв про звільнення миром і сплати повинностей переходити в іншу сільську громаду, в інший стан. Інакше кажучи, закон означав розширення правоздатності селян, надання їм нових прав, розширював права селян на виборах у земські установи.
Крім загальних законів, які вносили зміни в правове становище сільських обивателів, приймалися закони, що регулювали поземельні права. Закон від 4 листопада 1905 р. «Про поліпшення добробуту й забезпечення становища селянського населення» і наказ від 3 листопада 1905 р. «Про зменшення і наступне припинення викупних платежів з селян колишніх поміщицьких, державних та удільних» скорочували на половину (з 1 січня 1906 р.) і припиняли зовсім (з 1 січня 1907 р.) річні суми викупних платежів. Цей захід був вимушеною поступкою з боку царизму, яку революція вирвала в самодержавства. До речі, державна влада не зазнала від цього збитків, оскільки селяни виплатили за землю (що оцінювалася сумою понад 544 млн. крб.) більше 2 млрд. крб. Указ від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючого закону, який стосується селянського землеволодіння і землекористування» і закон від 14 червня 1910р. «Про зміну й доповнення деяких постанов про землеволодіння» значно розширювали можливість придбання землі у власність. Кожному домохазяїнові, який володів землею на общинному праві, надавалася можливість відчужувати від общинного землеволодіння належну йому частку в особисту власність. Сільським громадам приписувалося вирішувати питання щодо заяв про виділ лише позитивно. Було розроблено детальний правовий механізм виділення з общини і створення хутірського (фермерського, відрубного, куркульського та ін.) землеволодіння, а також видано значну групу законів. Нове законодавство щодо селян та їхніх поземельних прав розроблялося під керівництвом П. Столипіна й тому отримало назву столи-пінської аграрної реформи. Зміни в аграрних відносинах сприяли майновому розшаруванню, збільшенню числа буржуазії і пролетаріату.
Правове становище робітників залишалося складним. Робітничий стан у ході революції 1905 — 1907 рр. відвоював собі деякі права у фабрикантів, але вони не були закріплені законом. І лише під час нового революційного піднесення 23 червня 1912р. вийшли закони про страхування робітників, згідно з якими створювалися державні органи з підпорядкуванням їм справи страхування. На вищому урядовому рівні формувалася Рада у справах страхування при Міністерстві торгівлі й промисловості під керівництвом міністра, а на рівні губерній — присутствія у справах страхування при губернаторові. Змушений турбуватися про права робітників царський уряд спрямовував вістря своєї реакції на представників революційних партій, серед яких було чимало робітників і селян. З цією метою 1903 р. було видано нове кримінальне «Уложеніє», на основі якого запроваджувалися нові кримінально-правові норми, ефективніші порівняно з «Уложенієм» 1885 р. Спрямовані на боротьбу з революційним рухом, ці норми містили більше видів злочинів, переважно політичних, із визначенням суворіших покарань.
Кримінальне законодавство доповнювалося низкою указів Миколи II про нові види злочинів і кримінальну відповідальність. Так, царським урядом від 2 грудня 1905 р. встановлювалася відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення за організацію і участь у страйках на підприємствах, що мають суспільне і державне значення, на залізницях і в урядових установах; актом від 13 лютого 1906 р. тюремне ув'язнення передбачалося за критику державного ладу, державних органів і посадових осіб у виступах, пресі, зображеннях і т. п. Кабінет П. Столипіна з серпня 1906 р. по червень 1907 р. видав 34 законодавчих акти, які посилювали кримінальну відповідальність за порушення державного порядку (див.: Королева Н. Г. Первая российская революция й царизм.— С. 136—137). Їх видання здійснювалося на основі ст. 87 «Основних державних законів». Під час війни відповідальність за злочини була ще суворішою. На розвиток указу від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів щодо охорони по всій імперії порядку і громадської безпеки» запроваджувалися нові норми в кримінальному праві. У Військовому статуті 1869 р. 14 листопада 1914 р. з'явилися зміни й доповнення, зокрема за постачання і збут недоброякісної зброї, боєприпасів, продовольства, медикаментів і т. п. визначалася сувора кримінальна відповідальність. За дезертирство, самовільну відлучку й ухилення від військової служби указом від 12 січня 1916 р. визначалися різні міри покарання, зокрема позбавленням усіх прав стану, виселенням на каторжні роботи на термін від 4 до 20 років чи пожиттєво або засудженням до страти.
Таким чином, державний устрій, суспільний лад і право в Україні у складі Російської імперії зазнали значних змін внаслідок реакційної політики царизму, безвідповідальності привілейованих станів, що привело до нової революції, в ході якої було відроджено українську національну державу.
Суспільно-політичний устрій і право в Галичині,
Північній Буковині та Закарпатті
Суспільно-політичний лад і право Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, мали свої особливості. Абсолютна влада в державі належала імператорові (цісарю), який здійснював керівництво за допомогою цілої низки органів влади й управління. До березня 1848 р. налічувалося 10 придворних рад і головних управлінь: 1) імператорсько-королівське придворне канцлерство; 2) королівська угорська придворна рада і канцлерство для Угорщини; 3) королівське трансільванське придворне канцлерство для Трансільванії; 4) імператорсько-королівська генеральна придворна камера; 5) імператорсько-королівська придворна камера для монетної і гірничої справи; 6) імператорсько-королівська головна рада юстиції; 7) імператорсько-королівська головна поліційна і цензурна придворна рада; 8) імператорсько-королівська військова рада; 9) імператорсько-королівська генеральна контрольна дирекція; 10) імператорсько-королівське таємне канцелярство правлячого дому, двору і держави. Керівники цих придворних установ були найближчими радниками монарха в справах своїх відомств. Усі ділянки суспільно-політичного життя узгоджувалися і регулювалися загальними конференціями всіх шефів у присутності самого монарха. 1814 р. ці придворні органи управління було підпорядковано Державній раді. Органи імператорського управління мали величезний штат чиновників — вихідців із дворян. Карл Мерінг назвав їх олігархією, що управляла імперією, створивши систему земських управлінь.
У всіх землях Австрійської імперії переважало велике сільськогосподарське виробництво, зосереджене в руках незначної кількості дворян (поміщиків). Найчисельнішою групою населення було залежне селянство, яке зазнавало чимдалі більшого гніту з боку шляхти і магнатів. Середній наділ селянського господарства 1819р. становив 14 акрів землі (акр — 0,4 га), а поміщицького — 1051 акр. На поміщицьких землях використовувалася лише селянська праця. Питома вага панщини 1805 р. досягла 83,2 % усіх феодальних повинностей. Панщина регулювалася статутом від 1775 р. До панщини додавалися різні повинності та збори (як грошові, так і натуральні) на користь пана, держави й общини. 1819 р. австрійський уряд склав новий інвентар, на підставі якого 1821р. було запроваджено новий земельний податок.
Посилення гніту викликало невдоволення селян, що призводило до заворушень. Ці виступи примусили уряд Австрії у другій половині 40-х рр. XIX ст. прийняти закони про скорочення панщини до 27 %, про ліквідацію літніх допоміжних днів, про скасування гужової повинності та інші. Під тиском революційних подій 1848 р. імператор видав патент про ліквідацію панщини, звільнення селян від кріпосної залежності й наділення їх земельними ділянками з викупом. Викупна сума визначалася в 20-кратному розмірі щорічних селянських повинностей. Общинні землі залишалися в приватній власності феодалів; за користування ними селяни платили податки або відбували повинності. Викупні суми і зміна умов користування общинними землями спричинили ряд повстань, найбільше з яких відбулося під проводом Л. Кобилиці, депутата рейхстагу від селян Буковини.
У західноукраїнських землях було встановлено австрійську систему влади й управління. На чолі краю стояв призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалося губернське присутствіє у Львові. В період загострення соціально-політичних суперечностей у деяких регіонах утворювалися окремі тимчасові (надзвичайні) органи управління на правах губернських правлінь.
Територія Галичини, що мала назву Галіції та Лодомерії, поділялася на 18 округів (циркулів) і 59 дистриктів. 1846 р. внаслідок нової реформи адміністративно-територіального поділу територію Галичини було поділено на 74 повіти (в деяких районах вони називалися староствами) на чолі з окружними старостами, наділеними великою владою. В селах і містах управляли гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових територіях (поміщицьких землях). Тут повноту влади здійснювали їхні власники через призначених ними урядовців, які називалися війтами. Останні розглядали всі суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами. На правах автономного округу до складу королівства Галіції та Лодомерії входила Буковина з центром у м. Чернівцях.
Закарпаття мало свої особливі адміністративно-територіальні одиниці — жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бережанська, Мармарочиська, Ужгородська і Ужанська, що входили до Угорського королівства. Ними управляли жупани — чиновники, яких призначав король з осіб вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їхні одноіменні органи управління з ЗО — 40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та інші). Найнижчою урядовою особою був староста села, що призначався феодалом. Поряд з комітатським правлінням діяли ще й місцеві органи самоврядування — так звані комітатські збори як дорадчий орган, що складався переважно із заможних прошарків населення. Окрім адміністративно-територіального поділу Закарпаття існувало територіально-економічне — домінії. Вони об'єднували землі з містами й селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).
З метою забезпечення ефективного управління національ ними провінціями цісарським патентом (наказом) від 3 квітня 1817р. королівству Галіції та Лодомерії було надано так звану станову конституцію зі своїм власним сеймом. Головою сейму призначався цісарський намісник, а для допомоги йому від кожного стану й м. Львова сейм обирав по одному представникові. Цей напівдемократичний орган управління краєм відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо і не впливав на національно-культурний розвиток у Західній Україні.
Деякі зрушення у справі відродження самобутності Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття сталися під час революційних подій 1648—1649 рр. у Європі, в т. ч. і в Австрії. Вище духівництво й буржуазна інтелігенція краю утворили 2 травня 1848 р. Головну руську (українську) раду, яка стала офіційним представником українського населення Галіції та Лодомерії. В програмі ради ставилися вимоги культурно-національної реформи для українського народу. Революційний рух — т. зв. «Весна народів» — примусив цісаря Фердинанда І проголосити в квітні 1848 р. конституцію, скликати 22 червня 1848 р. парламент (австрійський рейхстаг) і скасувати кріпосне право. Виконуючи домагання українців, уряд погодився на діяльність у Львові Головної руської ради, своєрідного тимчасового національного уряду. Звернувшись із маніфестом до народу, рада закликала до єдності українців усіх етнічних територій, що викликало занепокоєння уряду Російської імперії. Тож останній, відповідно до домовленостей кінця XVIII ст., надав військову допомогу цісарю в придушенні революції і відновленні абсолютистського ладу.
4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «подарував» імперії нову конституцію, що закріплювала утворення (відновлення) централізованої держави, в якій уся влада була зосереджена в руках імператора та його міністрів. Для управління національними провінціями імператор призначив наділених значними повноваженнями намісників (доти вони називалися губернаторами). Для Галіції у вересні 1850 р., як і для інших австрійських провінцій, було видано крайову конституцію, що передбачала поділ її на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), утворення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяльність цих органів суворо контролювалася призначеним імператором намісником. Поділ Галіції на три округи передбачав поділ населення на три групи за національностями: краківський — з польською, львівський — з польською і українською, станіславський — з українською. Це мало свідчити про турботи уряду в справі забезпечення національних інтересів, і насамперед українського населення. Але українську мову не було допущено ні в адміністративні, ні в громадсько-культурні та освітні заклади. Уряд Австрії на цих землях підтримував полонізацію. 1851 р. імператор патентом від 31 грудня ліквідував залишки революційних завоювань (скасувавши попередні рішення) і відновив абсолютизм.
Система абсолютизму протягом першої половини XIX ст. розповсюджувала правові положення, обов'язкові для Галіції та Лодомерії. Вони входили до спеціальних збірників, які включали «накази й закони для всіх», «вироки», «мандати», «патенти» та інші правові акти. Усі вони друкувалися німецькою та польською мовами, як, зрештою, і «Провінціальний звід законів» (Львів, 1827—1861 рр.), пізніше названий «Загальним вісником місцевих законів». Для захисту інтересів панівних станів з 1797 р. почав діяти новий цивільний кодекс. Його джерелами стали пандектне (цивільне римське) право, Прусське цивільне уложення 1794 р., провінційне право деяких околиць, правові норми України-Руси.
Замість окремих положень цивільного кодексу запроваджувалися надзвичайні урядові акти — т. зв. новели. Це стосувалося часткового розширення прав жінок і позашлюбних дітей, подальшого^розвитку забов'язального права та ін.
1811 р. цісар Йосиф II затвердив цивільне уложення— новий правовий документ, що поширювався на всі землі імперії. Він завершив кодифікацію цивільного права. Зберігаючи елементи феодального і канонічного права, уложення містило статті, які захищали новостворені буржуазні інститути. В кодексі визнавалися рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Кодекс мав 1502 параграфи. З прийняттям цивільного уложення суди імперії перестали керуватися римським правом.
Наприкінці XVIII ст. (1787 р.) набув чинності новий австрійський кримінальний кодекс, який містив окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права. Офіційно збірник називався: «Кодекс законів про злочини і про покарання». Проте 1803 р. вказане кримінальне законодавство було замінене «Законом про злочини і тяжкі поліційні проступки». При імператорі Йосифі II в колах юристів поширюються формули «нема злочину, не вказаного в законі» і «нема кари, не передбаченої законом». Кримінальне право уже вилучило кару за добровільні позашлюбні статеві зв'язки між дорослими людьми. Невірність дружини каралася лише в разі приватної скарги її ображеного чоловіка. З 1796 р. по-новому тлумачиться поняття «грабунок», а з 1803 р. виділяється в особливий делікт розтрата довіреного майна. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань, спрямованих проти порушників «громадського спокою». В кримінальному кодексі 1803 р. виявилася тенденція «захисту проти революції». Покарання за злочини в згаданих кодексах було детально виписано. Головним способом покарання стає ув'язнення — позбавлення особистої свободи і свободи пересування. При цьому позбавлення свободи класифікується за ступенями: а) суворе тюремне ув'язнення із заковуванням у ланцюги й додаткові позбавлення; б) суворе ув'язнення з кайданами на ногах; в) звичайне тюремне ув'язнення без кайданів і ланцюгів.
Певний вплив на право Галичини мали Цивільний (1804 р.) і Кримінальний (1810 р.) кодекси Франції, які стали зразком для укладення нових кодексів європейських держав, у т. ч. й Австрії.
Разом з тим слід зазначити, що австрійський уряд намагався унеможливити проникнення в Україну прогресивних ідей буржуазної юриспруденції, робив усе, щоб суспільно-політичний лад залишався недоторканним. Але прогрес на основі демократизації суспільства і передових європейських ідей вплинув і на становище Галичини, Північної Буковини та Закарпаття.
Революція А 848 р. в Європі й Австрійській імперії поклала початок капіталістичним перетворенням. Разом з тим політичну систему в Австрійській імперії за допомогою «жандарма Європи» царя Миколи І було збережено з незначними змінами. Це явище увійшло в історію як неоабсолютизм. Днем утвердження неоабсолютизму стало 31 грудня 1851 р., коли вийшов указ про скасування конституції 1849 р. і відновлення необмеженої влади імператора. Доти в політичній сфері уже відбулися зміни на користь аристократії. Проте у сфері соціально-економічній неоабсолютистський режим виявляв терпимість, проводив реформи, які сприяли розвиткові капіталістичних відносин.
Економічний лад Австрійської імперії характеризувався переплетенням капіталістичних відносин у промисловості з феодальними у сільському господарстві. В Галичині найкращі умови для капіталістичної перебудови мали великі землевласники, в чиїх руках у 1852 — 1866 рр. було зосереджено 43 % орної землі й понад 9/10 лісів. У фільварках з'явилися кінні молотарки та інші машини, розширилися посіви льону, коноплі, цукрового буряку та ін. Але темпи капіталістичної еволюції господарства порівняно із західними регіонами імперії були повільними. Це пояснюється тим, що ціни на землю і продукти сільського виробництва забезпечували великому землевласникові доход і при напівфеодальних формах експлуатації. Десь із півмільйона селянських господарств залишалися карликовими, а середній наділ дорівнював 6,6—12,7 морга (1 морг = 0,57 га). 1859 р. 27 % господарств мали менше 2 моргів; а41 % — від 2 до 10 моргів. Через надмірні податки їм важко було прогодувати сім'ї. Господарство селян зберігало напівнатуральний характер. Перехід від мануфактури до фабрики був повільним. Найбільшого розвитку набули видобувні галузі промисловості (нафтова, соляна та ін.), продукція яких постачалася в промислові центри імперії.
Оскільки утвердження капіталізму в Галичині відбувалося повільно, то й українська буржуазія тут була слабкою і мало-чисельною (переважали купці, власники підприємств ремісничого типу). Вона пов'язувала свою політику з інтересами поміщицького табору. Панівне становище в економіці Східної Галичини займала польська і єврейська буржуазія, а також ав-стро-німецький капітал. Однак роль і значення української буржуазії постійно зростали. 1859 р. в Східній Галичині нараховувалося близько 90 тис. українських дрібних виробників, або 22 % їхньої загальної чисельності (євреї — 45 %, поляки — 31 %) (див.: Кравець М. М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XIX ст.~ Львів, 1964. С. 82). Прагнучи економічного й культурного розвитку Галичини і скасування станових привілеїв при заміщенні посад, буржуазія у своїй масі залишалася консервативною.
На відміну від буржуазії і поміщиків селянство не раз виступало проти залишків феодальної системи. 1861 р. воно домоглося публічного визнання дворянами порушення своїх прав. У галицькому сеймі 1861 р. нараховувалося 39 селян. Разом з тим селянський рух у Галичині у 50—60-х рр. не набув масового характеру. Селяни сподівалися, що уряд сприятиме забезпеченню їхніх прав та національних інтересів.
Незважаючи на повільне утвердження капіталізму в Галичині, Північній Буковині й Закарпатті, чисельність робітників зростала в основному за рахунок громадян, що розорилися, та селянства. 1869 р. у Східній Галичині було 66 тис. робітників, які працювали на 32 тис. підприємств. З них на 145 підприємствах фабричного типу працювало близько 7 тис. чол. Чисельність сезонних робітників перевищувала 400 тис. чоловік (див.: Історія робітничого класу Української РСР.— К., 1967. Т. І. С. 496). Спільним у становищі робітників періоду завершення промислового перевороту в імперії була жорстока експлуатація і політична безправність. Це спонукало їх до виступів і страйків.
Соціальні виступи, загострення міжнаціональних суперечностей в Австрійській імперії призводили до відновлення опозиційного, національного й революційного руху переважно політичного характеру. Найактивніше діяли угорці, які домоглися відновлення конституції. Рескриптом від 17 лютого 1867 р. Франц-Йосиф проголосив відновлення конституції Угорщини та інших країв. Парламентами Австрії і Угорщини було схвалено угоду (березень 1867 р.) про утворення дуалістичної Австро-Угорської імперії. Франц-Йосиф одночасно був королем Угорщини й імператором Австрії.
Одним з найважливіших чинників дуалістичного устрою були спільні для обох частин імперії справи. До них відносилися питання, що стосувалися зовнішньої політики, збройних сил та їх фінансування. Загальні австро-угорські міністерства (зовнішніх справ, військове і фінансове) разом з династією і двором покликані були демонструвати єдність імперії як великої держави. Разом з тим забезпечення гегемонії двох націй в імперії вимагало створення багатоступінчастої ієрархічної системи регулювання міжнаціональних відносин. Уряди надали внутрішню автономію Галичині, Хорватії, Словенії та ін. Самоуправління Галіції було досягнуто шляхом здійснення австрійським урядом у 1867 — 1871 рр. низки заходів, спрямованих на розширення компетенції місцевої влади і сейму, спочатку в галузі шкільництва. Це поклало край германізації і сприяло полонізації, особливо після оголошення 1869 р. польської мови офіційною мовою провінції. Попередня габсбурзька політика балансування між польською і українською націями краю уступила місце польській. Цей крок австрійського уряду звів нанівець польський опозиційний рух. Натомість польська аристократія Галичини перейшла до лоялізму з метою одержання від Габсбургів поступок, які б зробили Галіцію центром об'єднання польських земель. Ідею лояльності до Австро-Угорської імперії як захисниці «демократії» розвивали і деякі «львівські демократи». 1868 р. у Львові виникло Національно-демократичне товариство на чолі із Ф. Смолькою, яке закликало боротися за відродження Речі Посполитої.
Як реакція на польський національний рух та його лоялізм у середовищі української ліберальної інтелігенції виникають «москвофільська» й «українофільська» («народовська») течії. «Москвофіли» (І. Гущалевич, І. Наумович, Б. Дідицький, Д. Зуб-рицький та ін.) стверджували, що вони є прихильниками Росії і для пропаганди своїх ідей використовували надбання російської культури. «Народовці» (О. Партицький, О. Ого-новський,А. Вахнянин,Д. Танячкевич, В. Барвінськийтаін.) обстоювали національну спільність українців у східних і західних землях і, виступаючи на захист української мови, сприяли поширенню національної самосвідомості. Значна частина «народовців» надавала перевагу розвитку Східної Галичини в складі Австрії. У Закарпатті також активізувалася боротьба проти політики національного гніту й мадяризації. Найактивнішими діячами тут були О. Духнович, А. Доб-рянський та ін. Так, Добрянський вимагав об'єднання закарпатських комітатів у «Східну Рутенію», рівноправності народної мови, надання русинам місць в апараті управління, утворення незалежної української церкви тощо.
Ідейно-політична еволюція суспільних рухів у 60-х і на початку 70-х рр. відбувалася під знаком наростання радикалізму й політичного демократизму. Прихильники національної незалежності керувалися правовими вченнями Дж. Мадзіні та інших, підносили «національний принцип», «природне» та «історичне» право народів. Поряд з радикалізмом у другій половині 70-х рр. формується національна революційно-демократична течія, представники якої (М. Драгоманов, І. Франко та ін.) пов'язували майбутнє західноукраїнського народу з демократичними революціями.
Від загальної характеристики суспільно-політичного й економічного розвитку Галичини й Австро-Угорщини перейдемо до аналізу державного устрою. Австро-Угорщина поділялася на дві частини: Ціслейтанію, куди входили Австрія, Буковина, Галіція, Герц, Далмація, Істрія, Крайна, Моравія, Сілезія, Трієст, Чехія, і Транслейтанію в складі Угорщини, Трансільванії, Фіуме і Хорвато-Словенії. Назви Ціслейтанія і Транслейтанія виникли у зв'язку з тим, що імперія Габсбургів розмежовувалася рікою Лейта на дві частини. Землі Транслей-танії були підпорядковані 1867 р. угорській владі, а Ціслейта-нії — Австрії. Землі Австро-Угорщини ще з 1849 р. поділялися на коронні краї.
Галіція, що входила до Австро-Угорщини, залишалася окремим «коронним краєм» (намісництвом). Її територія площею 78 497 кв. км. становила 26,17 % усієї Австро-Угорщини. Галіція, своєю чергою, поділялася на Східну (55 347 кв. км.) і Західну (23 160 кв. км) з населенням 8 025 675 чол. До середини XIX ст. її територія була поділена на 6, а потім 19 циркулів, на чолі яких стояли старости. В середині XIX ст. адміністративно-територіальний устрій кілька разів змінювався, у зв'язку з чим перебудувалася система низових адміністративних установ. Усічні 1867р. було запроваджено поділ на повіти, містечка, поміщицькі маєтки і сільські громади. Напередодні 1-ї світової війни в Галичині налічувалося 82 повіти, з них 51 повіт входив до Східної Галичини.
Зазначені частини Австро-Угорщини мали одного монарха (цісаря), спільну армію і флот, спільні фінанси, вели спільну зовнішню і внутрішню політику. Для обговорення питань загальнодержавного значення було створено т. зв. «Делегації», до яких входили по 60 представників від австрійського і угорського парламентів. Окремі коронні краї делегували точно визначену кількість представників. Від Галіції їх обиралося 7 (6 поляків і 1 українець). Кодекс від 21 січня 1868 р. визначав компетенцію «Делегації», що скликалася щорічно по черзі — у Відні й Будапешті. Крім того, згідно з конституцією в імперії діяв парламент (рейхсрат), який поділявся на палату панів і палату депутатів. Перша складалася зі спадкових представників найбільших дворянських родин, а палата депутатів — з представників від населення, яких до реформи 1873 р. обирали непрямими виборами на крайових сеймах (ландтагах). 1873 р. було запроваджено нову систему комплектування палати представників. Місцеві сейми позбавлялися права участі у виборах до австрійського парламенту. Натомість запроваджувалася куріяльна система виборів. Курій існувало чотири: великих землевласників, торгово-промислової буржуазії, міщан і селян. Норма представництва для курій і різних національностей була неоднаковою. Так, одного депутата обирали 39 400 австрійців, 51 000 поляків і 102 300 українців. Тому українців у рейхсраті 1879 р. налічувалося лише троє. Його права були обмежені, бо остаточне рішення щодо закону приймав імператор.
Виконавча влада належала урядові на чолі з президентом міністрів.
Міністри за законом відповідали перед рейхсратом. Кількість міністрів змінювалася залежно від потреби. Крім трьох спільних для Австро-Угорщини міністерств (зовнішніх справ, військового і фінансового) у кожній частині було створено міністерства: внутрішніх справ, крайової оборони, юстиції, культів та освіти, торгівлі, землеробства, шляхів сполучення та ін. З 11 квітня 1871 р. почало діяти міністерство для Галичини, очолюване виключно польськими можновладцями. Створення останнього свідчить про те, що в Галичині було чимало проблем, які потребували особливої уваги.
«Коронними краями» управляли крайові начальники (ландшефи), яких призначав імператор. Наділені широкими, майже необмеженими повноваженнями ландшефи вирішували всі питання краю. Їм підпорядковувалися поліція, крайові й повітові правління, управи міст. Вони наглядали за культурою, освітою, фінансами, торгівлею, спілками, виборами до крайового сейму і рейхсрату. В Буковині крайовий начальник називався крайовим президентом (ландеспрезидент), а в Галі-ції — намісником (штаатгальтер). Організація цих установ регулювалася законом від 1853 р., який був трохи змінений і доповнений законом від 19 травня 1868 р.
Крайовим начальникам підпорядковувалися начальники повітів (старости), що призначалися міністром внутрішніх справ, але без зазначення повіту намісництва. Це вирішував сам намісник. Компетенція повітових старост регулювалася розпорядженням від 1853 р. Основне їхнє призначення полягало в придушенні будь-яких виявів невдоволення пануванням Габсбургів. Старости наділялися широкими повноваженнями у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань. У їхньому розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли в разі необхідності використовувати військові частини, розташовані на території повіту.
Нижчою ланкою державного апарату були начальники міських і сільських общин (війти у селах і бурмистри в містах), які підлягали старостам. Війти і бурмистри мали ті самі повноваження, що й старости, але лише на своїй території.
На відміну від Галичини й Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп. Влада в жупах перебувала в руках жупанів і піджупанів, які за допомогою адміністративно-судового апарату управляли територією, придушували народні виступи, збирали податки тощо. Жупи поділялися на комітати. Начальники останніх підпорядковувалися жуп-ному керівництву.
Начальники країв, повітів, міст і сіл, жуп і комітатів цілковито підлягали оперативному управлінню з боку уряду.
Революція 1848 р. і наступні події 60—70-х рр. примусили імперську владу піти на поступки. 26 лютого 1861 р. австрійський уряд видав «Крайовий статут і сеймову виборчу ординацію для королівства Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським», згідно з яким було створено галицький і буковинський крайові сейми. Цей закон протягом другої половини XIX ст. уточнювався. Як і загальноімперський парламент, крайовий сейм Галичини комплектувався депутатами, що обиралися від чотирьох станових курій терміном на 6 років. До першої курії входили великі землевласники, другу курію представляла торгово-промислова буржуазія, до третьої входила міська буржуазія, а до четвертої — селяни, які платили податки. Інші не отримали виборчих прав. Практика свідчить, що й по четвертій курії переважно обиралися шляхта, духівництво й інтелігенція. Галицький сейм складався із 150 депутатів, серед яких більшість становили великі власники. У національному відношенні депутати цього сейму були, як правило, поляками. 1876 р. в сеймі налічувалося лише 14 українців. Діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, а його постанови затверджувалися імператорською владою. Сейм формально здійснював контроль над діяльністю намісника, повітовими, міськими і сільськими органами, наглядав за банківською, бюджетною, гірничою, гмінною, шкільною та іншими справами. Безпосереднє керівництво й головування на засіданнях сейму здійснювали крайовий маршалок або його заступники. Обидва призначалися імператором. Виконавчим органом і водночас мандатною комісією був крайовий комітет, діяльність якого регулювалася законом 1861 р. і прийнятою сеймом 1890 р. спеціальною інструкцією. Установлення крайового сейму і крайового комітету розглядалося як процес становлення самоуправління в краї.
Поряд із заснуванням крайового самоуправління 1862 р. вийшов загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, а на його основі було розроблено закон галіційський від 12 серпня 1866 р. За цим законом засновувалися повітові громади (гміни) та їхні органи — повітові (гмінні) комітети (управи). У великих містах вони називалися, як і раніше, магістратами. На чолі комітету стояв начальник гміни (управи). У ЗО містах за законом 1899 р. вони називалися бурмистрами. До компетенції цих органів управління відносилися питання господарського характеру. Начальником гміни, як правило, був повітовий староста. Таким чином, повітові органи самоуправління перебували під повним контролем урядової адміністрації.
Демократичні перетворення в системі управління і самоуправління привели до певних змін і в системі судових органів. Після проголошення березневої конституції неоабсолютизму вийшов закон 1849 р. про перебудову судової системи. Відповідно до нього засновувалася загальна система судових органів. Галичину було поділено на 218 судових повітів. На їхній території діяли повітові суди (в складі одного судді) і колегіальні повітові суди (у складі трьох суддів). Як суди першої інстанції вони розглядали прості цивільні справи й справи про проступки та незначні злочини. Важливі цивільні справи у першій інстанції передавалися на розгляд крайовим судам, яких було створено 9 на території Галичини. Вони виступали і як суди другої інстанції стосовно справ, вирішених повітовими судами. Очолював крайовий суд президент. Для всієї Галичини створювався ще й вищий крайовий суд у Львові. Він був другою інстанцією для крайових і третьою для повітових судів. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р. Невдовзі законом від 14 вересня 1852 р. в судоустрій було внесено зміни:
ліквідовувалися повітові колегіальні суди й суди присяжних, а в Галичині створювалися два вищих крайових суди (у Львові й Кракові). Поява останніх була наслідком вимог галицьких українців про поділ вищого крайового суду на українську й польську частини. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій — військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. Поза загальною системою судів перебував створений 1867 р. імперський суд, який розглядав спори між австрійськими краями і справи про зловживання владою з боку міністрів і намісників. Особливе місце в системі судів належало Верховному маршалків-ському судові на чолі з великим придворним маршалком. Початок його історії відноситься до середніх віків. Він здійснював правосуддя стосовно членів панівної династії, за винятком самого імператора. Всі судді проголошувалися незалежними й призначалися довічно імператором.
Водночас із судовою реформою засновувалася державна прокуратура, а з початку 80-х рр. — адвокатура. Прокурори й адвокати брали участь в судовому процесі. Питання процесуального права регулювалися законом про компетенцію суду від 1852 р. і законом про судочинство із безспірних справ 1854 р.
У своїй діяльності суди Галичини, Буковини й Закарпаття керувалися цивільним кодексом від 1797 р., доопрацьованим і схваленим цісарським патентом 1 січня 1812р. Останній було доопрацьовано відповідно до закону про судову реформу другої половини XIX ст. і схвалено цісарем 1895 р. Кодекс складався з 6 частин, які, своєю чергою, поділялися на 602 статті. Кодекс, на відміну від попереднього, проголошував усність і гласність цивільного процесу.
1852 р. було переглянуто кримінальний кодекс 1787 р. Замість колишнього поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки кримінальний кодекс 1852 р. запровадив поділ на злочини і проступки. Відповідно називалися і частини кодексу: «Про злочини» (1—232 ст. ст.) і «Про проступки» (233—532 ст. ст.). За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні терміни. За проступки кодекс передбачав грошовий штраф, арешт до 6 місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості та ін. Протягом другої половини XIX ст. кодекс доповнився значною кількістю окремих законодавчих актів, спрямованих на захист імперської буржуазно-поміщицької влади.
Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття із своїм суспільно-політичним ладом незмінно залишалися до 1918 р. в складі Австро-Угорщини, уряд якої проводив колоніальну політику.
Промисловість і сільське господарство підпорядковувалися торгово-промисловим палатам. Їхня діяльність регулювалася законом 1868 р. з деякими змінами, внесеними 1901 р. Ці палати мали право з власної ініціативи або за дорученням відповідних органів виступати із законопроектами, робити висновки стосовно урядових проектів законів тощо. В тісному контакті з торгово-промисловими палатами діяли союзи фабрично-заводської промисловості. В коло завдань цієї добровільної організації входило представляти інтереси великих заводчиків і фабрикантів перед центральними й крайовими властями. Союз мав філії у Бродах, Коломиї, Львові, Тернополі та ін. містах. Головними галузями промисловості в українських землях Австро-Угорщини були: нафтова, спиртова, залізнична, цукрова та ін. Всі вони належали до монополістичних об'єднань, де переважав іноземний капітал. Найрозвинутішою галуззю промисловості, наприклад у Східній Галичині, було ґуральництво. В промисловості цього краю домінували кустарні промисли. За статистичними даними, наведеними В. Кульчицьким у праці «Державний лад і право Галичини», виданій у Львові 1966 р., в тій-таки Галичині 1910 р. існувало 4096 промислових і гірничих підприємств, з яких 96,5 % були зовсім дрібними, 3 % — середніми і лише 0,5 % — великими. Всі вони забезпечували роботою 2,1 % населення. Значна його частина (88,5 %) займалася сільським господарством. На думку деяких інших авторів (наприклад І. Компанійця), ця частина становила 93,2 % населення Галичини, Буковини і Закарпаття. 44 % всієї земельної площі залишалося в руках великих землевласників. Селянські земельні наділи були дуже малими, внаслідок чого понад 42 % усіх селянських господарств не могли навіть прогодувати своїх володільців. Шукаючи засоби до існування, десятки тисяч безземельних селян вирушали на сезонні роботи в інші країни, головним чином до Німеччини, або й емігрували до Канади чи Бразилії. Кількість емігрантів постійно зростала. Якщо в 1876— 1880 рр. з Галичини емігрувало 46 259 чол., то в 1906—1910 рр.— 646 792.
Органи державної адміністрації та самоуправління залишалися майже незмінними. Під впливом революційних подій початку XX ст. цісарським патентом від 26 січня 1907 р. в Австро-Угорщині було запроваджено загальне виборче право замість куріяльного, але з різними обмеженнями. Не мали виборчих прав жінки, молодь, військовослужбовці. Згідно з цим законом українське населення Буковини й Галичини отримало 32 мандати. Одначе й ця найбільша за австрійського панування кількість депутатів-українців становила лише 6,2 % усіх депутатів рейхсрату, тоді як західноукраїнське- населення складало 13,2 % населення Австро-Угорщини. На наступних (1911р.) виборах до рейхсрату ця кількість зменшилася до 29 осіб. Серед них переважали юристи. Права рейхсрату були такими ж обмеженими, як і в другій половині XIX ст.
Галицький і буковинський сейми мали незначні повноваження стосовно краю і вирішували другорядні питання місцевого значення. Виборча реформа тут розпочалася 14 лютого 1914 р. Згідно з новим виборчим законом запроваджувалося загальне і пряме виборче право при таємному голосуванні, але не рівне — з поділом на шість курій (великої власності, цензова міська, загальна міська, торгових і промислових палат, промислових об'єднань, сільських общин і містечок). Інакше кажучи, цей закон був реакційнішим за попередній. Тому від нього в умовах 1-ї світової війни відмовилися. Кількісний склад галицького сейму в 1900—1914 рр. майже не змінився порівняно з попередніми періодами. 1910 р. в галицькому сеймі був 21 українець із усього 161 депутата, а 1913 р. представництво українців зросло до 31 депутата, однак практично це майже не змінило становища, що склалося, й депутати-українці не могли впливати на рішення сейму. Їм навіть не завжди випадала змога вносити самостійні пропозиції, оскільки такі подавалися від імені не менше 15 депутатів сейму. В. Кульчицький у тій-таки праці «Державний лад і право Галичини» наводить у виступі одного з депутатів рейхс-рату нарікання на те, що автономія галицького сейму — це сваволя польської шляхти стосовно українців. Інтереси українців безперервно ставляться в невигідне становище. Австрійський уряд і в перші десятиліття XX ст. спирався на польську аристократію, яка не лише відігравала керівну роль в Галичині, а й усіляко підтримувала його реакційну політику. І хоч кількісний склад сейму залишався майже незмінним, число постійних комісій на початку XX ст. зросло з 12 до 16. Додатково створеними були: дисциплінарна, залізнична, податкова, сільська та ін. З переліку цих комісій випливає, що сейм займався розв'язанням проблем крайового життя переважно в інтересах можновладців.
Майже не змінилися і органи повітового й сільського «самоврядування». Такою ж незмінною залишалася і судова система. 1912 р. в Галичині налічувалося 190 повітових судів. Усі цивільні й дрібні кримінальні справи в повітових судах розглядалися суддями одноособове. Над ними були окружні, вищі крайові суди, верховний судовий і касаційний трибунали. Очолював судову систему імператор. Спираючись на польський елемент, судова система у Східній Галичині захищала землевласників та буржуазію і утверджувала соціальний та національний гніт.
За таких обставин передова українська інтелігенція Галичини, Буковини й Закарпаття мусила вдаватися до радикальних дій, до підтримки виступів селян проти поміщиків, проти переселення на українські землі польських колоністів із заходу і взагалі проти соціальної несправедливості. Ними на зламі XIX—XX ст. було створено політичні партії: українську християнську суспільну партію, українську Соціал-демократичну партію, українську Національно-демократичну партію. Остання відігравала найважливішу роль у житті галицьких українців. Вона ставила собі за мету сприяння боротьбі всього українського народу за здобуття культурної, економічної і політичної самостійності. Партія заснувала у повітах свої комітети, що розгорнули бурхливу політичну діяльність. Часто представники цієї та інших українських політичних партій посідали місця адвокатів, священиків, керівників кооперативних організацій у повітах, навколо яких гуртувалася національне свідома українська громада. Ці діячі на базі «Просвіти» створили чисельну мережу хорів, оркестрів, а також спортивні товариства «Січ» і «Сокіл». Почали виходити періодичні видання «Буковина», «Діло», «Молода Україна».
В умовах, що склалися, політичні партії наприкінці 1913 р. винесли рішення про рівноправність двох мов (польської і української) в Галичині, про поділ Галичини на українську й польську з наданням обом автономії. В боротьбу поляків і українців австрійський уряд особливо не втручався, вважаючи це внутрішнім питанням Галіції та крайового сейму. І коли виникла Головна руська (українська) рада, то австрійський уряд за підтримку нею політики Центральних держав і Австро-Угорщини у війні проти Росії навіть забезпечив її діяльність фінансами й матеріальними засобами, допоміг у створенні Легіону українських січових стрільців, які зобов'язалися воювати на боці Австро-Угорщини. Головна руська рада намагалася в такий спосіб домогтися надання автономії Східній Галичині з наступним її об'єднанням із Східною Україною і утворенням єдиної України. В цьому її підтримував Союз визволення України, створений ідеологами українського націоналізму — Д. Донцовим, В. Дорошенком, А. Жуком, М. Залізняком та ін. Згідно з платформою Союзу самостійна Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із автокефальною українською церквою. Проголосивши платформу, Союз на ділі почав виступати як представник інтересів великої України перед Центральними державами, як зародок майбутнього українського уряду. І справді, чимало партійних діячів стали організаторами державності України в ході революції 1917— 1921 рр.
Отже, виходячи з аналізу чисельної літератури і джерел права, що зафіксували державно-правовий історичний процес у другій половині XIX ст., зробимо висновок. В українських землях запанувала реакційна влада монархічних режимів царської Росії та габсбурзької Австрії, які намагалися знищити залишки українства. Але розвиток історичного процесу в цей період свідчить про консолідацію українських сил і їхню рішучість продовжувати боротьбу за збереження національної самобутності.
Обидві монархічні влади — і російська і австро-угорська — змушені були визнавати права націй, робити поступки, приймати закони, які (хоч і формально) проголошували рівність людей усіх станів. Спроби загальмувати національні процеси призводили до нових революцій, внаслідок яких народи цих імперій, у тому числі й український, створили свої держави.
Незважаючи на колоніальний режим, наявність російської та австро-угорської політико-правових систем в Україні, відбувався природний процес консолідації української нації, що прагнула відродити національну державу.