РОЗДІЛ IV Становлення державності й розвиток права України в ході національно-визвольної боротьби

(XVII-XVIII ст.)

 

Соціально-політичні передумови відновлення

Української гетьманської держави

 

Наприкінці XVI — першій половині XVII ст. майже всі землі України опинилися в складі Речі Посполитої. Об'єднан­ня більшості українських земель під однією державною вла­дою мало свої далекосяжні наслідки для народу: по-перше, зміцнювалися зносини і взаємини між окремими регіонами;

по-друге, поширилися впливи західноукраїнських осередків далеко на схід; по-третє, Київ ставав всеукраїнським ду­ховним і культурним центром; по-четверте, українське козац­тво як провідна соціальна верства поширювало свій вплив із Запорожжя на всю Україну.

Козацтво породило палке бажання освічених українців відродити державу на колишніх києворуських (українських) просторах.

Протест українського народу проти феодально-кріпос-ницького й чужоземного гніту в кінці XVI — першій половині XVII ст. вилився в унікальне, лише Україні притаманне іс­торичне явище,— «покозачення» — відмову селян окремих районів України від феодальної повинності та іноземної підлег­лості. З кінця XVI ст. загострилося соціальне протистояння в Україні, викликане посиленням польського кріпосного, націо­нального й релігійного гніту.

Разом з тим процес національного об'єднання, розпочатий князем Дмитром Вишневецьким (заснував за Дніпровими порогами першу козацьку фортецю), не мав успіху в його чисельних послідовників. Чому? Бо їхня боротьба часто не бу­ла освячена високою метою — відродженням на києворуських теренах держави — України, ім'я якої вже давно жило в на­роді. Навіть Богдан Хмельницький протягом 1648 р. до кінця не усвідомлював, чого бажало козацтво й увесь пригноблений український народ. Запорозька Січ, проіснувавши майже 100 ро­ків, сформувалася як самоврядна військова організація з комбінованою громадсько-індивідуальною системою, орієнто­ваною на самовиживання. Козак, цей хоробрий професійний воїн, водночас залишався хліборобом, ремісником, був вільним виробником матеріальних і творцем духовних цінностей.

На початку XVI ст. Запорожжя стало осередком козацьких уходів (застав). Ці уходи виникли як перед порогами, на р. Оріль, так і за ними, біля островів Аргачина, Базавлук, Томаківка поблизу Таманської переправи. Уходництво пере­росло в постійну колонізацію «дикого степу», й поля почали вкриватися укріпленими «зимівниками», що давало захист ко­закам від татарських нападів.

Такий устрій приваблював гноблених усіх національнос­тей. Січ давала притулок тим, хто просив у неї порятунку, не­залежно від його роду-племені. Приймаючи захист січового товариства, прибулець приймав і його закони та вимоги.

Зростаючи чисельно, козацтво висловлювало наміри виз­волити Україну з-під шляхетського гніту, створити свою дер­жаву — «Руське князівство». Чутки про ці наміри активно поширювалися в польських урядових колах уже в перші місяці Національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. Микола По-тоцький ще в березні 1648 р., щойно довідавшись про повстан­ня Війська Запорозького, писав королю, що козаки хочуть не лише усунути встановлену в Речі Посполитій владу, а й необ­межене панувати в Україні. В польській історіографії зазна­чається, що до Львова дійшли чутки про зухвалість Б. Хмель­ницького, який «в Білій Церкві створив центр війни.., титулуючись руським князем». Ці та інші джерела засвід­чують, що український народ прагнув вирватися з-під гніту. Сам же Б. Хмельницький лише після переможного походу влітку і восени 1648 р., коли на значній території було знищено владу польської шляхти і магнатів, почав відкривати перед польським урядом свої політичні наміри.

Крім ідеї утворення гетьманської держави козацтво збагатило суспільно-політичні традиції української державності ще одним елементом — організаційною структурою у формі паланок на чолі з полковниками.

Наступні події довели життєздатність паланкового війсь­ково-адміністративного устрою, оскільки якраз його було покладено в основу адміністративних структур (полків і со­тень), які виникли під час визвольної війни.

Додамо до цього, що Запорозька Січ поширювала свої суспільно-політичні структури на інші райони українських зе­мель, починаючи з кінця XVI — першої половини XVII ст. То­гочасні документи містять численні згадки про те, що козаки в містах і селах України «мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя» (1609 р.), що вони «не несуть відпо­відальності перед жодним судом, окрім суду тих отаманів, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин» (1613 р.), і, нарешті, що «вони створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку» (1616р.). Прикметне, що ці процеси мали не поодинокий і локальний, а широкий харак­тер і охоплювали Брацлавщину, Поділля, Волинь, Черні­гівщину, Київщину (див.: Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися українська нація.— К., 1991. С. 58). Щоб остаточно підірвати сили українського народу, Річ Посполита вживає надзвичайних заходів. 1638 р. Сейм ухвалив «Орди­націю війська Запорозького реєстрового», поставивши козац­тво під суворий контроль королівської адміністрації і поз­бавивши його прав і привілеїв. Зокрема, було скасовано виборність кошового отамана та інших старшин, скорочено реєстр до 6000 козаків, ліквідовано козацький суд, посаду гетьмана замінено посадою королівського старшого комісара, якому підпорядковувалася особлива гвардія з польської шляхти. Посади полковників і осавулів заміщалися лише польськими шляхтичами.

Отже, національно-визвольна боротьба українського на­роду, утворення і функціонування Запорозької Січі значною мірою зумовили тенденцію становлення державності Украї­ни. Держава, що виникла протягом визвольної війни 1648— 1657 рр., була наслідком попереднього економічного і со­ціально-політичного розвитку.

 

Формування української козацької держави

(Війська Запорозького) в 1648—1657 рр.

 

Національно-визвольна боротьба українського народу, куль­мінацією якої була визвольна війна під проводом Б. Хмель­ницького, ліквідувала політичний режим Речі Посполитої в Україні. Це сталося внаслідок перемог повсталих мас під Жовтими водами, Корсунем та Пилявцями 1648 р.

Польща не була готовою до продовження війни. Ян Кази­мир, обраний королем, намагався схилити Б. Хмельницького до миру, обіцяючи розглянути скарги Війська Запорозького й створити таке становище, щоб козаки «не мали над собою ба­гато панів». Під час переговорів було досягнуто рішення про перемир'я. Король і гетьман повідомили про це своїми уні­версалами. Після цього Військо Запорозьке, повсталі козаки, міщанство і селянство повернулися в місця свого зосереджен­ня. Коли Б. Хмельницький заїхав наприкінці грудня 1648 р. до Києва, назустріч йому вийшла вся людність міста. Зустрічав гетьмана єрусалимський патріарх Паїсій разом з київським митрополитом і посадив Б. Хмельницького на санях поруч з собою, по праву руку. Вітали його київські студенти як спасителя і визволителя українського народу з польської не­волі. Патріарх вітав гетьмана титулом «світлійший князь».

У лютому 1649 р. до Переяслава прибула польська мирна комісія. З самого початку переговорів виявилася принципова розбіжність між Військом Запорозьким і представниками шляхетської Польщі. Б. Хмельницький виступив перед поль­ськими послами не лише як гетьман Війська Запорозького, а також як представник усього українського народу. Він заявив, що Україна відокремиться від Речі Посполитої. Б. Хмель­ницький виступив уже як незалежний володар: «Правда є, що я мала і незначна людина, але Бог дав мені, що я є єдиновлад-цем, самодержцем руським».

Полковники, які брали участь в переговорах, підтримали ці заяви Хмельницького. Вони свідчили про те, що польська шляхта вже втратила в Україні свою могутність.

Польські посли повернулися, не виконавши поставлених перед ними завдань. Хмельницький передав королю вимоги:

1) скасування унії; 2) щоб київський воєвода «був руського народу і грецького закону»; 3) щоб київський митрополит мав місце в Сенаті; 4) вивести з Києва єзуїтів; 5) протестував про­ти призначення великим коронним гетьманом Вишневецько-го та ін.

Вимоги Б. Хмельницького й Війська Запорозького викли­кали збурення в польському стані, й король Ян Казимир роз­почав війну проти українського народу.

У новій війні з Польщею 1649 р. Б. Хмельницький планував розгромити шляхетську Польщу і визволити Україну з-під її влади. Але зрада кримсько-татарського війська під Зборо­вом не дала здійснити ці плани. У зборівських переговорах Б. Хмельницький був змушений визнати владу короля.

Згідно із Зборівським договором про мир три наддніпрян­ських воєводства — Київське, Брацлавське й Чернігівське — залишилися під владою адміністрації Війська Запорозького. В королівській «Декларації ласки його К. В. на супліку Війська Запорозького» так визначалася територія, на якій мало пере­бувати Військо Запорозьке: «Від Дніпра почавши, з цієї сто­рони в Димері, Горностайполі, Коростишеві, Наволочі, Пог­ребищі, Прилуках, Вінниці, Брацлавщині, звідтіля від Брацлава до Ямполя, до Дністра... з другої ж сторони Дніпра в Острі, в Чернігові, Ніжині, Ромнах аж до московського кор­дону і Дніпра». З реєстрів Війська Запорозького 1649 р. видно, що прикордонними містами на заході, в яких стояли козацькі застави, були: Овруч, Каменобрід, Коростишів, Івниця, Бор-щагівка, Погребище, Прилуки, Садківці, Чернівці, Стіна, Ям-піль. Кордон з Польщею пролягав від Поділля по річці Мура-фа, а на Волині підходив до Случі. В тогочасних джерелах цей кордон мав назву «козацької лінії». Кордоном з Великим кня­зівством Литовським служила колишня межа воєводств Київ­ського та Чернігівського. Вона проходила на Правобережжі притокою Прип'яті, річкою Словесною, на Лівобережжі — вздовж річки Інуті, займаючи також Стародубський повіт, який раніше належав до Смоленського воєводства. З Мос­ковською державою Україна межувала по лінії давнього російсько-польського кордону. На півдні кордон з Молдавією проходив Дністром. Кордон з Туреччиною — «дикими по­лями», а з Кримом — нижнім Дніпром. Тут, на півдні, в період визвольної війни українське населення просувалося в основ­ному до лінії Рашків — Умань — Чигирин — Полтава. Після 1648 р. почала виявлятися ініціатива мас у справі заселення нових територій, у південній смузі було збудовано багато нових замків і укріплених містечок, які стали базою для освоєння незайманих степів.

У цілому територія автономії, названа Військом Запо­розьким, займала 200 тис. кв. км. Її ще називали Україною, Старою Руссю, Руською землею. На цю територію забороня­лося вступати коронним військам.

Домігшись автономії і визнання Війська Запорозького, Б. Хмельницький почав створювати адміністрацію й розме­жовувати країну на територіальні одиниці — полки і сотні. Полковники, сотники й городові отамани стали здійснювати не лише військову, а й адміністративну владу в своїх районах. В «Актах Юго-Западной Руси» (т. III, с. 101) читаємо: «руські купці купують поташ у черкаських полковників і сотників, які володіють тими містами і повітами».

В реєстрі Війська Запорозького (1649 р.) названо 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Біло­церківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київ­ський, Переяславський, Кропив'янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський. В них нараховувалась 271 сотня з населенням до 1 млн. чоловік. Кількість сотень у полках була неоднаковою. Найдрібнішим підрозділом у війську був курінь, до якого входило ЗО — 40 ко­заків на чолі з курінним отаманом.

1649 р. Б. Хмельницький разом зі старшиною розпочав ор­ганізацію фінансової системи, оподаткування населення. За­безпечувалася охорона торгівлі, створювалися суди.

Умови Зборівського договору перекреслили програму геть­мана домогтися створення незалежної держави. Козацька Україна отримала лише автономію у складі Речі Посполитої.

Однак і таке становище України не задовольняло польську корону. Було вирішено ліквідувати автономію Козацької рес­публіки, і влютому 1651 р. розпочалися проти неї військові дії. 20 травня 1651 р. сталася трагедія під Берестечком внаслідок зради кримського хана. Лише ціною великих зусиль І. Богуна й значних жертв вдалося вберегти козацьку армію від повного розгрому. Брацлавщину і Чернігівщину окупували польські війська, й сюди поверталася адміністрація Речі Посполитої.

Укладений 18 вересня 1651 р. Білоцерківський договір значно обмежив автономію Української держави:

— козацький реєстр — 20 тис. осіб;

— територія — Київське воєводство;

— столиця — м. Чигирин;

— запорозьке військо дотримується грецької віри;

— вимога поляків розірвати угоду з кримськими тата­рами;

— автономія у складі Речі Посполитої.

Лише здобуття у травні 1652 р. блискучої перемоги над польським військом під Батогом привело до відновлення вла­ди українського уряду над територією Брацлавського і Чер­нігівського воєводств, закріпивши умови Зборівського дого­вору.

У 1652— 1653 рр. козацько-старшинська влада в Україні зміцнювалася, зростали авторитет і сила її адміністрації.

Разом з тим уряд Б. Хмельницького розумів, що загроза відновлення польсько-шляхетського режиму в Україні зали­шається.

За таких умов гетьман домагається рішення Земського со­бору Московської держави про взяття Війська Запорозького «під високу царську руку» й допомогу у війні з Річчю Поспо­литою. 31 грудня 1653 р. московський цар оголосив війну Польщі й того самого дня московське посольство вирушило до Переяслава.

У січні 1654 р. в Переяславі було укладено попередній усний договір про умови переходу Війська Запорозького під владу царя Великого Московського князівства, а також про гарантії для Війська Запорозького.

Після цього уряд Б. Хмельницького підготував прохальні статті до московського царя Олексія Михайловича, які після деякої доробки були затверджені царем 27 березня 1654 р. й увійшли в історію як «Березневі статті» Б. Хмельницького.

Тому цей договір правомірно розглядали як акт воле­виявлення двох рівноправних сторін. Не сталося ні приєднан­ня, ні возьіз'єднання України з Московією. Це була військово-політична угода, яка лише незначною мірою обмежила між­народні відносини України.

Погодившись захищати Україну — Військо Запорозьке, в Москві з перших же кроків намагалися обернути протекторат на інкорпорацію. З цією метою московська влада використо­вувала вияви суспільного антагонізму.

Б. Хмельницький бажав від Московської держави одного:

швидкої і суттєвої допомоги для об'єднання всіх українських земель в одну самостійну і незалежну державу.

Різні бачення перспектив союзу України й Московії вик­ликали суперечності. Розчарувавшись у московській протек­ції, Б. Хмельницький шукає інших сил для підтримки в бо­ротьбі проти Речі Посполитої. Але не знаходить їх. Ця обставина та інші негаразди довели гетьмана до паралічу. Б. Хмельниць­кий помер 6 серпня 1657 р.

 

Становлення органів державної влади й управління

в період Національно-визвольної війни

1648 —1657 рр.

 

На закріпленій правовими засадами українській території Б. Хмельницький у ході Національно-визвольної війни ство­рював органи влади й управління. У цьому йому допомагала сильна старшинська група, що здійснювала керівництво пов­стансько-визвольним рухом.

З названих угруповань Б. Хмельницький створював дер­жавний апарат управління. Прототипом його були установи, що вже існували в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві. Вся влада належала козацькому війську. В найвищому органі влади — раді мали право брати участь усі козаки, кожен міг виступати й голосувати. Але фактично козацьку раду пізніше підмінила рада старшин.

Рада обирала гетьмана та інших старшин, усувала їх з посад, вирішувала головні політичні військові й господарські справи, здійснювала судочинство. До складу старшинської ради входили насамперед полковники й генеральна старши­на. Іноді рада була розширеною. Як учасники весняної ради 1652 р. згадуються сотники, а ради 1654 р. в Корсуні — чернь (тобто рядове козацтво). Відомі також випадки, коли в раді брали участь «голови міст і сіл». Це свідчить про значущість громадських органів самоврядування та їхніх керівників. Щоб здобути підтримку цих людей, старшина залучала їх до своїх рад. Отже, рада почала перетворюватися на загальнодержавну установу.

Раду старшин скликав гетьман листами. Розсилав їх війсь­ковий писар. Інколи заздалегідь складався порядок нарад. Рада старшин була обов'язковою установою, яку гетьман му­сив шанувати. Проте в останні роки життя Б. Хмельницький скликав раду рідше й не всі справи державного життя виносив на її розгляд. Дехто з козацької старшини скаржився в Моск­ву, що гетьман сам, без контролю вирішує фінансові справи, й вимагав від московських бояр спонукати його «зібрати пол­ковників, осавулів і всю старшину й зробити раду». Та хоч би там як, а більшість дослідників вважає старшинську раду го­ловним органом влади на території держави — Війська Запо­розького.

Крім вищезазначених повноважень старшинська рада ви­рішувала питання війни і миру, встановлення дипломатичних відносин та ін.

Поряд із старшинською радою у Війську Запорозькому діяла постійна вища адміністрація, посади в якій посідала військова або генеральна старшина. Під час війни це був штаб гетьмана. За нових обставин він почав здійснювати не лише військові, а й цивільні та управлінські повноваження. Не маємо точних відомостей, хто призначав генеральну старши­ну, мабуть, гетьман за згодою старшинської ради. До гене­ральної старшини відносилися: обозний, два осавули, два судді та писар.

Генеральний обозний керував усіма господарськими спра­вами (обозом, озброєнням, харчуванням), а якщо не було гетьмана, то виконував його функції. Йому допомагав цілий відділ виконавців (урядовців): осавул, хорунжий, економ, гар­матний, писар, отамани та ін. Фактично посада обозного від­повідала посаді військового міністра в ряді країн тодішньої Європи.

Генеральні судді вирішували судові справи, головним чином ті, що подавалися самому гетьманові. Судив суддя переважно сам за участю судового писаря.

Генеральні осавули організовували військову раду й брали участь у прийомі іноземних послів.

Генеральний писар виконував переважно адміністративні функції, очолював гетьманську канцелярію — центральну установу адміністрації. 1657 р. в ній працювало 12 канце­ляристів. Люди з освітою і знанням мов, вони були одночасно перекладачами (драгоманами). У військовій канцелярії роз­глядалися всі найважливіші справи адміністративного і військового характеру: звіти й листування полкової і сотенної старшини, справи міст, прохання і скарги окремих громадян. На різноманітність діловодства вказують гетьманські універ­сали, які готувала канцелярія: були тут накази старшині у військових справах, призначення полковників, мобілізаційні накази, затвердження і надання маєтків козацькій старшині, шляхті, духівництву, підтвердження прав міст, торговельні справи, як, наприклад, встановлення мита і надання привілеїв окремим купцям, проїзні універсали для послів та ін.

Інакше кажучи, гетьманська адміністрація охоплювала широке коло питань, виявляючи у вирішенні справ становий характер. Крім того, в адміністрації гетьмана було по два ге­неральних бунчужних і генеральних хорунжих, які викону­вали найважливіші його доручення, церемоніальні дії. До ге­неральних старшин відносився і гетьманський підскарбій, що відав фінансами.

Кожен із генеральних старшин крім своїх функцій викону­вав важливі доручення гетьмана як військового, так і ци­вільного характеру. Фактично старшина виконувала функції міністрів. Іноземні посли, наприклад, генерального писаря називали канцлером. Але генеральна старшина не перет­ворилася на справжній уряд, не розвинула своїх функцій виконавчої влади. Причиною цього було те, що Б. Хмельни­цький, зосередивши владу в своїх руках, не дозволяв поміч­никам діяти самостійно. Навіть дрібні справи він вирішував особисто. Так, коли 1649 р. царський посол Г. Унковський поскаржився на «обидьі» на кордоні, гетьман одразу ж наказав писарю І. Виговському підготувати наказ прикордонній старшині й сам продиктував його зміст (див.: Українська РСР в докум. і матер. Т. III. С. 170). Ще один приклад. Надаючи 1653 р. універсал цехові музик на Лівобережжі, гетьман у власноручній дописці висловлював жаль, що це далеко «жебим я сам могу вселякую пересторогу межи вами учинить», і наказав музикам бути послушними цехмістеру.

Наведені та інші приклади свідчать про те, що управління Україною зосереджувалося в руках гетьмана. Він очолював державний апарат, адміністрацію і різні гілки влади: скликав загальну раду й раду старшин, керував ними, брав участь в обоговоренні й винесенні рішень ради і виконував ці рішення;

за його підписом виходили найважливіші розпорядження, накази; брав участь у судочинстві й розглядав скарги на нижчі суди; організовував фінанси; очолював військо; за участю старшинської ради починав війну; вів переговори з іншими державцями й організовував дипломатичні зносини з іно­земними державами. Б. Хмельницький тримав у руках важелі господарсько-фінансової політики. Владі гетьмана підлягали крім війська всі стани країни: шляхта, козаки, міщани, селяни й духівництво. Гетьман брав під свою опіку монастирі й щедро наділяв їх маєтностями.

Як уже зазначалося, Б. Хмельницький сам вважав себе одновладцем і самодержцем. Маси українського народу визнавали його таким і в усьому покладалися на нього. Ко­зацькі сотники й отамани, високо підносячи владу гетьмана, в листуванні з російськими воєводами титулували його «госу­дарем», тобто незалежним володарем; деякі з них починали свої листи словами: «Божиею милостию великого государя на-шего Богдана Хмельницкого, пана гетьмана всего Войска За-порозкого».

Таким чином, верховна влада періоду визвольної війни у Війську Запорозькому належала гетьманові. Але в своїй пра­вовій основі вона вважалася обмеженою Козацькою, а пізні­ше — старшинською радою. Адміністративний апарат (гене­ральна старшина) був слухняним виконавцем рішень і дій гетьмана.

Крім центральних органів влади й управління у Війську За­порозькому існували місцеві уряди. Адміністративно-терито­ріальними одиницями — полками й сотнями — керували полковники і сотники.

Полковники поряд з військовими обов'язками виконували адміністративні завдання на своїй території. Полковник роз­поряджався усім земельним фондом свого полку, який скла­дався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Він надавав ці землі насамперед тим, хто за свою службу не одержував грошової винагороди. Рядові козаки отримували невеликі наділи, приблизно такого ж розміру, як у середніх селян. Перед полковниками ставилося завдання дбати про порядок у земельних справах, тобто оберігати велике земле­володіння від «свавільних» селян і козаків. Цей бік діяльності полковників найбільше виявляв характер нової адміністрації як машини в руках панівного стану для придушення опору своїх соціальних супротивників. Полковники організовували також фінансову справу на підлеглій їм території, керували збором податків до військового скарбу, надавали в оренду підприємства і збирали орендну плату. Інакше кажучи, вони, були головними представниками військової та адміністративної гетьманської влади на території полку й виконували до­ручення гетьмана та старшинської ради. Полковники вирішу­вали багато справ цілком самостійно і на території полку мали великий авторитет. Щоправда, інколи вони намагалися про­тидіяти гетьманові. Так, чернігівський полковник С. Побо-дайло після Білоцерківського миру 1651 р. здійснював власну політику щодо шляхти, не хотів виводити війська з Черні­гівщини й підтримував антишляхетські рухи.Таку ж роль відігравав у своєму полку ніжинський полковник І. Золота-ренко.

На території сотень адміністративні обов'язки виконували сотники, в окремих містах і селах — отамани. Цікаво, що по­ряд з отаманами, які виконували лише військові функції, виникли окремі «городові» отамани з самою тільки цивільною владою. Під час війни городові отамани набули особливого значення. Коли військова старшина вирушала на війну, на місцях залишалися городові отамани «для порядку». В одному документі 1657 р. їхню роль визначено так: «Во всяком городе отаман городовой єсть первьім урядником, где наместника нет, й должньї отамана спушать сотник й все козаки» і далі до­дано: «...таков порядок єсть во всех городах наших й в самом Чигирине, столице войска Запорожского» (див.: Актьі, относя-щиеся к истории Юго-Западной Руси (АЮЗР). Т. XV. С. 41).

Таким чином, уже в ході визвольної війни 1648— 1657 рр. нова козацька адміністрація зайняла місце колишнього шля­хетського управління.

У містах, особливо великих, зберігся старий устрій, вста­новлений на основі Магдебурзького права. Але він був част­ково порушений. Оскільки частина міщан стала козаками й перейшла під юрисдикцію військової старшини, козацька адміністрація намагалася взяти в свої руки керівництво всією міською людністю. Міський же патриціат зі свого боку праг­нув узяти під контроль козацтво. Ця ситуація призводила до нестабільності в містах і потребувала частого втручання геть­мана, який спрямовував суспільне життя міщан, селян і коза­ків у правове русло. Він робив це за допомогою козацького суду.

 

Судова система

 

Судочинство у Війську Запорозькому (Україні) грунтува­лося на давніх звичаях Запорожжя. «Де б наше козацтво не перебувало,— хоч би й три козаки,— два одного мають судити»,— зазначалося в пунктах «Декларації ласки його К. В. на супліку Війська Запорозького», надану королем після битви під Зборовом. Те саме повторювалося у т. зв. «Берез­невих статтях» 1654 р., схвалених московським царем Олек­сієм Михайловичем (див.: АЮЗР. Т. X. С. 24).

У період становлення держави формувався новий суд. Кожен стан мав свій суд. На першому місці стояли козацькі суди. На Запорожжі суд відбувався на загальній військовій раді, в якій брали участь усі козаки. Однак із занепадом «чер­нецької» (загальної) козацької ради і зростанням ролі стар­шинської ради судочинство також почало переходити до рук старшини. Судову владу мали всі керівники вищої і місцевої адміністрацій.

Найвищий суд діяв при гетьманові. До його складу входили два генеральних судді та судовий писар. Це був Генеральний суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і со­тенних суддів, а також деякі справи, з якими прохачі звер­талися безпосередньо до гетьмана. В «Актах Юго-Западной Руси» є багато відомостей про такі апеляції. Інколи гетьман посилав окремі (тимчасові) судові комісії для розгляду справ великого значення. Так, 1656 р. на вимогу російського уряду київський полковник Антін Жданович був «посланий от его милости пана гетьмана для вьіслушанья сьіску в разньїх делах», а саме: «... хто й чинит разоренье й царського величес-тва людям всяким неправду й грабеж, таковьіх сьіскивать й покаятся, горлом карати й наказание чинити всякое» (див.:

АЮЗР. Т III. С. 519). У цьому листі гетьмана визначено такі юридичні повноваження, які може мати найвищий суд, і такі ж міри покарання (навіть за крадіжку) — страта тих, хто кривдив московських (царських) людей. Далі в збірнику зга­даних актів зазначається, що А. Жданович розглянув чимало справ: причини, з яких військова застава залишила Новий Бихів; випадок присвоєння І. Нечаєм титулу білоруського полковника; непорозуміння, що виникли між козаками й російськими військовими частинами; факти різних розбоїв і грабежів та інші. Слідство й суд тривали цілий місяць у Ніжині, Борзні, Чаусах, Могильові. Деяких винних покарав або виправдав сам А. Жданович, а інші справи він передав на суд гетьмана чи полковників. З документів випливає, що навіть з найвищими повноваженнями і правами А. Жданович не міг або не мав морального права довести справу власно­ручно.

Козацькі (старшинські) суди різних інстанцій займали найзначніше місце в судочинстві. Вони охоплювали справи, які до 1648 р. належали «гродським» судам, і виявляли тенденцію розширювати коло своєї компетенції. Фактично замість станового, складалося загальне судочинство. Козаць­кий (старшинський) суд судив не лише козаків, а й шляхту, селян та міщан.

Разом з тим існували й шляхетські суди, які діяли за рішенням Зборівського договору. Ці суди залишалися й після союзу Війська Запорозького і Московії, про що зазначалося в «Березневих статтях»: «Суди й земские й градские через тех урядников, которьіх они сами себе добровольно оберут, исправленьї бьіть имеют, как те прежде сего» (див.: АЮЗР. Т. X. С. 447). А що над ними стояла козацька адміністрація, то вони занепадали, а їхні повноваження переходили до ко­зацького суду.

Міські суди за Магдебурзьким правом зберігали свою ком­петенцію. Їх підтримували гетьманські універсали, «статті» й царські привілеї. Б. Хмельницький навіть розширював їхні повноваження. Наприклад, в універсалі від 26 листопада 1656 р. він передав до міського суду справи свавільних козаків, «ко-торьіе бьі без понимания нашего з пірначами наїхавши, вьі-мьісльї якиє починити міли... теди ми каждого такого, яко своєврльника, тому ж маєстратови києвскому, ідо нас не одсилаючи, строго карати позволяєм» (див.: АЮЗР. Т. V. С. 95).

Б. Хмельницький запроваджував окремі суди для інозем­ців. Наприклад, своїм універсалом від 2 травня 1657 р. він повідомляв про надання права грецьким купцям мати суд у Ніжині. Іншими універсалами дозволялося монастирям і цер­квам створювати свої внутрішні суди. Разом з тим церковні суди не могли розглядати справ різних соціальних верств української держави. Церковний суд поширювався лише на внутрішні справи духівництва.

Отже, в умовах Національно-визвольної війни 1648— 1657рр. суд і судочинство у Війську Запорозькому були нерозривно пов'язані з усією системою управління. Як уже зазначалося, економічне й політичне панування переходило до українських феодалів — козацької старшини, шляхти й вищого духів­ництва.

Державна влада й управління, а також судова система, що сформувалися в період Національно-визвольної війни, зали­шалися на належному рівні аж до ліквідації гетьманського управління монархічною владою Російської імперії 1764 р.

Офіційно держава називалася Військом Запорозьким, а її голова мав титул гетьмана Війська Запорозького. Згодом цей титул замінили іншим: «Гетьман Війська Його Царського Пресвітлого Величества Запорозького обох берегів Дніпра». Україну ж перейменували на «Малу Росію» і назву цю включили до царського титулу: «Всия Великая й Мальїя Руссии самодержец». Але поряд з назвою офіційною серед на­роду широко вживалася давня назва: «Україна». Вживалася вона й у законодавчих актах уряду Б. Хмельницького.

 

Право періоду Національно-визвольної війни

1648—1657 рр.

 

На той час на території України залишалися чинними основні джерела права, що діяли раніше, до 1648 р.: польське право, Литовські статути, Магдебурзьке право, Холмське право, «Саксонське зерцало», т. зв. кормчі (церковні) книги, звичаєве козацьке право. Неузгодженість у використанні цих джерел давала змогу впливовим чи спритним людям «повер­тати» хід справ у вигідне для них русло. Нерідко довільно тлу­мачилися юридичні норми. Інколи суд, не бажаючи карати винного за німецьким правом, застосовував норми Литовсь­кого статуту або звичаєвого права, наприклад, щоб полегшити вирок. Робилося це, як правило, в інтересах козацької стар­шини чи шляхти.

В умовах становлення Української держави дія правових джерел розширюється. До третього Литовського статуту вно­сяться нові положення, що зміцнюють становище козацької старшини.

Право Війська Запорозького закріплювало становлення Української держави. Передовсім цим правом регулювалися полково-сотенні відносини, система козацького судочинства. Йдеться про універсали (листи) Б. Хмельницького. Це розпо­ рядчі акти вищої на той час влади, загальнообов'язкові для всього населення. Згідно з універсалами (їх часто видавали й полковники) відбувалися зміни в суспільно-політичному та економічному ладі України. Універсали регулювали широке коло стосунків (наприклад, поземельних — роздача земель старшині у власність чи користування, адміністративних — призначення на посади та ін.). У той період Україна вперше укладає міжнародні угоди. Це робить гетьман як голова уряду.

В умовах становлення Української гетьманської держави розвивається право власності. В цей час козацькій старшині роздаються за службу по «рангу» маєтки. Таким чином, було оформлено новий стан умовної земельної власності — рангові маєтки (землі).

Кримінальне право спрощується шляхом вилучення з ньо­го положень про замахи на королівську (великокнязівську) владу й магнатсько-шляхетський порядок управління. На­томість з'являються нові види злочинів — зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської ад­міністрації, ненадання допомоги під час бою. Міри покарання в роки війни були дуже суворими. Зрадників страчували — всіх без винятку. Але траплялося й так, що смертна кара за рішенням суду замінювалася штрафом.

Підписані 27 березня 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем прохальні (чолобитні) статті Б. Хмельницько­го фактично являли собою конституцію козацької держави. В ній закріплювався правовий статус Війська Запорозького:

— в Україні зберігалися адміністративно-військовий уст­рій, поділ на полки і сотні, гетьмансько-старшинська адмі­ністрація на чолі з гетьманом;

— залишилося в силі традиційне судочинство, в яке царсь­ким воєводам не дозволялося втручатися;

— реєстр козацького війська визначався в 60 тисяч чо­ловік;

— стверджувалося право козацького війська обирати гетьмана, який повинен був присягати царю;

— гетьманові на булаву надавалося Чигиринське ста­роство;

— не дозволялося відбирати в козаків, а після їхньої смерті у вдів і дітей маєтків та землі, що ставали їхньою власністю;

— гетьманові надавалося право приймати іноземних пос­лів, слід було повідомляти про справи, з якими вони прибу­вали в Україну, але при цьому без царського указу забороня­лося вести переговори з Туреччиною і Річчю Посполитою;

— Військо Запорозьке повинно було воювати спільно проти ворогів «й во всем бьіти в... послушании на веки».

Крім того, Олексій Михайлович надав Жалувану грамоту Війську Запорозькому, в якій ще раз стверджувалося про збе­реження суспільного ладу України, порядку управління й суду, які склалися до 1654 р.

Грамота московського царя наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому «бьіть под нашего царского величества рукою по прежним их правам й привилеям... й тех прав й вольностей нарушати не велели». Главою України залишався виборний гетьман як «верхний владця». Але потрібно було не лише сповіщати царя про результати виборів на підданство і вірність йому, а й отримати від нього клейноди, що означало правове підтвердження виборів.

Таким чином, «Березневі статті Б. Хмельницького» й Жа­лувана грамота Війську Запорозькому закріпили нове правове становище українського уряду як васальне. Але тут-таки цар підписав статті, які передбачали збереження державного суве­ренітету України.

Наступні події (аж до самої смерті Б. Хмельницького) свідчать, що Українська держава як до союзу з Московією, так і після нього залишалася незалежною. І, як слушно зазначає А. Яковлів у книзі «Українсько-московські договори в XVII— XVIII віках», васальна залежність надавала відношенням між державами вигляду тільки зовнішньої підпорядкованості. По суті ж ця підпорядкованість була номінальною і навіть фік­тивною. Хід подій після 1654 р. доводить, що саме як номіна­льну залежність, як її форму, а не зміст розглядав угоду 1654 р. гетьман Б. Хмельницький.

Таким чином, у ході Національно-визвольної війни 1648— 1657 рр. частина України в складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств отримала протеговану московсь­ким царем незалежність. Однак фактичними діями московсь­кий уряд намагався обмежити й ліквідувати українську незалежність.

 

Обмеження та ліквідація державної влади

й управління в Україні

у другій половині XVII—ХУЛІ ст.

 

Період історії гетьманської України дослідники оцінюють як складний і драматичний. Після смерті Б. Хмельницького Україна пережила анархію, міжусобиці, інтервенцію та інші негаразди — Руїну. Несподівана і навіть шкідлива для Украї­ни політика наступних гетьманів призвела до її поділу між Московією, Річчю Посполитою і Кримом, а в другій половині XVIII ст.— до ліквідації державності.

Упродовж 60 — 80-х рр. XVII ст. не вщухали чвари, в яких амбіційна старшинська аристократія фактично поділилася за своєю орієнтацією на різні партії — промосковську, про-польську, прошведську, протурецьку. Кожна з груп хотіла бачити при владі свого гетьмана. Це спричинило занепад України, названий «Руїною», та обмеження її автономії з боку московського й інших урядів.

Після спроби гетьмана І. Виговського розірвати союз з московським царем і повернути Україну до складу федера­тивної Речі Посполитої як Великого князівства Руського на основі Гадяцької угоди, укладеної 1658 р., піднялася нова хвиля боротьби.

Зазначеною угодою передбачалася перебудова Речі Пос­политої Польської на федерацію трьох самостійних держав — Польщі, Литви й України. За договором Україна в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського мала стати вільною і незалежною державою — Великим князів­ством Руським (українським). Українське військо повинне було складатися з 30-ти тисяч козаків і 10-ти тисяч найманців. Також передбачалося, що всі найвищі урядові посади нале­жатимуть українцям.

Невдовзі розпочалося втручання іноземних держав у справи України. Так, московський уряд послав проти І. Ви­говського майже 150-тисячне військо під командуванням князя О. Трубецького. Армія під проводом гетьмана І. Ви­говського зустріла ворогів під Конотопом, де 29 червня 1659 р. царське військо зазнало повного розгрому. Російський істо­рик С. Соловйов так описав його наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув протягом одного дня, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію. Цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалоб­ному вбранні й Москву охопила паніка... Ходили поголоси, що цар збирається перебратися до Ярослава за Волгу і що Виговський наступає прямо на Москву». Всю Україну було визволено.

Однак помилкою І. Виговського було те, що він не вигнав усі московські залоги з міст України й не зумів заручитися підтримкою більшості українського народу. Внаслідок цього гетьманську булаву за допомогою московського війська отри­мав Юрій Хмельницький.

Статті підписаного ним 17 жовтня 1659 р. нового Переяс­лавського договору зазначали, що гетьман з усією Україною залишається у вічному підданстві московського царя та його наступників. Гетьмана вже не можна було переобирати без згоди царя. Царським воєводам з військами надавалося право розквартировуватись у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлавіта Умані, й ці війська мали утримуватися за рахунок місцевого населення. Козацькі залоги повинні були залишити Білорусь і ряд українських міст.

Дев'ятою статтею договору гетьманові заборонялося мати стосунки з іноземними державами, окрім тих, які цар сам визначить. Ці статті значно обмежували автономію України, інші ж зберігали попередні права гетьманського уряду, стар­шини й козаків.

Переяславський договір і Гадяцький трактат стали юри­дичною основою для загарбання України Московською дер­жавою, з одного боку, й Польщею — з другого. Тривала війна цих двох держав, а також Туреччини за Україну закінчилася укладенням навесні 1686 р. польсько-московського «Вічного миру», за яким Київ відійшов до Гетьманщини, а все Право­бережжя забрала Польща. Проте в міру зміцнення феодаль­них суспільних відносин вибори гетьмана перетворювалися на формальну справу. Вже з кінця XVII ст. вищі адмі­ністративні посади займали особи, призначені гетьманом або царським урядом. Усі справи, пов'язані з Україною, вирі­шувалися через Малоросійський приказ (1662— 1722 рр.)

З 1687 р. для Лівобережної України розпочався новий істо­ричний етап, який інколи називають московським періодом її існування (1687— 1764 рр.). Царський уряд мало-помалу закріплював за собою право усувати гетьманів, призначати гетьманські вибори й затверджувати новообраного гетьмана. Наприклад, 7 липня 1687 р. під час повернення козацького війська з кримського походу старшинська верхівка, невдово-лена діями І. Самойловича, подала царю чолобитну з прохан­ням змістити його. Наслідки не забарилися. Вже 22 липня 1687 р. надійшла царська грамота про усунення гетьмана.

25 липня над річкою Коломак відбулася козацька рада (близько 2 тис. осіб) в оточенні московських полків під ору­дою князя Голицина. Ця рада обрала новим гетьманом Івана Мазепу, гетьманство якого тривало понад 20 років. Він, як і його попередники, заприсягнув цареві на вірність і підписав (складені передоднем) нові статті з 22 пунктів, що в основному повторювали зміст укладених раніше договорів (І. Брюховець-кого, Д. Многогрішного, І. Самойловича).

Козаки закріпили за собою такі права і привілеї: звільнення від усіх податків і натуральних повинностей, подальше воло­діння своїми грунтами, сіножатями, лісами, млинами і т. д. У тих-таки Коломацьких статтях підтверджувалися права київських і ніжинських міщан, зазначені в попередніх догово­рах, а також положення про те, що гетьман не може скидати з посад генеральну старшину, не порадившись з царем. Старшині ж заборонялося самостійно переобирати гетьмана. Не дозволялося козацькому урядові вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами.

Наміри Петра І реформувати козацькі полки, перетво­ривши їх на регулярні московські військові підрозділи, запро­вадити рекрутські набори, реорганізувати структури цент­рального й місцевого управління в Гетьманщині, замінити старшинські уряди губернаторською формою правління пере­конали І. Мазепу в необхідності скористатися силою шведів для встановлення незалежності й самостійності України. Під час його переговорів із шведським королем Карпом XII було домовлено, що Україна залишатиметься цілком незалежним князівством під довічним гетьманським правлінням, вклю­чатиме відвойовані в Московії землі, які з давніх часів нале­жали українському народові, й перебуватиме в союзі зі Шве­цією, а король не користуватиметься ані титулом, ані гербом українського князівства. Однак поразка шведів під Полтавою у липні 1709 р. поклала край далекосяжним планам україн­ського гетьмана й шведського короля.

Іван Мазепа помер у жовтні 1709 р. в еміграції у Бендерах (Туреччина). 5 квітня 1710р. під час обрання на козацькій раді гетьманом Пилипа Орлика було прийнято Конституцію Української держави. Цей важливий історичний документ під назвою «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» регулював відносини між гетьманом і коза­ками. Традиційні гетьманські статті базувалися раніше на згоді між монархом і гетьманом.

Конституція Пилипа Орлика не лише проголошувала не­залежну Українську державу республікою, а й закладала під­валини поділу влади, юридичне закріплювала систему ви­борів посадових осіб. Конституція складалася зі вступу й 16 ста­тей. Вона передбачала встановлення національного суверенітету й визначення державних кордонів, забезпечення прав людини, створення правового суспільства на засадах єдності і взаємодії трьох гілок влади — законодавчої (виборна Генеральна рада, що мала збиратися тричі на рік— Різдво, Великдень і Покрову), виконавчої (гетьман, дії якого обмежувалися законом, що виклю­чало монархічну форму правління) і судової, підзвітної і контро­льованої. Конституція закріплювала ще не знані у тогочасній Європі засади демократичного суспільства.

На жаль, у зв'язку з низкою об'єктивних причин цю першу в світі державну конституцію не було реалізовано. Після поразки Карла XII під Полтавою і втечі І. Мазепи до Туреч­чини царський уряд ще більше обмежив гетьманські повнова­ження. 1709 р. було запроваджено посаду царського резиден­та, який наглядав за діяльністю гетьмана та його оточенням. Став ним стольник Ізмайлов. Він, за інструкціями царя, мав стежити за тим, щоб в Україні не було зради, щоб іноземних послів гетьман приймав разом з резидентом, щоб без дозволу царя гетьман не переміщав полковників і генеральну стар­шину, не позбавляв і не надавав маєтностей.

По усуненню шведської загрози Петро І продовжив полі­тику ліквідації автономії України.

Формально устрій у Гетьманщині залишався без змін. Фактично ж цар намагався усе прибрати до своїх рук. Нехту­ючи основні права України й гетьмана, він почав сам призна­чати полковників, а 1715 р. однією зі своїх грамот запровадив новий порядок призначення на посади в уряді полкової старшини й сотників. Провідна роль у цьому відводилась царській адміністрації. Тож у три північних полки — Старо-дубський, Чернігівський і Ніжинський — отримали призна­чення московці. Крім того, Петро І заходився роздавати вели­кі земельні маєтності, конфісковані в прихильників І. Мазепи, своїм генералам та вельможам. Останні запроваджували в набутих володіннях кріпосне право, якого Україна на той час іще не знала.

Ще одним і чи не найсуттєвішим обмеженням автономії України було створення 29 квітня 1722 р. І Малоросійської ко­легії — органу управління Військом Запорозьким. Ця колегія складалася з шести російських офіцерів і президента-брига­дира С. Вельямінова. Офіційно необхідність у ній мотивува­лася різними непорядками в управлінні Україною і насиль­ствами старшини над народом. Насправді ж причина реформи полягала у здійсненні московським урядом політики центра­лізації. За царським указом, гетьман і генеральна старшина мали діяти лише через С. Вельямінова. Їм було заборонено розсилати універсали.

Колегія пильно наглядала за всіма грошовими й нату­ральними зборами, які за час її функціонування зросли в чотири рази, а після смерті гетьмана І. Скоропадського вона та призначені російські коменданти правили Україною без­контрольно.

Здирство, немилосердні побори та знущання російської адміністрації викликали невдоволення і численні скарги та бунти. Козацька старшина на чолі з наказним гетьманом П. По­луботком намагалася протидіяти сваволі, але Петро І, нехту­ючи її протести, продовжував задумане. І лише його смерть та загроза як війни з Туреччиною, так і вибуху антиросійських настроїв в Україні примусили царський уряд скасувати тяжкі податки, обмежити владні повноваження Малоросійської ко­легії і дозволити обрання гетьмана.

В лютому 1728 р. гетьманом було обрано Д. Апостола. Він подав до Верховної таємної ради Російської імперії прохальні статті стосовно потреб Війська Запорозького. На їх основі 22 серпня 1728 р. царський уряд розробив «Решение учинен-ное по его императорского величества указу в Верховном Тай-ном Совете на поданное прошение Войска Запорожского обоих сторон Днепра Гетьмана — господина Апостола». Ці статті увійшли в історіографічний обіг як «Решительнме пун-ктьі гетьману Даниилу Апостолу». Доки існувала Гетьманщи­на, вони залишалися її основною конституцією.

Головними пунктами цієї конституції були такі: 1) гетьман не має права вступати в дипломатичні зносини з чужими дер­жавами; 2) у разі приїзду в Україну іноземних послів гетьман зобов'язаний пересилати дипломатичну пошту до Петербурга;

3) з Кримом і Польщею гетьман може зноситися лише у справі регулювання кордонів, одначе з відома царського резидента при гетьманському дворі; 4) чисельність найманого війська обме­жується трьома полками (крім реєстрових козаків); 5) гетьман підлягає з військового погляду російському генерал-фельд­маршалу; 6) дозволяється старшині зі свого середовища оби­рати полковників і генеральних урядовців з наступним затвер­дженням царським урядом.

Низка пунктів стосувалася регулювання економічного життя, судоустрою та інших питань.

Отже, відновивши гетьманський уряд, царизм продовжу­вав пильно контролювати гетьмана й старшину, суттєво обме­жуючи їхні повноваження.

Після смерті Д. Апостола 1734 р. московський уряд замість Гетьманату створює нову адміністрацію — так зване «Прав­ління гетьманського уряду» в складі шести осіб — трьох великоросів і трьох українців. Це «правління» очолив генерал-ад'ютант князь Шаховський. За указом воно мало дотриму­ватися «Решительньїх пунктов» та всіх інших інструкцій. Указ указом, а московські урядовці розгорнули нову кампанію щодо ліквідації самобутнього життя українців, нехтуючи місцеві закони і звичаї.

1740 р. померла цариця Анна, з ім'ям якої пов'язують кри­зовий період не лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Це був період панування німців на чолі з фаворитом цариці жорстоким Біроном. Анна залишила престол своїй племін­ниці Анні Леопольдівні під регентурою Бірона. Але його не­вдовзі усунули, а з ним і саму Анну Леопольдівну. Цього разу імператрицею стала Єлизавета — дочка Петра І. Її вступ на престол означав кінець біронівщини.

До імператриці, яка, подорожуючи Україною 1744 р., за­їхала до Києва, звернулася козацька старшина з проханням відновити гетьманство. Це прохання ще раз засвідчила укра­їнська старшинська делегація, перебуваючи в Петербурзі.

Уряд Єлизавети врахував його: після смерті 1746 р. президента правління гетьманського уряду Бібікова наступників на його місце вже не призначали. В Україні верховодило гетьманське правління.

Царською грамотою 1747 р. було оголошено про обрання гетьмана, але Україні ще три роки довелося чекати цієї події. Врешті, 1750 р. в Глухові урочисто обрали гетьманом Кирила Розумовського, брата фаворита цариці Олексія Розумов-ського.

Кирило Розумовський домігся певних успіхів у відновленні державницьких традицій в Україні. Козацька старшина набу­ла значних прав в управлінні Військом Запорозьким, почали регулярно скликатися загальні збори старшини для вирі­шення найважливіших питань, було здійснено судову рефор­му, започатковану ще Д. Апостолом, розпочалося реформу­вання козацького війська.

Разом з тим К. Розумовському не вдалося відновити фінан­сову автономію Війська Запорозького. Навпаки, царський уряд своїм наказом 1754 р. зобов'язав гетьмана подавати відомості про прибутки й видатки українського державного скарбу. Годі було гетьманському урядові домогтися і права вільних зносин з чужоземними державами. Козацьке військо мусило брати участь у війнах, які вела Російська імперія.

1761 р. померла цариця Єлизавета. За короткого царюван­ня її наступника, Петра III, сина голштинського герцога, в Україні не відбулося жодних змін.

Невдовзі шляхом палацового перевороту престол Російсь­кої імперії посіла нова цариця Катерина II — німецька кня­зівна з Ангельт-Цербсту. Прихильниця жорсткого централіз­му, вона заповзялася якнайшвидше скасувати всякі автономії та партикуляризми у межах Російської імперії. Наміри Кате­рини II були викладені в таємній інструкції генерал-прокуро­рові Сенату князеві Вяземському: «Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушувати ці привілеї було б дуже незручно; але ж не можна вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними, як з чужими землями, було б явним дуренством. Ці провінції, як і Смоленщину, треба легкими спонуканнями допровадити до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки у лісі».

 

 

Розуміючи наміри Катерини II, українська старшина зіні-ціювала рух за встановлення спадкового гетьманства з роду Розумовських. Довідавшись про це, імператриця примусила К. Розум овського зректися гетьманства. Наприкінці 1764 р. вийшов царський маніфест, в якому повідомлялося, що геть­ман Розумовський добровільно зрікся свого уряду. Майже одночасно з Гетьманщиною втратила свою автономію і Сло­бідська Україна, яка охоплювала пізніше територію Харків­ської губернії та південні повіти Курщини й Воронежчини. Саме слово «слобода» вказує на те, що це були райони ук­раїнської колонізації.

Ця територія мала автономію і складалася з 5 козацьких полків: Острозького, Харківського, Сумського, Охтирськогой й Ізюмського. Козацький полк був військовою адміністратив­ною організацією на чолі з полковником, наділеним військо­вою адміністративною і судовою владою.

1765 р. Катерина II ліквідувала полковий устрій Слобо­жанщини. Разом з тим було ліквідовано самоуправління краю, замість 5 козацьких полків створено 5 гусарських полків, а з колишніх полків-провінцій організовано Слобідсько-Україн-ську губернію. Слобожанщина перетворилася на звичайну російську провінцію.

Замість гетьманського уряду знову було запроваджено Малоросійську колегію (вже другу) на чолі з президентом гра­фом П. Румянцевим. Останній спрямував увесь свій органі­заторський хист і енергію на реалізацію політики Катерини II в Україні. Він здійснив відомий «Генеральний опис» Лівобе­режної України, вжив низку заходів стосовно обмеження се­лянських переходів, дедалі частіше застосовував норми російського законодавства в практиці судочинства. Інакше кажучи, робилося все для скасування відмінностей у держав­ному устрої та суспільному ладі Російської імперії, України та інших імперських провінцій. Але війна з Туреччиною, що не­вдовзі розпочалася, відсунула на якийсь час справу ліквідації автономного устрою України.

Після російсько-турецької війни П. Румянцев продовжив «реформи» в Україні. 1781 р. було ліквідовано полково-со-тенний устрій. Він поділив Гетьманщину на три губернії чи намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом становили «Малоросійське генерал-губернаторство».

В губерніях запроваджувались загальноросійські адміністра­тивні й судові установи. Кожна губернія складалася з повітів.

Українська козацька старшина зберігала свої привілеї, захищені імперським законодавством. З травня 1783 р. Кате­рина II видала наказ, за яким усі селяни України прикріплю­валися до того місця, де вони були записані після останньої ревізії, тобто за господарями-дідичами.

1785 р. на Лівобережну Україну було поширено дію «Жалу­ваної грамоти дворянству» та зрівняно українську старшину й шляхту в правах з російським дворянством. Звичайно ж, україн­ські поміщики не стали чинити опору румянцевським реформам.

Секуляризація монастирських земель 1786 р. завдала удару українському духівництву, а разом з тим культурним устано­вам і правовим інституціям.

Поряд з обмеженням і скасуванням Війська Запорозького (Гетьманщини) царський уряд заповзявся ліквідувати Запо­розьку Січ.

Після приєднання кошового отамана Січі Костя Гордієнка до союзу Карла XII і Мазепи Петро І наказав зруйнувати Січ, розташовану над річкою Чортомлик. Населення (головним чином, козаків) було по-варварському покарано.

Та частина козаків, що перейшла у підданство Кримського ханства й Туреччини, заснувала спочатку Задунайську Січ, а після Прутського миру (1711 р.) — Олешківську Січ (у пониззі Дніпра, неподалік нинішнього Херсона). Нестерпне кримсь­ко-турецьке підданство тривало 23 роки, протягом яких запо­рожці не раз просили російський уряд узяти їх під свою опіку. Однак цариця Анна Іоанівна через них не бажала псувати стосунків з Польщею і Туреччиною. І лише 31 серпня 1733 р. після смерті польського короля Августа II вона надіслала за­порожцям грамоту про свою протекцію.

2 вересня 1734 р. запорозька старшина на чолі з Іваном Ма-лашевичем у Білій Церкві заприсягнула на вірність цареві, підписавши відповідний документ і отримавши привілей (право жити за своїми старими звичаями, порядкувати на своїй землі тощо). Таким чином було створено Нову Січ.

Але царський уряд не дотримав свого слова. Він почав зводити на Запорожжі низку фортифікаційних споруд, а з 50-х рр. — активно заселяти ці землі вихідцями з Австрійської імперії — сербами. На захід від Дніпра з'явилася Ново-Сербія, а на схід — Слов'яно-Сербія.

Насильницькі дії переселенців примусили запорожців 1763 р. прийняти рішення про захист своїх угідь. Петербург зрозумів це як бунт і 1764 р. заснував Новоросійську губернію. До неї увійшли Ново-Сербія, Слов'яно-Сербія та Українська лінія, тобто нові воєнізовані поселення на запорозьких землях від Синюхи до Сіверського Дінця.

Після переможного завершення російсько-турецької вій­ни царський уряд вирішив знищити Нову Січ як вогнище визвольної боротьби в Україні. Він віддав наказ генералові Те-келі, війська якого вирушили з Дунаю на Волгу для придушен­ня селянської війни під проводом Омеляна Пугачова, зайняти Нову Січ, заарештувати козацьку старшину на чолі з кошовим отаманом П. Калнишевським і оголосити про розпуск Війська Запорозького. В кінці травня — на початку червня 1775 р. царські полки з усіх боків оточили Січ, обеззброїли запорож­ців і захопили січову фортецю. Скарбницю, клейноди, части­ну архіву й артилерію Січі було відправлено до Петербурга. Так закінчилося 40-річне існування Нової Січі.

Українське козацтво розпалося на три гілки. Втікачі на Дунай утворили Задунайське козацтво. Запорожці, що зали­шилися на колишніх січових землях, увійшли до Чорноморсь­кого козачого війська. На північних землях України жили на­щадки городового козацтва.

З ліквідацією залишків автономії України, починаючи із середини XVIII ст., її, по суті, було відлучено від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура мало проникала у свідомість народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередні століття і були невід'ємною і характерною частиною його національного розвитку.

Так було знищено автономію Гетьманщини, її права, воль-ності й привілеї, неодноразово підтверджені «царським сло­вом і урочистими» договорами. Україна, включена у XVIII ст. до Російської імперії, перестала існувати як незалежна дер­жава.

 

Державний устрій України в другій половині

XVII- першій половині XVIII ст.

 

Українська козацька держава — Військо Запорозьке, що утворилося внаслідок Національно-визвольної війни під про­водом Б. Хмельницького,— пережила кілька фаз.

Після Андрусівського договору 1667 р., укладеного між Польщею і Московією, територія Війська Запорозького, об­межуючись Лівобережжям, перебувала під протекцією Москви. При цьому державний лад у Лівобережній Україні залишався майже таким самим, як і при Б. Хмельницькому.

Хоч існували обмеження і чимдалі більше зростала залеж­ність України від Москви, гетьман мав дуже велику владу. Він цілковито контролював наділення землею за службу й війсь­кові заслуги, відігравав вирішальну роль у наданні посад, що ставило старшину в повну залежність від гетьманської ласки. За «Решительньїми пунктами» (1728 р.), гетьманові належала законодавча, виконавча і судова влада.

Однак повноваження гетьманів порівняно з Б. Хмельниць­ким поступово обмежувались. Уже Переяславськими стат­тями 1659 р. гетьманові не дозволялося вести переговори з іно­земними державами і послами, розпочинати війну без дозволу царя, посилати військо на допомогу сусіднім державам. Це було закріплено низкою інших статей: Глухівськими (Мно­гогрішного) 1669 р., Конотопськими (Самойловича) 1672 р., Коломацькими (Мазепи) 1687 р. Обмежувалося також право гетьмана у внутрішньому правлінні Україною. Всі нормативні акти затверджував цар або інший вищий орган Росії. Глу-хівські статті прямо передбачали, що універсали гетьмана про пожалування земель за службу слід підтверджувати грамотою царя. В гетьмана було забрано право призначати й зміщувати без участі старшинської ради полковників, генеральних старшин і сотників. А Петро І сам здійснював потрібні йому переміщення урядовців в Україні.

Зазначимо, що найважливіші справи державного життя гетьман обговорював з генеральною старшиною, полковни­ками, а часом із сотниками. За звичаєм, ці старшини регуляр­но збиралися на з'їзди в гетьманській резиденції кілька разів на рік, зокрема на свята: Різдва, Великодня, Покрови та ін. Вони обмірковували переважно такі питання: про організацію оборони України; визначення кандидатур на заміщення старшинських посад; про найважливіші заходи адміністра­тивного, судового й господарського характеру. Уряд гетьмана (Генеральна військова канцелярія, на яку перетворилася 1722 р. канцелярія при гетьмані) розвинувся в самостійну виконавчу інституцію. Зазначимо, що Генеральна військова канцелярія так і залишилася органом при гетьмані. За її допо­могою він здійснював свою владу. Очолював канцелярію ге­неральний писар.

У XVIII ст. Генеральна військова канцелярія перебувала у Глухові — тодішній столиці Війська Запорозького (Гетьман­щини). Вона складалася з двох частин: розпорядчої і виконав­чої. До розпорядчої входили: гетьман, генеральний писар, ге­неральний суддя і ще двоє генеральних старшин (найчастіше обозний та осавул). Генеральній військовій канцелярії нале­жали всі важелі безпосереднього керівництва Гетьманщиною і козацьким військом. У цій інституції зосереджувалося вій­ськове, адміністративне, судове й фінансове управління, складалися гетьманські державні документи, зокрема універ­сали, здійснювалося дипломатичне листування, розглядалися кримінальні й судові справи козаків, селян і міщан. Під керівництвом гетьмана і за його санкцією Канцелярія прий­мала остаточні рішення. При тимчасовій відсутності гетьмана Генеральна військова канцелярія керувала Гетьманщиною від його імені.

У періоди тимчасової ліквідації гетьманства (1722— 1727 і 1734— 1750 рр.) Генеральна військова канцелярія підпоряд­ковувалася царським установам, зокрема першій Малоро­сійській колегії і Правлінню гетьманського уряду.

Устрій держави — Війська Запорозького в означений пе­ріод був незмінним. Лівобережна Україна в 60-х рр. XVII ст. поділялася на десять округів, званих полками (Київський, Чернігівський, Переяславський, Кропивенський, Лубенсь­кий, Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Миргородсь­кий і Полтавський). На чолі кожного полку (території) стояв полковник, який був і воєначальником свого козачого полку як бойової одиниці, і головою адміністрації полку як округи.

При полковнику діяв полковий уряд, що мав такі ж функції, як і генеральний. Але повноваження полкового уряду поширювалися лише на територію його округи.

Полковники здійснювали адміністративне управління на території свого полку, розпоряджалися всім його земельним фондом, оберігали велике землеволодіння від «сваволі» селян і козаків, не дозволяли останнім захоплювати старшинсько-шляхетські маєтності, організовували управу, збір податків, регулювали оренди, вирішували разом з урядами чимало справ, були головними представниками військової та адміні­стративної влади, провідниками рішень старшинської ради й гетьмана.

Полк ділився на сотні, тобто повіти, або адміністративні територіальні одиниці, що управлялися сотенним урядом на чолі з сотником.

Полковники й сотники разом із своїми урядами розгля­дали різні місцеві справи. Деякі з них вирішувалися на полко-во-сотенних радах.

Такий державний устрій дає право частині дослідників стверджувати, що в Україні другої половини XVII — 60-х рр. XVIII ст. існувала республіканська форма правління.

1783 р. жертвою російської політики стало козацьке вій­сько. Козацькі полки були перетворені на 10 карабінерських полків з 6-річним терміном служби.

Судова система у Війську Запорозькому також тривалий час залишалася незмінною. В українській козацькій державі від самого її становлення суди були не станові, а козацькі: Ге­неральний суд, полковий, сотенний і сільський (суд громади). Сотенні суди призначалися для козаків і селян. Генеральний суд у XVII ст. являв собою водночас вищу апеляційну інстан­цію і суд, що розглядав справи, які належали до компетенції гетьмана.

Козацький суд у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. був тісно пов'язаний з адміністрацією. Козацькі суди керувалися Литовським статутом, Магдебурзьким правом, «Саксонським зерцалом», рішеннями царського уряду, геть­манськими універсалами та іншими нормативними актами.

1760 р. в Гетьманщині під керівництвом К. Розумовського було здійснено судову реформу. Її територія поділялася на 20 судових повітів. У кожному з них діяли земський суд для цивільних справ і підкоморський суд для земельних справ. Для розгляду кримінальних справ встановлювалися гродські суди замість полкових.

Судді обиралися з місцевої шляхти і старшини. Найвищою інстанцією Гетьманщини був Генеральний суд. Він, як і польський Судовий трибунал, складався з колегії, двох генеральних суддів і десяти виборних депутатів від кож­ного полку.

Таким чином, судова реформа 1760 р. запроваджувала систему тих судових порядків, які існували в Україні перед Національно-визвольною війною 1648— 1657 рр. і діяли на основі Литовського статуту й козацького права.

 

Суспільний лад України

в другій половині XVII—XVIII ст.

 

Козацька держава — Військо Запорозьке, що утворилася в процесі національно-визвольної боротьби українського на­роду в середині XVII ст., характеризується як станова. Соціаль­на диференціація в ній була такою ж, як і за часів Речі Пос­политої. Її основні суспільні верстви: шляхта, козацтво, духівництво, міщанство і селянство (посполиті).

За тією шляхтою, яка підтримувала повстання під прово­дом Б. Хмельницького, залишилися попередні права і приві­леї. Вони навіть були підтверджені «Березневими статтями» Б. Хмельницького й законодавчими актами його наступників.

Зазначимо, що значна частина української шляхти служи­ла державі й тому, перейшовши у козацький стан, була захи­щена ще й правом козацьким.

Козаки, які разом з частиною української шляхти будували державу, зайняли в ній становище організуючого і правлячо­го суспільного стану. Однак цей стан поступово диферен­ціюється (ділиться) на залежних і рядових козаків.

Заможне козацтво становило в основному керівну верству, старшину й ту шляхту, яка перейшла на бік повсталого народу. Представники тієї шляхти, що вже мала добру освіту або уря­довий досвід, посіли високі становища (Виговський, Тетеря, Богун, Нечай, Гуляницький, Зарудний, Жданович та ін.).

Спершу старшина складалася з козаків, які мали неабиякі організаторські здібності й значні військові заслуги. Їх шану­вали і обирали на керівні посади.

Пізніше на старшинські посади козаків почали призначати старшинська рада, гетьман або полковник. Як правило, це були родичі правлячої старшини.

Отже, за дуже короткий час старшина перетворилася на панівний стан. Доступ рядового козацтва до нього був обме­жений.

Той факт, що старшина нагромадила у своїх руках значні багатства (маєтності), ще більше підносив її над рядовим ко­зацтвом.

Власниками величезних маєтків були гетьмани, пол­ковники, генеральна старшина, сотники. Розглянемо кілька основних форм старшинського землеволодіння.

Одна з них — це так зване «зупольное владение», тобто володіння на правах повної приватної власності, коли землі підлягали купівлі-продажу, обміну, спадкуванню. Питома вага повної приватної власності в кінці XVII — першій половині XVIII ст. помітно зростала на законних підставах. Старшина домагалася в гетьманів грамот на право володіння, користування і розпорядження маєтностями із загальнодер­жавного земельного фонду. Частина старшини випрошувала грамоти на володіння у царя. Козацька держава, не маючи достатніх коштів, часто-густо платила старшині земельними володіннями або правом на промисли.

Іншу групу старшинських володінь становили тимчасові маєтності. Нерідко земельні володіння надавалися на невиз-начений термін з такими формулюваннями: «до ласки нашей рейментарской», «ку вспартю домови» тощо. Але здебільшого надавалися вони на період заміщення посади, «на уряд». Це були так звані «рангові маєтності». Кожна посада старшини — як генеральної, так і полкової чи сотенної — передбачала відповідні рангові маєтності.

Для деяких урядовців рангові володіння поступово перет­ворювалися на зупольні. Так, переяславський полковий суддя І. Берло, йдучи у відставку, одержав універсал полковника Томари, в якому зазначалося, що Берло «хочай й уряду судей-ства полкового переяславського на себе имеет, однак самое достоинство велит ему всякий показать ку его пожиткови рес-пект», тому «село Панфильї в сотне Яготинскойлежачое, якое й за уряду судействе мел во владение теперь ему ж... сим нашим ствержаем универсалом». Тож не дивина, що козацька старшина, зробившись невдовзі верствою великих земле­власників, «державців», певною мірою замінила колишніх панів. Уся подальша соціальна політика старшинської верстви була спрямована на те, щоб розширити й закріпити за собою землеволодіння, утвердити приватну власність і залежність

селянства.

Феодально-старшинське господарство базувалося на праці залежних селян, з яких складалася основна маса населення України.

На початковому етапі становлення козацької держави селяни були верствою вільних хліборобів. Вони підлягали адміністрації Війська Запорозького, обкладалися податками на користь держави.

Під час постійних воєн другої половини XVII ст. селянство за власним бажанням могло вільно переходити до козацького стану й користуватися його привілеями. І навпаки, козацтво в ці тяжкі часи часто переходило у стан вільних хліборобів.

Але згодом гетьманська влада почала обмежувати такі переходи. Наприкінці XVII ст. козацька верства вже нагадува­ла замкнуту касту, вступити до якої було непросто.

Та й становище селян істотно змінилося. Гетьманські універсали зобов'язували простих людей працювати на власників маєтків і обмежували їхню волю.

Селяни залишалися дрібними товаровиробниками. Вони володіли реманентом і були прикріплені до землі. За даними ревізій, можна визначити кілька груп селян, які відрізнялися одна від одної такими ознаками, як майновий стан, належність тощо. З-поміж них найчисельнішу групу ста­новили селяни військові (державні).

В Україні існувала й інша група селян — так званих підсусідків. Вони не мали власного господарства й жили у дворі заможнішого власника. Підсусідки, своєю чергою, поділялися на державних, козацьких і мужицьких (селян­ських). Підсусідство як соціальне явище набувало чимдалі більшого поширення. Селяни переходили в підсусідство з економічних мотивів: здавши в оренду або продавши свої зе­мельні наділи, вони уникали повинностей і податків з житла. Однак гетьманська влада видала ряд універсалів, які заборо­няли перехід у підсусідки.

Основний тягар податків лежав на плечах селян. У вільних військових селах було запроваджено загальний збір (так звану стацію), який стягувався почасти натурою, а почасти грішми. Існували й інші збори (показенщина), покухове, столове, на адміністрацію, на артилерійську прислугу, сторожів, музик тощо. Крім того селяни виконували різні повинності.

Але основною формою експлуатації селян була панщина. Кількість панщинних робіт неухильно зростала. Універсали зобов'язували селян виконувати всі роботи на свого пана (ко­зацького старшину). За ухиляння від цих обов'язків селян су­воро карали. Універсал І. Скоропадського 1721 р. наказував старшині пильно стежити за дотриманням законів, не допус­кати селянських переходів з одного полку в інший, із сотні в сотню без дозволу урядовців.

У XVIII ст. в Україні (Гетьманщині) методично здійсню­вався процес закріпачення селянства. За універсалом К. Ро-зумовського від 22 квітня 1760 р., затвердженим Катериною II, селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, причому нерухоме майно селянина залиша­лося феодалові. Після ліквідації гетьманського правління й полково-сотенного устрою Катерина II своїм указом від 3 трав­ня 1783 р. взагалі заборонила селянські переходи від власника до власника, поширивши кріпосне право на українських селян.

А два роки потому на Лівобережну Україну, як уже зазна­чалося, було поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству» та зрівняно українську старшину в правах з російським дво­рянством.

Козацтво як окремий стан українського суспільства, основним обов'язком якого було несення військової служби, користувалося певними привілеями. Хоч козаки підлягали козацькій адміністрації і, за універсалами, на відміну від селян і міщан мали «зоставатися при своїх вольностях», вони також платили чимало зборів, зокрема на утримання військової адміністрації та обслуги, з тютюнових ділянок і пасік. Крім того, козаків залучали до будівництва й ремонту укріплень, шляхів і гребель, а за царювання Петра І—до найтяжчих зем­ляних та інших робіт на Неві (будівництво Петербурга). Ко­зацький стан був неоднорідним. Заданими ревізорів Київсько­го полку, в ньому 1723 р. із 3232 наявних козаків до категорії «ґрунтових й можних» належало 1677 осіб, до «негрунтовьіх й пеших» — 806, до «вдов можних» — 68, до «вдов мизер-ньіх» — 159, до «куренчиков» — 188, до «протекциональньк» — 122, до «в подданстве наидуючихся» — 170, до «боярско-слу-жащихся» — 14, до «спродавшихся своим державцем» — 33 особи. Як свідчить статистика, козацтво за своїм станови­щем наближалося до селянства. Старшина визискувала рядо­вих козаків, а розорених чи зубожілих примусово «перепису­вала» у селянство. Це було однією з найпоширеніших форм закабалення козаків. Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині та Лівобережжі й ліквідації Запорозької Січі козаків за указом Катерини II від 16 листопада 1781 р. було переведено на становище селян-однодворців. Вони сплачу­вали подушний податок і не мали права вільно міняти місце проживання.

Міське населення України в другій половині XVI— XVII ст. було дуже строкатим. Значну його частину, навіть у великих містах, становили селяни, які повністю або частково вели сільське господарство. Інша група населення — міщани — заробляла на життя промислами, ремеслом, торгівлею, як, зрештою, і козаки, що осіли в містах. Ремісники об'єднували­ся в цехи, а купці, що займалися оптовою і великою роздріб-. ною торгівлею,— в гільдії. Ці дві групи населення були привілейованими. Кожна з них ще поділялася на окремі про­шарки, підгрупи. Ремісники міста збиралися на свій сход, який обирав на три роки спільну для всіх цехів ремісницьку управу — ремісничого старосту й двох його товаришів (за­ступників). Система цехового управління підлягала магістра­там і ратушам. Ремісники сплачували податки й виконували повинності. Увесь тягар цих податків і повинностей лежав на плечах підмайстрів, учнів і наймитів (робітників), які підпо­рядковувалися майстрам, що керували цехами. Подібне ста­новище склалося і в купецькому середовищі. Поряд з пред­ставниками зазначених груп проживали козацька старшина, шляхта й духівництво — нечисельна група, що завершувала соціальну піраміду міщан і багато в чому визначала поведінку всього міського населення.

Суспільний устрій України другої половини XVII— XVIII ст. був нерозривно пов'язаний з попереднім періодом її со­ціального розвитку. Разом з тим він мав свої особливості. Місце литовсько-польських феодалів (панів і магнатів) посіла козацька старшина — від гетьмана до отамана. Найбільшими землевласниками були гетьмани, полковники, генеральна старшина, а також вище православне духівництво. Важливу роль серед панівного класу відігравала українська шляхта. Такі давні українські роди, як Борозни, Рубці, Ворони, Хмелевські, та багато інших в кінці XVII— XVIII ст. зберігали привіле­йоване становище й примножували свої земельні володіння.

 

Право України в другій половині XVII—XVIII ст.

 

В означений період гетьманська влада, суди, громади й суспільні верстви Війська Запорозького використовували велику кількість джерел права — різних за походженням, за формою і змістом та історичним значенням. Наприклад, порядок виборів і заміщення сотенної та полкової адміні­страції, судочинства, а також заїмка землі, користування лісами, продаж і купівля різного майна тощо значною мірою регулювалися звичаєвим правом. Царський уряд зобов'язу­вався берегти звичаєве право і гетьману та старшині наказував діяти і судити «по давнім правам і обичаям». Суди, ухвалюючи вироки, нерідко посилалися на давні права і звичаї.

Важливим джерелом права було конституційне законодав­ство — українське й російське. Договірні статті між геть­манським урядом і царським становили основні нормативні акти, що визначали правовий статус Війська Запорозького. Кожен з цих документів називався ім'ям гетьмана, який підписував його, або місцем, де документ було прийнято: Пе­реяславські, чи «Березневі статті» Б. Хмельницького; другі Пе­реяславські, або Ю. Хмельницького (1659 р.); Московські, чи І. Брюховецького (1665 р.); Глухівські, або Д. Многогріш­ного (1669 р.); Коломацькі, чи І. Мазепи (1687 р.); Решети-лівські, чи І. Скоропадського (1709 р.), і, нарешті, «Решитель-ньіе (конфирмованньїе) пунктьі» Д. Апостола (1728 р.). Ці правові документи визначали загальні положення адміністративно-політичного устрою Лівобережної України. Їх якоюсь мірою можна назвати конституціями. Статті підтверджували авто­номне становище України в складі Російської держави, але поряд з цим вони фіксували владу російського царизму. На початку XVIII ст. в Україні поступово поширюється мос­ковське законодавство.

Основною формою поточних правових актів гетьмансько­го уряду були листи й універсали, які регулювали різні сфери суспільного життя, встановлювали право володіння і спадку­вання землі та іншого майна, обов'язки селян, міщан, козаків стосовно старшинської адміністрації і власників маєтків, порядок несення служби, а також судочинства. Наприклад, універсал К. Розумовського (1752 р.) визначив порядок за­снування і діяльності (статус) Новгород-Сіверського магіст­рату: а) виборність бурмистра та інших урядників; б) здій­снення магістратом судових функцій на основі Магде­бурзького права; в) право мати свою міську печатку; г) право збирати податки й витрачати кошти відповідно до того ж таки Магдебурзького права.

Крім універсалів і листів гетьмани видавали так звані ордери. Вони відрізнялися від універсалів лише тим, що за їхньою допомогою вирішувалися конкретні питання сус­пільно-політичних відносин. Так, ордером 1755 р. К. Розу-мовський заборонив іноземним та іногороднім купцям за­йматися роздрібною торгівлею, а ордерами 1752 і 1760 рр. визначив порядок розгляду апеляційних справ у Генерально­му суді. Серед актів гетьманської влади звертають на себе увагу інструкції, що встановлюють порядок заснування і діяльності адміністративно-політичних установ, зокрема судових орга­нів, права й обов'язки чиновників, порядок виконання рішень вищих органів влади. Як приклад наведемо «Інструкцію судам» 1730 р. Д. Апостола. Її метою було встановлення поряд­ку в судах полкових, сотенних і сільських. Узявши за основу закони литовсько-польської держави, гетьман визначав чіткішу структуру судових органів, місце й порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Отже, гетьманські універ­сали, листи, декрети, інструкції та інше регулювали загальні й конкретні сторони суспільно-економічного і державного життя у Війську Запорозькому.

До правових документів (.джерел) гетьманської влади відносяться акти Генеральної військової канцелярії у формі універсалів та указів. Вони були підзаконними актами, за до­помогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади.

Перехід Війська Запорозького під протекцію московських царів зумовив проникнення, а потім і поширення на українських землях російських правових норм. Головним чином, їх визначали царські грамоти й «іменні» укази, поста­нови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Певний вплив в Україні мав перший в історії Московії систе­матизований кодекс законів «Соборное уложение» 1649 р., який юридичне завершив закріпачення селянства (скасу­вавши «заповітні» й «урочні літа») і визначив коло питань, що стосувалися кримінального та цивільного права, судочинства. Керуючись цим кодексом, царський уряд окремими актами вимагав від гетьманів повернення московським землевлас­никам селян-утікачів, а в разі неможливості, сплачувати позивачам великі штрафи. Безпосередньо для судочинства Гетьманщини мали значення петровські укази з питань кримінального права від 12 і 19 листопада 1721 р. та «О форме суда» від 3 листопада того ж року. Першими передбачалося покарання крадіїв, що скоїли злочин уперше чи вдруге, у вигляді «битья плетьми й отдаче на поруки». Це скасувало відповідне положення Литовського статуту, за яким крадіж­ка речі понад 4 копи каралася смертю. Розбійників, що не скоїли вбивства, карали вириванням ніздрів і засилали на довічну каторгу. Статут призначав за це також смертну кару. Указ «О форме суда» поширювався в Україні відповідно до постанови Малоросійської колегії з початку 1724 р. Крім пет-ровських указів широко застосовувалися укази Єлизавети Петрівни 1760, 1761 рр. про заміну смертного вироку вічною каторгою. В означений період в Україні діяло кілька сотень різних правових джерел Московії та Російської імперії: це ука­зи про єдиноуспадкування (1714 р.), Табель про ранги (1722 р.), указ 1763 р. про остаточне закріпачення селянства та ін.

Поряд з поточними законами Війська Запорозького і Російської імперії залишалися чинними кодекси часів литовсько-польського панування: Литовські статути, «Сак­сонське зерцало», сеймові постанови, князівські й королівські привілеї та грамоти. Про чинність цих джерел свідчить універсал І. Скоропадського від 16 травня 1721 р. або «Інст­рукція судам» 1730 р. Д. Апостола. Петро І навіть видав указ про переклад «правних книг», «з польського діялекту на наше русское наречие» з метою ліквідувати ті розбіжності, які існу­вали в литовсько-польських, а відтак і в українських та російських законах. Але ця справа загальмувалася і лише після смерті Д. Апостола з ініціативи князя Шаховського (голови Правління гетьманського уряду) було укладено «Процес краткий приказной, вьіданньгй при резиденции гетманской, 1734 года», який увібрав у себе ті джерела права, що використовувалися в Україні. Це був новий збірник правових норм, який складався із вступу, параграфів, додатку й харак­теристики порядку винесення вироків. Посилання на статут містять 9 параграфів. Крім того, у збірнику відчувається вплив російського законодавства. «Процес краткий...» започаткував плідну кодифікаційну роботу. 1743 р. було підготовлено ко­декс «Права, по которому судится малороссийский народ» і «Суд і розправа в правах малоросійських, обширно на разньїх местах показанная, а зьіде в един краткий й ясньїй ексцерпт в прекращение горькой в судах волокитьі, собранная, в полез-ное же употребление малороссиянам списанная року от Рож-дества Христова 1750 18 октоврия», складений українським юристом Федором Чуйкевичем протягом десятиріччя, почи­наючи від означеної дати 18.Х.1750 р. В «Суді і розправі» було найбільше систематизовано юридичні норми, які закріп­лювали право власності українських державців на землю та маєтки, залежність селян. Чуйкевич обгрунтував ідею віднов­лення старих судів в Україні (земських, гродських, підкомор-ських, доменіальних та ін.).

Щодо законів, які діяли в Лівобережній Україні XVIII ст., збереглися цікаві свідчення в «Зкстракте из книги Статута прав малороссийских» 1767 і 1786 рр. Так, в «Зкстракте» 1767 р. зазначалося, що Малоросія «судится особенньїми правами, которьге именуются: 1-я книга статут, притом порядок прав трибунальних; 2-я книга зерцало саксонов, или право саксон-ское й магдебургское; в той же книге право гражданское маг-дебургское й право хелминское, в пяти книгах или главах состоящие; 3-я книга порядок прав гражданских, в четьірех частях состоящая, й притом артикульї права магдебургского; процесе, т. е. артикули, вьібранньїе из прав цесарских; устав платежа у судах права магдебургского; прибавление к книге порядок й до артикулов права магдебургского». Цей збірник було складено за дорученням президента Малоросійської ко­легії П. Румянцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. Безбородька (майбутнього канцлера Росії). В ньому вже простежується поділ права України на окремі його галузі.

Як і в попередні періоди історичного розвитку України, на першому місці перебувала галузь цивільного права. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву влас­ності. В умовах Національно-визвольної війни уже розпочав­ся процес перерозподілу земель. Козацька старшина, реєстрове козацтво захоплюють земельні ділянки, освоюють і займають пустки. Але невдовзі уряд Б. Хмельницького зупинив цю анархію, оголосивши всі вільні землі, крім тих, на яких жили селяни й козаки до 1648 р., власністю Війська Запорозького. Військовій адміністрації було надано право в межах тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці розпоряд­жатися державною землею. Кожен із представників влади (сотник, полковник і гетьман) мали право продавати, наділяти чи, навпаки, відчужувати землю. Важливим джерелом одер­жання землі стали пожалування земельних володінь переваж­но за службу (ранг). Рангова земельна власність набула знач­ного поширення. Як у російському, так і в українському праві існували два основних різновиди феодальних володінь на землю: 1) земля, одержана «на вічність» (у власність),— вот­чина; 2) рангова — на зразок маєтків, що вважалися тимча­совими. Рангове землеволодіння набуло значного поширення в другій половині XVII ст. Земля на ранг (на військову посаду) надавалася за рішенням гетьманів, полковників і сотників у межах їхніх повноважень. У XVIII ст. землею на ранг старшина наділялася і від царського уряду. Рангові земельні володіння поступово зближаються з правовим режимом вотчин. Пере­хідним ступенем до цього була передача рангових земель на основі права спадщини за умови, що нащадки нестимуть службу. В 1731— 1764 рр. кількість рангових земель ско­ротилася вдвічі у зв'язку з їх частковою передачею у власність. Пізніше рівність рангових і вотчинних земель було закріплено юридичне. Після ліквідації гетьманського полково-сотенного устрою на українську старшину поширюються усі права росій­ського дворянства.

У Правобережній Україні право власності на землю нале­жало лише феодалам. Тут тривалий час зберігався майорат — система спадковості, коли нерухоме майно переходить нероз­поділене до старшого в роді або до старшого із синів помер­лого. Майоратні маєтки вилучили з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, продавати, дрібнити між на­щадками. Ця система, що бере свій початок з попереднього періоду розвитку України, зберігала велике феодальне земле­володіння. Значна частина земельних володінь польських магнатів в Україні перейшла в користування козацьких і селлнських сімей на правах «займанщини». «Займанщина» — право першого загарбання залишених земель, що не потра­пили до володінь козацької старшини чи української шляхти.

З правом власності тісно пов'язане зобов'язальне право. Добре розроблена система угод обслуговувала торгово-гро­шові стосунки, що розвивалися. Найбільшого поширення набули договір купівлі-продажу як нерухомого, так і рухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. Їх укла­дення мав засвідчити запис в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлялася ще й царськими грамотами. У Право­бережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою (заклад, застава нерухомості з метою отримання довгострокової позики).

Особливий розділ зобов'язального права — регулюван­ня шлюбно-сімейних відносин переважно нормами звичає­вого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16, а юнак — 18 років. За звичаєм заборонялося одружуватись ро­дичам по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. За звичаєвим правом згода тих, хто одружував­ся, була не обов'язковою. Порушення цього правила вело до позбавлення батьківського благословіння, а інколи й спад­щини. Офіційний розрив шлюбу траплявся рідко, але в разі розлучення подружжя в присутності свідків і священно­служителя укладало так звані розлучні листи, в яких зумовлю­валися спільні права та обов'язки сторін.

Спадкове право як окремий інститут цивільного права також було нерозривно пов'язане з правом власності. Право спадкування розрізнялося за законом і заповітом. Майно мали право отримувати як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна визначав закон. Якщо законних спадкоєм­ців не було або вони не прийняли спадщину в установлений термін, майно визнавалося вимороченим і передавалося до скарбниці. В міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей. У Правобе­режній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося, дочки отримували лише четверту частину батьківського май­на, все інше розподілялося поміж синами. Майно матері сини й дочки успадковували в рівних частинах. При успадкуванні за заповітом вимагалося дотримуватись низки формальностей.

В означений період розвивалося кримінальне право. Зако­нодавство гетьманського уряду під кримінальним злочином розуміло дію, що спричинила шкоду і збиток не лише життю, здоров'ю, майну, честі окремої особи, а й «шкоду та збиток державі». Розрізняли злочини навмисні, необережні та випад­кові, хоч чітких термінологічних визначень цих форм вини ще не існувало. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час військового походу розглядалося як обста­вина, що обтяжує вину. Разом з тим, як і раніше, зберігалося притягнення до кримінальної відповідальності та покарання без вини. Одним з найнебезпечніших злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVII ст. поняття її розширюється. Тепер під зрадою розуміли перехід на бік ворога не лише України, а й Російської держави. До небезпечних злочинів відносили також казнокрадство, хабарництво і т. п., які набули значного поширення серед посадових осіб України.

Класифікували злочини за такими видами: злочини проти управління і суду; проти громадського порядку; проти особи. Центральне місце серед злочинів проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважало­ся вбивство батьків, немовлят, козацької старшини, за на-ймом. Система покарань за злочини була досить складною. Головна мета покарання — залякування. Тому покарання здійснювалися прилюдно. Одночасно метою покарання були:

запобігання, відплата, заподіяння муки злочинцю; відшкоду­вання збитків. Допускалася множинність покарань.

Покарання поділялися на основні й додаткові. Як правило, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. За вбивство селянина, який утік, винний карався виплатою грошового штрафу. В Правобе­режній Україні шляхтич за вбивство простої людини карався виплатою штрафу, а також був зобов'язаний відшкодувати втрату сім'ї убитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували.

Страта поділялася на просту й кваліфіковану. До простої страти відносилися: відсікання голови, повішення, розстріл, а в окремих випадках застосовувалося утеплення. Для посилення страждань приреченого до смерті та залякування населення застосовували кваліфіковані страти: четвертування (відсікання кінцівок); колесування (роздріблення кісток і покладання тіла злочинця на колесо); посадження на кіл (палю); підвішення за ребро гаком; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовували до матерів-діто­вбивць.

Поширеними були каліцтво та болісні покарання. До пер­ших відносилися відсікання носа, вух, кінцівок. З болісних най­тяжчим покаранням вважалося биття палицею, батогом та ін.

З обмеженням гетьманського управління в Україні став поширюватися новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на зумовлений термін).

Широко застосовувався і такий вид покарання, як закову­вання в колодки, кайдани або прикуваннядо стовпа, гармати, воза тощо.

Переважали різні майнові покарання. Штрафи в урядових документах Гетьманщини називалися «вина». При цьому вони поділялися на «вину рядову», «панскую», «до шкатульї вой-сковой», «вину злодейскую» та ін.

'Матеріальна компенсація моральної шкоди називалася нав'язкою.

Перелічені покарання могли бути як основними, так і до­датковими. Від покарання звільнювали розумово відсталих осіб або тих, хто мав фізичні вади, осіб похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, хлопчиків до 16 років, дівчат до 13, старих людей. На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків відносно людей доброї слави. Наприклад, від пока­рання стратою на прохання полтавчан було звільнено відому народну піснярку Марусю Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого.

У XVII— XVIII ст. в Україні існував самосуд. Так, 18 червня 1668 р. під час повстання козаків самосудом було страчено гетьмана І. Брюховецького. Позасудівській розправі піддали велику групу козацької старшини, що воювала проти Росії на боці Карла XII.

За судовою практикою, яка склалася на середину XVII ст., усі жителі України вважалися правоздатними. Судовий процес був переважно гласним. Процес існував у двох основних фор­мах: обвинувачувально-змагальний і слідчий (інквізиційний).

Результати судового процесу завершувалися судовою поста­новою — «декретом». У XVIII ст. судовий вирок у криміналь­них справах став називатися «мнение». А постанова за цивіль­ними справами — «решение». Судові постанови приймалися більшістю голосів членів суду. Сторона, не згодна з рішен­нями, могла клопотати про їх відміну. Це робилося шляхом подання скарги або апеляції.

Право, закони і суд Війська Запорозького, з одного боку, були демократичними, бо випливали з інтересів усіх станів, а з іншого — вищі стани приймали такі правові акти, які часто робили старшину й шляхту непідсудними. Як уже зазначало­ся, право і суд періоду Гетьманщини мали яскраво виражений становий характер.

І насамкінець додамо, що суспільний, державний устрій і право України у другій половині XVII— XVIII ст. були пере­важно феодально-демократичними. Наявні правові джерела, система управління й суду закріплювали і захищали цей устрій.