§ 1. Формування державності східних слов'ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

> лов'яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропей-ського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій по­ловині І тис. н. є. добре відображена в археологічних мате­ріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на по­чатку нашої ери. З цього часу стало можливим відносно системати­чне вивчення процесу зародження у давніх слов'ян класових відно­син як обов'язкової умови становлення державності.

До середини І тис. н. є. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріч­чям на північному сході,  озером Ільмень на півночі і Північним

 

Причорномор'ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов'янських племен пов'язаний і процес їхньої диференціації. З'я­вилися східні, західні та південні слов'яни1.

У писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою «венеди». Вперше таке найменування було вжито рим­ським ученим і державним діячем І ст. н. є. Плінієм Старшим. У «Природничій історії» він зазначав, що «місцевості до річки Віс-тули (Вісли) заселені сарматами, венедами, скіфами і гіррами»2. Про венедів писав і сучасник Плінія римський історик Тацит у трак­таті «Походження германців і місцезнаходження Німеччини»3.

Становлячи в І ст. н. є. єдиний, стійкий і один із найчислен-ніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну й Цент­ральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип'яті, а на півд­ні — рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов'ян зміцню­вав зв'язки між їхніми племенами.

Деякі відомості про слов'янські племена Східної Європи у II—V ст. н. є. містять писемні джерела VI ст. Наприклад, візантій­ський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Іордан свідчили, що східні слов'яни-венеди (називалися антами) прожива­ли між Дніпром і Дністром та на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осіле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобування й оброблення заліза, ткацтво. Внутрішня торгівля, пов'язана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля прискорювали процес диференціації суспільства, сприяли формуванню багатої соціальної верхівки4.

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої по­ловини І тис. н. є. були типовими для кінцевого етапу первіснооб­щинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбував­ся процес розпаду старих родових общин. Археологами знайдено залишки великих поселень антів, що складалися з низки окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого давні великі пат­ріархальні сім'ї. Мала сім'я, яка складалася з чоловіка, жінки і

1              Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. — К., 1990. — С. 255.

2              Вестник древней истории. — 1941. — № 1. — С. 230.

3              Тацит К. Сочинения: В 2 т. — Л., 1969. — Т. 1. — С. 372—373.

4              Приходнюк О. М. Анты и пеньковская культура // Древние славяне и Киевская

Русь. — К, 1989. — С. 58—69.

 

 

 

34

 

3*3-382

 

35

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

 

§ 1. Формування державності східних слов'ян

 

 

 

дітей, була важливою ланкою суспільства — сільської общини, особливо характерної для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині вирізнялися окремі заможні сім'ї, які воло­діли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей. Соціальна верхівка прагну­ла до збагачення, привласнюючи продукти праці своїх одноплемін­ників у вигляді данини.

У слов'янських племен набуло розвитку рабовласництво. Ві­зантійські історики пишуть про тисячі полонених, які перетворю­вались у рабів. Рабська праця могла використовуватися у ремісни­чих майстернях, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання да­нини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх «короля­ми», «старійшинами», «вельможами». Вони вирізнялися своїм май­новим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов'янські пле­мена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у V ст. н. є. Іордан писав, що спільне збір­не ім'я багатолюдного народу венедів змінюється «відповідно до різних родів і місцевостей»1.

Чим активніше відбувався процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими й довговічнішими ставали союзи пле­мен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких називали «рексами», «риксами» (Ардагаст, Межамир, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана є згадка про антського вождя Божа (кінець

IV            ст.)2. Найближче оточення Божа становили 70 «вельмож» — ра­

да племінного союзу. Вважають, що ім'я Божа було відоме авторові

«Слова о полку Ігоревім», який згадує «часи Бусова»3. У племенах і

союзах племен скликалися і народні збори.

Анти мали сильну військову організацію. Війна й об'єднан­ня населення для війни стають регулярними функціями в діяль­ності племен. У IV ст. н. є. анти вели наполегливу боротьбу з готами.

V             385 р. готський король Венітар (Вітімар) прагнув підкорити антів

1              Иордан. О происхождении и деяниях гетов. — СПб., 1997. — С. 67.

2              Там само. — С. 108.

3              «Слово о полку Игореве» и его время: Сб. ст. / Отв. ред. Б. А. Рыбаков. — М., 1985. —

С. 14.

 

своїй владі, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його разом із синами й «вельможами». Але й на початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії.

Все це вплинуло на соціально-економічний розвиток слов'ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки, одержувані під час війни, сприяли накопиченню багатств у антських вождів. Посилилась їхня військова й політична влада, що прискорило майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, процес формування у ньому класових відносин.

З VII ст. термін «анти» вже не фігурує у писемних джерелах. З VI—VII ст. у них вживаються такі найменування, як «слов'яни», «склавши», «склавени».

Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення в них у період між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі ста­рі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в ін­тересах панівного класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії пере­бували й анти1.

Військова демократія поєднувала в собі риси, притаманні гро­мадському самоврядуванню, а також елементи державного ладу. У міру поглиблення соціальної диференціації у воєнно-демократичних союзах посилювалася державно-правова основа, що неминуче зумов­лювало класовий поділ суспільства й утворення держави. Це, звичай­но, вимагало тривалого часу. Позначився і зовнішньополітичний чин­ник: на розвиток слов'ян несприятливо вплинуло нашестя гуннів.

У другій половині І тис. н. є. східнослов'янські племена засе­ляли велику територію, на якій сформувалася давньоруська народ­ність. Картину розміщення східних слов'ян на Східно-Європейській рівнині яскраво зобразив давньоруський літописець кінця XI — по­чатку XII ст. Нестор у «Повісті минулих літ», яка «увібрала весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візан­тійської культури»2. На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром у Києві; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип'яттю — древляни з центром у Іскоростені; на північ від полян і древлян, на Лівобережжі Прип'яті — дреговичі; на захід

1              Мавродин В. В. Образование Древнерусского государства и формирование древне­

русской народности. — М., 1971. — С. 10.

2              Толочко П. П. Київська Русь. — К, 1996. — С. 11.

 

 

 

36

 

37

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

 

§ 1. Формування державності східних слов'ян

 

 

 

від полян, за верхньою течією Південного Бугу — бужани й воли-няни; південніше полян, у Південному Подніпров'ї — уличі, а ще далі на південний захід, у басейні Дністра — тиверці; у Закарпат­ті— білі хорвати; на лівому березі Дніпра, в басейні рік Сули, Сей­му, Десни, сягаючи на сході до Сіверського Дінця, — сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів'ях Волги, Дніпра й Двіни — кри­вичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни, по річці По­лоті — полочани; у районі озера Ільмень — словени; нарешті, на крайньому сході регіону розміщення східних слов'ян жили в'ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки й Москви-ріки1.

Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов'ян у VII—VIII ст. Основу їх­нього господарства становило орне землеробство, в якому тепер за­стосовувалися більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з ши­роким лезом і залізним наконечником2. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти хар­чування. Промисли — полювання, рибальство, бортництво — поча­ли відігравати у господарському житті слов'ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала інди­відуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвива­ються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення камін­ня, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа.

На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землероб­ства. Розвиток ремісництва був однією з передумов виникнення і зростання міст наприкінці VI—VIII ст.3. Результатом відокремлен­ня ремісництва від землеробства було зародження товарного вироб­ництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві.

У VII—VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв'язки східних слов'ян. Волзький шлях зв'язував землі східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі через Хва-линське  (Каспійське)  море  —  з  країнами  Сходу,  Дніпровський

1              Повесть временных лет (далі — ПВЛ). — М.; Л., 1950. — 4.1. — С. 11—14.

2              Винокур І. С. Соціально-економічний розвиток ранньосередньовічних східних сло­

в'ян у світлі нових археологічних даних // Історія Русі-України (історико-архео-

логічний збірник). — К, 1998. — С. 21.

3              Седов В. В. Начало городов на Руси: Тез. докл. сов. делегации на V Междунар. кон­

грессе славян, археологии. — М., 1985. — С. 6.

38

 

шлях — з Візантією. Волзький і Дніпровський шляхи набули за­гальноєвропейського значення, з'єднуючи країни Причорномор'я і Сходу з Прибалтикою.

Економічний прогрес у східних слов'ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна не­рівність.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов'ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — «миру», «вер­ві» як союзу індивідуальних господарств. У їхній власності перебу­вали житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на чоти-ри-п'ять осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарст­ва слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з «диму» (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Во­дночас у межах територіальної общини продовжувала існувати ко­лективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в терито­ріальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і нако­пичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до об­щини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.

Майнова нерівність її членів дедалі більше поглиблювалася. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово при­своювала собі право збирати серед членів общини частину продук­тів на загальні потреби общини й розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало почат­ковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою фор­мою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII—IX ст. були укріплені «гради»1.

Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що існу­вала у східних слов'ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснооб­щинного ладу до феодального. Цей своєрідний розвиток пояснюєть­ся низкою обставин. Масовому застосуванню праці рабів у земле­робстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було невигідним. Треба врахо-

1 Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. — К, 1989. — С. 35.

39

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

 

§ 1. Формування державності східних слов'ян

 

 

 

вувати і роль сільської общини як чинника, що затримував розви­ток рабовласництва у східнослов'янському суспільстві. Не менш ва­жливе значення мала й відсутність широкої варварської периферії, яка б постачала східним слов'янам рабів-полонених у великій кіль­кості.

У період становлення у східних слов'ян класового суспільства рабовласницька формація в глобальному масштабі вже віджила се­бе. І це, звичайно, вплинуло на розвиток східних слов'ян. Велику роль у переході їх до феодальної формації відіграв і досягнутий ними у VIII—IX ст. рівень розвитку продуктивних сил. Він вимагав, щоб працівник був заінтересований у продуктивному застосуванні знарядь праці, що було несумісним з широким використанням безініціативних рабів1.

Академік Б. О. Рибаков на підставі аналізу документальних даних вивів таку соціально-політичну структуру Русі: великий князь — світлі князі — великі бояри — бояри — гості — купці — люди — челядь2.

Появу у східних слов'ян елементів антагоністичних класів відобразила пам'ятка давньоруського права — Руська Правда, за­писана в XI ст. при князеві Ярославі Мудрому, але у своїй основі укладена ще на початку утворення Давньоруської держави. Голов­на увага у цій пам'ятці приділяється захисту інтересів «мужів» — так у Руській Правді називалася соціальна верхівка суспільства слов'ян. «Муж» — представник дружинної знаті, живе у хоромах, оточений численною челяддю, яка працює на нього. Дедалі більше з'являється таких членів общини, які, розорюючись, втрачають во­лю і потрапляють у залежність від багатих «мужів». Хороми були не тільки житлом «мужів», а й центром їхніх володінь — земель, луків та різних угідь, які вони захоплювали в общини, перетворюю­чи у свою спадкоємну приватну власність — вотчину. Разом із зро­станням економічної сили мужів зростала і їхня політична могут­ність.

На основі зазначених змін у соціально-економічному ладі східних слов'ян відбувалося утворення держави. Загальнослов'ян­ський процес накопичення господарських і соціальних передумов державності досить чітко виявився у VII—VIII ст. Водночас із роз­витком класових відносин формування державності відбувалося від

1              Российское законодательство X—XX веков: В 9 т. — М., — 1984.        Т. 1.        - С. 15.;

Рогов В. А. Государственный строй Древней Руси. — М., 1984. — С. 7—8.

2              Рыбаков Б. А. Новая концепция предыстории Киевской Руси // История СССР —

198L —№2. — С. 59.

40

 

союзів племен до ранньофеодальних князівств та інших вищих рів­нів політичних об'єднань і завершилося утворенням Давньоруської держави1.

У східних слов'ян вищим ступенем розвитку первіснообщин­ного ладу, що підготував окремі племена до майбутнього життя у великих об'єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні па­тріархальні форми зв'язку, змінюючись новими, ширшими, були союзи племен2. Названі у давньому літописі поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'я­тичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени утворюва­ли 14 союзів східнослов'янських племен. Територія кожного з них була чималою (дорівнювала кільком сучасним областям).

Союзи племен об'єднували до десятка племен, назви яких не дійшли до нас. Збереглася лише загальна назва союзу, котра, як вважають дослідники, могла водночас бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен, як і в антський період, формою організації управління була військова де­мократія.

У таких військово-демократичних племенних союзах, утворе­них насамперед під час війни з метою оборони, велику роль відігра­вав військовий ватажок. Військовою силою союзу племен були всі боєздатні чоловіки. До VI—VII ст. належить і виникнення громадсь­кого інституту — дружини. Остання була постійною організацією професійних воїнів, які стояли поза общиною і над нею, організа­цією, згуртованою не родовими зв'язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своєму ватажку.

Військовий ватажок і його близькі дружинники забирали собі більшу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні установи -— народні збори, рада старійшин. Народні збори перетворилися у збори воїнів, яким військовий вата­жок, оточений і підтримуваний дружиною, нав'язував свою волю, здобуваючи дедалі більший вплив і владу з допомогою інших старій­шин. Спираючись на дружину, він міг нехтувати звичаями племені.

Таким чином, відбувалося перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління — князівство. У сою­зах племен — князівствах — формувався новий рівень управління3.

1              История Украинской ССР. — Т. 1. — С. 254.

2              Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—ХШ вв. — С. 316.

3              Голочко П. П. Древний Киев. — К., 1983. — С. ЗО; Котляр Я. Ф. Древняя Русь и

Киев в летописных преданиях и легендах, — К., 1986. — С. 27.

41

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи па­нування та пригнічення, спрямовані проти народу. Встановилася диктатура класу експлуататорів, що завершувала оформлення державного ладу. Його найважливішою ознакою була поява особли­вої, відокремленої від народу, публічної влади, яка мала спеціаль­ний апарат управління і поширювалася на певну територію. Війсь­ковий ватажок великого союзу племен стає управителем — князем.

Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників, дружина — у військову силу, що виконувала свої основні функції: придушення опору експлуатованих мас і ве­дення загарбницьких та оборонних воєн.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх со­юзів східнослов'янських племен. В одних союзах він відбувався швидше, в інших — повільніше.

У VIII ст. в умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї декілька союзів племен, або князівств, об'єдналися в союз союзів під назвою «Русь», столицею якого став полянський Київ. Великими об'єднаннями східнослов'янських племен ще до на­шестя аварів були дулібо-волинський союз, а також три союзи пле­мен псковських, смоленських і полоцьких кривичів.

Про формування у східних слов'ян об'єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них ідеться про існу­вання на території, де проживали слов'янські племена, трьох по­літичних центрів: Куяби, Славії та Артанії. Куяба була політичним об'єднанням південної групи слов'янських племен на чолі з поляна­ми із центром у Києві. Славія, на думку окремих дослідників, — об'єднанням північної групи на чолі з новгородськими слов'янами; що ж стосується Артанії, то, очевидно, східні письменники мали на увазі південносхідну групу слов'янських племен1.

«Союзи союзів», що складалися з кількох союзів племен-кня-зівств, були новими утвореннями і відображали вищий етап у про­цесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII— IX ст. придніпровський союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об'єднання під назвою «Руська земля», об'єднавши знач­ну кількість союзів слов'янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Як стверджує академік Б. О. Рибаков, такий союз, що охоплював територію бли-

1 Боровский Я. Е. Восточные источники о трех группах русов. Артания и Анты // Чернигов и его округа в IX—XIII вв.: Сб. науч. тр. — К., 1983.

42

 

§ 1. Формування державності східних слов'ян

зько 120 тис. км2 і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, або був справжньою державою, або ставав нею1.

Правила у цьому державному об'єднанні, цілком імовірно, ди­настія Кия, представниками якої у середині IX ст., згідно з літопи­сом, були князі Дір і Аскольд. Про князя Діра арабський географ Хет. аль-Масуді писав: «Першим із слов'янських царів є цар Діра»2.

В одному з джерел IX ст. повідомляється, що «у русів існують лицарі», тобто знать. Про поділ на багатих і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджував, а інколи висилав злочинців «до правителів віддалених областей». На Русі існував звичай «божого суду» (розв'язання спір­ної справи поєдинком). Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об'їжджав країну, збираючи данину з насе­лення3.

У IX ст. посилилася дипломатична й воєнна активність схід­них слов'ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архіпелазі; у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константи­нополі й германського імператора в Інгельгеймі. У 860 р. руси з'яви­лися біля стін Константинополя. На такого роду воєнні та політичні акції, як вважають деякі учені, була здатна тільки держава4.

Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об'єднан­ня південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східно­слов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної Давньорусь­кої держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезні слов'янські політичні центри — Київський і Новгород­ський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважа-

1              Рыбаков  В.  А   Колыбель  отечественной  государственности  //   Коммунист.  —

1982.— J4° 7. — С. 98. Є й більш категоричне твердження: «Вже на початку IX ст.

Русь була державою з усіма ознаками ранньофеодальної монархії, що включала

верховну владу київського князя, складну систему васалітету тощо»  (Славяне

Юго-Восточной Европы в пред государственный период. — С 321).

2              Цит. за: Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русах. —

СПб., 1870. — С. 137.

3              Новосельцев А, П. Восточные источники о восточных славянах и Руси VI—IX вв. //

Древнерусское государство и его международное значение. — М., 1965. — С. 388—

389, 397—398.

4              Сахаров А. Н. Дипломатия Древней Руси. — М., 1980. — С. 27—46.

43

 

Розділ 2. Становления і розвиток держави і права Київської Русі

 

§ 1, Формування державності східних слов'ян

 

 

 

еться датою утворення Давньоруської держави1. Пізніше київсько­му князю підкорилися багато інших земель.

У межах Давньоруської держави відбувався процес суспіль­но-політичного розвитку більш як 20-ти неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномо­р'я2. Першим князем Давньоруської держави став Олег. Виникнен­ня Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний ре­зультат внутрішнього соціально-економічного та політичного роз­витку східних слов'ян.

Процес політичної консолідації був обумовлений низкою вну­трішніх і зовнішніх чинників: територіальною, етнічною і культур­ною спільністю східних слов'ян, їхніми економічними зв'язками, прагненням об'єднати сили в боротьбі зі спільним зовнішнім воро­гом. Інтеграційні політико-економічні процеси призвели до етнічної консолідації східних слов'ян, які утворили давньоруську народ­ність. Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (зі збе­реженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (яка в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та ду­ховної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однако­ві традиції, звичаї, звичаєве право, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Очевидно, в цей час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму3.

Отже, у процесі формування давньоруської державності про­стежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов'ян; ут­ворення первісного ядра давньоруської державності — «Руської зем­лі»; формування південного й північного ранньодержавних утво­рень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була, розглянута зас­новниками норманської теорії, яка відроджена у деяких зару­біжних країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї тен­денційної теорії стверджують, що держава у східних слов'ян сформувалася не як закономірний результат їхнього внутрішньо­го самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена

1              Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // УІЖ. — 2001. —

№ 2, — С 26.

2              Пашуто В. Т., Флоря В. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и историче­

ские судьбы восточного славянства. — М., 1982. — С. 5.

3              Давня історія України. — К., 1995. — Кн. 2. — С. 146—147.

44

 

пришельцями зі Скандинавії — «норманськими» або «варязькими» князями.

Норманська теорія виникла ще у XVIII ст. Головним аргумен­том на її користь Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер вважали літопис­ну легенду про виникнення Давньоруської держави у результаті запрошення варягів та про варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім'ям Романових.

На своєму багаторічному шляху розвитку норманізм дедалі більше перетворювався в антислов'янську політичну доктрину1.

Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М. В. Ломоносов, який указав на наукову неспроможність теорії і ворожий народам Росії її політичний зміст. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-демократи В. Г. Бєлінський, О. І. Гер-цен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов. До антинорманістів належали І. Є. Забєлін, М. І. Костомаров та інші історики.

Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить російсько­му вченому О. О. Шахматову, який виявив порівняно пізніше похо­дження й штучний характер розповіді «про призов варязьких кня­зів». Однак повністю заперечувати вплив варягів на Русь було б не­правильним. Особливо це стосується варязьких дружин.

Всесторонньо розглянув позиції засновників норманської теорії походження Русі і аргументи їх противників М. С. Грушевський. Основною засадою, з якої М. С. Грушевський виходив у критиці прихильників цієї теорії насадження східним слов'янам держав­ності ззовні представниками чужих народів, «було в принципі правильне розуміння ним загальнолюдських процесів історичного розвитку, які у своїй модифікації пережили і слов'яни»2.

Сучасна історична й історико-правова наука також виступили проти норманізму.

У працях відомих учених Б. Д. Грекова, Д. С. Лихачова, В. В. Мав-родіна, А. М. Насонова, В. Т. Пашуто, М. Д. Приселкова, Б. О. Риба-кова, М. М. Тихомирова, Л. В. Черепніна, І П Шаскольського, С. В. Юш­кова, П. П. Толочка, М. Ф. Котляра та інших дана переконлива критика основних положень норманської теорії, показана її невід­повідність об'єктивним історичним фактам. Доведено, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов'язана не з «призовом

1              Ловмянский X. Русь и норманны. — М\, 1985. — С. 230—245; Авдусин Д. А. Совре­

менный антинорманизм // Вопр. истории. — 1988. — № 7. — С. 23—24.

2              Баран В. Д. Давні слов'яни. — К, 1998. — С. 148—149.

45

 

Розділ 2. Становления і розвиток держави і права Київської Русі

варягів», а з явищами, характерними для розвитку суспільно-еко­номічного ладу самих східних слов'ян. До розкладу у них первісно­общинних і виникнення феодальних відносин нормани ніякого від­ношення не мають1. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення, і передусім тому, що вони перебували на тому самому рівні розвитку, що й Давня Русь.

На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак проблеми залишаються. Неонор-маністи проголосили варягів однією з історичних сил, котра відігра­ла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньо­руських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян. їхній суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній історіографії трапляються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пан­тюркізму. Згідно з твердженнями прихильників цієї теорії династія київських князів була начебто тюркського походження, а Давньо­руська держава відповідно утворена Хазарським каганатом2. Цю політичну доктрину спеціалісти також відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. «Заслугою» хазар було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася й міц­ніла у боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. у результаті тривалого внутрішнього розвитку схід­нослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, скла­лася одна з найбільших держав Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфсько-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються і

1              Мавродии В. В. Образование Древнерусского государства и формирование древне­

русской народности. — С. 128; Шаскольский И, Я. Антинорманизм и его судьбы //

Пробл. отечеств, и всеобщ, истории. — 1983. — Вып. № 7. — С. 35—51; Лебедев Г. С.

Эпоха викин  ;в в Северной Европе. — Л.,  1985. — С. 5; Древнерусское госу­

дарство и право: Учебное пособие / Под ред. кандидата юридических наук, доцента

Т. Е. Новицкой. — М., 1998. — С. 3.

2              Новосельцев А. П. Древнейшие государства на территории СССР: Некоторые итоги

и задачи изучения // История СССР. — 1985. — №6. — С. 96; Котляр М. Ф. Дав­

ня історія України // УІЖ. — 1996. — № 2. — С. 142; Толочко Я. Я. Київська Русь

// УІЖ. — 1996. — № 6. — С. 129.

46

 

§ 1. Формування державності східних слов*ян

такі назви, як «Давньоруська держава», «Київська держава», «Дав­ня Русь».

Давньоруська держава після її утворення продовжувала роз­ширювати свою територію. За князя Олега (882—912) були приєд­нані древляни, сіверяни, радимичі. Водночас ліквідовувалася залеж­ність радимичів від хазар. За князя Ігоря (912—945) до Давньорусь­кої держави були приєднані уличі й тиверці, і знову ж древляни, які відокремилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972) і Володимир (978—1015) здійснювали походи у землі в'я­тичів. Отже, руйнувалися й зникали старі племенні розмежування та складалася величезна територія Давньоруської держави. У X ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького й Онезько-го озер до середньої течії Дніпра, а на заході та південному захо­ді — до Карпат, Пруту й пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основні етапи. Перший охоплює кінець IX і X ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося станов­лення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершував­ся процес політичного об'єднання Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці X — у першій половині XI ст. Київська Русь всту­пила в період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостеріга­ється тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап сво­го розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості належить початок за­родження української, а також російської та білоруської дер­жавності.

Іншої думки дотримувався М. І. Костомаров, концепція якого будувалася на протиставленні двох основ: демократичної, федера­тивної, що втілювалася у південноруській («малоросійській») на­родності, і «єдинодержавної», яку уособлювала великоруська на­родність1.

Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута ви­датним істориком України М. С. Грушевським, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, великоруської

1 Концепція М. І. Костомарова найбільш рельєфно подана в таких його працях: Две русские народности (1831); Мысли о федеративном начале Древней Руси (1861); Черты народной южно-русской истории (1861); Начало единодержавия Древней Руси (1870).

47

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

 

§ 1. Формування державності східних слов'ян

 

 

 

народності — з давньоруською1. Втім у М. С. Грушевського іноді траплялася й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави «юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації», вироблених Київ­ською державою2.

Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план від­мінності в розвитку Київської і Московської держав об'єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської на­уки, котрі протиставляли розвиток Київської Русі тому, що робило­ся у Володимиро-Суздальській, а пізніше — у Московській Русі. До них належали такі найавторитетніші дослідники російської історії, як С. М. Соловйов і В. Й. Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою цілком нових відносин в економічній, соціаль­ній та політичній сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, не схоже на попередню історію, набув досить знач­ного поширення. Так, в одній із популярних праць кінця XIX ст. зазначалося: Русь Дніпровська і Русь Північно-Східна — дві цілком різні історичні дійсності; історію тієї й іншої створюють не одинако­во два різні відділи російської народності3. У середовищі дореволю­ційних російських учених були й такі, хто рішуче заперечував спроби відірвати Московську Русь від Київської і підкреслював наступність у їхньому розвитку. До таких, наприклад, належав О. Є. Пресняков4.

Завершення процесів формування Давньоруської держави, по­зитивно позначилося на етнічному розвитку східнослов'янських племен, які поступово формувалися в єдину давньоруську народ­ність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культу­ра, відносно міцні економічні зв'язки.

Упродовж періоду існування Київської Русі давньоруська на­родність — спільна етнічна основа українців, росіян і білорусів — розвивалася шляхом подальшої консолідації5. Відомий спеціаліст з

 

археології та історії епохи Київської Русі О. П. Моця, зазначає, що  «говорити про українців, росіян чи білорусів у IX—XIII ст. зара­но— вони ними себе тоді не усвідомлювали, називалися «русами», «русинами», «русичами». Тому, вважає цей автор, спроби «віддати»  давньоруський спадок лише одному з цих сучасних народів, котрі в цілому сформувалися і самоусвідомили себе у сучасних назвах у пізні часи, є науково некоректним1. Як зазначає П. П. Толочко, «у межах державної території Київської Русі впродовж кінця IX— початку XIII ст. сформувалася відносно єдина етнокультурна і етнополітична східнослов'янська спільність»2.

 

 

 

1              Гругиевский М. С. Очерк истории украинского народа. СПб., 1906. Про історіогра­

фію давньоруської народності див.: Фроянов И. Я. Киевская Русь: очерки отечест­

венной историографии. — Л., 1990. — С. 6—29.

2              Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С. 76.

3              Русская история с древнейших времен до Смутного времени / Под ред. В. Н. Сторожо­

ва. — М., 1898. — Вып. I. — С. XVIII.

4              Пресняков А. Е. Лекции по русской истории: В 2 т. Киевская Русь. — М., 1938. —

Т. 1. — С. 10.

5              Історія України: Курс лекцій". У 2 кн. / Д. Г. Мельник, М. В. Демченко, О. І. Гуржій та

ін. — К., 1991. — Кн. 1. — С. 35; Толочко О. Л., Толочко П. Л. Київська Русь. — К,

1998.  —  С.   294;   Юсова  И.  М.   Генеза  концепту   «давньоруська  народність»  у

радянській історичній науці // УІЖ. — 2001. — № 6. — С. 65—85.

48

 

1              Моця О. П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // УІЖ. — 1996. —

№ 4. — С 48.

2              Етнічні процеси у середньовічному слов'янському світі (матеріали «крутлого сто­

лу») // УІЖ. — 2001. — № 3. — С 15.

49

43-382

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі