ПОЗИЦІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА У ЗАГАЛЬНІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ СИСТЕМІ

Філософська система, як і кожна позитивна наука, має вихідний пункт - дане; поза даним предмет мислення був би вигадкою. Але той спосіб, у який воно вивчається, відрізняється від [способу] вивчення [його] позитивними науками. Останні вивчають сутність даного, причини й закони його утворення та розвитку, або з'ясовують питання: що таке дане, чому і яким чином воно є і як змінюється? В усіх науках ці питання повторюються однаково, і вже це доводить, що вони не належать жодній із них, // але становлять філософський бік науки. Кожна наука має підпору серед суспільства і спирається на необхідні й незмінні припущення, завдяки яким вона можлива; вивчати їх - найближча мета філософії.

То які ж саме припущення лежать в основі позитивних наук? Як багато не було б таких припущень, - усі вони зводяться до двох найвищих: теоретичного, що керує пізнанням, і практичного, що керує діяльністю.

Перше, теоретичне, припущення формулюється так: є різниця між нашими думками не тому, що вони думки, а наскільки вони істинні; без цього припущення жодна наука неможлива або неправдива; дослідити його — завдання теоретичної філософії. Друге припущення обстоює моральне життя й визначається так: є різниця між учинками не тому, що вони приємні або неприємні нам, а за внутрішньою вартістю або за відмінністю між добром і лихом. Це припущення досліджує практична філософія. А теоретична філософія поділяється на логіку й метафізику; друга, практична філософія, поділяється на естетику й етику; перша каже про красу речей, друга - про красу вільних дій.

Переходимо до практичної філософії, де право має своє певне місце. Практична філософія або етика ґрунтується на факті, що прагнення і вчинки людини підлягають мимовільній оцінці: [людина] то схвалює, то не схвалює їх розумом; але присутність такого факту допускає, що людина як розумна істота знаходить або має масштаб чи норму для оцінки своїх прагнень і вчинків. Психологія доводить, що такі норми для оцінки вчинків поділяються на два класи: вчинок або не схвалюється, або схвалюється, або стосується чогось зовнішнього для нього, або ж узятий сам по собі, за своєю внутрішньою // якістю без будь-якого відношення до чогось стороннього. Перший клас охоплює норми змінювані, які поділя-

4-0-68

 

48

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

 

 

 

ються ще на два види: зовнішня форма полягає або в тому, що вчинок справляє приємне чи неприємне враження на особу, або в тому, що вчинок розглядається як засіб випадкового настрою та інших обставин. У другому класі зразки незмінювані, незалежні від випадкового настрою та інших обставин.

На противагу змінюваним нормам є ідеї, які незмінні й мають безумовну вартість; тому при оцінці вчинків тут не мається на увазі приємне і неприємне, корисне і некорисне; і якби не було таких незмінних ідей, тоді кожен із нас для виправдання своїх учинків міг би послатися на те, що вони приємні, корисні для нього. Але які ж саме зразки залишаються незмінними? Ось питання, у розв'язанні якого розходяться філософи. Оберімо метод звичайніший. Справа стосується людини і її сутности; нерозумна природа робить так, що людина, як тварина, шукає приємного і уникає неприємного; а з розвитком розуму шукає корисного. Це стосується самозбереження і підводиться під ідею егоїзму: тут людина вважає як [самих] людей, так і все [інше] за безправні засоби для досягнення своєї егоїстичної мети; але друга найвища сутність людини відкривається в тому, що вона не перебуває пасивно в цій сфері егоїстичного існування. Саме людина вибирає певну думку не тому, що вона її, й не тому, що вона приємна, а тому, що свідомість називає цю думку правдивою, а протилежну - хибною. Також вибирає дію не тому, що вона приємна, а тому, що вона справедлива, і протилежне їй було б несправедливим. У цьому усвідомленні справедливого і несправедливого полягає моральна особистість людини, яка здатна піднятися вище вигоди, й чинити так, як вимагає свідомість обов'язку. Постає питання, на чому ґрунтується ця здатність стати так високо? //

Влучну відповідь на це питання дав філософ Адам Сміт: "Людина здатна, — каже він, - дивитися на себе як сторонній спостерігач, до чого нездатні інші істоти; вона здатна міркувати про себе як про сторонній об'єкт; тоді упередженість до себе зникає і з'являється розпізнавання доброго і лихого, справедливого і несправедливого: згідно з цією здатністю духу, ми зустрічаємо в усіх народів слова, які передають: чесність, справедливість, шляхетність і доброчесність. Між цими поняттями з'являється ідея права також у розумінні якоїсь норми для діяльности". А якої саме? Для відповіді наведемо три давні вислови:

1) "Neminem laede"1 - вислів, що передає сутність пра-

'латп. Нікому не зашкодь.

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________49

ва; 2) "Suum cuique tribue"1 — вислів, що передає сутність справедливости; 3) "Immo omnes, quantum potes, iuva"2 -передає любов. У цих трьох висловах передано все наше моральне ставлення до людини, яке підходить під поняття "honestum"3. Тому, особливо на початку, не треба змішувати цих трьох ідей між собою. Перший вислів: "neminem laede" обмежує дії людини або спрямовує їх так, аби вона, задовольняючи свої потреби, не порушувала гаразду інших людей. Це ідея права. Другий вислів "suum cuique tribue" спонукає людину піднестися вище симпатій до однієї й антипатій до іншої [особи]. Це ідея справедливости. Третій вислів "immo omnes quantum potes, iuva" вимагає піднестися і над прихильністю до самої себе, до своїх особистих інтересів та задоволень. Це — ідея любови.

Отже, бачимо, що право має місце в колі моральних ідей; але коли ми розв'язуємо це питання, тут і виявляється, на які труднощі натикається наука права: відразу видно, що моральну гідність ідеї права можна піддати сумніву, бо ця ідея [не] знищує егоїзму, а ніби поєднує його з егоїзмами інших людей. Отак виникає питання: чи не є ідея права такою ж умовною і невиразною, як ідея приємного і корисного? Справді, судження про вартісність права висловлювалися по-різному. Не раз твердили, // що право - це порядок, який залагоджує наші егоїзми; Шталь каже, що цей порядок став потрібний після гріхопадіння; [Ленц], — що його дано нам, аби не були м'якосердими; [...] — що воно є релігією самолюбства. Але також часто право розглядали як запроваджене Богом, наприклад, [Арене] вважає право навіть властивістю Божого єства. Якщо є різниця в оцінці цього простого поняття, то в розвинутій філософії права ця різниця виступає ще рельєфніше. А втім, цих зауважень досить, аби мати поняття про предмет, що його вивчає історія філософії права.

Переходячи від теорії [права] до [його] історії, ми повинні показати той ступінь історичного розвитку людства, де вперше виступила ідея права у науковій формі — саме це сталося у грецькому світі; ідея права і справедливости існувала скрізь, де жили люди, тобто і на Сході, але тут вона існувала як недіюча думка, тим часом як суспільства жили і страждали під інституціями, які не підлягали критиці. Цілком інше місце ці ідеї мають у житті грецького народу, їх у нього чітко усвідомлюють усі як джерела кра-

лат. Віддай кожному своє. 2лат. Допомагай навіть усім, скільки зможеш. Злат. доброчесність.

 

50

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

 

 

 

щих форм співжиття; на революції грецьких суспільств не можна дивитися інакше, як на спроби заснувати суспільний побут на ідеї справедливости. Чіткому усвідомленню значення цих ідей багато сприяли мітологічні вірування і особливість народного духу. Саме розквіту грецького суспільного життя сприяла всеосяжна легенда стосовно буття людини на землі й стосовно її сутности.

Боги розділили між собою Всесвіт, каже міт: Юпітер узяв собі Небо, Нептун - Воду, Плутон - Тартар і [так далі], а Земля лишилася неподілена, для спільного опікування богів. Отож, Земля - місце, де відкриваються божественні дари в найбільшому достатку, тоді як на Сході вона є найбідніша частина світу, до якої людину віддано як до країни вигнання і страждань. При такому змісті східного погляду людина тут не може мати ні бажання, ні мужнос-ти до вивчення своєї особистости, тим часом як грек мав світлий і мужній погляд на життя. Інший міт стосується сутности людини порівняно з єством усіх інших тварин; коли з'явилися видимі боги - зірки, каже [міт], то вони 10 створили смертну // людину й інших тварин і доручили Прометеєві та Епіметеєві наділити їх потрібними силами. Епіметей просив Прометея доручити йому цю справу, і останній погодився, але Епіметей витратив усі дари природи на інших тварин. Тоді Прометей, щоб полагодити справу, викрав з Неба вогонь і передав його людям, а Зевс дав політичну й моральну мудрість. Сенс міту в тому, що боги надали людям політичну мудрість як засіб самозахисту. Цей міт характерний тим, що справедливість не є предметом тільки споглядання, але що у греків вона перейшла в дієве політичне мистецтво.

Особливість народного духу, на якій слід наголосити тут, виявилася в тому, що а) "то оікоаоѵ"1 - ця основна ідея в житті науки і права далеко не відповідає римському "ius". "То оікоаоѵ" означає взагалі - зразок, ідучи за яким особа, з одного боку, входить у досконалу гармонію з цілим, а з другого - набуває тієї чести "тшт|", яка належить їй за її заслуги перед цим цілим; б) там, де ми говоримо про право, грек говорить про честь "тіцті" - спосіб визначення, який частково міститься і в Солоновому законодавстві. Коли Ахіл, розгніваний несправедливим відняттям здобичі, просив свою матір - богиню Тетіду - схилити Зевса до того, щоб він помстився ахейцям, то прохання про помсту в божественному дусі Тетіди вивищилося до ідеї справедливости і богиня просить Зевса покарати ахейців настільки, наскільки потрібно, аби приму-

'Завкьогр. справедливість.

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

сити їх пошанувати Ахіла, тобто відновити порушене право. У цьому [міті] як ідея справедливости виявляється змістом божественного духу, так і ідея права зливається з ідеєю чести. В означеному сенсі "to бікосюѵ" є найпрогресивніший принцип, як "ius" — найконсервативніший. Тут також право споглядається як вираз тієї чести, яку заслужив громадянин у суспільстві й перед суспільством. Звідси висновки:

1) Коли на Сході особа є матерією держави, то в Греції вона має значення як орган і як гармонійна її частина. Таким є дух Лікургового // законодавства, із такого ж духу виник 11 Солонів закон, - щоб громадянин, на випадок політичних незгод, належав до якоїсь партії; щоб неодмінно мав думку про державну справу. Держава охоплює громадянина не як субстанція явище, а в тому сенсі, що держава є об'єктом для гідної діяльности особи, аристократичним духом громадянина. Неповноправні громадяни, раби - [їх] праця не дає гідно-сти;

2) Неприхильність до системи представництва усуває безпосередню особисту участь у справах держави;

3) Несхильність до творення великої держави, тому що вона не була б осягнута власним світоглядом окремої особи;

4) Недостатній розвиток цивільного права, тому що ініціатива застосування цього права полягає у сваволі особи, яка починає, або не починає певну діяльність;

5) Коли додамо, що змістом цього зразка - "то біксаоѵ",

- слугувала цілком розвинута людяність, то зрозуміємо, чому для грека держава є людиною великих розмірів, а на Сході вона є родиною великих розмірів. Але оскільки корінні переконання народного духу вели до того, що державу сприймали і розуміли не з огляду на міцність і становище ("status"), а з огляду на поєднання в ній дій окремих людей

- поєднання дій найгармонійніших, то прогресивний принцип на практиці легко переходив у джерело революцій, якими така багата історія Греції. Цей факт приковував до себе увагу філософів, які через те розробляли й намагалися запровадити в життя консервативніші засади політичної мудрости.