КОРОТКИЙ ОГЛЯД ПРЕДМЕТІВ, ЩО ВИКЛАДАЮТЬСЯ В НАУЦІ ПРО ПРАВО

Перш ніж підступитися до історії філософії права, ми

коротко оглянемо предмети, які викладаються в науці про

право. Не заглиблюючись у суть, ми подамо ці предмети

ЗО     так, як // вони розвиваються з сутности нашої моральної

особистости.

Спостереження показує, що 1) перш ніж людина завдяки своєму розвиткові піднялася до морально вільної особистости, вона вже мала спільне з усіма істотами завдання, це — самозбереження. Кожна річ у світі вперто тримається за своє буття; це властиво людині так само, як і рослині й каменю. Свідомо усувати те, що протидіє життю - природне завдання людини. Це прагнення зберегти своє життя здійснюється на засадах природного егоїзму: людина прагне гаразду і тому природно, що вона дивиться на все, як на засоби для досягнення цього гаразду.

Діючи за цим законом, людина втручається до сфери іншої особи і чинить кривду. Результатом цього втручання є те, що той, хто втручається, відчуває задоволення, бо він досяг певного гаразду, а та особа, у сферу якої втрутилися, — відчуває себе ображеною через ту кривду, яку заподіяно втручанням іншого у її сферу егоїзму.

Що таке кривда? Який сенс цього слова? Особа, у сферу життя й діяльности якої вчинено втручання, відчуває, що діяльність того, хто втрутився, - невиправдана. Чим? Цілями? Але ж мета є, бо досягається потрібне щастя, гаразд.

Коли ми проаналізуємо це почуття кривди, то побачимо новий зміст цього поняття. Втручання інших у наше життя й діяльність завдає нам подвійного страждання: 1) фізичного, що полягає в позбавленні чогось, в обмеженні, 2) страждання суто морального, що з'являється від думки, що інший завдав нам його для свого щастя. Ця ідея вже є частиною морального самопізнання. В ній уперше відкривається почуття людяности.

Ідея, що інший не може завдати нам страждань з метою зробити себе щасливим, дістати задоволення, повинна стати джерелом законів держави. Так виникає відчуття правди й кривди.

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФИ ПРАВА_____________________263

2) Коли ми поглянемо на предмет, на який поширюється образа, то бачимо, що це - власність у широкому значенні. Особа може ображатися лише у своїй власності, в тому, що вона вважає своїм; а своїм вона вважає як річ, так і добре ім'я, честь, які також репрезентують об'єкти надбання. З цього поняття про власність у широкому значенні виникає поняття про приватну власність — власність у вузькому значенні. Як виникає справжнє право особи на власність? На це запитання є подвійна відповідь: одна школа каже, що джерело власности міститься в "ius primi occupantis"1, тобто, що джерелом власности є перше володіння. Друга школа, особливо соціалісти, стверджує, що тільки "ius formationis"2 є джерелом власности; та праця, завдяки якій ми передаємо предмету частину наших сил - ось джерело власности. // Наука не може зупи- 31 нитися на цих джерелах.

Перше й друге викликають поважні заперечення. Проти першого заперечують, що з того, що я перший почав насолоджуватися річчю, не випливає право відлучати всіх від насолоди нею; з того, що я перший проголосив на річ мою волю, ще не випливає, що інші не мають на неї права. Як просте проголошення моєї волі про те, що я заволодів річчю і відлучаю від неї іншого — може дати мені право на річ, і як це може зобов'язати волю іншого не вважати [цю] річ своєю? Звідси висновують, що лише "ius formationis" є першим джерелом власности. Одначе і проти цього існує ґрунтовне заперечення: не можна мати право на опрацювання речі, не маючи права на саму річ. За яким правом ми починаємо опрацьовувати річ? Або це є "ius primi occupantis", або тут немає жодного права. Хай там як, але в понятті власности дано вільність правомірного відчуження — дарування, обміну, продажу і т. п.

3) Третю низку фактів дано нам в ідеї договору. Ми припускаємо, що людина егоїстична — це хибно, адже абсолютного егоїзму в світі немає. Зробімо інше припущення: один втручається у сферу життя й діяльности іншого не з егоїстичних прагнень, а тому, що обидві дійові особи не чітко уявляють свої стосунки. Обидва діють "bona fide"3, і відбувається зіткнення інтересів. Оскільки при цьому не передбачаються егоїстичні прагнення, то зрозуміло, що ці зіткнення призводять до того, що особи встановлюють закони, які визначили б їхні стосунки. Тут уже виникає автономія, на якій

'лат. — право першого заволодіння, тобто першого, хто чимсь

заволодів.

2лат - право утворення, опрацювання.

Злат. — щиросердно, добросовісно.

 

264

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

 

 

 

люди сходяться, ця автономія є їхнім договірним правом

Оскільки договір походить з того, що зіткнення можливе і не з огляду на егоїстичні прагнення, то звідси зрозумілий є погляд людей на святість договору. В понятті договору дано поняття вірности, чесности, спілки й єдности.

Натомість порушення договору відхиляється моральним почуттям як обман. Сюди відносяться: підступність, запроданство, зрада і т. п. Властиво, що стосовно форми чинення кривди, то вона може бути подвійна' а) вона може бути насильством і б) хитрістю. Насильством ми діємо як фізичні істоти і на фізичну сторону людини; хитрістю ми діємо на духовну сторону людини. Вона полягає в тому, що ми виставляємо іншому хибні мотиви, ідучи за якими, він думає, що діє за своїми мотивами в той час, як він стає знаряддям волі іншого. Коли фальшиві мотиви виставляються однією особою іншій з наміром спричинити певну дію, то хитрість з'являється у формі неправди та обману; коли ці мотиви подаються третій особі щодо другої, то з'являється наклеп.

Переходимо до іншого роду ідей. Право, хоч саме по собі є моральною ідеєю, проте ми цікавимося ним, бо воно 32 захищає // наші інгереси. Звідси випливає, що коли ми цікавимося певним правом, то маємо право вживати заходів проти можливого правопорушення, захищати наше право. Як форми, в яких виявляє себе неправда, є насильством і хитрістю, так і форми захисту нашого права також є або силою, або хитрістю.

Оскільки ця сила й ця хитрість спрямовані на охорону нашого права, остільки вони є законними. У певних відношеннях ми маємо право вчинити насильство або сказати неправду. Коли коїться кривда, то насильство для її припинення не стосується об'єкта, а тільки її самої. Ось чому таке насильство саме є правомірним насильством і в природному побуті ми бачимо повне панування ідеї правомірного насильства, правомірного примушення. Отже, хитрість і насильство можуть бути правомірними. Людина цілком законно може ввести в оману, якщо цим вона захистить своє право, так само як і застосувати насильство з цією ж метою. Наприклад, вуличний розбійник хапає людину і вимагає від неї грошей; людина цілком законно може те саме зробити і з ним — примусити його не порушувати свого права. Через це й панує юридичне правило, згідно з яким вимушена обіцянка недійсна, бо вона — правомірна кривда, необхідна для захисту права.

Такими є форми, в яких розвинулася юридична свідомість природної людини.

Людина стикається з людьми і спостерігає за собою, що вона робить. У цьому неперервному самоспостереженні й

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________265

здійснюється моральна свідомість — що один повинен придбати, що може стосовно іншого втрачати і що стосовно іншого — мати. Якби ми перебралися до червоношкірих дикунів Америки і з пильним аналізом придивилися до їхнього життя, стосунків, звичаїв, то побачили б тут усе потрібне для формування держави у своєму законодавстві. Держава повніше й методичніше починає визначати, формулювати те, що є в природному праві народу, не вносячи сюди нічого нового, їй належить опрацювання ідей природного права, але не творення самих ідей Якою не була б ідея держави, Іі вище, останнє призначення, проте її практичне виникнення походить з потреби оберігати кожного від кривди через примусову силу; її завдання — спільне існування людей.

Спроможність держави визначається наявністю в людини розуму, її здатністю піднятися до загальних законів, за яких і можливий такий захист іншого, що його право не страждає навіть тоді, коли страждає він сам. Саме з цієї здатности і робиться висновок про можливість поєднання людей у державі. Залежно від рівня культури ми висуваємо різні вимоги до держави. Однак "minimum" вимог полягає в тому, щоб вона оберігала нас від кривди силою своєї верховної влади. // Але держава хоч і призначена до цієї 33 мети, вона все ж таки не призначена оберігати всіх від будь-якої неправди; хоч вона й призначена визначати права всіх, проте не будь-які права. Пояснимо це: людина, прагнучи до самозбереження, втручається у сферу життя й діяльности іншої [людини], інша — страждає. Тут є фізичне страждання і з боку порушника права. Держава нас захищає від того й іншого; проте там, де ми можемо терпіти, великодушно вибачити, не пам'ятаючи лиха, там держава не втручається.

Держава призначена усувати неправду не тому, що вона здійснюється, а тому, що від неї страждають інші. Одначе і в цій ідеї держави як життя, так і наука натрапляють на великі труднощі й заплутуються: 1) Уперше виникає розрізнення між правом приватним і правом публічним. Постає питання, чи має воно підставу? Вперше в історії таке розрізнення зробили римляни.

Тим часом зразковий народ давнини — греки - жили, не знаючи цього розрізнення. Отже, чи не є це "ius privatum"1 залишком варварства? Соціалісти так і кажуть. Як утворилося "ius privatum"? Воно виникає внаслідок того, що держава, покликана захищати нас від неправди, потребує засобів для цього, потребує сили, власности. Таким чином,

'лат. приватне право.

 

266

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

 

 

 

34

вона вже має своє життя, свої права, їй, отже, потрібна сила, власність - вже не для захисту людей від неправди, а для захисту себе від людей. Так започатковується державне право, яке римляни назвали "ius publicum"1. Але, бачите, це держав,не право саме не загальне, а часткове; частковим воно є вже тому, що супроти нього стоїть інший член — приватне право, "ius privatum".

2) Кожен народ має свою власну державу, відмінну від іншої. Отже, знову це загальне державне право опускається, на рівень часткового. Звідси виникає ідея права всесвітньо-людського; відповідно до спільного єства людини, і організм права має бути загальний; виникає ідея такого права, яке не терпіло б неправди в її абсолютному сенсі, захищало б абсолютні права людини.

3) Третя проблема ще важча: в той час, коли держава бере на себе обов'язок регулювати наші права, стосунки, виникає інша сила - церква. Постає церковна спілка, яка має свої права й закони. Звідси починається історичний процес між церквою і державою. Був час, коли церква була вищим джерелом присуду стосовно права й неправа, і держава опускалася до рівня виконавця. Тепер джерело законодавства перемістилося вже до держави. У філософії права немає темнішого й важчого питання, ніж питання про відношення церкви до держави. //