ІДЕЯ ЛЮБОВИ, ПРИВНЕСЕНА ХРИСТИЯНСТВОМ ДО ПРИВАТНОГО ПРАВА

У попередніх лекціях ми мали нагоду бачити, що приватне право, представником якого було римське цивільне право, є явище, підпорядковане трьом умовам. Формальна досконалість приватного римського права за точністю й логічністю висновків, зумовлюватиметься одначе: а) духом держави, яка є почасти запровадником, завжди захисником і опікуном усіх приватних прав; б) властивістю й духом цих

. Закони дванадцяти таблиць.

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________141

інститутів, стосунки яких вона визначає; в) загальною моральністю людности; тому ті самісінькі форми права будуть або корисні їй, або шкідливі, з огляду на те, на якому етичному рівні вона стоїть. Ці три умови ми повинні завжди мати на оці, аби зрозуміти всю реформу, проведену в приватному праві винятково духом християнства.

Крім цих трьох залежних стосунків приватне право саме в собі має чудову особливість, а саме: в абстрактному, абсолютному значенні воно є точне, суворе право, байдуже до принципу любови. Тому чисте, так би мовити, прозоре за своєю юридичністю право може панувати тільки в тому суспільстві, де нема любови. В цьому випадку право діятиме як зовнішній, хоч і вищий, принцип; і сенс усіх правомірних вимог буде такий: "ти не повинен ображати іншого, хоч би ти й не любив його".

Саме у такому сенсі розуміли право й римляни. Розуміючи під назвою "ius strictum" право, вони уявляли його у формі вічної, невблаганної й незмінної ідеї справедливости або вічної правди. Грекам, як ми вже бачили, така абстрактна ідея права не була зрозуміла; тому вони й не могли сформулювати права з тією точністю, з якою воно виявилося у римлян. Але це абстрактне право "ius strictum", за влучним висловом Ціцерона, "est summa iniura"1.

Для пояснення цього візьмемо положення: "не ображай іншого, хоча би ти й не любив його". Психологічно ця вимога не до виконання; бо коли в людини нема любови до іншого, вона лиха; стояти посередині між крайнім лихом і добром, любов'ю та ненавистю вона не може. В її душі приховані симпатії й антипатії до тієї чи іншої людини, внаслідок яких вона або робить добро або не робить його, -доброзичлива або недоброзичлива. А недоброзичливість веде до образи іншого.

Отож, вимогу умоглядного права виконати неможливо. З іншого боку, заохочення до встановлення права в такому випадку завжди буде егоїзмом. [Арене] у своїй енциклопедії права каже: "Найближчим суб'єктивним стимулом до встановлення права можуть бути, з одного боку, прагнення до співжиття, любови, прихильности, взаємної допомоги й підтримки; з іншого ж боку - егоїзм, // властолюбство, цілком 82 можливе [виснаження] всіх членів суспільства, внаслідок виникнення якогось духовного або фізичного примушення". Висловлюючись іншими словами, найближчою спонукою до встановлення права, з одного боку, є любов, а з другого, -бажання експлуатувати особистість іншого.

'лат. є найбільша несправедливість.

10 0-68

 

142

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

 

 

 

Але в цьому останньому випадку право могло перетворитися на санкцію, зробити священним найганебніший егоїзм, наймерзенніше владолюбство і найтяжчий гніт; бо підстава певного закону намагається освятити себе в цьому законі. Так і римське право, викликане егоїзмом, владолюбством, освятило ці вади. Аби відчутніше запам'ятати це, звернемо увагу на основне правило для розрізнення права і неправа у римському праві.

Це правило: "volenti non fit iniuria" - хто чого бажає, то його право. Так, якщо бідак, вибираючи з двох лих менше, віддає себе у рабство, то це добровільне позбавлення себе волі силою римського права буде правомірна дія. Та через те, що кожен бажає ("vult") настільки, наскільки він сильний, то тут відкривається широке поле для експлуатації сильними слабких; бо вся ця експлуатація освячується законом.

Узагальнимо цей принцип права. Право, викликане і встановлене егоїзмом і владолюбством, санкціонувало ці принципи, дозволило прагнути лише до власної мети. Що породило цей дозвіл, які це мало наслідки? Суспільство, починаючи з найменшої сімейної спілки й закінчуючи найбільшою державою, пройняте егоїзмом. Намагаючись експлуатувати одне одного, знеособити іншого, люди боролися між собою. То було "bellum omnium contra omnes"1. Щоправда, на поверхні суспільства, зовні воно було мирне й спокійне, а насправді під зовнішньою оболонкою точилася війна, дозволена законом.

Отже, приватне римське право, дбаючи про умоглядну ідею права, втратило чулість, а внаслідок цього воно стало чуже духові любови, гуманности й людяности — освятило те, що суперечить моральній і розумній природі людини. Цю вузькість, однобічність права розуміли стоїки; вони піднялися до ідеї братерства й людяности. Ця ідея, за вченням стоїків, повинна була стати джерелом усіх правомірних стосунків.

Але поруч із усвідомленням цієї ідеї йшло інше усвідомлення нездійсненности цих ідеалів. Християнство уперше реалізувало цей недосяжний ідеал братніх правомірних стосунків, ідеал, у нездійсненності якого були так щиро переконані усі філософи. Здійснивши цей ідеал, християнство довело, що лише безкорислива любов може бути джерелом правомірних стосунків, зберігаючи при цьому волю кожного й волю взагалі; бо тільки в дусі християнської любови "volenti non fit iniuria" усякий вчинок, викликаний любов'ю до іншого, є правомірний. Відповідно до цього, вчинок викликаний егоїзмом, неправомірний. З цього видно, що

. війна всіх проти всіх.

 

143

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

 

 

 

83

любов перетворилася на стимул приватного права, цілком вилучивши егоїзм.

Багато істориків і юристів, глибше вдивляючись у значення для права принципу любови, з побоюванням запитують: чи не знищує християнство права? Чи не перетворює воно права на марну непотрібну форму, до якої Спаситель і його апостоли, мабуть, ставилися з презирством? Але [переконання] // цих філософів походять від невиразного розуміння права. Треба розрізняти право феноменальне й реальне. Це істинне право не тільки не знищене християнством, але ще більше освячене, зміцнене; в основі його була ідея братньої любови. А знищене було тільки саме феноменальне право, яким треба вважати всяке право, засноване лише на егоїзмі й позбавлене любови, а отже, і римське право ("ius strictum"); бо всяке право, доки воно не виходить із любови, виявляє право сили.

Відповідно, софістичне вчення, що право є сила, в практичному житті суспільства здійснювалося доти, доки принципом життя був егоїзм.

Отже, християнство зруйнувало тільки примарне, егоїстичне право. З християнського погляду людину треба поважати як людину, як сина Божого, як вільну істоту. Таким чином, ідея любови, яка містить у своїх вимогах домагання правомірних стосунків, не тільки не знищує права, а навіть доповнює його, дає застарілому організмові нове, міцніше життя.