Розділ 1

СТАРОДАВНІ ДЕРЖАВИ

І ПРАВО НА ТЕРИТОРІЇ

ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я

ТА ПРИАЗОВ'Я

(Середина І тис. до н. є. — V ст. н. є.)

1.1. Скіфська рабовласницька держава й право

Перші паростки державності на території сучасної України з'я­вились у скіфські часи. Більшість дослідників вважає, що форму­вання скіфів відбулося внаслідок взаємодії місцевих (кіммерійських) та прибулих (іранських) кочових племен. Давньогрецький історик Геродот вважав скіфів одним народом, однак аналіз їх способу життя та господарювання свідчить про інше.

У VII—V ст. до н. є. утворюється могутній союз скіфських пле­мен. Основу його становили скіфи царські — наймогутніше і най-численніше плем'я, яке проживало на лівобережжі нижньої течії Дніпра, а також у степовому Криму. До цього союзу також вхо­дили скіфи-кочівники (правий берег нижнього Дніпра), скіфи-землероби — між Інгулом і Дніпром, елліно-скіфи (у басейні Північного Бугу). У межах степової смуги України проживали скіфи-хлібороби (орачі). Окремі вчені саме їх вважають прапра­щурами українського народу. За правління царя Атея (IV ст. до н. є.) Скіфії належала величезна територія Причорномор'я від Дунаю до Дону. Найбільшого піднесення Скіфія досягла в II ст. до н. є. за царів Скілура та його сина Палака. Столиця держави Неаполіс (поблизу Сімферополя) являла собою важливий реміс­ничо-торговельний і культурний центр. Влада скіфів поширилась на всю Тавриду. Але цей процес загальмувало повстання рабів під проводом Савмака.

На зламі II—III ст. н. є. скіфське царство зазнало нищівного нападу готів і остаточно розпалося.

12

 

Суспільний лад у скіфському царстві характеризується со­ціальним розшаруванням. Розкопки курганів свідчать про різкий контраст поховань знаті й простих людей. Панівну верхівку сус­пільства становили: царська сім'я, військова аристократія, ро­доплемінна знать, багаті купці, що постійно збагачувалися за рахунок воєнних походів, работоргівлі, експлуатації общинників і рабів.

За Геродотом, відособленою соціальною групою, яка відігра­вала значну роль у житті суспільства, були жерці.

Найчисленнішу верству населення становили вільні общинни­ки, що відбували військову службу, платили данину, виконува­ли інші повинності.

У Малій Скіфії (степовому Криму) серед міського населення переважали вільні ремісники й купці.

Найнижчий щабель скіфської соціальної ієрархії посідали раби. Кількість їх була значною, проте вони не відігравали вирішаль­ної ролі у виробництві, а використовувались у домашньому гос­подарстві, а також як товар у торгівлі з грецькими містами. Го­ловними джерелами рабства були підкорення інших народів, військовий полон, народження від рабині та ін.

Державний лад. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління — один із різновидів рабовласниць­кої монархії. Державу очолював цар, якому належала вся по­внота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирі­шував питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійсню­вав судові функції. На уявленні про божественне походження царської влади базувалися також його функції жерця. До апа­рату державного управління входили найближчі родичі, найв-ідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утво­рювали наближений до царя дорадчий орган — царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також де­мократичний орган — народні збори всіх воїнів, де обговорю­валися важливі питання суспільного життя й і престолонаслі-дування. Зі зміцненням царської влади, починаючи від Атея, збори втратили своє значення.

Виникнення державного апарату не знищило повністю ко­лишньої родової організації, особливо в місцевому управлінні, де зберігалися старійшини й вожді.

13

 

Державна структура скіфів значною мірою відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав. Але за своїми основними функціями вона була політичною організацією. Серед них:

підтримання відносин землевласності й панування;

зміцнення верховної влади;

накопичення багатств у руках пануючої верхівки.

Право. Джерелами права в Скіфії були звичай та правила, встановлені царською владою. Певний вплив справляла релігія. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів, неврів та ін.

Норми права захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім'ї. Верховна власність на землю належала царю. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні й особисті речі, на рабів, зброю, знаряд­дя виробництва.

Діяло зобов'язальне право, що регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни. Зазвичай договори скріплювалися клятвою.

Здійснювалась правова регламентація данницьких відносин. Так, відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувались пограбуванням майна, худоби, захопленням полонених (рабів).

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріарха­ту. Відлік родоводу вівся по чоловічій лінії. Практикувалося ба­гатоженство. Жінки не мали жодних прав на власність і спадщи­ну. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила в спад­щину до його старших родичів. Майно після смерті батька успад­ковував молодший син, а старші сини наділялися частинами ру­хомого майна при одруженні.

Кримінальне право тільки-но зароджувалося. Зазвичай існу­вала кривава помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, які у скіфів каралися на смерть. Жорстоко пересліду­валося нехтування законів, порушення звичаїв та боговідступ­ництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.

14

 

1.2. Рабовласницькі міста — держави

Північного Причорномор'я та їх право

Грецькі міста-колонії з'явилися у VII ст. до н. є. (Істрія в По-дунав'ї, Борисфен на о. Березань), VI ст. до н. є. (Ольвія, на Бузь­кому лимані, Феодосія, Пантікапей, у Східному Криму), а та­кож у І ст. до н. є. (Херсонес, поблизу Севастополя, Тіра, непо­далік сучасного Бєлгород-Дністровського та багато інших). Вони існували майже впродовж тисячоліття, були рабовласницькими полісами і мало чим відрізнялися від метрополій.

На першому етапі (VII-I ст. до н. є.) міста-держави, виконую­чи функцію грецької колонізації Північного Причорномор'я, фор­мально були незалежними утвореннями. На другому (І ст. до н. є. — III ст. н. є.) — підкорилися Риму. Занепад міст-держав відбувся на зламі III-IV ст. н. є. внаслідок кризи рабовласницької формації, загострення внутрішніх класових суперечностей і наступу кочо­вих племен.

Грецькі міста мали розвинену економіку, ремісниче вироб­ництво, землеробство, рибальство. Так, значних успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні виробів з бронзи, міді; слави­лися їх керамічне, ювелірне, деревообробне, ткацьке виробниц­тва. Велася жвава заморська торгівля. Експортувалися хліб, ху­доба, шкіра, сіль, риба. Торгували й рабами. Предметом імпорту були тканини, металеві, мармурові вироби, вино й оливкова олія. Грецькі міста мали високу культуру. Споруджувалися кам'яні будинки, оздоблені скульптурою, розписом і мозаїкою.

Вступаючи у взаємовідносини як з грізними степовиками, так і землеробами українського Полісся та Лісостепу, міста-держа­ви встановлювали з ними тісні економічні зв'язки. Хоча метро­полії і вбачали в них, передовсім, джерело надходження при­бутків і рабів з "варварського світу", існування таких міст на Північному березі Чорного моря відчутно стимулювало процес соціально-економічного розвитку племен, що їх оточували.

Суспільний устрій характеризується виразним соціально-класовим розшаруванням. Панівний клас — судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень. Серед насе­лення переважали вільні землероби, ремісники, вільні торгівці. Але вільними, повноправними громадянами були тільки чолові­ки — громадяни міста. Жінки вважалися вільними, але не мали

15

 

політичних прав. Соціальні відносини між громадянами будува­лися на принципі рівноправності.

Значною соціальною групою були також осілі чужоземці, вихідці з "варварського світу", які проживали у містах. Вони не мали громадянських прав, не брали участі в політичному житті міст, а набути громадянство могли лише за великі заслуги пе­ред полісом.

На найнижчих щаблях соціальної ієрархії перебували безправні раби — об'єкти права. Джерелами рабства були купівля на не­вільницьких ринках, захоплення або купівля у племен "варварсь­кого світу", військовий полон, народження від рабині. Невільниць­ка праця широко використовувалась у домашньому та сільсько­му господарстві, в ремісництві, соледобуванні тощо. Інколи рабів відпускали на волю, здійснивши обряд посвяти божеству. В цьо­му разі релігійна громада ставала покровителькою їх. За мужні дії під час війни міська влада також давала рабам волю. Свідчен­ням цього є рішення влади Ольвії надати рабам громадянство, коли 331 р. до н. є. війська Олександра Македонського взяли в облогу місто.

Державний лад міст будувався на тих же засадах рабовлас­ницької формації, що й устрій античних полісів Греції. За фор­мою правління це були демократичні (V—II ст. до н. є.) або арис­тократичні (починаючи з І ст. до н. є.) республіки. Вищий законо­давчий орган державної влади — народні збори, які, наприклад, в Ольвії, скорочено називалися "Народ". Практично це були збори міської общини за участю лише повноправних громадян міста — греків віком 25 і більше років. Решта населення (раби, чужоземці, жінки) не мали права брати участь у владних орга­нах. Збори вирішували найважливіші питання внутрішньої й зов­нішньої політики, обирали посадових осіб і контролювали їх діяль­ність. Вони також надавали громадянство, торгові привілеї іно­земцям, вшановували громадян, котрі мали заслуги перед містом. В Ольвії, наприклад, за розбудову міста й пожертви до міської скарбниці громадян нагороджували золотим вінком або встанов­лювали їхні статуї.

Народними зборами щорічно обирався постійно діючий вико­навчий орган— Рада міста, яку очолював голова; обирався та­кож секретар. Рада організовувала підготовку й попередній роз-

16

 

гляд рішень, декретів та постанов народних зборів. Тому законо­давчі акти міст видавалися від імені "Ради і народу".

Окремою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або посадові особи — магістрати, які обиралися з числа повноправних громадян міста. Вони управляли фінансами, судовими установами, військовими справами та іншими галузя­ми життєдіяльності міста. Серед міських магістратур неабияке значення мала колегія архонтів. Вона керувала іншими колегія­ми і в разі необхідності скликала народні збори. її очолював пер­ший архонт, якому також належало право командувати військами міста. Вирішенням юридичних питань займалася колегія продиків.

У містах-державах Північного Причорномор'я функціонува­ли суди. В судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки. Судовий процес мав змагальний характер, вирок суду був оста­точним.

Право будувалося на системі Афінської полісної демократії, а його основними джерелами вважалися звичай і закон, які не-зрідка ототожнювались. Закони народних зборів, декрети рад міст, постанови колегій посадових осіб приймалися з урахуванням зви­чаїв і традицій.

Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини влас­ності. Право захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у при­ватній, так і державній власності.

Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зо­бов'язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, по­зики, дарування та ін. Важливі угоди здійснювалися у держав­них установах при свідках, за присутності чиновників. Регламен­тувалося право оренди землі, найманої праці.

У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини про­ти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Щодо цих злочинів застосовувалися смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

1.3. Боспорське царство

Боспорська держава виникла у V ст. до н. є. на основі об'єднання деяких грецьких держав-полісів й приєднання територій скіфсь­ких і меотських племен Керченського й Таманського півостровів,

17

 

а також Південного узбережжя Азовського моря. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столи­цею царства.

У IV-III. до н. є. Боспорське царство сягає найбільшого розк­віту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. Але з кінця III ст. до н. є. Боспор поступово занепадає. Царство зазнає фінансово-економічних і соціальних катаклізмів унаслі­док кризи рабовласницької системи, поглибленої повстанням у Пантикапеї у 107 р. до н. є. під проводом Савмака. Хоча воно й було придушене, Боспорське царство вже не могло звестися. Упродовж І ст. до н. є. Боспор потрапляє в залежність від Понт-ійської держави, а потім — Риму. В III ст. н. є. на нього напада­ють готські племена, які зруйнували чимало поселень і міст. Оста­точно Боспорське царство було знищено наприкінці IV ст. кочо­вими ордами гунів і підвладних їм племен. У VI ст. території Боспору  ввійшли до складу Візантії.

Суспільний лад у Боспорському царстві характеризується на­явністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.

До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, пред­ставники родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники дер­жавного апарату, судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень. Інтенсивний експорт зерна, риби, худо­би, рабів сприяв формуванню прошарку багатих людей, які зай­малися торгівлею й работоргівлею. Найбагатшими купцями вва­жалися сам цар і його посадовці, в тому числі й воєначальники. Рабовласницько-купецька знать відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.

За користування землею, яка вважалася власністю царя, знач­ну частину врожаю вільні землевласники змушені були віддава­ти державі. На них покладалося виконання повинностей на ко­ристь держави, в тому числі й несення військової служби.

Основною продуктивною силою були раби. їхня праця вико­ристовувалась на різних промислах, у будівництві, ремісництві, виноробстві, домашньому господарстві. У землеробстві крім рабської використовувалася праця вільних селян-общинників. Вони були основними платниками натуральних податків і несли тягар повинностей як на користь держави, так і місцевої арис­тократії.

18

 

Державний устрій. Боспорське царство сформувалося як союз грецьких полісів, і всі вони зберігали певну частку само­стійності. Поступова ліквідація залишків автономії й самовряду­вання сприяла переродженню Боспорської держави в монархію. Верховна влада належала архонтові й була не менш могутньою, ніж у монарха. Архонти видавали закони для всього об'єднання античних полісів, хоча кожен із них як незалежне місто-держа­ва мав власне право. Спочатку тут правила династія Археанак-тидів, а потім — Спартокідів. У III ст. до н. є. один із представ­ників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем; влас­не, відтоді Боспор вважається царством. На початку нової ери тамтешній цар стає одноосібним правителем, необмеженим гла­вою держави, розпоряджається всіма її матеріальними та людсь­кими ресурсами. У його руках зосереджується вища законодав­ча, виконавча й судова влада, і навіть жрецькі функції.

Після поразки в боротьбі проти Риму (63 р. до н. є.) Боспорсь­ке царство стало залежним від Риму, який, однак, вважав Бос­пор союзною державою. За римських часів царі офіційно титу­лувалися "друг кесаря й друг римлян". Державно-політичний устрій у Боспорському царстві римського періоду лишився май­же таким, як і за правління Спартокідів. При вступі на престол боспорський цар затверджувався римським імператором, від якого одержував регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін. Функції центрального управління здійснювало найближче оточення царя. Монарх призначав із числа вищої придворної знаті всякого роду управителів. Центральний апарат управління ста­новили: міністр палацу, особистий секретар, начальник фінансів, охоронці царських скарбів, казни, керуючий справами релігій­них культів, спальник та ін. Для зв'язку із сусідніми племенами й державами при дворі утримувалися перекладачі.

У місцевому управлінні спочатку зберігалося полісне самовря­дування: народні збори, рада, виборні посади. Та плинув час, і традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам, по­ступово зникли. Певна автономія залишилась у місцевих племен. Визнавши владу боспорського царя, вони мали, втім, власних царків, або вождів, зберігали племінний устрій, звичний спосіб життя, родовий побут, звичаї. Проте вони зобов'язані були спла­чувати данину боспорським правителям.

19

 

У перших століттях нашої ери за римських часів держава поді­лялася на округи, управління якими доручалося царським на­місникам. Органи місцевого самоврядування ліквідовуються.

Право. Збереглося мало відомостей про боспорське право. Його джерелами були: законодавча діяльність царів Боспору, право грецьких міст-держав, звичаї місцевих племен, норми римсько­го права. Право захищало інтереси рабовласників. Воно регу­лювало майнові відносини, насамперед державної та приватної власності на землю, рабів, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками земель були боспорська знать і місцева аристократія. Землі належали також і храмам. Усі землевласники могли корис­туватися землею, виконуючи певні службові обов'язки та повин­ності на користь царя, котрий вважався верховним власником усіх земель. Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля стимулювали розвиток зобов'язального права, договір­них відносин: купівлі-продажу, позики, дарування та ін.

У кримінальному праві найтяжчими злочинами вважалися по­встання, змова та замах на життя царя, державна зрада тощо. Каралися й злочини проти особи, власності. Застосовувалися також такі види покарання, як смертна кара, конфіскація май­на, штрафи. До нас дійшло небагато свідчень про судочинство в Боспорському царстві. Вірогідно, що суд творили цар зі своїми наближеними, які зналися у судових справах, та місцеві прави­телі. Існувала посада судового виконавця.

У першому тисячолітті до нашої ери людство на території України розвивалося нерівномірно. Тут сходилися різні племена й народи. Тому й перші державні утворення, що виникли на ук­раїнських землях, формувалися в різні часи по-різному. Так, скіфська держава характеризувалася неподільною єдністю вла­ди та її ж верховною власністю на землю, природні та людські ресурси. На вузькій смузі Чорноморського узбережжя греки-ко-лоністи розвинули полісну цивілізацію. Вона поєднувала державну владу й приватну власність, що сприяло демократії вільних гро­мадян.

Виникали й розвивалися економічні й політичні зв'язки між Скіфією, грецькими містами-державами, Боспорським царством і землеробами українського Полісся та Лісостепу. Скіфи-орачі,

20

 

яких вважають пращурами сучасних українців, становили знач­ну частину населення Скіфської держави. Передові для тих часів грецькі й римські політичні та правові інститути, соціально-еко­номічні й культурні надбання впливали на розвиток ранньослов'ян-ського населення Середнього Подніпров'я.