§ 2. Аліментні зобов'язання колишнього з подружжя

1. Право непрацездатного з подружжя, який потребує мате­ріальної допомоги, на отримання аліментів зберігається за певних обставин і після розірвання шлюбу.

Статистика вперто переконує в актуальності питання щодо утримання непрацездатного з подружжя після розірвання шлю­бу. Проблему щодо утримання колишнього з подружжя можна розв'язати наступними шляхами:

а)  перерозподілити майно подружжя таким чином, щоб неп­рацездатний із колишнього подружжя був забезпечений;

б)  надати йому достатніх засобів до існування за рахунок коштів соціального забезпечення;

в) зобов'язати іншого з колишнього подружжя утримувати непрацездатного з подружжя, шляхом періодичних виплат на утримання.

Звичайно, найбільш прийнятним розв'язанням проблеми є створення в країні такої системи соціального забезпечення, яка б дозволяла будь-якій особі по досягненню віку непрацездат­ності належно існувати.

Але, на жаль, докорінні економічні зміни в нашій державі обумовили суттєвий розрив між середнім рівнем пенсій, допо­мог та прожитковим мінімумом, затвердженим урядом. Держава не має можливості виконати належним чином свої зобов'язання перед громадянами в соціальній сфері.

Щодо поділу майна подружжя, то цей шлях допомагає до­сягти позитивних результатів лише у певних випадках. Тому саме аліменти набувають все більшого значення як джерело існування цієї категорії громадян.

Водночас поняття «колишнє подружжя» посідає особливе становище серед суб'єктів аліментних зобов'язань. Колишнє подружжя не пов'язане між собою ані сімейними стосунками, ані родинними. Після розірвання шлюбу вони є сторонніми особами. Чи є за таких обставин вмотивованим покладання на одного з них обов'язку щодо утримання іншого?

Шлюб — це довічний союз. Важко уявити собі ситуацію, коли майбутнє подружжя при укладанні шлюбу визначає строк дії такого союзу. Якщо ж подружнє життя в силу певних обста­вин стає неможливим, законодавець надає подружжю можли­вість розірвати шлюб.

При укладанні шлюбу подружжя беруть на себе зобов'язання надавати в житті підтримку один одному, і не лише духовну, а й матеріальну. Як правило, незалежно від розміру доходу чо­ловіка та дружини вони користуються рівними правами і в майновій сфері.

Якщо подружжя тривалий час перебувало в шлюбі, було б несправедливим залишати без засобів до існування того з под­ружжя (як правило, більш соціальне незахищеною є жінка), хто своє життя присвятив домашньому господарству, вихованню дітей, пожертвував можливістю набути освіту, кваліфікацію за­ради службової кар'єри іншого з подружжя, і як наслідок — заробив незначну за розміром пенсію.

2. Право на отримання аліментів у судовому порядку може бути збережено за одним з подружжя і після розірвання шлюбу за наявності обставин, які дають йому можливість отримува­ти аліменти й у шлюбі.

По-перше, законодавець визначає коло осіб, які мають право вимагати отримання аліментів у судовому порядку від другого з колишнього подружжя. До їх числа віднесені колишні з под­ружжя:

а)  які є непрацездатними (тобто укладали шлюб, будучи непрацездатними чи стали непрацездатними під час перебу­вання у шлюбі);

б) які стали непрацездатним протягом року після розірвання шлюбу;

в)  які стали інвалідами після спливу одного року після ро­зірвання шлюбу, якщо інвалідність настала внаслідок проти­правної поведінки колишнього з подружжя під час шлюбу;

г)  яким на момент розірвання шлюбу залишилося не більше як п'ять років до досягнення встановленого законом пенсійного віку. По досягненні пенсійного віку ці особи мають право на утримання за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менше десяти років;

д)  з якими проживають діти віком до трьох років (а якщо діти мають вади фізичного чи психічного характеру — до шести років);

є) колишня дружина в період вагітності;

ж) той з подружжя, з яким проживають діти-інваліди.

По-друге, колишній з подружжя має право вимагати сплати аліментів у судовому порядку, якщо він потребує матеріальної допомоги.

Ця умова не поширюється: на вагітну дружину, на того з подружжя, хто проживає з малолітньою дитиною віком до трьох років (а якщо дитина за медичними показаннями потребує догляду — до шести років), а також на того з подружжя, який проживає з дитиною-інвалідом.

По-третє, обов'язок сплачувати аліменти може бути покла­дено на одного з колишнього подружжя лише в тому разі, якщо він має можливість надавати матеріальну допомогу.

Колишній з подружжя може вважатися таким, що здатний надавати допомогу, якщо у нього після сплати аліментів іншо­му з колишнього подружжя, а також іншим особам, яких він за законом повинен утримувати (непрацездатні батьки, непра­цездатні, неповнолітні діти та ін.), залишаться кошти, необхід­ні для його існування.

3. Спеціальний випадок стягнення аліментів з одного із ко­лишнього подружжя, передбачений п. 4. ст. 76 СК.

Якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із под­ружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайня­ти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, коли він є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік (дружина) може надавати матеріальну допомогу.

Унікальність обставин, які дають можливість колишньому чоловіку (дружині) вимагати утримання протягом трьох років після розірвання шлюбу полягає в тому, що:

1)  право на допомогу надається працездатній особі;

2)  право на утримання не залежить від строку перебування у шлюбі;

3)  право на утримання не залежить від наявності дітей;

4)  потребу в матеріальній допомозі законодавець пов'язує як із причинами об'єктивного характеру (хвороба, піклування про інших членів сім'ї), так і з причинами суб'єктивного ха­рактеру (ведення домашнього господарства, виховання дитини), тобто із звичайними домашніми турботами, з якими не може не бути пов'язаний шлюб.

Виходячи із диспозиції статті, позивач, посилаючись на те, що він не набув освіти, бо, скажімо, вів в сільській місцевості домашнє господарство, може вимагати так званої соціальної реабілітації, і суд має задовольнити його позов щодо стягнення аліментів.

Водночас колишній чоловік (дружина), якщо вів домашнє господарство, виховував дітей, піклувався про інших членів сім'ї та закінчив, наприклад, заочно педагогічний інститут, права на аліменти не набуде, оскільки має освіту. А враховуючи се­редню заробітну плату педагогічних працівників, такій особі буде важко довести, що саме домашні турботи перешкодили обійняти «відповідну посаду», яка б її забезпечила.

За згаданих обставин ми не виключаємо, що бажання отри­мати аліменти буде спонукати певні категорії працездатних громадян укладати шлюби із забезпеченими партнерами, щоб потім, спекулюючи на матеріальних труднощах, на законних підставах вимагати від одного з колишнього подружжя утри­мання.

Невизначеність понять, якими оперує законодавець в наве­деній статті, не дає підстав вважати цю новелу обгрунтованою, доцільною і своєчасною.

4. Право на утримання за наведених вище умов законодавець надає чоловіку і жінці, які не перебували у шлюбі між собою, але тривалий час проживали однією сім 'єю і стали непрацездатними під час спільного проживання, а потім припинили фактичні сі­мейні відносини.

Викладене вище дає підстави вважати, що законодавець прак­тично прирівняв фактичні шлюбні відносини до зареєстрова­ного шлюбу.

Майно, набуте чоловіком та жінкою за час проживання спіль­ною сім'єю, але без реєстрації шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, як і подружжю (ст. 74 СК). Вони набувають таких же аліментних прав щодо свого утримання, як і подружжя (ст. 91 СК).

Тобто вітчизняний законодавець орієнтується на сімейне законодавство країн Західної Європи та США, де відмінності між зареєстрованим шлюбом та фактичним усе більше втрачають своє значення в сфері майнових відносин*.

Поширені в перші роки радянської влади так звані фактичні шлюбні відносини не забезпечували необхідними гарантіями права жінки як дружини, оскільки їй важко було довести наяв­ність саме сімейних стосунків.

Згадаймо, що і Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 8 липня 1944 р. правове значення надавалося лише зареєст­рованим шлюбам.

Вважаємо, що саме державна реєстрація шлюбу дозволяє належним чином захистити та охороняти майнові й особисті немайнові права громадян, тому своєрідна «легалізація» фактич­них шлюбів не сприяє сьогодні зміцненню сім'ї та є передчасною.