§ 2. Романо-германська правова система

Романо-германська правова сім’я (континентальне право) сформувалася в Європі до ХII століття і набула великого поширення в численних неєвропейських державах. Історичні корені цієї правовий сім’ї належать до римського права (І ст. до н. е. — V ст. н. е.). До зони впливу континентального права входять правові системи таких країн, як Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Австрія, Угорщина, а також латиноамериканське, скандинавське право та право Японії. Подібними до цієї сім’ї за техніко-конструктивним особливостями є правові системи Росії, України, Болгарії та деякі інші, хоча існує точка зору, що останні виокремлюються в самостійну слов'янську (західнослов’янську) групу.

Романо-германська правова сім’я зазнала кілька періодів у своєму розвитку. Хронологічно вирізняють такі: перший — період звичаєвого права (кутюмів) і писаного римського права (до ХIII століття); другий — відродження вивчення римського права в університетах (ХIII — XVIII ст.); третій — період кодифікації, завершення формування романо-германської правової сім’ї як цілісного явища (XVIII — 50-ті рр. ХХ ст.); четвертий — “ера декодифікації” і розвитку тематичної правотворчості (50-ті рр. ХХ ст. і до нашого часу).

Формувалася романо-германська правова сім’я за умов феодальної роздрібленості Європи, відсутності національного права, нетривких, тимчасових союзів. Позитивне право перебувало в хаотичному, роздрібленому стані, панували анархія і свавілля, а суперечки вирішувалися за правом сильнішого. Суспільство прийшло до усвідомлення необхідності нового права, що було б засноване на справедливості і єдиних, універсальних критеріях, гарантії виконання судових рішень. Таким правом, що було основою викладання в університетах, а пізніше і національних кодифікацій, стало римське і канонічне право. Воно відповідало свідомості та потребам суспільства. Кодифікація, яка пройшла у європейських державах з ХVIII по ХХ століття дала можливість покласти край множинності, анархічності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити романо-германське право не тільки на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прийняті в Пруссії — Прусське земельне уложення 1794 року, Австрії — Австрійське цивільне уложення 1811 року, у Франції — французький цивільний кодекс 1804 року, Німеччині — Германське цивільне уложення 1896 року та ін. Причому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континентального права. Історичне його значення полягає в тому, що він набув поширення у всьому світі. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецептований Бельгією, Голландією, Люксембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Тунісом, Марокко, Південною та Центральною Америкою, штатом Луїзіана США, канадською провінцією Квебек та іншими.

Спочатку, після кодифікації, існувала небезпека поділу європейського права на так звані латинські (романські) і германські системи, але пізніше різниця між ними нівелювалась, а пізніші кодифікації зовсім позбавили смислу цей поділ. На сьогодняшній день у національних правових системах країн, що належать до континентальної правової сім’ї, більше подібних ознак, ніж різних. До них, зокрема, належать такі:

а) усі вони в основному побудовані на основі римських, канонічних і місцевих правових традиціях;

б) романо-германська правова сім’я є винятково продуктом культури, незалежним від діяльності феодальної державної влади;

в) єдина ієрархія джерел права, висловлена у формально, абстрактно сформульованих нормах, тобто як основне джерело виступає нормативний акт, який виходить від законодавця. Законодавець усвідомлює суспільні відносини, узагальнює соціальну практику, типізує ситуації, які повторюються, і формулює в нормативних актах загальні моделі прав і обов'язків для суб’єктів права;

г) подібна юридична техніка, аналогічні прийоми подачі правових норм, наявність спільної юридичної мови і подібної манери викладення, що полегшує переклад юридичних текстів з однієї мови на іншу;

ґ) кодифікований характер права;

д) єдина система права, тобто поділ її на галузі;

е) в усіх країнах визнається поділ права на публічне і приватне;

є) більш-менш єдина система принципів, у тому числі тих, що визначають специфіку судової діяльності;

ж) відносна одноманітність судової та адміністративної практики.

У романо-германській правовій сім’ї суддя не зв’язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів, за винятком судової практики Верховного або Конституційного Судів. Судова практика, яка належить до “вторинних” норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений “поворот практики”. Враховуючи викладені подібні ознаки, видається надто цікавою пропозиція С. С. Алексєєва віднести романо-германське право до так званої нормативно-законодавчої системи, відокремленої від нормативно-судової, представленої англо-американським загальним правом. На його думку, на високому рівні теоретичних абстракцій можливе обособлення в логічному плані юридичного і техніко-юридичного сторін сімей правових систем і формулювання на цій основі деяких укрупнених (логічних) систем юридичного регулювання, що дають можливість об'єднати найтиповіші правові цінності. Залежно від того, який з елементів правових систем, сполучених з основними формами правоутворювального процесу, — встановлені законодавством форми (норми) чи юридична, судова практика, — розглядається як основа юридичного регулювання, вирізняють дві основні укрупнені юридичні системи, існування та особливості яких характеризують їх як нормативно-законодавчу і нормативно-судову.