§ 1. Теорія і практика способів збирання і перевірки доказів

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 

Оскільки докази — це будь-які фактичні дані, на основі яких суб'єкт доказування встановлює наявність або відсутність конкретних фактичних даних, які можуть служити підставою винності або невинності особи, підозрюваного або обвинуваченого у скоєнні правопорушення, вони (фактичні дані — докази) повинні бути отримані з додержанням кримінально-процесуальної форми їх збирання і перевірки за ознакою їх значення для правильного вирішення справи.

Пошук і виявлення носіїв інформації — перший етап процесу збирання доказів, оскільки одержати необхідні дані неможливо, не знайшовши їх джерел. У процесуальній і криміналістичній літературі по-різному визначається суть збирання доказів.

А. І. Вінберг, розглядав збирання доказів як «сукупність дій по виявленню, фіксації, вилученню і збереженню різних доказів»1. Н. В. Терзієв не включав у збирання доказів їх виявлення і закріплення і розглядав в одному ряді виявлення, збирання, фіксацію і

1 Винберг А. И. Криминалистика: Введение в науку. — М., 1962. — С. 16—17.

 

Презумпції^шуватос^^роцесі ДОК^У*3™*

дослідження доказів1. Такої ж позиції дотримується Л. М. Кар-

2

нєєвз •

А М. Ларін розглядає як самостійні стадії процесу доказування пошук,.виявлення доказів і їх закріплення (фіксування)3. А. Р. Ратінов включає в це поняття збирання доказів, охоплюючи їх пошуком (розшуком), виявленням і одержанням (вилученням) інформації, що міститься в них4, С А. Шейфер — пошук, сприйняття і закріплення доказової інформації4, М. С. Строгович — знаходження доказів, їх розгляд і процесуальне закріплення5. Нарешті, П. А. Лу-пинська визначає збирання доказів як «здійснення особою, що провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом передбачених законом процесуальних дій, спрямованих на виявлення, витребування, одержання і закріплення у встановленому порядку доказів6.

Відокремлювати виявлення доказів від їх збирання, як справедливо відзначає А. Р. Бєлкін, не можна вже тому, що ці поняття виражають дві сторони однієї і тієї ж діяльності, що не мають сенсу одне без одного. Включати ж у збирання доказів їх «розгляд» (М. С. Строгович) або «одержання (вилучення) інформації, яка міститься в них», (А. Р. Ратінов) означає дублювання наступного етапу доказування — дослідження доказів. Немає необхідності виділяти у збиранні доказів спеціально їх сприйняття (С. А. Шейфер), оскільки сприйняття — передумова й умова і виявлення, і фіксації доказів7.

1          Терзиев Н. В. Лекции по криминалистике. — М., 1951. — С. 6.

2          Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процес -

се. — Волгоград, 1986. — С. 33.

3          ЛаринА. М. Работаследователяс доказательствами. — М., 1966         

С. 43.

4          Теория доказательств в советском уголовном процессе             М

1973. — С. 300.

4 Шейфер С. А. Следственнме действия: Система и процессуаль-ная форма. — М., 1981. — С. 18.

іо7ПСтРфгов"4 М' °' КУР° советскоГО головного процесса. - М.,

6 Курс советского уголовного процесса. — М., 1986. — С. 612. 1 БелкинА.Р. Теория доказмвания. — М., 1999. — С. 139—140.

 

 


196

Глава 6

Однак незважаючи на різноманіття зазначених визначень, збирання доказів, на нашу думку, являє собою діяльність особи, яка проводить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора, судді (суду) та інших уповноважених на цю діяльність суб'єктів кримінального процесу по виявленню, дослідженню, перевірці, закріпленню і оцінці (шляхом складання необхідного процесуального документа) доказової інформації, що має надалі значення у вигляді доказів і їх джерел по кримінальній справі.

Як уже відзначалося, зібрати докази неможливо без їх виявлення, оскільки зібрати можна тільки те, що виявлено, стало відомим суб'єктові доказування, який реально має справу не з доказами, а з фактичними даними, що за його припущенням ще тільки можуть стати доказами, тобто вони мають відбитки подій, але ще не мають процесуального статусу доказів. Саме тому виявлення фактичних даних вимагає їх оцінки як майбутніх доказів. Причому ця оцінка має строго попередній характер, тому що про доказове значення виявлених даних можна судити лише після їх дослідження1. Виявлення доказів як елемент процесу доказування полягає у висуненні (побудові) і перевірці слідчих версій про те, де, у кого і які саме докази (фактичні дані, свідчення) можуть бути виявлені, виходячи з наявних ознак (властивостей) злочину. Усі зібрані в справі докази підлягають ретельній, всебічній і об'єктивній перевірці з боку суб'єкта доказування шляхом проведення тих або інших слідчих або процесуальних дій.

Кінцевою метою перевірки доказів є встановлення вірогідності або невірогідності фактичних даних.

У літературі висловлена думка про те, що в стадії порушення кримінальної справи перевірка вірогідності доказів має трохи обмежений характер, оскільки для ухвалення рішення про порушення кримінальної справи досить можливих висновків про наявність у діянні, про яке надійшла заява (повідомлення), ознак злочину. Для встановлення вірогідності доказів на цій стадії нібито відсутні і належні умови, тому що з цього моменту процес доказування тільки починається і, що найголовніше, для їх збирання не можна

1 БелкинА. Р. Зазнач, праця. — С. 140—141.

 

Способизбиранняіпе^евф^  Ш

^котшстовувати найбільш ефективний спосіб - провадження слідчих дій. Тому для ухвалення рішення про порушення кримінальної справи, на думку автора, досить встановити узгодженість, несуперечність фактичних даних .

З подібними думками навряд чи можна погодитися. Відповідно до ч. 2 ст. 94 КПК кримінальна справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину. Ознаки злочину містяться, наприклад, у протоколах огляду місця вчинення злочину, висновках фахівців, актах документальних ревізій, у протоколах з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшу-кових заходів, поясненнях очевидців вчинення злочину і т. п. Зазначені докази повинні бути правильно виявлені, досліджені, перевірені, закріплені і оцінені таким чином, щоб у ході розслідування кримінальної справи вони стали джерелами доказів, на основі яких винному в скоєнні злочину пред'являється обвинувачення й постановляється вирок. Неприпустимо порушувати кримінальну справу на підставі яких-небудь можливих висновків або даних, вірогідність яких викликає сумніви або неясності. Недостатньо, на наш погляд, на цій стадії процесу тільки узгодженості і несупе-речності фактичних даних. Слідчий та інші суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності, порушуючи кримінальну справу, повинні бути абсолютно упевненими в законності прийнятого рішення, бачити кінцеву перспективу вирішення його на досудовому слідстві, оскільки незаконне порушення кримінальної справи найчастіше призводить не тільки до обрання стосовно підозрюваних і обвинувачених запобіжних заходів та інших видів процесуального примусу, але й інших порушень законних прав і інтересів громадян.

Для перевірки доказів використовуються різні способи і методи. Одним із них є аналіз, дослідження змісту фактичних даних і їх джерел з точки зору їх повноти, несупереч-ності, логічної послідовності викладу свідчень та ін. Це допомагає з'ясувати всі можливі в даному випадку умови, що

1 Кузнецов Н. П. Доказьівание в стадии возбуждения уголовного дела. — Воронеж, 1983. — С. 74.

 

 


198

Глава 6

могли вплинути на правильне відображення фактів. Якщо в результаті аналізу буде встановлено, що з яких-небудь причин, здатних вплинути на вірогідність фактичних даних, не було, або ж їх дія була нейтралізована іншими факторами, це буде вказувати на істинність отриманих даних.

Разом з тим у результаті аналізу, дослідження окремого доказу далеко не завжди уявляється можливим встановити його вірогідність. Тому особа, котра здійснює доказування, може вдатися до іншого способу перевірки — зіставлення кожного доказу з іншими доказами, які є в справі. Це дозволяє виявити збіг, розходження, суперечливість фактичних даних, а також з'ясувати причини виявлених суперечностей.

Застосування цих методів перевірки доказів може показати, що наявних даних недостатньо для того, щоб визнати той або інший доказ достовірним. У цих випадках виникає необхідність у відшуканні нових доказів, що підтверджують або спростовують уже наявні. Перевіряючи докази, необхідно, по можливості, використовувати різні джерела даних про ті ж самі факти (показання свідків, потерпілих, обвинувачених, висновки експертів, речові докази), оскільки перекручування інформації в одному джерелі можливе, але в системі джерел ймовірність його зменшується або зникає зовсім.

Аналіз і дослідження змісту кожного доказу, зіставлення його з іншими наявними доказами являють собою логічну форму перевірки, а збирання нових доказів — це в основному емпіричний шлях перевірки. Якщо логічна форма перевірки однакова для всіх стадій кримінального судочинства, то способи емпіричної перевірки розрізняються в залежності від того, на якому етапі кримінального процесу вона проводиться. Наприклад, особливістю збирання і перевірки доказів у стадії порушення кримінальної справи є те, що вони не можуть проводитися за допомогою слідчих дій1, окрім двох: проведення огляду місця події (ст. 190 КПК України) і накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку (ст. 187 КПК України).

Один зі способів збирання доказів з метою наступної їх перевірки й оцінки особою, що провадить дізнання, дізна-вачем, слідчим, прокурором, суддею (судом) є право у вста-

1 Кузнецов Н. П. Зазнач, праця. — С. 74—75.

 

Способи^биранняіперевірки доказів         199

ловленому законом порядку викликати будь-яких осіб для попиту як свідків і потерпілих або як експертів для дачі висновків' вимагати від підприємств, установ, організацій, подових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані- вимагати проведення ревізій, вимагати від банків інформацію, яка містить складає банківську таємницю щодо відношенню до юридичних і фізичних осіб у порядку та обсязі встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльності» (ч. 1 ст. 66 КПК України).

Слідчі дії як спосіб збирання доказів визначаються детально регламентованою законом процесуальною формою. У тих випадках, коли немає необхідності застосовувати таку форму, докази можуть бути отримані в спрощеному порядку — шляхом витребування предметів і документів від громадян і організацій. Питання про те, яким способом одержати ті або інші докази, вирішує особа, яка провадить дізнання, дізна-вач, слідчий, прокурор, суддя (суд) у залежності від обставин справи і характеру необхідних даних. Якщо необхідно одержати дані, які має певне коло осіб, то в стадії досудового і судового розслідування повинен бути проведений допит, якщо потрібно встановити обстановку на місці скоєння злочину, то повинен бути проведений огляд та ін. А в тих випадках, коли потрібно одержати предмети або документи, можна провести слідчу дію, наприклад виїмку або обшук, а можна витребувати предмети або документи.

Вирішуючи питання про те, який спосіб одержання доказів варто використовувати, потрібно виходити з того, що порядок провадження слідчої дії забезпечує визначені гарантії одержання достовірної інформації. Так, якщо є підстави гадати, що посадові особи, підприємства або організації зацікавлені в приховуванні або перекручуванні визначеної інформації, що відбита в документах, необхідно провести виїмку документів. Якщо немає таких підстав, доцільно витребувати потрібні документи, направивши керівникові організації запит про необхідність направлення слідчому або судові відповідних документів або їх копій1.

1 Уголовно-процессуальньїй кодекс Украйни: Научно-лрактичес-кии комментарий / Под общ. ред. В. Т. Маляренко и Ю. П. Аленина -Харьков, 2003. — С. 230—234.

 

 


200

Глава 6

До самостійного способу збирання доказів відноситься і вимога про провадження документальних ревізій, тому не можна погодитися з думкою деяких авторів, які вважають, що ревізія не є способом збирання доказів1.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство не регулює безпосередніх стосунків між слідчим і ревізором, не визначає зміст діяльності ревізора, методи і способи проведення ревізії, порядок складання акта ревізії і т. п. У випадку ревізії за дорученням особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді або суду процесуальною дією варто вважати лише дачу відповідного доручення, саме ж виконання документальної ревізії не є процесуальною діяльністю2.

Одним з видів збирання доказів є одержання (на основі письмового витребування) від банків інформації, що містять банківську таємницю щодо юридичних і фізичних осіб у порядку та в обсязі, встановленому Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Найбільш поширеним способом збирання і перевірки доказів на стадії порушення кримінальної справи є одержання пояснень або повідомлень від громадян або посадових осіб, які мають ті або інші дані про подію злочину. Одержання пояснень як спосіб збирання доказів позбавлено елементів кримінально-процесуальної форми, обов'язкової для допиту, наприклад свідка, оскільки особа, що дає пояснення, не попереджується про кримінальну відповідальність за дачу свідомо неправдивого пояснення і за відмову від дачі пояснення, а також до неї не може бути застосований примусовий привід. У таких випадках до осіб, котрі відмовляються давати пояснення, необхідно змінювати методи переконання та інші заходи громадського впливу.

Якщо необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи, то така перевірка проводиться органом дізнання, слідчим, прокурором у термін не більш десяти днів шляхом відібрання пояснень

1          Селюков Ф. Т. К вопросу об исследовании и следственном осмот-

ре первичньїх бухгалтерських документов. — Вестн. Моск. ун-та. Сер. Ю-

Право, 1963. — № 3. — С. 41.

2          ПІейфер С. А. Сущность и способьі собирания документов в со-

ветском уголовном процессе. — М., 1972. — С. 43; Теория доказа-

тельств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С. 684.

 

201

Способи^бирання^періві^^            .          

„іп окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхТдних документів (ч. 4 ст. 97 УПК України).

Стаття 97 КПК України покладає на органи дізнання, о лілчого, прокурора і суддю обов'язок прийняття заяв і повідомлень про будь-які вчинені або підготовлюваш злочини що відносяться до будь-якої підслідності, в тому числі ті що не відносяться до їх компетенції. Вони не мають права відмовити в прийомі заяви або повідомлення про злочин за мотивами недостатності зібраних фактичних даних або звернення не за приналежністю.

Порядок прийняття, реєстрації, обліку і розгляду заяв і повідомлень про злочини докладно регламентується наказом МВС України від 14 квітня 2004 р. № 400 «Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються»1.

Виходячи з аналізу способів збирання і перевірки доказів можна виділити такі його обов'язкові елементи-характери-стики як особливе сполучення прийомів і операцій, призначених для одержання і передачі доказової інформації:

визначення виду даних, на одержання яких спрямований даний спосіб;

перелік учасників;

опис суті прийомів і операцій по збиранню і перевірці доказів;

місце і час застосування цих прийомів і операцій;

заходи забезпечення повноти і вірогідності доказів для того, щоб уникнути спроб зацікавлених осіб перешкодити їх одержанню або спотворити їх;

заходи забезпечення повноти збирання і перевірки доказів;

заходи запобігання необґрунтованому вторгненню в сферу особистих інтересів громадян, дотримання безпеки та гідності осіб, у яких або за допомогою яких повинні бути отримані відповідні дані;

спеціальне деталізоване визначення прийомів і опе-рацій по закріпленню зібраних даних і результатів їх пере-

1 Інші, детальніші питання отримання заяв та повідомлень про вчинення злочинів - як способів збирання і перевірки доказів розглядаються в § 2 цієї глави.

 

 


202

Глава 6

вірки, так само як і даних, що засвідчують відповідність дій по збиранню і перевірці доказів вимогам закону. Щоб бути точним, закріплення доказів не є самостійним елементом доказування, а складовою частиною збирання і перевірки доказів. По-перше, доказ може вважатися отриманим («зібраним») лише після фіксації добутої інформації. По-друге, методи фіксації інформації обумовлені методами її сприйняття, а ті й інші в кінцевому рахунку — формою інформації. Виділення законодавцем прийомів і операцій по закріпленню доказів для деталізованого опису пов'язане з тим, що саме фіксація забезпечує єдність форми і змісту доказів, їх комунікативність. Слідчий зобов'язаний зафіксувати не тільки зміст фактів, ознаки предметів і явищ, але й умови виконання слідчих дій, а при необхідності — і тактичні прийоми і засоби1.

Таким чином, система регламентації кожного елемента способу збирання і перевірки доказів відображає риси, властиві процесу доказування по кримінальних справах у цілому. Пізнавальні прийоми й операції підкріплюються і сполучаються з прийомами й операціями, спрямованими на забезпечення і засвідчення правильності отриманих даних; на повноту і точність закріплення і передачі цих свідчень; на охорону прав і законних інтересів осіб, що збирають і перевіряють докази. Як і пізнавальні прийоми, заходи цього роду наділені правовою формою і становлять систему приписів і заборон2.

Повнота отриманих фактичних даних повинна пройти етап їх закріплення згідно з правилами фіксації доказів, що і дозволяє після цього вважати їх доказами по кримінальній справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 66 КПК України докази можуть бути подані слідчому або посадовій особі, у провадженні якої знаходиться справа, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем (прокурором), потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а

 

Способи збирання і перевірки доказів       203

також будь-якими громадянами, підприємствами, установами й організаціями.

Зазначені суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності мають право брати участь у доказуванні, використовуючи як метод доказування витребування (збирання) і подання предметів і письмових документів, що закріплено в ряді статей кримінально-процесуального закону (статті 43, 43і, 48—52 та інші), і не може бути ніким обмежено. Більш того, органи і посадові особи зобов'язані сприяти здійсненню цих процесуальних прав. Наприклад, відповідно до п. 13 ст. 48 КПК України захисник має право збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази, й одержувати документи або їх копії від громадян і юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об'єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян.

Надавши захисникові право збирати докази, закон не обмежує місце їх виявлення і пошуку. Однак у законі, на жаль, нічого не сказано, яким способом захисник має право одержувати пояснення від громадян по відомим їм фактам події злочину, процесуальний порядок одержання таких пояснень, яку доказову силу вони мають і яким способом і на якій стадії дізнавач або слідчий зобов'язані прилучати такі матеріали до справи і т. ін. Виходячи з зазначеної норми закону захисник, на нашу думку, має в даний час можливість шукати, виявляти й одержувати у своє розпорядження докази будь-яким способом, за винятком заборонених законом.

Успішне вирішення завдань кримінального судочинства забезпечується дотриманням не тільки правових, але і моральних норм. Послідовне проведення як тих, так і інших норм у кримінальному судочинстві сприяє забезпеченню і захисту особи і суспільства від зловживання державною владою1.

Моральні принципи визначають моральний характер встановлених законом процесуальних дій, процесуальних відносин всіх учасників судочинства. У судовій практиці

 

 

 

1          Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М.,

1973. — С. 267—268).         г

2          Зазнач, праця. — С. 369.

 

1 Золотих В. В. Проверка допустимости доказательств в уголовном процессе. — М.—Ростов-н/Д, 1999. — С. 26—27.

 

204

 

Глава 6

 

Способи збирання і перевірки доказів

 

205

 

 

 

відображаються такі реалії, як звичаї і традиції народу, життєвий досвід суддів, народних і присяжних засідателів, їх внутрішнє переконання про поняття добра і справедливості, морального боргу і відповідальності. З правосуддям завжди було зв'язано і зв'язується нині уявлення про високі принципи моралі: справедливість, правду, гуманне ставлення до людини1.

Саме тому, говорячи про правила перевірки допустимості доказів, не можна не звернутися до деяких проблем судової етики — науки про моральні начала правосуддя і зв'язаної з ним діяльності.

Насамперед необхідно відзначити, що будь-яка застосовувана у кримінальному судочинстві норма моралі неодмінно випливає із загальних моральних принципів. У галузі ж кримінального судочинства мораль виконує роль додаткової, моральної гарантії правових норм, доповнюючи гарантії правові2.

Правила перевірки доказів, у тому числі їх допустимості, нерозривно пов'язані з мораллю судочинства, яка або відбита в правовій нормі, або припускає врахування їх вимог при застосуванні правових норм, що не містять безпосередньо норм моральності. В останньому випадку саме моральні основи виступають критерієм допустимості доказів, на що

1 БойковА.Д. Уголовное судопроизводство и судебная зтика: Курс советского уголовного процесса. — М., 1989; Кобликов Д. С. Нрав-ственнме начала деятельности председательствующего в судебном заседании // Советская юстиция. — 1987. — № 6; Кони А. Ф. Нрав-ственньїе начала в уголовном процессе: Соч. — М., 1967. — Т. 4. — С. 33—69; Кокорев Л. Д., Котов Д. П. Зтика уголовного процесса. — Воронеж, 1993; Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посібник. — К.:ЮрінкомІнтер,2003. — С. 460—515; Коваленко Є. Г., Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 474—581; Маляренко В. Т. Про рівень правосуддя в державі та повагу до суду. — С. 4—10; Його ж. Кримінальний процес України. Стан та перспективи розвитку: Навч. посібник. — К., 2004. — С. 566—581; МоскальковаТ. Н. Зтика уголов-но-процессуального доказнвания. — М., 1996; Строгович М. С. Судовая зтика, ее предмет и сущность // Советское государство и право. — 1971. — № 12; Перлов И.Д. Судебная зтика // Советское государство и право. — 1970. —№ 12 та ін.

2БойковА.Д. Зазнач, праця. — С. 186.

 

звертав особливу увагу А. Ф. Коні. «Саме процесуальне право, — зазначав він, — визнає законність вторгнення у галузь свого застосування вимог моральності і намагається, у тих випадках, де ці вимоги можна здійснити прямими приписами, дати їм необхідне вираження. Так, наприклад, воно визнає, що заради цілей земного правосуддя не можна послабляти або порушувати узи, що пов'язують людей між собою і з верховним суддею їх вчинків. Тому в силу ст. 705 Статуту кримінального судочинства подружжя підсудного, родичі по прямій лінії, висхідній і низхідній, рідні брати і сестри можуть відмовитись від дачі показань у справі про нього1. Закон жаліє не почуття, що навіть при усвідомленні свідком винності підсудного або наявності фактів, що його викривають, змушували б нерідкі серця тих, хто дає показання, обливатися сльозами і кров'ю або шукати полегшення свого тяжкого становища в неправді. В погляді закону на таємничий голос крові або подружньої прихильності криється навіть немов би визнання допустимості неправди, яка, у певних випадках, ближча до внутрішньої правди життя, ніж об'єктивна і холодна істина»2.

Далі А. Ф. Коні наводить аналогічні приклади стосовно положень закону про заборону допиту як свідків священиків і захисників Щодо визнання своєї вини підсудними.

«Є, однак, багато випадків і положень, — продовжує А. Ф. Коні, — що уникають зовнішньої регламентації закону. Для них не можуть бути встановлені які-небудь обов'язкові норми, законність і неможливість яких Гегель визнає, наприклад в області ВіШспкШ (об'єктивної моральності). Тут усе ґрунтується на основах, взятих з галузі МогаШаІ; (моральності суб'єктивної), на моральній чуйності судді, на його життєвій досвідченості, на наполегливому щиросердечному саморозвитку і на щирому прагненні не тільки здаватися, але і бути справедливим»3.

У цьому зв'язку А. Ф. Коні бачив роль «суб'єктивної моральності» у вирішенні питання про допустимість доказів у

1          У чинному законодавстві аналогічна норма міститься в ч. 1 ст. 63

Конституції України, а також у п. 6 ст. 69і КПК України.

2          Кони А. Ф. Зазнач, праця. — Т. 4. — С. 52.

3          Там само. — С. 54.

 

206

 

Глава 6

 

Способи збирання і перевірки доказів

 

207

 

 

 

наступному. При вирішенні цього питання необхідно з'ясувати, писав він, «чи дозволено, незалежно від формального дозволу закону, з моральної точки зору користуватися тим або іншим доказом взагалі або узятим в конкретному його виді?»1.

Аналізуючи кримінально-процесуальне законодавство Російської Федерації, зокрема питання збирання і перевірки доказів, В. В. Золотих дійшов висновку про те, що в даний час виникла необхідність розроблення правил перевірки допустимості доказів, і наводить чотири такі правила, що полягають у наступному.

Перше. Розглянувши питання про джерела правил перевірки допустимості доказів, дійшли висновку про те, що жоден закон не містить у цілому саме правил перевірки допустимості доказів. Норми, що відносяться до цих правил, знаходяться в різних правових актах і, крім того, в окремих випадках правила перевірки допустимості доказів зобов'язані своєму існуванню судовому прецедентові. Цим насамперед і обумовлюється необхідність вироблення (систематизації) єдиних, чітких правил перевірки допустимості доказів.

Друге. Правила перевірки допустимості доказів повинні існувати в ім'я дотримання проголошених гарантій і принципів справедливого і рівного для всіх правосуддя, вони повинні бути покликані не тільки забезпечити реалізацію принципу законності, але і підвести певну моральну базу під винесення остаточного рішення в справі.

Третє. Чіткі і строгі правила перевірки допустимості доказів необхідні для того, щоб визначити повноваження судді в питаннях обмеження подання доказів сторонами; щоб не дати судді можливість контролювати хід судового розгляду під приводом забезпечення об'єктивності й ефективності при поданні доказів сторонами. Наявність чітких правил також захистить суддю від обвинувачень в упередженості і нео-б'єктивності. І чим конкретніше правило, тим більше у судді підстав буде заявити, що обмеження на поданий в ході судового розгляду стороною доказ накладаються в силу діючих правил.

1 Зазнач, праця. — С. 57.

 

Четверте. Необхідність чітких і строгих правил перевірки допустимості доказів обумовлена нинішнім станом російського правосуддя1.

«Сьогодні доказове право атрофоване, прокурорам і адвокатам бракує досвіду у цій сфері, дотриманню належної правової процедури не надається належного значення», — такий зроблений був висновок при вивченні нинішнього стану в кримінальному судочинстві відділом по судовій реформі Адміністрації Президента Російської Федерації2.

Проведений у 1994 р. в Російській Федерації моніторинг діяльності суду присяжних показав, що «суд присяжних виявився індикатором тренованості юристів, що займаються кримінальним судочинством, та їх поширеної нездатності діяти за правилами професії. Так, вирішення питання про допустимість доказів (а в теорії це повинно було відбуватися у всякому процесі!) становить найбільші складнощі для 32% опитаних суддів, 11% прокурорів. А 32% слідчих, по суті, розписалися в некомпетентності, заявивши, що найбільші складнощі для них становить «суворе дотримання вимог закону, що стосуються виявлення, збору, закріплення і дослідження доказів»3.

На підтвердження необхідності розроблення правил перевірки допустимості доказів, наводимо характерний приклад із судової практики, що наочно свідчить (особливо прихильникам створення суду присяжних в Україні) про некомпетентність суду присяжних у правових питаннях взагалі та пов'язаних з інститутом доказування зокрема.

У Ростовському обласному суді двічі судом присяжних розглядалася справа щодо Корнілова, Нікуленко і Гернера4. Корнілов обвинувачувався у здійсненні убивства чотирьох осіб. Нікуленко — в убивстві однієї людини (у співучасті з Корніловим), Гернер — у приховуванні убивств, скоєних Корніловим.

1          Золотих В. В. Зазнач, праця. — С. 29—30.

2          ПашинС.А. Судебная реформа и суд присяжних. —М., 1994. —

С 25.

3          Результати мониторинга деятельности суда присяжних. —

С 19—20.

4          Архив Ростовского областного суда, дело № 2-27/95.

 

 


208

Глава 6

Підсудні заперечували свою вину в пред'явленому їм обвинуваченні, пояснюючи, що убивство скоїли інші особи, які перебували в розшуку і щодо яких (у зв'язку з тим, що вони переховувалися від слідства) матеріали справи були виділені в окреме провадження. Доказів участі підсудних у вчиненні убивств чотирьох осіб практично не було, й у такій ситуації велике значення мали «явка з повинною» Корнілова і Гер-нера.

У ході першого розгляду справи ці «явки з повинною» не були виключені і відкинуті як докази (хоча захист наполягав на цьому). При другому розгляді справи ці ж «явки з повинною» виключені через те, що отримані з порушенням закону. Згідно з першим вироком суду присяжних Корніло-ву була призначена страта, а Шкуленко — 9 років позбавлення волі; згідно з другим — Корнілов був засуджений до двох років і 7 місяців позбавлення волі (за приховування вчинених іншими особами вбивств), а Нікуленко була виправдана.

Такі настільки несхожі вироки по одній справі стали можливі тому, що по-різному було вирішене питання про перевірку і в ківнцевому рахунку про виключення доказів по справі. Оскільки рішення про виключення доказів з розгляду справи суддя приймає одноосібно або в складі декількох суддів (у суді присяжних — у силу закону, у безприсяжно-му — у зв'язку з неможливістю народних засідателів вирішити чисто юридичне питання), безумовно можливий прояв суб'єктивізму при вирішенні цього питання. Суб'єктивізм же цей, у свою чергу, збільшується через відсутність чітких і строгих правил перевірки допустимості доказів. Саме відсутність таких правил по зазначеній справі ледь не коштувала Корнілову життя, а Нікуленко — відбування 9 років позбавлення волі. Ніхто не може гарантувати того, що справ, подібних зазначеній, не було в інших судах1, також як ніхто не може гарантувати і протилежний результат: коли відсутність чітких і суворих правил перевірки допустимості доказів ставала причиною звільнення винних від відповідальності.

1 На території колишнього СРСР, у тому числі і в Україні подібні приклади засудження невинних мали місце в 1960—1980 роках.

 

Способи збирання і перевірки доказів       209