2. ОСНОВНІ ЗАСАДИ СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

Суспільний лад являє собою організацію і діяльність суспіль-сіва, що передбачено і закріплено Конституцією і законами країни. Він опосередковує собою, як правило, всі основні сфери життя і діяльності суспільства: політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) тощо. В кожній з цих сфер існують певні форми організації і діяльності, тобто певні політичні, економічні та інші інститути. Вони утворюють собою відповідні системи, які складають собою суспільний лад.

Звичайно, Конституція України, як і конституції інших держав, закріплює далеко не всі сторони суспільного ладу, а лише його основи, зокрема політичної, економічної, соціальної, культурної та інших систем.

Конституційні основи суспільного ладу України знаходять свій вияв насамперед в основних принципах організації і діяльності суспільства, тобто суспільного ладу.

Основними з цих принципів є: принцип суверенності суспіль­ства, тобто народного (національного) суверенітету; принцип демо­кратизму суспільства, суспільного ладу; принцип гуманізму суспіль­ного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу, принцип політичного, економічного і ідеологічного плюралізму (багатоманітності) тощо. І Ірюритетними принципами суспільного ладу України за Кон­ституцією є: конституційність, законність, гуманізм, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм (багатоманітність), рівність громадян, соціальна спрямованість функціонування і розвитку суспільства тощо.

Принцип суверенності суспільства означає суверенність народу, нації, тобто суверенність їх волі та інтересів. У преамбулі Конституції зазначається: "Верховна Рада України від імені українського народу, громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, приймає цю Конституцію — Основний Закон України". Проголошений в преамбулі принцип суверенності українського народу одержує подальший розвиток в нормативних положеннях, зокрема у статті 2 Конституції, в якій зазначається, що суверенітет України поширюється на всю її територію і, природно, опосередко­вується (виражається) всіма громадянами України.

Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народу і його участі у здійсненні влади. Це взаємовідносини суспільства і держави. За новою Конституцією влада в Україні належить безпосередньо її народу як першоджерелу влади і до того ж всьому народу, а не будь-якій його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх національностей і об'єктивно можна додати — і усіх соціальних груп.

Демократизм суспільства, суспільного ладу полягає також в участі народу у здійсненні влади: народ здійснює владу як без­посередньо, так і через органи державної влади та місцевого само­врядування (ст. 5). Основними формами безпосереднього здійс­нення влади народом, прямого народовладдя є за Конституцією вибори і референдуми (ст. 69), в яких мають право брати участь усі громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Тобто увесь народ України має право брати участь у здійсненні політичної влади.

Демократизм суспільства закріплюється і в інших положеннях Конституції, зокрема щодо політичних прав і свобод громадян України (ст. 33—40) тощо.

Гуманізм нашого суспільства і суспільного ладу на конститу­ційному рівні виражається насамперед у визнанні людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3), а також у системі громадянських, соціальних, культурних та інших прав і свобод людини і громадя­нина (ст. 23—32, 43—54). Національний характер суспільного ладу полягає насамперед у закріпленні статусу української нації і національних меншин та ставлення до них держави.

За новою Конституцією держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх національних меншин (ст. 11).

Зазначається також, що Україна піклується про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, що проживають за межами держави.

Одним з важливих принципів суспільного ладу, який нині ут­верджується в Україні, є плюралізм, багатоманітність, зокрема полі­тичний, економічний та ідеологічний плюралізм. Політичний плюралізм виявляється насамперед у багатопартійності і свободі політичної діяльності; економічний — у багатоманітності форм власності і господарювання; ідеологічний — у багатоманітності ідеологій. Особливістю плюралізму в Україні на сучасному етапі є багатоманітність форм не лише одного й того ж типу (політичних партій, власності тощо), але й різних типів. Так, політичний плюра­лізм полягає в наявності як ряду буржуазних (правих) партій, так і соціалістичних, комуністичних (лівих) партій. Тобто має місце полі­тичний плюралізм як за формами, так і за суттю політичних явищ. Має місце також багатоманітність як форм, так і типів власності (державна, комунальна, приватна власність).

Отже, Конституцією передбачається і закріплення становлення і розвиток сучасного суспільства як суверенного, демократичного, гуманного, вільного, що поєднує засади різних типів суспільства, тобто є змішаним, перехідним, яке зумовлює відповідний характер держави, державного ладу.

Безпосередньо і найбільш повно суспільний лад знаходить свій вияв у політичній, економічній, соціальній і культурній (духовній, ідеологічній) системах суспільства.

Насамперед суспільний лад опосередковує собою політичну систему суспільства, яка охоплює систему політичних спільностей і об'єднань України: народ, державу і політичні партії.

Традиційно в умовах колишнього Союзу РСР до політичної системи відносились насамперед партія (КПРС) як ядро політичної системи, держава та громадські організації. Згодом стали відносити до цієї системи трудові, а потім і територіальні колективи. Істотними недоліками цієї системи було насамперед те, що до цієї системи входила і могла входити лише одна партія — Кому­ністична партія Радянського Союзу. До того ж ця партія за своїм статусом вважалась ядром політичної системи, керівною і спрямо­вуючою силою суспільства, що об'єктивно ставило під сумнів суве­ренність і демократизм як політичної системи, так і суспільства в цілому. Разом з тим деякі суб'єкти включались до цієї системи штучно, без урахування реальної ролі їх у політичному житті сус­пільства. Мова йде насамперед про громадські організації (проф­спілкові організації, творчі спілки тощо). Адже реальною, хоча і незначною, була участь у політичному житті лише молодіжних організацій, зокрема комсомолу, політична діяльність якого відбу­валася під керівництвом партії.

Абсолютизація ролі партії і фетишизація ролі громадських організацій здійснювались не випадково і не лише в силу підпоряд­кованості громадських організацій партії. Головною метою партії у формуванні політичної системи і визначенні статусу кожного з її суб'єктів було приниження ролі і значення в ній держави як основ­ного суб'єкта політичної системи і, що найістотніше, конститу­ційно-правове і фактичне витіснення з неї народу як її самостійного і пріоритетного суб'єкта.

Це стосується як колишньої політичної системи колишнього Союзу РСР, так і Української РСР.

У конституціях Союзу РСР і Української РСР зазначалось, що вся влада належить народу, але народ за цими конституціями мав здійснювати державну владу лише через Ради народних депутатів, які складали політичну основу колишніх Союзу РСР і Української РСР.

Той факт, що названі конституції не визнавали за народом права безпосереднього здійснення влади, передбачаючи здійснення ним влади чомусь лише через Ради і чомусь лише державної влади, наочно свідчить про повне і безумовне відсторонення народу від політичної системи як її самостійного і повноправного суб'єкта.

Статтею 5 Конституції колишнього Союзу РСР і відповідною статтею Конституції Української РСР передбачалась можливість винесення на всенародне обговорення, а також на всенародне голосування (референдум) найважливіших питань державного життя, але це конституційне положення мало формальний характер. Партія займала фактично місце народу в політичній системі, позбавляючи його законного місця як самостійного політичного суб'єкта.

До того ж український народ, тобто українське суспільство, як і народи інших колишніх союзних республік, в умовах Союзу РСР до останнього часу не мали своєї повноцінної політичної системи і жодної самостійної за своїм статусом політичної партії.

Адже Компартія України аж до розпаду Союзу РСР і КПРС фактично не була самостійною партією: вона як складова частина КПРС не мала своєї програми і свого статуту. Отже, політичну систему колишньої Української РСР умовно складали Компартія України, яка не була самостійною партією, держава, яка фактично не була суверенною, і громадські організації, які були залежними від КПРС, КПУ, союзних органів, відповідних громадських органі­зацій та ряду інших інститутів.

Нині, за новою Конституцією повноправними і рівноправними суб'єктами її політичної системи є: народ — український народ як політична спільність; держава і політичні партії.

Пріоритетним суб'єктом політичної системи нашого суспільства є народ. Згідно із ст. 5 Конституції носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Головним у змісті цієї статті і, можливо, всієї Конституції є положення про те, що народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Визнання Конституцією за народом його права здійснювати владу безпосередньо (шляхом виборів, референ­думи? тощо) є визнанням його повноправним, рівноправним і пріо­ритетним суб'єктом політичної системи поряд з державою, полі­тичними партіями та іншими суб'єктами.

Це підтверджується і ст. 69 Конституції: народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпо­середньої демократії.

Основним суб'єктом політичної системи є, звичайно, держава. Адже за Конституцією народ здійснює владу не лише безпосередньо, а й через органи державної влади. Влада має здійснюватись постійно, а народ безпосередньо бере участь у її здійсненні періодично (через 4—5 років або іноді через інші періоди) і лише з найважливіших питань загальнодержавного і місцевого значення. Тому основним суб'єктом здійснення влади і відповідно політичної системи є держава в особі відповідних органів державної влади: органів зако­нодавчої, виконавчої і судовой влади. Зокрема, держава в особі відповідних органів державної влади визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (ст. 85); здійснює внутрішню і зовнішню політику (ст. 116); розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-тех­нічного, соціального і культурного розвитку (ст. 85, 116); здійснює зовнішньополітичну діяльність (ст. 18) тощо. Поряд з державою важливу роль у функціонуванні і розвитку політичної системи відіграють політичні партії. Відповідно до Конституції політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах і референдумах.

Отже, якщо держава в особі її органів державної влади забезпе­чує здійснення влади, тобто волі народу, то політичні партії сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, тобто волі народу.

Але політичні партії позбавлені можливості безпосередньо впливати на державу, її органи влади, підміняти чи дублювати їх. В Конституції зазначається, що не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої і судової влади і виконавчих органах місцевого само­врядування, військових формуваннях, а також на державних під­приємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37).

Тобто політичні партії можуть сприяти формуванню і вира­женню волі громадян лише у певних організаційних і правових формах, передбачених Конституцією і законами України.

При всій конституційній визначеності статусу суб'єктів полі­тичної системи залишається доволі проблематичним в політичному відношенні статус трудових і територіальних колективів (терито­ріальних громад).

Основним системотворчим елементом суспільного ладу є економічна система суспільства. Ця система вважається, як правило, системою (сукупністю) основних форм власності і економічної (господарської) діяльності. Тривалий час основними формами власності вважались державна (загальнонародна), колгоспно-коопе­ративна, а також власність профспілкових та інших громадських організацій. Власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної вважалась основою економічної системи колишнього СРСР і колишньої Української РСР. Вся особиста власність вважалась, як це не парадоксально, похідною від основних (суспільних) форм власності, тобто не­основною формою власності.

Господарська діяльність мала в основному суспільний характер. Вищою метою суспільного виробництва формально вважалось найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб людей. Економіка складала єдиний народногосподарський комплекс, який охоплював всі ланки суспільного виробництва, розподілу і обміну на території країни. Керівництво економікою здійснювалось на основі державних планів економічного і соці­ального розвитку.

Нині економічна система включає такі форми власності, як власність українського народу (ст. 13), власність держави, кому­нальну власність і приватну власність (ст. 41). Пріоритетною формою власності в Україні нині є власність українського народу. Зокрема, в Конституції насамперед зазначається, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктом права власності українського народу (ст. 13). Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Виняток складає право власності на землю, що вважається основним національним багатством. Це право за Конституцією набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону (ст. 14).

Державна і комунальна власність, зокрема основні об'єкти права державної і комунальної власності, закріплюються в Конституції переважно опосередковано (ст. 41, 92, 116 тощо), що дає підставу зробити висновок про втрату державною власністю свого колиш­нього пріоритетного характеру і недопустимість ототожнення зага­льнонародної власності (власності народу) із державною власністю.

Управління об'єктами державної власності здійснює відповідно до Конституції Кабінет Міністрів. Він же забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності (ст. 116).

Управління майном, що є в комунальній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143).

Найбільш повне закріплення і регулювання на конституційному рівні вперше одержала така форма власності, як приватна. Ця форма власності урівняна за своїм статусом з іншими формами і зняті практично всі обмеження, які мали місце щодо її попередниці — особистої власності. За новою Конституцією кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) практично без будь-яких обмежень. Причому право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41). Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів сус­пільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування її вартості, звичайно, якщо це право набуто в порядку, визначеному законом. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішен­ням суду і у випадках, обсязі та порядку, встановленому законом (ст. 41).

Невизначеним залишився статус лише колективної форми власності, зокрема власності політичних партій і громадських орга­нізацій тощо.

Проте це не дає підстав залишати цю форму власності поза законом. Адже за Конституцією держава забезпечує захист усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом (ст. 13). Економічний плюралізм (багатоманітність) передбачає і можли­вість також різноманітних форм господарювання підприємства.

Поряд з державним управлінням економікою (державним гос­подарюванням) стає можливою різноманітна підприємницька діяльність фізичних і юридичних осіб. Нині кожен має право, як зазначається в Конституції, на підприємницьку діяльність. Істотно змінюється характер конституційно-правового регулювання еконо­мічної (господарської) діяльності. Держава за новою Конституцією забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конку­ренція. Види і межі монополії визначаються законом (ст. 42).

Важлива роль у формуванні і функціонуванні суспільного ладу України належить її соціальній системі, яка являє собою систему (сукупність) соціальних спільностей; соціальних об'єднань (орга­нізацій) і форм соціальної діяльності (соціальних послуг тощо). Насамперед соціальну систему утворюють соціальні спільності, зокрема українська нація як етнос, корінні народи, національні меншини, соціальні групи, трудові і територіальні колективи.

Наступним системотворчим елементом соціальної системи є соціальні об'єднання, зокрема соціальні громадські організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації тощо).

Складовою частиною соціальної системи є також галузеві і тери­торіальні соціальні системи в особі відповідних підприємств, установ і організацій: системи охорони здоров'я, медичної допомоги і медичного страхування, відпочинку, соціального захисту тощо.

Соціальні спільності закріплюються в Конституції переважно опосередковано. Зокрема зазначається, що держава сприяє консо­лідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11). Щодо громадських об'єднань (організацій) в Конституції вказується, що громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Ці організації є пріоритетними соціальними громадськими організаціями, що пов'язано з їх природою.

Зокрема, в Конституції зазначається, що професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності (ст. 36).

Основним видом соціальної діяльності, звичайно, є трудова діяльність, праця. Відповідно пріоритетним видом громадських організацій вважаються за Конституцією професійні спілки.

За характером соціальної діяльності однією з пріоритетних соціальних систем є система охорони здоров'я. В новій Конституції зазначається, що охорона здоров'я забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм (ст. 49).

Охорона здоров'я, як і інші види соціальної діяльності, со­ціального обслуговування, має державні і недержавні форми.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності,  забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя, а також дбає про розвиток фізичної культури і спорту.

Відповідні системи соціальної діяльності, соціального обслуго­вування діють або мають діяти в усіх основних соціальних сферах: праці, відпочинку тощо.

Найважливішим показником рівня і гуманності соціальної системи є система соціального захисту. Так, в Конституції прого­лошується, що право на соціальний захист включає право громадян на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46). Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непра­цездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основ­ним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46).

Тобто в основі системи соціального захисту є система держав­ного соціального страхування, а основною формою соціальних виплат є пенсії.

їх характер і реальність визначають у багатьох відношеннях не лише систему соціального захисту і соціальну систему в цілому, а й значною мірою весь суспільний лад країни.

Вельми важливою системою суспільства є культурна (духовна, ідеологічна) система. Вона являє собою систему форм духовного (культурного) життя і духовної (культурної) діяльності, духовних (культурних) об'єднань (організацій) та ідеологій.

Основними формами духовного (культурного) життя і відпо­відної діяльності суспільства є, зокрема, освіта, наука, культура, інформація тощо. В кожній з цих сфер існує певна система: система освіти, науки, культури тощо.

Держава відповідно до ст. 53 Конституції забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, поза­шкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

В системі освіти найбільш рельєфно і повно відображаються духовна (культурна) система суспільства, його духовний рівень, ментальність, ідеологічний плюралізм, духовна свобода і націо­нальна ідеологія.

Систему науки складає академічна наука (академічні установи), вузівська наука, відомча наука (система відомчих наукових установ і навчальних закладів) тощо. Ця система визначена і закріплена в Конституції опосердковано. Разом з тим в Конституції проголо­шується, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України із світовим співтовариством (ст. 54).

Лише частково і переважно опосередковано закріплена в Кон­ституції система культури (у вузькому розумінні цього слова). Вона опосередковує собою державні і недержавні заклади і установи культури. Переважну частину їх складають державні і комунальні установи: театри, палаци, бібліотеки тощо.

Нині система культури переживає кризовий стан. Разом з тим посилюються тенденції її відродження. Конституція створила для цього відповідні передумови. Зокрема, в Основному Законі України зазначається, що культурна спадщина охороняється законом і що держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

В цілому роль духовної системи нашого суспільства зростає. Це співпадає із загальносвітовими тенденціями і тенденціями духов­ного розвитку більшості країн світу. Особливо в більшості розвине­них країн світу спостерігається піднесення ролі і значення систем освіти, науки, інформації.

Найбільш поширеним видом об'єднань (громадських органі­зацій) в духовній сфері є творчі спілки, освітні (просвітні) органі­зації, товариства тощо. Нині відбувається їх перебудова, становлення якісно нової їх системи.

Зростає роль і значення в духовному житті суспільства церкви і релігії, хоча міжконфесійні змагання певною мірою сповільнюють цей процес. Ідеологічний плюралізм, проголошений і закріплений Консти­туцією (ст. 15), дає змогу вільно функціонувати в суспільстві і його духовній системі різноманітним світоглядам, вченням, теоріям, кон­цепціям.