1. РОЛЬ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОЇ СКАРБНИЦІ У СТАНОВЛЕННІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ІНСТИТУЦІЙ НА ЗЕМЛЯХ РУС1В
На наш погляд, конституціоналізм як наукову категорію можна тлумачити з двох позицій. У широкому плані він еволюціонізує, починаючи від міфологічних форм світорозуміння — параполітології IV— III тис. до н. є., коли найінтелектуальніші представники людства стали замислюватись над сутністю категорій добра і зла, правди і справедливості, рівності і нерівності, космосу і земних порядків, держави і суспільства, особливостями їх устрою, місцем і призначенням людини, методами і спробами завоювання і зміцнення влади, походженням і значенням права тощо, до раціонально-логічних форм мислення, тобто до ознак теоретичного знання, виникнення політико-правової науки.
У вузькому розумінні — це комплекс політико-правових ідей та державотворча практика молодої буржуазії, переважно XVII—XVIII ст. (у багатьох країнах цей процес розпочався у XIX—XX ст.), що орієнтується на створення інституціонально-правових умов функціонування держави, у яких забезпечувалося б верховенство народу, виключне правління законів, найширші права і свободи особистості, демократична виборча система, чітко розмежовувались би функції і компетенція законодавчої, виконавчої, судової гілок владування, гарантувалось би широке місцеве самоуправління, де всі державницькі органи і установи, службові особи були б підзвітні і підконтрольні громадянському суспільству тощо. У такому розумінні конституціоналізм уже прямо пов'язується з творенням чи наявністю Основного закону держави, який мав найвищу юридичну силу, визначав характер взаємовідносин уланцюжку "особа—суспільство—держава", основи політичної, економічної і правової системи, закріплював форму правління, державний устрій і т. ін.
Передтечу конституційних доктрин майбутнього ми знаходимо насамперед в ідеях божественного, природного права, договірного походження держави, джерел владування, розподілу влад, вченнях про плутократію, тиранію, деспотію, олігархію, демократію, монархію, аристократію, охлократію, побудову державного апарату, політичні об'єднання, судочинство, правила поведінки правителів і підданих, про принципи, мистецтво і функції державного управління, про верховенство права, закону і навіть про правову державу, започаткованих у геніальних здогадках Конфуція, Мо-цзи, Лао-цзи, Будди, Платона, Шан Яна, Каутільї, Арістотеля, Полібія, Ціцерона, укладачів Ветхого Завіту, Вед, Авести, Артхашастри тощо. У скарбниці давньої політико-правової, передконституційної думки ми знаходимо і започаткування концептуальних основ, постановку проблем світської теорії політики і права, переміщення людини у центр політичного життя, перетворення її у "міру всіх речей", невідчужуваності прав і свобод особистості, природженої рівності людей, конформізму і нонконформізму, договірних стосунків держави і громадянина, усуспільнення майна, недоторканості приватної власності, політичної природи людини, виокремлення з її сукупності категорії громадянина, диференціацію держави і громадянського суспільства, розуміння держави як політичної системи, права — як суто політичного інституту, його поділ на звичаєве і позитивне, права народу на законодавчу владу, проблем федералізації, автономізації, республіканізму, "ідеального громадянина", "істинного права", рівності всіх перед законом, міжнародно-правового спілкування тощо.
Видатний внесок у розвиток світового конституціоналізму належить римським юристам І—III ст. н. є. Сабіну, Гаю, Папініану, Ульпіану, Модестину та ін. Власне вони і започаткували юриспруденцію як науку "про божественні і людські справи, знання справедливого і несправедливого", категорії "правова політика", "правова практика", "правовий простір", "публічне право", "право народів", "приватне право", сформулювали на найвищому рівні перші дійсно юридичні норми, створили кілька кодексів імператорських конституцій, що у майбутньому вплинуло не тільки на ідейно-політичні конституціоналістські доктрини, дало поштовх конституціоналістському рухові, а й суттєво збагатило реальну державно-правову конституційну практику.
Саме у цей період, слідом за занепадом стародавньогрецьких і стародавньосхідних політичних порядків, наступила затяжна криза, пов'язана із занепадом Риму: земна держава все більш поставала в очах пригнічених народів як втілення політичного зла, беззаконня, несправедливості, терору, експлуатації, розбещеності. Все це створило сприятливі умови для бурхливого розвитку християнства як опозиційної релігії "трудівників і обтяжених". Система вже розвинутих параконституційних ідей Платона, Арістотеля, Сенеки та ін. доповнювалась догмами про те, що після пришестя Христа Бог доповнив договір з євреями новим договором з усіма народами, головні постулати якого викладені у Новому Завіті. Людина тут поставала як верхівка творіння Бога, істота вільна, але грішна, а майбутня ідеальна держава — як Царство Небесне, Царство Боже, Царство Справедливості, де панують мир, любов, свобода, братерство, соціальна справедливість, скасовується приватна власність, усуспільнюється майно, засуджуються багатії, здійснюється розподіл за працею тощо.
Переважно за первісні "комуністичні ідеї" понад трьох століть римські імператори нещадно нищили християнство, і лише тоді, коли його апологети, гностики, патристи (Тертулліан, Кіпріан, Євсевій, Климент, Августин, Ієронім, Григорій І Великий та ін.) висунули твердження, що суперечили Новому Завіту (багатство і приватна власність — це не зло, а добро; люди — не можуть бути рівними у суспільстві; монархи — представники Бога на землі тощо), вони спочатку дозволили цю релігію, а потім зробили її і пануючою. Вся суспільна думка майже на півтора тисячоліття перетворилась у служницю богослов'я, а формула "церква — сонце, держава — місяць" — у провідне гасло схоластів, найвидатнішою постаттю серед яких став згодом Фома Аквінський, найавторитетніший серед ортодоксальних схоластів збагачувач вчення про державу і право.
Слідом за ним в Італії з'явились провісник народного суверенітету, права народу на законодавчу владу і її відокремлення від влади виконавчої Марсилій Падуанський; фундатор концепції республіканізму Л. Бруні; неперевершенний теоретик політичної боротьби, юридичного світорозуміння, пріоритету світської влади, шляхів і методів зміцнення держави, авторитаризму, громадянських чеснот Н. Макіавеллі; родоначальник гуманізму Ф. Петрарка; співець "християнського" комунізму Т. Кампанелла. У Німеччині останні ідеї проповідував Т. Мюнцер, в Англії — Т. Мор. Переважно юристи створювали грунт для конституційної думки у Франції: засновник пуританства Ж. Кальвін, виразник революційних поглядів Ф. Гот-ман, видатний теоретик суверенітету Ж. Боден та ін.
Англія ж, вже починаючи з XIII ст., приступила до конституційної практики. її початком стала Велика хартія вольностей 1215 р., яка разом з Хабеас корпус актом 1679 р. та Біллем про права 1689 p. формально діє до нині і започаткувала першу в світі неписану Конституцію Великобританії. У період між XIII і XVII ст. концептуальну платформу для неї разом з названими вище італійцями і французами готували засновник протестантизму німець М. Лютер, голандський юрист Гуго Гроцій, який довів до повної теоретичної досконалості природно-правову доктрину, та його молодший співвітчизник і однодумець Б. Спіноза, а також ряд англійців: Т. Гоббс — фундатор консервативно-охоронительної або авторитарно-державницької платформи у політичній думці, Д. Ліль-берн — представник радикально-конституційного або революційно-демократичного її напрямку, Д. Локк — засновник ліберально-конституційного або ліберально-демократичного крила англійського конституціоналізму та інші. Поряд з конституціоналізмом як ідейно-політичною доктриною у XVII ст. набирав сили конституціоналізм як ідейно-політичний рух молодої буржуазії, рушійною силою якого виступили кальвіністи-пуритани. Практичним результатом такого руху стали Республіка Сполучених провінцій у Нідерландах та конституційна монархія в Англії.
Світова конституційна думка стрімко просувалась уперед. Най-видатніший внесок у її концептуальне збагачення зробили у XVIII ст. французькі просвітителі Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Д. Ді-дро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж. Л. Д'Аламбер, К. Кондільяк, Ж. Бюффон та ін., які вже на глибоко теоретичній основі виклали свої погляди на сутність народного суверенітету, демократії, освіченої конституційної монархії, конституційні засади республіки, реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина, чіткого розподілу влади, на субстанцію геополітики, принципи верховенства закону, основи громадянського суспільства, правові положення власності, шляхи вдосконалення законодавства тощо. Поряд з французами висловлювали важливі конституційні ідеї американські мислителі Б. Франклін, Т. Пейн, Д. Вашінгтон, Д. Адаме, Т. Джеф-ферсон, Д. Медісон, О. Гамільтон, які представляли республікансько-демократичну течію американського конституціоналізму, що рішуче відкидала інститут рабовласництва, концептуально змальовувала конфедеративний державний устрій, відстоювала принципи загального виборчого права, пріоритету людини над державою і суспільством та інший — федералістський напрямок конституційної
думки.
Високий теоретичний рівень конституційних доктрин XVIII ст. сприяв вибуху Першої американської та Великої французької революції під проводом конституціоналістів і стрімкому перетворенню конституціоналізму у державно-правову практику. Йдеться про низку найвидатніших документів в історії людства — американську Декларацію незалежності 1776 p., Статті конфедерації 1777 p., Конституцію США 1787 p., Французькі Декларації прав людини і громадянина 1789, 1793, 1795 pp., Конституції 1791, 1793, 1795, 1799 pp., тобто перші в світі писані Основні закони, які започаткували конституціоналізм у його найновішному розумінні та дали величезний поштовх для бурхливого розвитку конституційної теорії і практики в Європі, Латинській Америці, а згодом і на інших континентах.
Німецьку конституційну школу створювали І, Кант, Й. Г. Гер-дер, Г. Гуго, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, К. В. Гумбольдт, Г. В. Гегель, Л. А. Фейербах; російську — О. Радищев, М. Сперанський, П. Пестель, М. Муравйов, Т. Грановський, Б. Чичерін, Є. Трубець-кий, О. Герцен, М. Чернишевський, Д. Писарев; традиції англійської продовжували І. Бентам, Д. С. Мілль, Р. Оуен, Г. Спенсер; французької — Б. А. Констан, К. А. Сен-Сімон, Ш. Фур'е, О. Конт, Е. Дюркгейм, Л. Дюгі та ін. Ряд мислителів у цей же час виявили себе противниками побудови держави на конституційних засадах (А. Шопенгауер, М. М. Карамзін, Ж. М. де Местр, Л. Г. А. Бональд), прихильниками скасування держави взагалі (М. Бакунін, П. Ж. Пру-дон, П. Кропоткін), а частина з них, не заперечуючи необхідності конституційних засад, рішуче відкидала "буржуазний конституціоналізм" (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін та ін.).
Всі ці та інші імена аж ніяк не можна забувати при характеристиці як давнього, так і новітнього українського конституційного процесу, оскільки національна конституційна думка розвивалася у тісному зв'язку з їхнім вченням, відтворювала і збагачувала їхні ідеї, звичайно, грунтуючись при цьому на власному державотворчому досвіді.